Чи ворог народу Григорій Грабович? Навколо Шевченківської премії черговий скандал

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 27417 Перегляди
  • 1 Коментарі
  • 06/01/2016Дата публікації

Через "шевченківські" дослідження американського професора Грабовича посварилися дуже умовно «ліві» та «праві» українські гуманітарії. «Консерватори» безапеляційно ототожнюють власну позицію із захистом країни і послуговуються (цікаво, чи свідомо?) - старою доброю лексикою «літературознавства в цивільному». Наївно й убого ідеалізувати «постмодерні», «ліві» чи інші літературознавчі та літературні методи, але вони не можуть бути за визначенням «антиукраїнськими».

Автор: Олег Коцарев

Скандал виник навколо праць, написаних на початку 90-х. Тоді, після розвалу СРСР, роботи Грабовича, котрий дивився на Шевченка перпендикулярно до радянського літературознавста і пропаганди, виглядали свіжими на цікавими. Сам Грабович наголошував, що він провокує дискусію, аби "Шевченко перестав бути бронзовим". Зараз критика, та сама, що і понад двадцять років тому. Це означає, що за роки Незалежності ми так і не подолали радянський спосіб мислення. Тепер до суті скандалу.

Із життя «безрідних космополітів»

Отже, що трапилося. Серед претендентів на головну офіційну премію країни у номінації «Літературознавство», як стало відомо в листопаді, названо літературознавця Григорія Грабовича. Його висунув Інститут літератури НАН імені Тараса Шевченка за книжки «Шевченкові «Гайдамаки»: поема і критика» та «Шевченко, якого не знаємо. З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета».

Григорій Грабович народився в родині українських емігрантів, живе в США, професор української літератури, очолює американське Наукове товариство імені Шевченка, засновник і керівник видавництва та часопису «Критика».

У своїх дослідженнях використовує методи деконструкції, постструктуралізму, психоаналізу тощо. Критично налаштований до традиційних формул українського літературознавства.

А на початку грудня з’явилася реакція на появу такого кандидата. Спочатку відгукнулися відомі літературознавці із «Правого сектору». Вони в радянському дусі назвали «висунення американського професора» «блюзнірством і актом наруги», «цинічним плювком в обличчя української нації».

Потім на сайті Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова (базується в Дрогобичі) опублікували відкритий лист, підписаний кількома лауреатами Шевченківської премії попередніх років і ще деякими науковцями. Наведемо декілька розлогих цитат:

«Незважаючи на те, що в доробку Григорія Грабовича є й науково неординарні праці, більшість його студій, на жаль, відверто просякнута деструктивними антиукраїнськими, у суті своїй колоніальними ідеями».

«Упродовж багатьох років він, вдаючись до спекулятивних необґрунтованих гіпотез та маніпулювань, прагне довести, що геніальний український поет – це суперечливий в собі міфотворець, «шаман», «популіст», розірваний між українським та російським світами маргінал, творець «сумнівної соціально-політичної спадщини», а ще – антидержавник, антиреволюціонер, антитрадиціоналіст, антимаскулініст і т. ін. Історико-літературні узагальнення та біографічні висліди такого штибу є відверто шевченкофобськими, а відтак послідовно руйнують гуманітарну ауру нації»...

«Що має спільного із свідомістю українського інтелігента чи інтелектуала ця дивна, демонстрована в численних виявах зневага до української літератури (аж до вимоги скасувати її викладання) або його відкрита нетолерантність, голобельна упередженість до української гуманітаристики, передусім академічної філології: «…наука має такий стосунок до академії, тобто НАНУ (…) як реформи мають до маразму». (До речі, огульні, виголошувані з безпідставно обраної менторської «висоти», завжди з розрахунком на сенсацію, аж ніяк ненаукові присуди – особливий знак літературно-публіцистичної діяльності як самого Г.Грабовича, так і його часопису «Критика»)»...

«А що має спільного із елементарними принципами наукової етики і високими стандартами західної науки доносописання чи систематичне поливання брудом, що його практикує Г.Грабович із однодумцями стосовно тих академічних колег-науковців, які в межах наукової полеміки дотримуються іншої, відмінної від гарвардського дослідника, націєцентричної позиції»...

