Згадайте нашу перемогу. Розповіді учасників Майдану

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 35396 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 20/11/2015Дата публікації

«Я не знаю, хто тепер буде при владі, як складеться доля цієї країни, чи буде розділення, децентралізація, чи взагалі нічого в політиці не поміняється, але я абсолютно точно знаю, що живу серед прекрасних, добрих, чарівних людей. Знаю, що на Майдані донецькі пацани браталися зі львівськими, студенти читали пролетаріям вірші, ультраправі виносили з поля бою оглушених гранатами анархістів, а буддистські монахи стояли поряд із православними. І це – перемога». 27 січня 2014 року Давид Тремор, пост на Фейсбуці.

Неурядова польска організація Ośrodek KARTA, котра займається документуванням історії Польщі та Центрально-Східної Європи, готує до друку книгу «Сила Майдану» в якій зібрано максимальну кількість свідченнь учасників Революції Гідності. Ми публікуємо частину книги. Читаємо і згадуємо, як це було.

Андрій Курков (письменник) у щоденнику:

Євроінтеграція відміняється. Ми знову любитимемо Росію, Європа, здається, в шоці. Я також.

[…] Повернувшись додому, я заліз у Фейсбук. Люди кличуть одне одного на Майдан вимагати підписання договору. Просять брати з собою теплі речі, каремати, термоси з гарячим чаєм і запас їжі на ніч. У мене просто немає сили йти й стояти. І бажання немає, ніяких бажань нема. По телевізору ще ж до того показали Путіна, котрий бадьоро й широко всміхається, й диктор якось дивно проказав, що Росія дуже рада розвивати співробітництво з Україною. Яке співробітництво?

[…] Ми знову залишились без майбутнього.

21 листопада 2013 р.

Андрій Курков, Щоденник Майдану, Харків 2015

Мустафа Найєм на Фейсбуці, журналіст, нині депутат Верховної Ради:

Дорога в Європу – це мій усвідомлений вибір, і щиро вірю, що особисто мій прихід може щось змінити. [...] Я також утомився й розчарований, мені також не подобаються партійні знамена. Але сьогодні не важливо, хто підтримує те, у що я вірю сам.

24 листопада 2013 р.

Антін Мухарський, Майдан. (Р)еволюція духу, Київ 2014

Андрій Шевченко (на час подій депутат Верховної Ради, «Батьківщина»):

На Майдані – місиво. Пронизливі крики. Декотрі зі студентів вириваються з площі, намагаються сховатися в підземному переході, але їх наздоганяє «Беркут», валить з ніг, лупить кийками. Хтось уже стрімголов котиться вниз по сходах підземного переходу. Це моторошна картина.

[...] До полудня ми витягли з райвідділу всіх тридцять чотири затриманих. Я вийшов звідти разом з останнім із них.

30 листопада 2013 р.

Соня Кошкіна, Майдан. Нерозказана історія, Київ 2015

Юрій Андрєєв (громадський діяч) на Фейсбуці:

Жорстокий розгін Майдану – це ознака того, що Янукович справді настроєний вести Україну в обійми Путіна. […] Це плювок в обличчя кожному з нас. Цієї ночі Янукович нагнув і трахнув цілу багатомільйонну країну.

Чи маємо ми після цього мовчати і покірно чекати 2015 року?

30 листопада 2013 р.

Фантомная боль. #майдан, ред. Андрій Миргородський, Київ 2014

Катерина Калитко (поетеса):

Чи не перше сьогочасне справді масове усвідомлення національного гімну як національної мантри. Не сухого державного символа […], а справжнього живого сенсу того, що з нами відбувається. Хай зараз я прозвучу пафосно, але студентів, які співають гімн під ментівськими кийками, пам’ятатиму все життя. Це дуже страшно і дуже важливо. Нічого тепер вже не буде так, як раніше.

9 грудня 2013 р.

Літопис самовидців, ред. Оксана Забужко, Київ 2014

Саїд Ісмагілов (український татарин, мусульманський діяч) на Фейсбуці:

Сьогодні вночі перемогло громадянське суспільство. Дивився всю ніч пряму трансляцію […] Майдан кричав: «Києве, вставай!» І тоді сталося те, що вирізняє Україну серед інших країн колишнього Совка. Люди дійсно встали і вночі по снігу й морозу кинулися на поміч, побігли рятувати своїх. Вдруге за два тижні ми показали, що в нас народилась громадянська спільнота. Й вона міцнішає з кожним днем. Ми вбили в собі боягузів, лицемірів, циніків, бидло й ідіотів. Ми стали людьми!

11 грудня 2013 р.

Фантомная боль. #майдан, ред. Андрій Миргородський, Анастасія Савицька, Київ 2014

Соня Кошкіна (журналістка):

Чорні шоломи "Беркута" й Внутрішніх військ створювали стійкі асоціації з нечистою силою, яка з усіх боків налетіла на світле коло площі. Надривний дзвін із Михайлівського собору посилював це враження. В усіх була одна думка: вистояти до ранку, тільки би протриматися. До перших півнів.

