Львів проти лібералів. Чому активісти Львова конфліктують з греко-католицькою церквою

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 17078 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 08/12/2015Дата публікації

Нова політика керівництва УГКЦ робить усе менше наголосів на соціальній відповідальності, натомість намагається впливати на світське життя. У людей більш ліберальних поглядів, які в Галичині переважно залишаються практикуючими християнами, така монополія викликає інтелектуальний спротив. Проте церква не формує суспільні запити, а лише слідує ним. Тому всі перипетії і скандали — не привід звинувачувати церкву, а радше матеріал для аналізу структури львівського суспільства.

Автор: Ярина Боренько

Після Майдану у Львові виник і постійно триває несподіваний конфлікт: у місцевих ліберально налаштованих активістів постійно виникають суперечки з Українською греко-католицькою церквою. З Києва дивно спостерігати, як «свої» конфліктують із «своїми», адже УГКЦ має імідж прогресивної і проєвропейської структури і на фоні інших українських церков виглядає модерною, сучасною і привітною.

Корені проблеми криються у типових дилемах, присутніх у відносинах між церквою і секулярною державою, а саме: наскільки виправданим є втручання церкви в публічні справи, артикуляція намірів брати участь у розподілі публічних коштів і де межа такого втручання.

Нагадаємо загальновідомі факти. Українська греко-католицька церква підпорядковується Папі Римському, зберігаючи східну (візантійську) літургію. Якщо говорити спрощено — це православна церква, що перебуває в адміністративній структурі Ватикану. Відтак для УГКЦ як соціального інституту притаманна участь у дискусіях та стратегіях, які висуває Ватикан, відповідна структура та менеджмент, а священнослужителі включені в певну систему освіти. Це те, що в інституційній формі відрізняє греко-католицизм від православ’я.

Прогресивний імідж УГКЦ сформувався на фоні національно-визвольної боротьби, завдяки існуванню в підпіллі за радянських часів та через утиски часів Януковича.

Із середини 80-х УГКЦ почала діяти легально, відроджуючи парафії, монастирі, систему освіти тощо. Тоді ж виникають перші суперечності між церквою та діячами культури, пов'язані з передачею цінностей від держави до церкви. Вже тоді траплялися випадки нищення музейних експонатів.

Найбільш гучні історії: виселення Музею друкарства з комплексу Онуфріївсього монастиря та музею фотографії з Костелу Марії Сніжної у 90-х, а зі свіжих подій — неналежне транспортування і складування книгозбірки задля відновлення Гарнізонного храму Петра і Павла. Зовсім недавні скандали — наміри створити лавру на місці львівського музею під відкритим небом. Обґрунтуваннями таких дій є відновлення історичної справедливості, тобто повернення всього, що було забрано радянською владою.

Відновлення історичної справедливості церква бачить в буквальному, навіть механістичному значенні — повернення до статус-кво. Усе це постулюється у відриві від сучасних тенденцій розвитку, нівелюючи значення світських форм представлення історичної та культурної спадщини, у тому числі й історії церкви.

Від благочинності до політики

Довгий час УГКЦ справлялася з викликами, які стояли перед нею. З однієї сторони у цьому була заслуга попередніх предстоятелів кардиналів Мирослава Любачівського і Любомира Гузара, які не просто мали західну освіту, а й сформувалися як особистості у західному дискурсі, тому були більш відкритими до діалогу і розуміння соціальних процесів.

За їх часів великою перевагою була активна соціальна політика та благодійна діяльність УГКЦ. На сьогодні це втрачає пріоритетність, стаючи справою радше окремих середовищ, як от редемптористів чи салезіанців — монаших орденів, створених за західним зразком, основою політики яких виступає соціальна діяльність.

Якщо ж брати політику, яку веде центральний менеджмент УГКЦ на чолі з теперішнім предстоятелем Святославом Шевчуком, обраним у 2011 році, то відчувається відхід від соціальної складової у сторону прямого впливу на політику. Церква робить усе менше посилів щодо соціальної відповідальності, на якій наголошував, зокрема, митрополит Андрей Шептицький, натомість творить з постаті митрополита своєрідного ідола.

У людей більш ліберальних поглядів, які в Галичині значною мірою залишаються практикуючими християнами, така монополія викликає інтелектуальний спротив.

До 2014-го року УГКЦ не проявляла ініціативи в політиці, навіть засуджувала участь священників у передвиборчій агітації. Проте з наростанням протестних настроїв у суспільстві УГКЦ часто артикулювала власну громадянську позицію, особливо у протистоянні з Московським патріархатом.

Саме в такому опозиційному статусі церква прийшла на Майдан. На сьогодні церква позбулася тягаря опозиційності і може більш інтенсивно втілювати свою стратегію розвитку, лейтмотивом якої є поняття «живої парафії». Як виявилося, стратегії не лише щодо залучення людей до церкви, а й претензії на відповідні публічні ресурси і політичні впливи.

