Сім книг про Майдан і Війну. Ще не осмислення, але ретельна фіксація реальності

Ось наш список:

- Сергій Лойко, «Аеропорт» (видавництво «Брайт букс»);

- Василь Шкляр, «Чорне сонце» (видавництво «Клуб сімейного дозвілля»);

- Галина Вдовиченко, «Маріупольський процес» (видавництво «Клуб сімейного дозвілля»);

- Євген Положій, «Іловайськ» (видавництво «Фоліо»);

- Владислав Івченко, «2014» (видавництво «Темпора»);

- Кирило Галушко, «Майданный семестр» (видавництво «Книги – ХХІ»).

А також додали до цього списку один твір трохи іншого жанру – п’єсу Марії Старожицької «Котел», надруковану в її переважно поетичній книжці «Навіщо» (видавництво «Український пріоритет»).

Смішно було б відповідати на питання, «про що ці книжки», в нашому контексті це й так зрозуміло, але кілька загально-сюжетних характеристик (і тим паче – естетичних, ідеологічних) їм дати варто. Надто вже умовним є як свідомий, так і автоматичний піар «майданно-воєнної літератури» в сьогоднішній Україні.

«Фотополювання» на війну і кохання

«Аеропорт» Сергія Лойка. Абсолютний хіт. На його презентації навіть у Харкові зібралося стільки людей, що черга стояла аж на вулицю. Причина і в потужній рекламній кампанії, і в романтичній, привабливій постаті самого автора: Лойко – професійний військовий журналіст, росіянин, але працює з Los Angeles Times, єдиний іноземний кореспондент, що знімав оборону Донецького аеропорту зсердини.

Книжка вийшла одночасно двома мовами, але оригінал її, звісно, російський, вона є фактом російської літератури. Український переклад прозорий і чіткий, але не без елементарних помилок та несподіваних рішень (хоч би й не надто зрозумілий принцип, за яким частина діалогів перекладена українською, а частина залишена російською, зате з нашими зносками, котрі нагадують субтитри в російських серіалах на телебаченні).

Я би назвав «Аеропорт» найжвавішою книжкою з усіх, про які йтиметься. Композиційно найвиваженішою. В якомусь сенсі «найпрофесійнішою»: у тканині художньої прози Сергія Лойка добряче відчуваються нитки письма ефектного репортера, котрий прекрасно знає, як міцно тримати в руках і форму, й увагу завороженого читача.

За сюжетом «Аеропорту» до Києва на самий початок Майдану прилітає американський фотожурналіст російського походження. Під час побиття протестувальників 30 листопада він принагідно рятує від «беркутів» дівчину (мотив, що виринає у добрій половині книжок, так чи інакше пов’язаних із Майданом), і вони закохуються одне в одного, хоч у нього є дружина, а в неї наречений, та й його діти вже старші за неї.

І загострення українських подій, і закоханість постійно повертають головного героя до Києва, а потім приводять його до зони АТО, де він спершу зустрічається з нареченим своєї коханки, а потім опиняється разом із ним в Донецькому аеропорту (в Лойка він фігурує під назвою «Краснокам’янський»).

Історія, звісно, м’яко кажучи, не екстра-оригінальна, але виписана міцно, та ще й насичена деякими сюжетними несподіванками, в міру жорстока, в міру лірична, в міру сумна. Та основу книжки складають замальовки із буднів оборони аеропорту. Вони б читалися і без об’єднуючого сюжету, який, втім, пояснює ширший контекст подій. Для тих, хто слідкував за новинами, він відомий.

І не можна не сказати про обкладинку. Прохідний, як для західних книг дизайн "Аеропорту", це "рівень бога" в порівнянні з більшістю обкладинок книг цього огляду. Не дивно, бо обкладинку робив товариш автора, дизайнер з Лондона.

Азовський бранець

Сюжет – головна прикмета наступної книжки, «Маріупольського процесу» Галини Вдовиченко. І то не через те, що сюжет – так чи сяк основа прозового твору, а через те, що Вдовиченко адаптувала до невеселих реалій української війни на Сході один із умовно «вічних сюжетів»: про воїна-чоловіка, котрий рятується з полону завдяки жінці з ворогів. У нас його найбільше знають за «Кавказьким бранцем» і варіаціями на його тему.