11 грудня 2013 р.

Соня Кошкіна, Майдан. Нерозказана історія, Київ, 2015

Андрій Шевченко (на час подій депутат Верховної Ради, «Батьківщина»):

Коли розвиднилося, озирнулися навкруги й побачили десятки тисяч людей навколо. Десятки тисяч помаранчевих будівельних касок проти чорних лискучих шоломів. Усе це – в перших променях сонця. Сюрреалістична така картина, як вселенська битва добра й зла.

11 грудня 2013 р.

Соня Кошкіна, Майдан. Нерозказана історія, Київ, 2015

Федір Світсов (поет):

Сьогодні […] я став націоналістом. Коли я побачив цих солдатів – моїх співвітчизників, тих, що повинні уособлювати закон, тих, що повинні захищати закон у моїй країні. Виконуючи тупий, жахливий наказ, що захищає інтереси лише однієї людини – президента сусідньої держави (нашого президента все одно ніхто не визнає), вони йшли на мирних демонстрантів – дітей, жінок, старих, і їм було все одно.

Коли зі сцени пролунав крик – «Нас почули! З усього Києва до нас їдуть люди!». Коли я обернувся й на місці пустки побачив нескінченний потік людей – українців, небайдужих до долі своїх співгромадян.

11 грудня 2013 р.

Літопис самовидців, ред. Оксана Забужко, Київ 2014

Андрій Ротовський (піарник):

Вчора на заняттях з інформаційної політики, котрі проводжу в Університеті, […] питаю студента, старосту курсу: «Ти вже вирішив, ким будеш після навчання?» Він раптом відповів: «Президентом України».

Спокійно, без пафосу. В аудиторії почулися кілька єхидних смішків. Але хлопець спокійно продовжував і смішки загасли. Далі він говорив у гомінкій тиші: «Я хочу змінити нашу країну. Я – віруюча людина. І знаю, що Бог – зі мною і з нашим українським народом. Я був на Майдані й у мене немає страху. Я готовий померти за Україну.

[…] Я вдивлявся в обличчя студентів. Потім слово на його підтримку сказав один, другий, третій… Янукович випустив джина з пляшки. Він вивільнив дух народу, і цей дух вільно ширяє над Україною.

12 грудня 2013 р.

Літопис самовидців, ред. Оксана Забужко, Київ 2014

Сергій Гусовський (власник мережі ресторанів, у 2015 р. кандидат у мери Києва):

Що таке Майдан сьогодні? Це справжнісіньке місто-утопія. І тому, що він захищений оборонними валами, й тому, що всередині діють неписані закони, в рамках яких ви почуваєте себе абсолютно вільною людиною. Хочете працювати – будь-ласка. Хочете їсти – прошу дуже. Замерзли – грійтесь. Набридло сидіти біля вогнища – повертайтесь до роботи.

Втомились – ідіть спати. Прокинулись – ласкаво просимо в новий день чесного міста. Міста, настільки ж примітивного, наскільки й святого. Якщо ви ще не були на Майдані – обов’язково прийдіть. Вам не обов’язково пов’язувати стрічечки чи розмахувати прапорами. Приходьте просто подивитися. Побудьте гістьми цього дивовижного міста. Але вважайте, є велика ймовірність того, що вирішите стати його громадянами.

Знаєте, мені хочеться вірити, що сьогоднішній Майдан – це ембріон, з якого розів’ється нова Україна. Не за місяць і не за рік. Але розів’ється. […] Майдан – це абсолютно повноцінний живий організм, котрий віддає значно більше, ніж отримує.

13 грудня 2013 р.

Літопис самовидців, ред. Оксана Забужко, Київ 2014

Тетяна Пушнова (журналістка ТСН) на Фейсбуці:

Кожній нормальній людині соромно було нести на лапу лікарю, вчителям, інспекторам, проходити тихенько повз гопоту, прикривати свої відкати дітьми... Саме сором спровокував цей масовий камінгаут чесності – люди врешті підняли свої засиджені дупи і чекіном на майдані привселюдно оголосили: "я нормальна(-ий), я не бидло, як вони".

12 січня 2014 р.

94 дні. Євромайдан очима ТСН, ред. Тетяна Пушнова, Київ 2014

Сергій Коба (один з лідерів Автомайдану):

У нас три лідери опозиції, які називають себе лідерами. Але вони ніяк не можуть визначити між собою одного, котрий візьме відповідальність. Підніміть руку – хто хоче, щоби був один лідер? [над Майданом злетів ліс рук]

Нехай вони вирішать, нехай виберуть одного, і ми підемо за цим одним лідером. Хто згоден – підніміть руку. [знову ліс рук]

Спасибі! Нехай вони визначаються. А Ми за півгодини йдемо до Верховної Ради й стоятимемо там.

19 січня 2014 р.