Три історії про сьогодення

Історія перша. #savesquare

12 грудня минулого року виконком Львівської міської ради погодив спорудження пам'ятника митрополиту Андрею Шептицькому на площі перед Собором Святого Юра.

Проект передбачав реконструкцію прилеглого скверу і зрізання дерев. Саме цю концепцію підтримувала церква.

Активісти вимагають зберегти сквер

Якщо раніше легке невдоволення позицією церкви щодо культурного розвитку демонстрували лише вузькі кола людей, причетних до відповідної сфери, то кампанія збереження скверу вивела ці дискусії на більш публічний рівень.

На хвилі молодіжної пост-майданної активності проблема потрапила хоча і в обмежену, але в громадську площину.

До цього не були готові як церква, так і міська влада, представники яких все більше заплутувалися в поясненні ситуації. А подеколи навіть щиро дивувалися, чому завжди можна було проводити будівельні роботи чи вирізувати дерева без належних документів, а тепер активісти вимагають, щоб усе було «по-закону», та ще й згідно з генеральними планами.

Ціна питання була в 32 мільйони міського бюджету.

Залишивши в стороні культурологічні й архітектурні дискусії, частину львів'ян вразили витрати на реконструкцію недавно відремонтованої дороги, розчленування важливого транспортного вузла — і все це для того, щоб на площі могли зібратися чи то тисячі, чи то мільйони паломників.

Кульмінаційним моментом у протистоянні була емоційна фраза Себастьяна Дмитруха, одного з отців, який відстоював зведення пам'ятника: «Діти, ви тут нічого не зробите, бо то великі гроші». З цього моменту інші фрази про святе і вічне для багатьох втратили сенс.

Активісти ініціативи «Врятуй сквер Святого Юра» не йшли на конфронтацію і намагалися використовувати інструменти діалогу, натомість зустрілися зі зверхньою й агресивною риторикою священнослужителів. Можливо через те, що сам протестний рух був і залишається малопомітним.

Історія друга. #supportmagdysz

За місяць до виборів міського голови Андрій Садовий через соціальні мережі оголошує, що не може більше працювати в команді з керівником управління культури Іриною Магдиш. Реакцією на те стало інтерв'ю, де вона різко висловилася проти політики церкви, яка, мовляв, є єдиним джерелом розваг для суспільства і використовує це.

Ще до звільнення стало ясно, що Ірина мала на увазі території Львова, які перебувають під впливом Братства святого Йосафата — консервативної традиціоналістської течії, яка, як стверджує Вікіпедія, серед іншого виступає проти заміни традиційної церковнослов'янської мови на українську в літургії.

У Львові культура братства близька до сектантства, а його лідер Василь Ковпак був відлучений від церкви ще у 2007-му році. Про нинішні його стосунки з керівництвом УГКЦ мало що відомо. Братство і сам Ковпак активно проповідує у віддаленому робітничому мікрорайоні Львова — Рясному — місці, де концентруються соціальні проблеми міста та довколишніх сільських територій.

Те, що Магдиш говорила саме про діяльність відлученого від УГКЦ священника не завадило Церкві загалом почати кампанію проти неї і добитися її відставки.

Особливістю політики місцевих отців є утримування мешканців у межах своєї церкви, а відтак і становлення церкви як єдиного джерела громадської активності. Священнослужителі можуть вільно встановлювати у школах каплички та проводити інші церковні обряди, власне Ірина Магдиш і стала свідком, коли під час уроків проводилися богослужіння.

Тут щороку організовуються власні культурні заходи — «Живі хресні дороги», де молодь розігрує сценки зі шляху Христа на Голгофу, включно з розп'яттям і покладанням до гробу, а найбільш масовим видовищем є показові дитячі процесії після першого причастя.

Не дивно, що для багатьох людей, які ніколи не були в Рясному, побачене викликає культурний шок.

Львівський масив Рясне. Фото із сайту Братства Йосифату http://www.saintjosaphat.org/ Фотоальбом підписаний як "Театралізована Хресна дорога, підготовлена молоддю традиційних парафій УГКЦ, парафія Свв. Верх. Апп. Петра й Павла, 28 квітня 2013 р. Б." Хоча формально ця громада до УГКЦ і не належить

Львів, масив Рясне. Сцена з театралізованого дійства Жива Хресна дорога. Фото з сайту Братства Йосифата http://www.saintjosaphat.org/

"Львів, масив Рясне. IX стація. Ісус втретє падає під хрестом, закликаючи кожного брати свій хрест і йти за Ним". Сцена з театралізованого дійства Жива Хресна дорога. Фото з сайту Братства Йосифата http://www.saintjosaphat.org/

***

Варто уточнити, що формальний статус Братства не зрозумілий. З одного боку його лідер Ковпак від Церкви відлучений, а з іншого він веде діяльність від імені УГКЦ , прихожани не бачать різниці між ним і УГКЦ, а керівники греко-католиків жодних заяв з цього приводу не роблять.