Отже, молодий доброволець зі Львова потрапляє в полон у селі під Маріуполем, на Приазов’ї. Під час допиту з побиттям до нього підходить сестра одного з бойовиків і пропонує забрати «укропа» на їхній двір для допомоги в ремонті хати, тобто фактично в рабство.

Брата вдома майже не буває, мати лишилася на підконтрольній Україні території, батько давно помер, бабця вже у своїй реальності, тож Ольга лишилася тут за головну.

Між нею і полоненим Романом розігрується абсолютно класична партія – обережне знайомство, дивування й придивляння до регіональних особливостей, зменшення недовіри і, нарешті, кохання. Ольга допомогла Роману втекти, але на цьому діло не скінчилося, на них чекають нові зустрічі, а Ользі навіть випаде подорож до Львова.

«Маріупольський процес» - психологічно добре витриманий роман, авторка не піддалася ризику з’їхати у примітивну мелодраму. Приємно в нинішніх умовах і те, що вона не зловживає самоочевидними регіональними стереотипами й навіть деконстрює їх. Наприклад, у селі на Донеччині спокійно собі розмовляють українською мовою.

Цікаво й те, що Галина Вдовиченко за головне місце подій обрала саме Приазов’я, виразно, ненав’язливо і талановито підкресливши цим новітній образ цього регіону: як «іншого», «патріотичнішого» Донбасу (а взагалі цей край і не є Донбасом у прямому розумінні), символу найуспішніших дій українського війська.

Додатково таке трактування підкреслюють містично зображені Кам’яні Могили, та й ідея Маріупольського процесу за зразком Мюнхенського, винесена у назву книжки.

Кам’яна богиня в «Азові»

Щоб далеко не відходити від Азовського моря, наступним до вашої уваги – «Чорне сонце» Василя Шкляра. Так називається оповідання з одноіменної збірки. Ще один приклад дуже доладного тексту. Шкода, що війні присвячений лише він один.

Шкляреві часом закидають надмірну схематичність і чорно-білість, але, на моє переконання, його ефектному пригодницькому письму такі риси цілком пасують. Головне тут – динаміка і густота, з лихвою присутні в оповіданні «Чорне сонце».

Грубо кажучи, його можна назвати твором із життя бійців «Азова». Сюжет крутиться навколо їхніх фронтових пригод, а також стосунків із місцевими мешканцями. Тут ми знову маємо справу з подоланням взаємної недовіри, але також і з кумедними пригодами, як, наприклад, вимушеним переходом бійця на «ідеологічну посаду» й агітацією керівництва російського театру в Маріуполі почати ставити вистави не лише російською, але й українською мовою.

І знову-таки, як і Вдовиченко, Шкляр виразно концептуалізує та архетипізує свій сюжет. Робить він це за допомогою стародавніх культурних об’єктів південно-східних степів – половецьких баб. Одна з таких баб, знайдена в покинутому подвір’ї якогось нелегального колекціонера чи просто випадкового власника вкраденої статуї, метафізично перетворюється на богиню, що допомагає герою, а часом і віддає йому накази, наприклад, перепоховати на батьківщині полеглого в бою побратима.

Привертає увагу в «Чорному сонці» важлива роль «Азову». У тексті Василя Шкляра названі своїми або майже своїми іменами керівники полку, цілком можуть виявитися реальними й інші персонажі. На моє враження, почуття міри не зрадило досвідченого письменника, твір – абсолютно не є банальною агіткою.

Але, безумовно, він чимало додає до процесу міфологізації «Азову», котрий і так активно триває та грамотно підтримується самими «азовцями». Комусь цей момент у книжці сподобається, а когось, навпаки, відштовхне, однак хіба можлива пригодницька (по-молодечому пригодницька!) проза про війну обійтися без цього типу міфологізації, в такій чи сякій формі?

Про «Чорне сонце» варто зазначити також те, що пов’язаним із війною є тільки перше оповідання книжки. Решта – прозові твори Василя Шкляра ще минулих десятиліть. І, здається, вони свідчать про його виразне зростання.