Соня Кошкіна, Майдан. Нерозказана історія, Київ, 2015

Андрій Черніков на Фейсбуці:

Це щойно прийшло всім людям на Грушевського, абонентам МТС та Київстар: "Шановний абоненте! Ви зареєстровані як учасник масових заворушень"

21 січня 2014 р.

Фантомная боль. #майдан, ред. Андрій Міргородський, Київ 2014

Віталій Уманець на Фейсбуці:

Прийшла така ось смс-ка на мобільний: «Шановний абоненте, вас зареєстровано як крутелика та гордість нації». […] Народ, я вас обожнюю!

22 січня 2014 р.

Фантомная боль. #майдан, Київ 2014

Володимир Данилюк (громадський діяч):

Знімаю шапку – і кров заливає окуляри, респіратор, стікає по підборіддю і капає на сніг, в голові дзвенить після ударів кийками, в очах темніє... а кров капає, ллється на сніг. Біло-червоний сніг у центрі Києва – це стало звичним. Дівчина перев'язує мені голову, розпитує, заспокоює: "Ти тільки не мовчи, мені потрібно, щоб ти постійно говорив", дорога до медпункту, погляд сотні сумних очей на скривавлену пов'язку:"Це чим тебе? Кулею?" [...]

Це наша реальність. Війна посеред столиці України, вбиті й поранені, сотні людей, що мовчки роблять свою справу і дратуються, коли їх називають героями, а навколо них здіймається хурделиця, змішуючи біле з червоним...

23 січня 2014 р.

Літопис самовидців, ред. Оксана Забужко, Київ 2014

Еліна Слободянюк (історик, копірайтер) на Фейсбуці:

Близько 30% моїх знайомих на Фейсбуці – з Росії. Спробую пояснити їм, як тепер живе Майдан. […]

Чорний дим виглядав грізно, але це була лише низка запалених шин. Їхнє горіння й гасіння суворо контролювалось охороною Майдану. Всі матеріальні й історичні цінності столиці вціліли (окрім Леніна). […]

Майже всі крамниці працюють, зокрема й бутік дорогих шуб – просто поміж барикадами. Банки, кав’ярні, фаст-фуди, кіоски – працюють! Пишу ці слова з інтернет-кафе, що на Головпоштамті – з вікна видно барикади. Місто в нормі. Перекрито для проїзду центральну вулицю? Але ж Хрещатик кожен вікенд перекривають, давно пора зробити його пішохідним. Загалом, досить буде пари годин косметичного прибирання, щоб повернути Києву колишній вигляд.

Все це тому, що ми, ті хто з Майдану, є такими ж, як і ваші з Болотної : IQ, рівень прибутків і рівень культури вищі за середні в країні. Це – революція Турбіних проти бидла. По двох місяцях безплідної боротьби дехто зірвався й почав кидати у «Беркут» бруківку й пляшки. Не буду розбиратись, глупота це чи романтизм. […]

Уже простих, безгрішних варіантів виходу з Майдану немає (та й чи були вони?) […]

А завтра я знову туди прийду. Дуже сподіваюсь, що ще матиму, куди прийти.

24 січня 2014 р.

Фантомная боль. #майдан, Київ 2014

Давид Тремор на Фейсбуці:

Я не знаю, хто тепер буде при владі, як складеться доля цієї країни, чи буде розділення, децентралізація, чи взагалі нічого в політиці не поміняється, але я абсолютно точно знаю, що живу серед прекрасних, добрих, чарівних людей. Знаю, що на Майдані донецькі пацани браталися зі львівськими, студенти читали пролетаріям вірші, ультраправі виносили з поля бою оглушених гранатами анархістів, а буддистські монахи стояли поряд із православними. І це – перемога.

27 січня 2014 р.

Фантомная боль. #майдан, Київ 2014

Олег Юрченко (Самооброна Майдану):

Задача була одна – втримати, якомога довше втримати оцей натиск. [...] Силовики, ясне діло, розраховували на те, шо "зараз ми притиснемо і вони всі розбіжаться", а побачили зворотну реакцію, люди прибували, прибували, прибували і прибували. [...]

Ми не мали зв’язку із штабом, ми не мали зв’язку між сотнями. [...] перша задача була – протриматися першу ніч, яку поставив нам [Олександр] Турчинов, протриматися першу ніч, бо зараз уже, як він тоді пояснив нам, міжнародна спільнота починає активно реагувати на ці речі і зараз їм буде тяжко, ну, цим «януковичам» й іншим. Треба зараз протриматись ніч, щоб вони зараз нас не знищили, інакше, інакше ми втратимо все, що тут було. [...]

Першу ніч ми трималися, ми спалили все, що в нас було. Ну, очевидно, стало, що тільки вогнем ми можемо їх зупинити, більш нічого в нас немає з підручних засобів. Щити наші, кийки – це... , тим більше, коли на нас уже пішли водомети, пішли БТРи...