***

Саме у межах цього міського масиву управління культури починало поволі втілювати соціально-культурні ініціативи. Своє ставлення до політики церкви на маргінальних міських територіях, у тому числі й у Рясному, Ірина Магдиш, як і інші діячі культури, висловлювали вже не вперше.

Для багатьох також залишається незрозумілим такий гучний відхід чиновника за антиклерикальні висловлювання, а не, приміром, звільнення когось за зловживання чи корупцію, чого можна було б очікувати від міста, яке проявляє європейські амбіції. На захист колишньої керівниці управління культури стали ті ж самі активісти, багато з яких займала чітку антицерковну позицію у справі скверу.

Після декількох флешмобів та онлайн-вихлопів негативної енергії справа канула в небуття.

Здавалося б, тут доречно було поставити вимогу діалогу вже не лише з церквою, а й з владою. Проте складається враження, що львівська ліберальна меншість ходить по замкнутому колу — як Андрій Садовий боїться піти всупереч церкві, так і ліберали бояться піти поперек Садового, адже будь-який із конкурентів чинного голови, перемігши на виборах, знищив би паростки лібералізму у міському житті.

Та попри це партія «Самопоміч» та міський голова орієнтуються перш за все на консервативний віруючий електорат, який сприймає політику як ритуальний акт патерналізму, владу — як щось, надане богом, громадську діяльність — як соціальну допомогу, а активізм супроти церкви — як прояви «руки Москви».

Історія третя. #самопоміч і #ЛГБТ

У Києві та інших містах Великої України за «Самопоміч», переважно, голосували ліберальні виборці. Вони не знали, що Садовий прийшов до влади завдяки соціальним посилам, а партія «Самопоміч» відкрито декларує свою християнсько-консервативну ідеологію. А залучення кількох лібералів і активістів у списки — лише гра на ширшу публіку.

Після проваленого голосування за антидискримінаційної поправки до Трудового кодексу (їх прийняття вимагає ЄС в якості необхідної умови для надання безвізового режиму, а сама поправка захищає права багатьох потенційно дискримінованих груп), а особливо після заяв лідера фракції Олега Березюка про те, що депутати консультувалися перед голосуванням із священниками, активно обурювалися «позальвівські» виборці «Самопомочі».

Фактично, мотивами голосування «Самопомочі» були не ставлення до прав людини та принципу недискримінації, а страх втратити підтримку церкви перед виборами міського голови Львова.

Чим керується — консерватизмом чи лібералізмом — «Самопомочі» потрібно визначитися. Якщо партія й надалі звертатиметься за консультаціями до церкви, то їй краще відкрито заявити, що вона остаточно переходить у консервативне електоральне поле.

Боротися за голоси виборців, яким важливі постулати свободи і прав людини, а консультуватися з цих питань не з ними, а з церквою — це щонайменше нечесно.

Після прийняття поправки, яка давалася «Самопомочі» дуже важко, Блаженніший Святослав відкрито висловився у медіа, що «зроблений вибір не на користь свободи, недискримінації та Європи, а на користь новій антилюдській та дискримінаційній ідеології гендеру, яку одностайно засудили католицькі єпископи на останньому Папському Синоді».

І тут УГКЦ переступає межу, на якій до цього часу балансувала.

Засудження Папського Синоду теорії гендеру не існує, тривають лише дискусії між різними робочими групами щодо того, як це сприймати. Очевидно, що Ватикан загалом сприймає теорію гендеру як виклик і загрозу, але аж ніяк як антилюдську парадигму. Якщо «Самопоміч» хоче й далі йти за такими маніпуляціями — то це серйозний вибір як для членів партії, депутатів фракції, так і для явних і потенційних виборців.

Феодальний або модерний консерватизм

Українська греко-католицька церква стане більш сучасною лише тоді, коли таким стане суспільство. Церква не формує суспільні запити, а лише слідує ним. Тому всі перипетії і скандали — не привід звинувачувати церкву, а радше матеріал для аналізу структури львівського суспільства.

А це суспільство, володіючи непоганим людським капіталом, сучасними інтелектуальними економічними потужностями, вміючи задавати тренди в культурному та соціальному розвиткові України загалом, дрейфує на хвилі дуалізму, ніби борячись з минулим і майбутнім.

Такий дуалізм не буває вічним, переможе щось одне: або феодальний, або модерний консерватизм. Але не лібералізм.

Шанувальники індивідуальної свободи як абсолютної цінності завжди будуть тут у меншості. Але тих, хто вважає, що права меншості теж мають бути враховані, все-таки більше, і вони є навіть серед священнослужителів. Тому шанси на врегулювання і соціальну трансформацію у сторону справді європейського міста ще залишаються.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!