Солдатська правда

«Іловайськ» Євгена Положія – ще одна книжка, приречена на успіх уже самою своєю назвою. Але не тільки нею. Мабуть, саме в цьому творі зібрано та відтворено найбільше конкретної фактичної інформації про трагедію Іловайського котла у викладі та версіях людей, яким не пощастило до цього котла потрапити, але пощастило з нього вибратися. Таке відтворення в Положія відбувається якнайбезпосередніше.

Розділи твору наближені до монологів героїв. На початку книжки це навіть дає той ефект, що текст читається як суто документальний. І лише далі, коли рвані епізоди починають сплітатися між собою в єдине ціле, читач виходить на рівень сприйняття авторського художнього цілого, масштабної трагедії, передусім психологічної.

Підґрунтя книжки локальне. Це штурм Іловайська, оточення та вихід з оточення під жахливим вогнем російських військ із відповідними жертвами, полоненими та дивом порятованими. Але численні погляди та розмаїті розповіді різних персонажів, їхня виразно відтворена наружена мова дозволили значно збільшити вимір сюжету.

Де-не-де концентрація фактажу виглядає надмірною, як для все-таки в першу чергу художньої книжки. Є питання і до формальної, мовної розхристаності «Іловайська» - вочевидь, деякі ляпи спричинила підготовка одразу двох мовних версій книги, в тексті зустрічаються прикрі помилки.

Якщо Василь Шкляр демонстрував стратегію міфологізації, то Євген Положій радше навпаки. Він змальовує «солдатську правду» в її майже цілком автентичному вигляді, а вона завжди скептична. Особливо коли йдеться про військову поразку, та ще й таку гучну і болючу.

І хоч письменник не пропонує своїх міркувань політичного характеру (не забувши підкреслити це у вступі), його скромність із лихвою компенсують самі бійці. Вони звинувачують у трагедії некомпетентне командування, котре, на їхню думку, належно не підготувало наступ, не дало навіть адекватних карт місцевості, потім обіцяло й не забезпечило підкріплення, не допомагало доладними наказами. Вистачає добрих слів і на адресу влади.

Класна робота в котлі

Іще одна версія «літературного Іловайська» - п’єса Марії Старожицької «Котел». Про її поезію, також пов’язану з війною і Майданом, «Тексти» вже розповідали, вони ввійшли до книжки «Навіщо», вартої окремої розмови, а також у книжці надрукована і п’єса.

Дуже вдало виписані сепаратисти і місцеві. Головний герой занадто правильний і це робить його менш цікавим. Та п’єса зачіпає навіть коли її читаєш. На виставі (ставилася один раз силами аматорів) плакали навіть закоренілі циніки.

Як і Положій, Старожицька пов’язує своїх героїв із реальними постатями. Про різних прототипів ішлося на нещодавній презентації книжки, там авторка розповіла й про людей, абсолютно їй незнайомих, які впізнавали в персонажах п’єси своїх близьких. Отже, рівень документалізму й тут високий.

Сюжет аналогічний: наступ, оточення, вихід. У цих жахливо простих обставинах розігруються діалоги людей по різні боки фронту. Розігруються, до речі, двома мовами та з добрячим рівнем індивідуальності.

Варто відзначити, що обкладинка книжки має пристойний дизайн, що скоріше вийняток, аніж правило для українського книговидавництва

Взагалі, у воєнній драмі, написаній, загалом, за гарячими слідами, варто було очікувати пафосності й шаблонності реплік. Пафосу вистачає, але не в критичних обсягах, а репліки й зовсім не виглядають так, ніби їх усі говорить одна людина. Та й за своїми характеристиками герої далеко не шаблонні, не однозначні.

У п’єсі «Котел» чимало яскравих символічних сцен (увиразнених деякою загальною статичністю твору). Наприклад, солдати в приміщенні школи, сидять у класі, пишуть на дошці «Класна робота» й обговорюють своє життя-буття.

Або момент, коли «боєць диванної сотні» допомагає через телефон і за допомогою карти в комп’ютері нашим вийти з оточення всілякими стежками. П’єса підкреслено емоційно насичена, і через це досить зворушлива та в певному сенсі тяжка.