От, і трималися, усі піддони, усе дерево, яке було в нас навколо наметів, усі дрова, які були, все, що було, все, що могло горіти, навіть ковдри, покривала якісь там, ну все, що було, одяг, який зносили, все, що могло горіти – ми повкидали у вогонь. І таким чином цю першу ніч ми витримали.

18 лютого 2014 р.

Зібрання Українського Інституту національної пам’яті

В сусідніх дворах біля Майдану шукали все, що горить. Кияни почали підвозити нові шини тільки на ранок

Сергій Невмержицький (водій тролейбуса):

Коли ми побачили тисячі силовиків, зрозуміли, що сили нерівні, й почали тікали, хто куди бачив. У метушні й великій перепалці люди тікали від кийків [...]. Однак хоч як старався втриматися на ногах, спотикнувся і впав біля бетонних клумб.

На мене посипався град ударів по голові, по ногах – я втратив свідомість. Отямився від несамовитого крику жінки. Прикро, бо щойно я відкрив очі, як отримав декілька ударів по голові, відключився і не знаю, що відбулося.

Після чергового удару прийшов до тями і бачу, як переді мною, наче якийсь ангел, стоїть жінка, розкинула руки, мов пташка крила, та істерично кричить: "Не бийте... Не бийте. Не бийте! Облиште його. Подивіться, він же цілий і весь у крові! Чоловік у батьки вам годиться. Ви свого батька добиваєте! На ньому живого місця немає. Відійдіть!" – з цими словами відпихала силовиків. [...] Послухалися й перестали мене бити. [...]

Не можу сказати, скільки я там пробув. У такому стані, здавалося, що вічність. Чув лише вибухи та постріли і якісь крики. Лежачи трохи роззирнувся навкруги й побачив, що майже нікого поряд не було, лише вражаюча картина вулиць – мов після війни. Майже поруч лежав закривавлений чоловік та на іншому боці через дорогу, ще двоє побитих. За якийсь час приїхала машина швидкої допомоги.

З неї вибігли медики, подивилися на всіх, хто лежав на землі, і кинулися до хлопчини, який лежав без ознак життя. Я спостерігав, як один з лікарів нахилився до того хлопчини, став на коліна, почав слухати його дихання. Підвівся на ноги, зняв з голови шапку і з усієї злості кинув її об землю, обурювався. Я зрозумів – хлопчина мертвий. Але ж поруч чоловіки, інші лікарі оглядали їх тіла, і вони теж... Їх забили палицями.

18 лютого 2014 р.

Валентина Розуменко, Майдан... Хто, якщо не я?!, Київ 2014

Назар Здоровидло (програміст):

Почали поливати із водомета, у відповідь – каміння й коктейлі. Хоча не завжди "посилки" доставали адресата, але це створювало таку собі буферну зону, в яку не могли наблизитись силовики. Цим і спасалися ми. Такі буфери тримали дистанцію із силовиками на всіх кордонах. Але самим ефективним буфером – був вогонь! Він оточив увесь Майдан.

Навколо все палало, наче в пеклі: від Консерваторії до Профспілок, через стелу та пам'ятник засновників Києва. На підтримку такого пекла ресурси були обмеженими – дрова та шини потроху закінчувалися; на коктейлі треба було економити паливо; пляшок також не вистачало.

[...] Вимкнули електрику. Майдан освічувався екраном зі сцени, вогняним кордоном, палаючими Профспілками та військовим прожектором зі сторони силовиків. І люди, як на заводі: кожен на своєму конвеєрі стояв – кував революцію.

[...] Біля шостої години ранку ще не світало, однак людей значно менше стало, в рази. Кожен робив свою роботу, але надія трохи відходила в сторону... Але постійно присутніх на Майдані підбадьорювали зі сцени та співали бойові українські пісні.

Все згасало, крім Профспілок! Ресурси закінчились. Перепалили останні палети, столи, пеньки, одяг. Люди підіймалися до Михайлівської площі й вже там шукали >. Якось побачив, як священик несе звідти викорчуване деревце. Пекло згасало, а нас все ближче притискали до сцени. Лише після сьомої ранку прибула перша допомога! То були довгоочікувані люди із Львова, всі їх зустріли з оплесками, скачучи по-дитячому. Все, витримали – можна передавати "те, що горить". [...]

Стомлені люди спали прямо під Ялинкою просто неба, бо їхні намети згоріли. Скрізь був бруд, розкидана бруківка, тече вода. Але ми відстояли!

19 лютого 2014 р.

Валентина Розуменко, Майдан... Хто, якщо не я?!, Київ 2014

Іра Цілик (письменниця, поетеса):

Мій дуже хороший друг, супер-крутий хірург, один з тих лікарів, що всю попередню ніч оперували, [...] сказав мені сьогодні, що без волонтерів вони б не вигребли. [...]