«Маємо серйозні застереження й стосовно світоглядних позицій Г.Грабовича, висловлених у низці пропагандистських матеріалів проти персоналій та ідей українського національно-визвольного руху, задекларованих в адресованому Президентові України у квітні 2015 року скандальному відкритому листі з вимогою ветувати антикомуністичні закони та публікованих у «Критиці» упродовж 2000-2010-х рр. сепаратистських розмірковуваннях П.Магочі щодо «окремого народу закарпатських русинів»…

«Та й узагалі – чи усвідомлює п. Грабович, чому досі з такою запопадливістю підхоплювала й розтиражовувала його «ідеї» (про гомосексуалізм Т.Шевченка у т.ч.) та сумнозвісна українофобська колона в нашій країні, що давно (особливо в роки незалежності) систематично здіймає хвилі дискредитації всього українського, наших світочів, насамперед Шевченка»

Такими є в загальних рисах претензії підписантів. Подібний відкритий лист «За Шевченкові домінанти Шевченківської премії» з’явився й у виданні «Слово Просвіти» (серед підписантів – Любов Голота, Євген Баран і навіть Ірина Фаріон).

«Ось один із центральних висновків книги(“Шевченко як міфотворець” (1991) - ред. ) : “Ще більш сумнівною, навіть потенціально фатальною виявилася спадщина міфологічного мислення, прищеплена Шевченком до душ майбутніх поколінь поетових співвітчизників».

«Виходить, Т. Шевченко нашкодив українству? У книзі “Шевченко, якого не знаємо” (2000) постмодерніст-парадоксаліст пішов далі і “визначив” поета просто як “гомосексуаліста”».

«Г. Грабович постійно доводив у різних статтях, що українська література є фатально “народницькою” і враженою “совєтсько-марксистською традицією”.

Напевно, через те він з провокативною метою перевіряв українство на міцність національного імунітету і пропонував тимчасово відмовитися від вивчення літератури в школі (“Критика”, 2001, Ч.12).

Згодом п.Грабович пробував навіювати думку, що вивчення літератури просто шкодить: “Треба припинити викладати українську літературу в школі. Взагалі!” (2006). Паралельно цей “науковець-універсаліст” пропонував ліквідувати Національну академію наук України тільки на тій підставі, що та нібито безнадійно застигла, не піддається реформам і досягла стану “маразму” (“Критика”, 2006, Ч. 6).

Можемо собі уявити, як би розвивалася наша країна у плані збереження власної ідентичності без вивчення української літератури в школах, без вищої академічної науки, за планами Г. Грабовича!»

«Можливо, вершиною деструктивної і підступної тактики Г. Грабовича стала колективна заява українських та закордонних експертів і науковців, які обурливо вимагали від Президента України не підписувати закон про декомунізацію, оскільки це, мовляв, “буде недемократично” (“Критика”, електронна версія, квітень, 2015).

Така лінія йшла у парі з відверто українофобськими, сепаратистськими статтями ще одного американського науковця П. Р. Маґочія, які регулярно публікувала Грабовичева “Критика” від кінця 1990-х рр., а той, як відомо, пропагує “відродження четвертої східнослов’янської нації — закарпатських русинів” і закликає надати їм автономію тепер уже за донбаським зразком!».

У відповідь з’явився «Відкритий лист на захист честі Григорія Грабовича і за реформування Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка», витриманий у «контрнаступальному» дусі. Серед підписантів і відомий диссидент та проректор Українського католицького університету Мирослав Маринович.

Зацитуємо і це звернення:

«Як професор кафедри української літератури імені Дмитра Чижевського у Гарвардському університету і президент Наукового товариства ім. Шевченка у США Григорій Грабович робить неоціненний вклад у дослідження української літератури та культури на найвищому світовому рівні.

Як головний редактор часопису і видавництва «Критика» він є одним із найвпливовіших борців за поширення методів неупередженої та зваженої раціональної дискусії щодо всіх складних питань української історії та культури від давнини до сучасності. Глибокі й інноваційні праці Григорія Грабовича привертають до українських питань і молодих, і досвідчених науковців з усього світу.

Своїми працями він впроваджує найвищі стандарти світової науки в україністику і є посередником між західною та українською наукою. Це стосується його розвідок з українсько-польських та українсько-російських літературних взаємин, єврейської теми в українській літературі, студій про багатьох українських письменників, починаючи від Івана Вишенського до Миколи Хвильового та Павла Тичини, критичних досліджень про колоніальний і тоталітарний спадок в українській літературі, культурі та науці.

Особливої уваги заслуговують його шевченкознавчі студії, яким він присвятив понад сорок років свого життя»

Підтримав Грабовича і, наприклад, президент українського відділення ПЕН-клубу (міжнародна письменницька організація) Микола Рябчук. «Це люди з бейсбольною биткою, - сказав Рябчук в ефірі Громадського радіо. – Я читав їхні тексти, і в них немає аналізу його текстів. В мене враження, що ніхто з цих людей не прочитав або не зрозумів Григорія Грабовича. (…)

Дискусія йдеться про те, якою має бути Україна. Чи має бути в майбутньому пріоритетом людина, чи колектив – маса, маніпульована якоюсь організацією. (…)

Це серйозний аналіз, який не має нічого спільного з націоналістичною пропагандою, але дає дуже велика розуміння, яким був Шевченко, глибину його творчості».

