З чого ліплять «сильні руки» в українській політиці. Піар-сторі Януковича, Марчука, Гриценка, Тігіпка і Яценюка

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 66736 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 01/10/2009Дата публікації

В меню політтехнологів під час президентських виборів завжди знайдеться страва під назвою «сильний вольовий лідер, майже диктатор». І як правило матеріал для такої страви добираються доволі дивний: кандидати, сила яких полягає у вмінні хмурити брови на «білбордних» фотосесіях.

АВТОР: Костянтин Воздвиженський

Кагебешний демократ

Відлік експериментів з «сильною рукою» треба мабуть розпочати з виборів 1999-го. Тоді на цю почесну роль висували Євгена Марчука – сам факт того, що кандидат мав генеральські погони, був ніби гарантією сили і прагнення до порядку.

Але не треба бути глибко посвяченим у таємниці української політики, щоб зрозуміти, де і за яких обставин були здобуті високі звання Євгена Кириловича. П’яте управління КГБ, в якому служив Марчук воювало на «невидимому» фронті ідеологічної боротьби з внутрішнім ворогом: українськими буржуазними націоналістами та іншими «отщепенцами».

Лаври (чи владні повноваження) Піночета

не дають спати багатьом українським політикам

Тим не менше, таке минуле не завадило кандидатові позиціюватися як правому консервативному кандидату, орієнтованому на Європу. Тут до певної міри працював імідж Марчука як фундатора української державності, першого голови СБУ і колишнього прем’єра. Направду ж на виборця працював портрет пикатого генерала, прикрашений зірочками з прапора Євросоюзу.

Закінчилася уся ця оперетка типовою багатоходівкою у стилі колись рідного для Євгена Кириловича відомства під назвою «канівська четвірка», яка до певної міри скувала популярного на той час Олександра Мороза і дала непогані шанси на перемогу чинного тоді Президента Кучми. «Сильна рука» набрала у підсумку трохи більше 8%(причому переважно на заході країни, де образ генерала-європейця виявився привабливішим, ніж на традиційно лівому сході) і відйшла в тінь новообраного голови держави, а заким і на узбіччя вітчизняної політики.

«Залізний господар» перетворюється у доброго сантехніка

До 2004-го року стало очевидним, що сильна рука і європейські цінності зовсім несумісні речі, тому тодішньому єдиному кандидату від влади Віктору Януковичу прапорців ЄС не вішали і взагалі правою символікою не бавилися. Міцний господарник, регіональний лідер, з легкої руки Ганни Герман «залізний господар», православний кандидат, послідовний і справедливий – далеко не весь перелік епітетів, які супроводжували кампанію Януковича.

Янукович із "залізного господаря" перетворився на душевного дядька

Та що там офіційна пропаганда – навіть тюремне минуле ніби мало б прикрасити сильну руку: мужик зону хавав, не зламався, піднявся з босяка до прем’єра – цей порядок наведе, - були й такі електоральні настрої. У вирі тодішніх подій тільки затяті опоненти «єдиного кандидата» помічали, як невпевнено тримається Віктор Федорович під час візитів до Москви - вся його міць сила у Білокам’яній випаровувалася і навіть перед об'єктивами телекамер тодішній український прем’єр виглядав, як дрібний провінціальний чиновник, якого викликали на килим.

Проте не можна було не помітити комічного падіння Віктора Януковича від удару яйцем. Цей епізод пішов повністю урозріз з іміджем сильного і непохитного лідера. А потім ще були дебати, де часто контрааргументи єдиного кандидати від влади зводилися до заклику «просто пагаваріть» зі своїм опонентом.

Ну й звісно масована контрагітація зробила свою справу: сильний кандидат виявився зовсім не монолітом, а дуже навіть вразливим політиком. Недарма ж нинішня кампанія Януковича базується на інших принципах: кандидат постає таким собі другом народу, який «почує кожного», слюсарем-ремонтником, який іде виправляти помилки попереднього непрофесійного уряди – простий донецький рабо тяга, без усіх цих високопарних слів про міцне господарство.

Комсомолець на танку

На прийдешніх виборах охочих хмурити брови і грати м’язами хоч відбавляй. Наприклад, Сергій Тігіпко. Намагається. З фізичної силою і зовнішністю у Сергія Леонідовича все склалося. А от щодо сили політичної, незламної волі… Біографія кандидата часто доводить протилежне. Політична кар’єра почалася у комсомолі – в Дніпропетровську, у брежнєвській кузні кадрів. Перші кроки в «авангарді радянської молоді» він робить при жорсткому режимі Андропова і йде вгору за часів перебудови.