Сама я вночі поруч з ними, на жаль, не була, але була весь день на лікарняній кухні і ніби прожила в цьому відділенні ціле маленьке життя, повне різних особливих вражень. Всі ці хлопці, переламані, спухлі, фіолетові від синців, вигаслі, які соромляться своїх катетерів і босих ніг, лежать навіть у коридорах, дивляться у стелю і ніяковіють, коли вмовляєш їх бодай щось поїсти...

Ці тітоньки, бабусі, дівчаточка, які несуть і несуть до лікарні нескінченим потоком домашню затишну зроблену з такою любов’ю – що аж пульсує! – їжу: всі ці бульйони з фрикадельками, борщі, голубці, пироги, перетерті дієтичні супчики, дбайливо загорнуті в рушники і газету, щоб же ж було неодмінно тепле!... Ці мовчазні юні волонтерки, що старанно відмивають посеред коридорів каталки від крові... [...]

Ця записка незнайомому адресату, вкладена якоюсь жіночкою до пакунки з пюре і котлетами: "Дорогий сину! Бажаю тобі швидкого одужання. Дякую тобі за твою хоробрість. Приємного тобі апетиту..."

Цей безкінечний сюрреалізм. Ця ніжність. Цей страх. Ця втома. Ця дорослість. Щодня ми стаємо старшими, набагато старшими за тих людей, якими ми були ще вчора.

19 лютого 2014 р.

Літопис самовидців, ред. Оксана Забужко, Київ 2014

Ігор Бурдига (фотокореспондент):

Носити трупи тяжко. Чисто фізично. [...]

З пораненими легше. [...]

Але вибирати, що саме нести, не доводиться. Зараз ми носимо все підряд, все, що підвозять до собору на машинах, мотоциклах, велосипедах, візочках, підносять у сумках, пакетах, на носилках і в ковдрах. Якби була можливість вибирати, я б, напевно, вибрав тягати медикаменти. Бо нібито як і для врятування життів щось робиш, і не контактуючи напряму. [...]

Труп точно я не вибирав – просто вихопив у стомленого хлопця ручку цих самих носилок і потягнув. І тільки через добрий десяток метрів помітив, що «пасажира» нашого ми транспортуємо ногами вперед, обличчя його закрите, а руки його хтось постійно намагається закріпити на грудях. І десь там на цих грудях, в кишені, пищить не замовкаючи, мобільний телефон. Цікаво, чи зможу я коли-небудь спокійно слухати це банальне «До Єлізи»? [...]

Несу свою одну четверту плюс-мінус частину ноші, скільки є сили. Спочатку – з останньою надією – в імпровізовану операційну, потім – без останньої надії – в імпровізований морг. Все, що відбувається – повна імпровізація. І навіть цей труп – імпровізація нещодавно живої людини. [...]

Піду за ворота. Тим більше там знову щось привезли. Гей, що там у вас? Передавайте…

19 лютого 2014 р.

Літопис самовидців, ред. Оксана Забужко, Київ 2014

Ольга Кашпор

Мальчиков укрывают флагами.

С головой.

Не вой, дура, говорю, твой — живой. Живой.

Он такой же, как они, — тоже рвется в бой.

Долго трубку не берет. Но не вой.

Не вой.

Мальчиков кладут рядком. Прям на мостовой.

Лиц не видно. Не смотри. И не вой. Не вой.

Твой такой же — как они — на передовой.

Разбирает мостовую по кускам.

Живой.

Мальчиков выносят строем. Траурный конвой.

Не считай. Зажмурься. Помни: Бог с тобой.

Он придет. Под утро. Мятый и седой.

Ты отпустишь снова. Просто жди.

Не вой.

20 лютого 2014 р.

Тарас Здоровидло (фізик):

Десь о першій ночі син почав збиратись на Майдан. Я сказав: "Метро не працює, а везти не буду, бо страшенно втомився, та й вантаж у багажнику...". Переконував: оголошено, мовляв, перемир'я, поїдеш уранці. З годину з дружиною воювали із сином: були сльози, й сварки, ледве не бійка. Зі скандалом, проломивши міжкімнатні двері, таки залишився.

Зранку 20-го на роботу дзвонить дружина й, плачучи, з жахом сповіщає, що десятками гинуть люди. І з докором каже: "Чого ви там сидите!? Бери хлопців та йдіть на Майдан!"

Метро третю добу паралізоване. З роботи забрала машиною дружина й повідомила, що з Назаром завезли протигази на Майдан, де він і залишився.

Коли припаркувалися поблизу ЦУМу, побачили незабутню картину – здавалося, навкруги вирує мурашник. Поряд паркувалися джипи, інші машини: жінки пересідали за кермо, а чоловіки діставали з багажника шини й прямували на Майдан. З'їжджалася маса людей, всі щось несли, і то був безперервний рух. Все відбувалося в лічені хвилини. Одна машина змінювала іншу, вивантажувалася й від’їжджала.

20 лютого 2014 р.

Валентина Розуменко, Майдан... Хто, якщо не я?!, Київ 2014

Gilead Kroaton (серфер):

Вмирати не так страшно, як чекати смерті, знаючи, що вона прийде не колись в туманному майбутньому, а за секунду-дві. [...]