Григорій Грабович, закінчив Єль, працює в Гарварді, досліджує українську літературу і творчість Шевченка

Хто насправді Григорій Грабович?

Ознайомитися з текстами Григорія Грабовича чи журналу «Критика» нескладно як за допомогою бібліотеки, книгарні, так і за допомогою інтернету.

Порівняння Грабовича з Бузиною, яке трапляється серед критиків ученого – абсолютно смішне. Текст Грабовича (наприклад, той же «Шевченко, якого не знаємо» - саме ця книга й номінується на премію) не спрямований ані на дискредитацію, ані на скептичне, знущальне прочитання творчості Шевченка.

За великим рахунком, тут немає навіть деміфологізації: літературознавець підкреслює і досліджує визначну роль Кобзаря для національної свідомості, національної міфології, не намагаючись її заперечити. Григорій Грабович шукає малодосліджених просторів творчості та біографії Шевченка, зосереджується на символічному плані його текстів, на самопредставленні поета, на важливих мотивах (наприклад, людяності, слави у різних розуміннях тощо), на психоаналітичній інтерпретації окремих епізодів.

Взагалі, дослідник наголошує на відчитуванні, осмисленні, текстовому аналізі, намаганні зрозуміти натяки і підтексти як найголовнішому способі читання поезії. Причому цей спосіб має застосовуватися по-новому щораз, у кожну нову епоху.

Нарешті, хай це не прозвучить надто примітивно, але Тарас Шевченко в книжках Грабовича постає як симпатична і приваблива постать, а не так, як у примітивних і насправді зовсім не вартих набутої уваги і символічного значення текстах Олеся Бузини.

Так само кожен може переконатися, що й деякі інші закиди на адресу потенційного лауреата багато в чому ґрунтуються на перебільшеннях і перекрученнях.

Навіть якби уявити, що сексуальна орієнтація – річ намертво заборонена для роздумів, і в такому випадку треба визнати, що Грабович ніде не «визначав поета просто як гомосексуаліста».

Дослівно тематична цитата виглядає так: «…з погляду психологічної теорії таке ототожнення з жінкою часто вказує на гомосексуальну орієнтацію. В Шевченка це підтверджується низкою інших закономірностей і чинників. Очевидно, потрібне подальше текстуальне та біографічне дослідження, зосереджене на ролі та призначенні цієї орієнтації у цілісній творчій особистості Шевченка» (сторінка 37 книжки «Шевченко, якого не знаємо»).

Різниця відчутна, у заявах – тенденційна інтерпретація слів Грабовича. Питання можна було би поставити інакше: наскільки коректна і чим обґрунтована теза про те, що «ототожнення з жінкою часто вказує на гомосексуальну орієнтацію»?

У цій цитаті – не обґрунтована нічим, запропонована як даність. Яка саме «низка інших закономірностей і чинників»? І чи не є пізніший постскриптум до цитати зі словами «Це зауваження (…) усе-таки викликало чимале схвилювання в традиціоналістських колах українського суспільства» навмисним роздражнюванням опонентів, публіцистичною провокацією? Та автори відкритих листів, схоже, не схотіли серйозно і професійно закопуватись у текст, по-справжньому дискутувати і критикувати.

Інша теза: декомунізація. ТЕКСТИ завжди її підтримували в нинішньому вигляді. Але не може бути автоматично «ворогом народу» кожен, хто її критикує. Є різні думки про те, наскільки масштабно і швидко потрібно очищувати простір від радянської пропаганди, що зберігати як пам’ятки історії, а що викидати на її смітник. Є різні приклади у світовому досвіді.

Несерйозна й інтерператція слів Грабовича про викладання літератури. Видно, що йшлося не про скасування викладання саме української літератури на користь якої-небудь іншої, а взагалі про систему вивчення гуманітарних предметів. Не секрет, що часто «укрліт» в школах намертво відбиває бажання цікавитися усім українським, адже асоціюється з чимось нудним, офіціозним, сільським і неактуальним.

Тут знов-таки є купа різних концепцій і підходів, як викладати літературу. Давайте критикувати підхід Грабочича, якщо з ним не згодні. В інтерв’ю «Главреду»він пропонує:

«В історіографічному плані, це все надто складне, адже не треба захаращувати мозґи школярів такими поняттями як романтизм і т.п. (тим більше, що учителі та учительки і так не знають, як це адекватно окреслити).

По-друге, це взагалі питання шаблонів, краще дітей вчити, як читати текст, а літературознавство як таке залишати для того етапу, коли воно вже буде доцільним і можна буде спілкуватися на рівні дорослих, а не дітей. Дітям деякі речі не даються. Наприклад, Шевченко взагалі не для дітей писаний».