Однак, як з’ясувалася, фінанси для комсомольського ватажка виявилися куди важливішими за справу Леніна, і Тігіпко йде в банкіри. Звісно, багато хто готовий виправдати цей крок: прозрів хлопець, скинув із себе комуністичну облуду, вирішив зайнятися справою, сильний вчинок. Можливо… Але звернімо увагу: молодий банкір з комсомольським квитком не попрощався навіть у 91-му – чи випадково?

Військова форма Тігіпку пасує, але це не його стиль

Прощання з політикою не було тривалим – уже з середини 90-х Тігіпко у Києві, «риночник-практик», опікується економікою в урядах Лазаренка і Ющенка. Партійний лідер – ідеологію його Трудової України важко визначити, але очевидне одне - Тігіпко завжди на стороні сили: комсомолу, чинного прем’єра, пропрезидентського блоку «За ЄдУ», провладного кандидата у президенти. Але бути сильним і бути на стороні сили – речі нетотожні.

«Сила» Тігіпка стає помітною у 2004-му, коли він зненацька кидає Віктора Януковича у розпал виборчої кампанії, залишає посаду голови НБУ – у час, коли вирішувалася доля країни і національної валюти зокрема. Можливо, і для цього можна було б знайти виправдання: прозрів, не на тих поставив, розчарувався у політиці, знайшов нарешті себе у бізнесі.

Але й у бізнесі Сергій Леонідович виявився не таким сильним, як здавалося. Своє дітище на ім’я ТАС він продає шведам – сильній стороні і починає служити їм вірою і правдою. Напевне, тут є свої виправдання і резони: підприємницька жилка, стратегічне мислення. Але де ж сила, брате? Мабуть у тому, щоб насупити брови і заявити, що Україні потрібен сильний Президент, тобто він – Сергій Тігіпко. Але в яких ньютонах ти силу виміряти – піди вгадай.

Путінщина «першого непрохідного»

Ще один «бойовик» української виборчої кампанії – Анатолій Гриценко. Військове минуле(хоча реально у військах він прослужив два роки, далі була науково-викладацька кар’єра) і посада міністра оборони – це вже заявка до клубу «сильних». Він, здається, наступає на граблі Євгена Марчука. В минулому пан Анатолій – політик, прозахідність якого не могла викликати сумнівів. Навчання в американських військових вишах зробила свою справу. Більшого прибічника НАТО годі було й шукати. А тепер – здрасьте… «Перший непрохідний», як завгодно іменуватися кандидатові піддає нищівній критиці альянс , каже, що Україні там робити нічого найближчі 5 років, тобто новобраному Президенту опікуватися євроатлантичною інтеграцією необов’язково.

Та й взагалі програма Гриценка відверто відгонить путінщиною з його «суверенною демократією» та «диктатурою закону» - ось цитата з його програми: «Сьогодні вертикаль влади перетворилася у горизонталь, яка лежить на підлозі…В країні треба невідкладно навести порядок. Демократичний порядок... Демократія – це закон і його суворе дотримання на користь людей».

Ну й плюс вуса в стилі Дмитра Корчинського формують завершений образ «сильного лідера». Подібно до того, як колишній генерал КГБ намагався приміряти на себе піночетів кашкет, так полковник Гриценко, колишній натівець і західник намагається стати «батьком» українського чучхе(ідеологія розрахунку на власні сили). Але коли сам пан Гриценко спирався на власні сили: коли освоював гранти у Центра Разумкова, вчився у Штатах на гроші Пентагона, коли пройшов до парламенту за списком НУ-НС і покинув його? Та й в україно-російських стосунках він займає якусь занадто помірковану лінію. Нещодавно на 5 каналі обговорювали можливість агресії Росії проти України «сильний лідер» всіляко намагався уникнути будь якої конкретики і говорив дуже туманно і вів себе нижче трави і тихіше води.

«На фронті» в інтелігентських окулярах

Намагається гратися у сильну руку, посилену інтелігентськими окулярами й Арсеній Яценюк, який на своїх перших міліарних білбордах багатьом навіть здався подібним до зловісного Лаврентія Берії.

Та й сам пан Яценюк визнає себе воїном і поводиться «як на фронті», обіцяє повернути країні влади(ясна річ, що сильну). Однак сила Арсенія – то теж загадка. Він вже мав нагоду продемонструвати своє «чоловіче начало», коли публічно поскаржився, що йому показали не той пальчик, коли торгувався, йдучи з посади спікера Верховної Ради. Усі ці вчинки теж якось поганенько корелюють з войовничими образами з плакатів.

«Герої не кажуть, що вмирають за батьківщину, вони вмирають за неї», - писав один латиноамериканський поет. Так і з сильними політиками: не треба кричати про свої диктаторські замашки до виборів, якщо справді маєш сильну руку. А якщо кричиш – ти технічний пішак, завдання якого привести прибічників «сильної руки» до прохідного кандидата, якому за статусом не належить просторікувати про залізний порядок.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!