Страшно бачити, як людина зважується перебігти від дерева до дерева і падає горілиць, незграбно підвернувши під себе руки. Страшно бачити, як врізаються кулі в дерева, відсікаючи шматочки трісок, які боляче січуть обличчя. Страшно тягти під обстрілом тіла поранених чи вбитих людей, з якими ще п’ять хвилин тому я біг у наступ з дерев’яними палицями в руках. Страшно усвідомлювати, що довкола все наповнене смертю, що це насправді є війна.

[...]

Коли наша група потрапила в зону обстрілу, природно, що ми всі перелякалися до тремтіння в колінах, до гикавки, до срачки, але продовжили рухатися уперед, по два метри за хвилину. [...]

Мені пощастило – дерево було широке і я, міцно стуливши ноги й поклавши на груди одну руку (друга тримала щит), опинився у відносній безпеці.

А довкола творився апокаліпсис. Стрекіт автоматів, медики, які бігали без жодного захисту, навіть звичайні наступальники без касок, крики, які перебивали один одного, сирени в далечині, гуркіт барикад, перекидання шин (деякі вже горіли задля того, щоб дим став перепоною між нами й автоматниками, та дим не йшов у їх бік, тої миті дим відносило трохи ліворуч і назад, як мені запам’яталося), стук наших по металу, як у часи попередніх, не таких кривавих боїв, тонкий писк рикошетів, усе це намагалося звести мене з розуму.

[...] Але, не зважаючи на це, ми наступали. Беззбройні. Перелякані. Розгублені. Закривавлені. Брудні. Але наступали. Люди падали, я бачив, як хлопець в мотоциклетному шоломі перебігав дорогу і майже добіг до укриття. Майже добіг. Я теж не знаю його імені до цих пір.

Я бачив, як падали миттєво (напевно, куля потрапляла в голову і смерть наступала відразу) і як падали як у сповільненій зйомці (тихенько присідаючи, схиливши голову до грудей і не поспішаючи звалюючись на бік).

20 лютого 2014 р.

Літопис самовидців, ред. Оксана Забужко, Київ 2014

Володимир Голоднюк (батько Устима Голоднюка, вбитого студента):

Я думаю, метою було відстріляти самих відчайдушних, самих сміливих, а остальні злякаються. Але виявилося, що перестріляти відчайдух не вийшло, бо підходили нові і нові.

Зі сторони Жовтневого ми якраз укріпляли передові позиції. Перестав відповідати Устимів телефон і мені подзвонили, і сказали: «Володя, чи є коло тебе Устим?» Я кажу: «Не відповідає його телефон». Мені сказали: «Володю, в інтернеті біжить строка, що Устим загинув». І тоді я покинув бій і почав шукати сина…

Побіг дивитися під стелу, де лежать загиблі. Кожне простирадло було важко піднімати, тому що обривалося серце. Кожен раз я молився, що це не він. Після того побіг до КМДА, і там його не найшов. Після того побіг до Ляцьких воріт біля архангела Михаїла – не знайшов Устима й там. Після того побіг у Михайлівський собор – не найшов і там сина. Звідти я побіг в Український Дім – не знайшов і там. І вже там мені передзвонили, сказали, що Устим знаходиться в готелі «Україна». [...]

Мені дуже врізалися в пам’ять слова, що Устимчик, він дбав і про тих, що оточують його на барикадах. Щоб їх не лякати, він просив у випадку небезпеки кричати йому і друзям, що небо падає. Це давало би йому знак, що небезпека і треба йти вперед, і не лякати інших. «Небо падає» – мабуть, буде стояти у мене постійно в вухах, тому що воно впало на нього. Але він буде його тримати для нас. Він у Небесній сотні. Вірю, що вона береже Україну.

20 лютого 2014 р.

Уривки з документального фільму Зима, що нас змінила: Небесна сотня, Бабилон’13, 2014

Олександр Невідомий (студент):

Розбилися на дві групи: нас зліва – четверо, справа – шестеро. У них перед собою захист у вигляді переносного паркану, у нас – щити. Троє тримали їх перед собою, а я всіх зверху прикривав. Просуваємося швидко, але обережно.

Стрільбу було чутно, але десь далеко. Якісь локальні бійки за деревами. Ми для себе загроз серйозних не відчували. По сторонах зиркаємо – перевіряємо обстановку. Мені здалося, що я бачив снайпера. Десь на будинку, весь у камуфляжі, у масці з прорізами для очей і рота. Але не така вовняна, що як сувеніри продаються в неділю, а добре прилегла до обличчя, професійна. Я тоді ще подумав, що він далеко, з травматичною рушницею – що він нам зробить? [...]