Революція для викладача і його студентки

Повернутися від АТО до Майдану – і не лише до його трагічних днів – допоможе нам книжка «Майданный семестр» Кирила Галушка. Можливо, найвеселіший твір цього огляду. Вже бодай тому, що спочатку розповідає він про життя молодого викладача серед студенток (часом, на жаль, на рівні студентських анекдотів).

Викладач непересічний, творчий, розвинутий, але в дуже пересічних обставинах: бюрократія, корупція, пиятика з приятелями та підшефними, лекції для дівчат у гуртожитках про стосунки з чоловіками, зрідка ігри-реконструкції…

В увесь цей нудний плинний потік спочатку вривається справжній роман зі студенткою, яка перевелася з Одеси (причому починається як абсолютно «підлаштований» - викладача, який вважав себе видатним знавцем психології стосунків, елементарно розіграли), а потім і Майдан.

Як Євген Положій в Іловайську зосереджувався на фактах і словах героїв, так Кирило Галушко в «Майданном семестре» головну по суті увагу приділив атмосфері, духу, реаліям і тенденціям часу. Що й не дивно, адже за «цивільним» фахом Галушко – історик.

Мабуть, саме оця, «історична» частина його книги і є найцінніша. Вирази, слова, сленг, магазини, культові персонажі, засідання кафедр, лекції, манера письма в соцмережах та різних інтернет-проектах, топоніміка, одяг, зміни у стилі життя – всі ці надважливі для розуміння будь-якої доби моменти автор зафіксував сумлінно і водночас весело, хвацько.

Ну й, звичайно, сама Революція гідності. Дух Майдану, його вигляд і звук, мінливий настрій людей, солідарність, затятість, страх, любов і ненависть, змінене життя цілого центру Києва (а Київ у Галушка – ніби прихований головний герой). Так само прихованою, але важливою, виглядає в цій книжці сфера ідеології.

Головний герой сповідує умовний нерадикальний «громадянський неетнічний націоналізм» і час від часу дискутує на ці теми з іншими персонажами. У цих розмовах явно домінує право-центристський та консервативний контекст зі згадками про Липинського, котрий набуває значення імені-пароля для обізнаних і зацікавлених людей.

«Майданный семестр» загалом написано російською мовою, що дивно для автора, котрий завжди позиціонувався як великий державник. Але діалоги його персонажів, подібно до «Котла», відбуваються мовою оригіналу (правда, у випадку з польською мовою краще б автор відійшов від свого принципу) – тобто українською, російською та перехідними формами. І тут Кирило Галушко знову постарався відтворити реальну переважно двомовну обстановку вулиць Києва середини 2010-х років.

Негероїчні герої героїчного епосу

І, нарешті, «2014» Владислава Івченка. Грубий двотомник, доволі масштабна епопея – аж не одразу й повіриш, що на таку замахнувся сучасний молодий український прозаїк. Декілька геть несхожих людей, що випадково перетнулися на початку Майдану – і їхнє карколомне життя протягом шаленого року.

Окрім Майдану, об'єднало їх рідне місто Журби з околицями. Під Журбами, звичайно, більш ніж прозоро вгадуються Суми. І, до речі, Владислав Івченко сам родом із цього міста. Подібно до свого земляка Положія, Івченко обрав досить скептичний і деміфологізуючий спосіб говорити про Події. Такий собі антидот від сиропу надміної героїзації, який щедро розливається в медіа.

Скепсис цей стилістично близький скепсису пересічного криміналізованого провінційного мешканця. В Івченка справжніми героями Майдану та героями війни стають далеко не тільки ідейні, позитивні, розвинуті персонажі.

Сфера його книги – великою мірою гопники, шахраї, силовики з садистськими схильностями, відверті кримінальні персонажі, в чомусь наївні й обмежені люди. Письменник показує, як саме такі постаті волею обставин перетворилися на борців за гідність і незалежність. Не завжди свідомих, але борців. Це те, чого бракує загалом проникливій п'єсі Старожицької.