Нічого антиукраїнського в ній немає, але вона викликає дуже серйозні питання – чи не призвела б така «відмова від захаращування» до ще глибшої примітивізації, ніж та, яка є в сьогоднішній системі освіти? Чи не є це шляхом деградації? Тільки міркувати на цю тему та пропонувати альтернативи, схоже, не так цікаво, як «клейміть позором» у зверненнях.

Тобто насправді ні в потенційного лауреата, ні в «Критиці» не ставиться під сумнів ні Україна, ні її територіальна цілісність, ні повноправність української ідентичності, мови тощо. А претензії, мали би бути зовсім інакшого характеру.

Людина Цензурна

Опоненти Григорія Грабовича зробили дуже просту річ. Роздули доволі локальну, фахову дискусію зі сфери гуманітарної політики чи, точніше, просто незгоду (бо особливої дискусії з обміном аргументами не спостерігається_, до епічних висот «зради» і «перемоги».

Перед нами елементарне протистояння прихильників, дуже умовно кажучи, «лівішої» та «правішої» орієнтації. «Консерватори» безапеляційно ототожнюють власну позицію із захистом країни і послуговуються (цікаво, чи свідомо?) - стару добру лексику «літературознавства в цивільному».

Наївно й убого ідеалізувати «постмодерні» чи «ліві», чи інші літературознавчі та літературні методи, але вони не можуть бути за визначенням «антиукраїнськими».

Ситуація нагадує історію з театральним режисером Андрієм Жолдаком. Його експерименти в харківському українському театрі імені Шевченка та намір перейменувати театр на честь Курбаса, який там працював, так само призвели до відкритих листів різного штибу патріотів, скандал став політичним.

В результаті Жолдак плюнув на все це і успішно працює за кордоном, а в залишеному ним театрі імені Шевченка все менше власних помітних прем’єр, усе більше концертів і гастролів гумористичних шоу (до речі, переважно російською мовою). Автори гучних заяв і не думали про достойну заміну епатажному режисеру.

Чи розумно політизувати академічні, літературознавчі, літературні суперечки?

Так, це з одного бокудає швидкий результат: відразу привертає увагу громади. В суспільстві, зденервованому війною та революцією, вони гарантовано перетворюються на скандали та затягують усе нових учасників. Наприклад, уже є репліка від міністра освіти, він, як почесний член дрогобицького Науково-ідеологічного центру ім. Донцова теж не підтримує кандидатуру Грабовича, тільки робить це значно коректніше. У того, хто вправніше використає політичну риторику, з’являються додаткові шанси на перемогу.

Але з другого боку, кожен, хто надто спекулятивно піднімає політичні прапори над гуманітарними дискусіями, відмовляється від суті обговорення, від академічних аргументів, замінює їх гаслами, немовби волає: «Цензуро, прийди!». Не помічати цього – себе обдурювати. Тому вражають підписи під такими листами людей, що встигли й самі постраждати від політичної цензури – як-от письменники Валерій Шевчук чи Ігор Калинець.

Кожен такий скандал легітимізує арбітра і посередника: наприклад, державу, політиків, «Правий сектор», і так далі і тому подібнен, спонукає їх усе глибше втручатися в гуманітарну сферу, все більше диктувати. А паралельно профануються реальні вимоги національної безпеки, як у притчі про хлопчика, котрий волав «вовки!» частіше, ніж варто було б.

Не надто принципово, хто саме дістане в тій чи іншій номінації Шевченківську премію. Не надто принципово, хто для «матері-науки» цінніший – Грабович чи його опоненти. Приводи покритикувати обидва боки, як ми вже бачили, є, їх чимало.

А от справді принципово, чи пануватиме в українському гуманітарному просторі Людина Цензурна. Чи боротиметься вона з конкурентами за допомогою політичних гасел. Не так істотно – яких саме, все залежатиме від кон’юнктури: сьогодні можуть наступати «праві», завтра «ліві».

Бо кожен хто так робить в запалі боротьби з опонентами не помічає, як цим усе більше звужує простір свободи слова і свободи думки, зокрема й свого слова, своєї думки. Й чи перетворюватимуться на цю Homo Censorious учорашні самобутні, вільні та сміливі автори. Оце вже – «ох, не однаково».

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 1

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Як людина, якому погляди Грабовича і на декомунізацію, і на викладання літератури у школі значно ближчі, ніж автору, хочу лише додати - критики Грабовича хочуть позбутися радянської символіки. але вони на 100% сприйняли радянську естетику, помінявши лише назви і будь-який відступ від неї вважають антиукраїнством, як за часів СРСР будь-який відступ від неї вважався антирадянщиною.
А Грабович народився у США, у радянській школі не вчився, для нього ця естетика - архаїка і зрозуміле бажання звільнити від неї українське літературознавство