Я повертаюся до своїх, й раптово біля мене падає людина та починає вити від болю. Тут мені стає все зрозумілим – і що кулі справжні, і що мужик той, снайпер, професіонал свого діла. Я нахиляюся, закриваю нас обох щитом і починаю тягнути мужика донизу. Наступна куля в щит. Пробиває і потрапляє в бруківку. Я вже пізніше зрозумів, що він цілив у центр щита, гадаючи, що я там сам, і очікуючи попасти в груди чи живіт. А позаяк нас було двоє, по центру не було цілі.

Через декілька метрів я поглянув на пораненого й зрозумів, що не зможу вже йому допомогти. І тієї ж миті друга куля пробиває щит і попадає мені в руку. Одразу відчув тупий біль. [...] Лише рука при цьому обвисла, як ганчірка. Щит я вже не міг тримати, і в голові залишилася тільки одна думка: "Бігти!". І я побіг. Не можу сказати, що була якась паніка.

20 лютого 2014 р.

Наталя Гук, Євромайдан. Звичайні герої, Київ 2015

Юлія Вотчер (волонтерка медичної служби Майдану):

Я чергувала на гарячій лінії в Михайлівському соборі в Трапезній, у мене три телефони, мільйон дзвінків. Тут підходить хтось, кладе мені коробочку, а в ній ще три телефони. Каже: "Будете відповідати". Потім принесли ще один телефон. "Це телефони хлопчиків, які загинули", – каже чоловік.

– Господи, а чого я?

– Ви знайдете правильні слова, ви старша.

І дуже швидко задзвонив один телефон. Я цей телефон взяла в руку і побігла на вулицю, бо там в штабі було багато людей, тісно, гамірно. Швидше на автоматі, ніж готова була щось говорити, я натиснула кнопку і зразу ж чую: "Назаре! (Мама сина шукає) Назаре, Назарику! Чого ти мовчиш?" [...] Я як стояла, так і сіла на землю. [...]

Ця перша для мене смерть врізалася мені в серце, увійшла в моє життя назавжди. В ту мить я була готова стріляти. Я того Назара не бачила живим ніколи. Це наймолодша дитина, яка загинула на Майдані. [...]

Скільки поранених я бачила, і жоден, ніхто не сказав: "На чорта воно мені здалося? Чого я сюди прийшов?" Ніхто.

20 лютого 2014 р.

Зібрання Українського Інституту національної пам’яті

Володимир Парасюк (сотник, нині депутат Верховної Ради) на сцені Майдану після виступів представників опозиції:

Ми пришли сюди сотнею! Ми ні в якій організації, ми звичайний народ України, який приїхав відстоювати права! Ми не з секторів, не з самооборони, ми просто бойова сотня!

Я хочу вам сказати, що ми, прості люди, кажемо до наших політиків, які стоять за моєю спиною [Арсенія Яценюка, Віталія Кличка, Олега Тягнибока]: ніякий Янукович – ніякий! – цілий рік не буде президентом! Завтра до десятої години він має піти геть! [...] Якщо ви завтра до десятої години не виступите з заявою, щоб Янукович йшов у відставку, ми йдем на штурм зі зброєю! Я вам клянусь!

21 лютого 2014 р.

Антін Мухарський, Майдан. (Р)еволюція духу, Київ 2014

Тета Кеплер (сценарист) на фейсбуці:

Я бачила чотирьох. На ношах. Лежали прямо на землі. Я дивилася на силует, накритий простирадлом і мені хотілося вити. І кричали жінки, і плакали чоловіки, а їх сльози вимивали на їх чорних, закіптюжених від гарі щоках чисті, світлі смужечки. І хтось запалив свічку, і хтось крикнув - помовчіть! - і, здається, що в ту мить весь світ затих.

А потім тишу розрізало - Слава героям! Навіки слава! - і під ці голоси їх дуже обережно завантажили у швидку і відвезли. Я не витримала, я розревілася, мене обняв чоловік у червоній курточці і сказав: «Ну, досить плакати, ми за них помстимося, а вам ще масочки роздавати. Хто ж у вас у заплаканої їх візьме».

І були люди з чорними руками і світлими очима, у шоломах і касках, з дубинками і без. І ось ти стоїш у центрі цього всього і бачиш, як там, удалині, горить перша барикада і тобі не страшно. Ось взагалі, абсолютно не страшно. Тебе рухає бажання правди і ти розумієш, що не тільки тебе, а кожного, абсолютно кожного, хто зустрівся на твоєму шляху.

21 лютого 2014 р.

Фантомная боль. #майдан, ред. Андрій Міргородський, Київ 2014

Юрій Андрухович (письменник):

[Київ] жахливо почорнів – і хідники, і стіни, й дерева, й обличчя. Здавалося, чорний пил настільки глибоко пов’їдався в ці риси, тріщини та шрами, що його вже з них не вимити. Ніби шахтарі Донбасу вийшли раптом масово на Майдан просто з шахт, не вмившись після зміни. Тільки чомусь у камуфляжах і зовсім не в шахтарських касках.