П'яний чувак, що хоче заховатися від районного «авторитета», якому винен гроші, застрибує в бусик, який їде на «мирний наступ», щоб стати одним із найактивніших учасників подій наступних трьох днів. Прокурор, за яким плаче тюрма, ображений на «донецьку» владу й радо готується допомагати революції.

А колишній спецназівець Януковича, нині боєць «ДНР», потрапляє в немилість до начальства, опиняється «на підвалі» разом з українськими полоненими та готує з ними втечу.

Не тільки боги крутять колесо історії, - продовжує Івченко відоме прислів'я про глиняні горщики. «Маленькі» долі креслять химерні траєкторії на грандіозному історичному тлі. Й потрапляють у потужні трагедії, драми, зворушують, розчулюють та веселять.

До речі, про веселощі. Для них у книжці, де є і 18-20 лютого, й Іловайськ, і полон, і смерть, не аж надто багато місця. Але Владиславу Івченку притаманне особлива, на диво водночас і їдка, і трохи радісна іронія. Так, один із його персонажів, як раптом (але ніби між іншим) з'ясовується, може завдати пальцем шаленого удару, достатнього, щоб вибити двері чи перекинути автомобіль (він сам каже, що цього його навчили інопланетяни).

А інший герой протягом одного епізоду встигає кілька разів узяти в полон «сепара», а потім так само кілька разів його впустити та потрапити в полон уже до нього, аж поки вони вирішують розійтися миром. Іще один «журбинський» хлопець примудрився повоювати за обидві сторони та ще й «постригти купони» за те, що проливав кров і в Україні, і в Росії.

Український вимір історії

Це, звичайно, далеко не всі книжки, про які можна було би поговорити в контексті Подій. Але вони доволі характерні та дозволяють скласти враження та зробити деякі висновки.

Передусім 2013-2015 роки дуже простимулювали та надихнули (хай це не прозвучить цинічно) наших і не тільки наших прозаїків. Декого навіть на не вельми характерні для сьогоднішньої української літератури великі форми.

Зустріч із нетривіальними, часто трагічними обставинами, що увиразнюють людські характери, посприяла і характерами літературним – в описаних тут книжках дуже «живі» та психологічно розмаїті персонажі, принаймні такими вони видаються мені на тлі стандартного рівня. Щоправда, не завжди їм уповні відповідає така ж різноманітна, індивідуалізована мова.

Тішить відсутність або, принаймні, не смертельні дози надмірної патетики. Немає істерики «всепропальства» і «зради», хоча українській владі у книжках про українську війну сказано чимало «незлих тихих слів», подекуди справедливо, а подекуді і ні, бо війна в підсумку виграна й автори видають свої книжки вдома, а не на еміграції.

Взагалі, політичний момент у цій літературі очікувано наявний, але завжди перебуває далеко не на першому плані.

Головний наголос часто, може, найчастіше тут падає на емоцію – і то на важку емоцію. Всі книжки, про які йдеться в цьому огляді, відверто тяжко читати, вони викликають дуже багато болю та розчулення, як, власне, й усе що відбувається в ці роки. Хоча згадані прояви іронії, самоіронії, гумору натякають на перехід до нового рівня осмислення подій буремних часів. Про це ж свідчить і все активніше вписування війни та революції в глибший культурний контекст, у літературні архетипи.

Та все ж наразі більше йдеться не так про осмислення, інтерпретацію чи обігрування наших драматичних реалій, як про фіксацію, збирання фактів. Конструювання образу подій. Звідси – тяжіння до документалізму, що виводить окремі книжки на межу документальної літератури.

Звідси – досить регулярне, на жаль, неминуче потопання в деталях. Хочеться вірити, що нинішні книжки про війну і Майдан готують ґрунт для подальших проривів і відкриттів.

Але вони важливі, цікаві, необхідні й самі по собі. Що більше буде таких книжок, то краще. Бо саме вони цементують український, а не нав'язаний ззовні вимір найновішої історії (лише маючи й пам'ятаючи його можна адекватно сприйняти вимір альтернативний). Саме вони найбезпосередніше змальовують наші події та наші почуття.

література книги культура майдан ілловайськ війна