Так, вогонь. Це він повипалював усе, чого зміг дотягнутися. Вогонь, дим, попіл, вітер і сажа. Вогонь, який спалив останні мости для компромісів.

21 лютого 2014 р.

Антін Мухарський, Майдан. (Р)еволюція духу, Київ 2014

Наталя Єрьоменко (журналістка, поетеса):

За іронією долі все починалося з нашого бажання бути європейцями. За іронією долі, нас від європейців відрізняла (серед усього іншого) така неєвропейська риса, як забування. Неможливість вибудувати єдину лінію історичної пам'яті, переривання і забування наших досвідів.

Ті, хто погано засвоює уроки історії, залишаються на другий курс. Тим, хто марнує шанс стати європейцем, історія надає такий шанс ще раз. Раніше якось обходилося. Цього разу ціна нашого неуцтва виявилася аж надто високою.

Це не перемога, це просто шанс. Ще один, усе, що сталося, має залишитися у нашій пам'яті. Тепер (міцно схрещую пальці), тепер уже назавжди. [...] Іншого шансу не буде. Просто ще один такий ми не переживемо.

22 лютого 2014 р.

Літопис самовидців, ред. Оксана Забужко, Київ 2014

Війна світів

Передмова до книги «Сила Майдану» Збігнєва Глуза, Ośrodek KARTA

Останнє десятиліття Польщі й України – попри об’єднавче футбольне Євро – рознесло наші країни на різні планети. Польща в Євросоюзі, Україна – між двома Майданами. Польща має демократію, Україна – незнищенну систему старих радянських порядків.

Досі ми, історики з «Карти», не займалися подіями цього десятиліття, але Україна 2013-14 років – це чергове виверження начебто згаслого конфлікту. Воно свідчить про те, що наших внутрішніх змін не досить, щоби цілковито звільнитися від кошмарів ХХ століття. Це не випадкове повернення до минулих реалій, а їхнє закономірне продовження. Відтак маємо завдання для дослідження, присвяченого ідентичності.

Якщо подивитись на польсько-українські стосунки з перспективи історії, під її тягарем, здавалося б, гинуть усі спроби діалогу. Гострі конфлікти 1917-18 років, зрада союзу 1920-21, жахлива політика ІІ Річі Посполитої, звірства на Волині… – ріки пролитої польської крові в апогеї цього процесу розділяють наші народи.

Проте, якщо глянути на сьогоднішні реалії поза цим контекстом, шанс на спільність очевидний. Українське прагнення свободи є таким самим, як наше три десятиліття тому; ми йшли тією ж дорогою, отже прагнення наших сусідів-українців не можуть залишити нас байдужими.

Польсько-український кордон – це не мур, як польсько-білоруський чи польсько-російський кордони. Він стає лінією порозуміння – завдяки людям з того боку, котрі відкидають спадщину совка. Коли тих, хто прагне демократії, багато – так, як на Майдані – їхній голос перестає бути місцевою скаргою, стаючи гучним закликом до системних змін. Україна не хоче мати мур на своєму західному кордоні, а оскільки й Польща не планує його будувати, ми знову граємо у незалежницьку гру – «За вашу і нашу свободу!»

Майдан вистояв – це чудова новина для всіх союзників свободи, і фатальна для тих, кому вигідна диктатура, а їхні сили все ще переважають на Сході.

Київ 2013-14 – це феномен: до цього часу, коли авторитарна влада вдавалася до сили, вона завжди придушувала суспільний бунт: Берлін 1953, Познань 1956, Будапешт 1956, Новочеркаськ 1962, Прага 1968, Щецин 1970, Радом 1976, Гданськ 1981, Мінськ 1996, Москва 2010. А Майдан вистояв. Тепер важливо, що станеться далі з цією перемогою.

Це також наша війна. Не тому, що ми опинились перед подібною внутрішньою загрозою. Поразки Майдану загрожують нам поверненням Сходу – він або проникне зі своєю отрутою крізь напіввідкриті кордони, або поставить на них мур. А для Польщі дуже важливо, щоб через відкриті кордони відбувався діалог з демократичним суспільством України. Разом із ним ми б упорались з усе ще небезпечними привидами минулого.

Люди Майдану, ми з Вами. Ми віримо, що Ви, незважаючи ні на що, будете з нами.

Добір, опрацювання, координація: Анна Ріхтер, Мацєй Ковальчик

Співпраця: Оксана Савчук Пицька, Леонід Фіндберг, Іванна Кобєлева, Тетяна Ковтунович, Тетяна Привалко, Наталія Машталер, Роман Кульчинський, Світлана Бацюкова, Руслан Краплич, Тетяна Кучер, Тетяна Кохановська, Олеся Стратієнко, Тарас Шумейко, Мацєй Піотровскі, Руслана Семотюк, Тетяна Бабич, Єва Верстак-Мосьціцка

Фінансування проекту: МЗС Республіки Польща, Програма Регіональні переміни – „RITA” Польсько-американського Фонду Свободи

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!