Між Гітлером і Сталіном. Чотири розповіді остербайтерів

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 41828 Перегляди
  • 1 Коментарі
  • 19/05/2015Дата публікації

"Коли везли до Німеччини, з нас знущалися німецькі солдати, по дорозі додому - радянські. Говорили, що насолоджувалися життям у той час, коли радянські солдати віддавали свої життя за Батьківщину, що ми зрадники і не заслуговуємо на життя. Багато кого з нас, у тому числі і військовополоненого Миколу, якого я виходила на горищі, радянські солдати утопили у річці. Дівчат, які працювали на фабриці спалили".

Записав: Володимир Голомб

Єфросинія Щербина:

Забирали мене останнім набором у 1943 році. До Бердянська нас гнали пішки. Ми з подругою йшли першими. Німецькі солдати були дуже злі і підганяли нас батогами. Дорослі плакали, бачачи, як нас шмагають. У Бердянську в’язнів закрили у будівлю заводу "Південгідромаш", де тримали дві доби без води та їжі.

Але знайшлася добра людина, яка передавала нам воду, щоб ніхто не бачив. Потім усіх людей погрузили в потяг, у товарні вагони, і повезли до Перемишля (місто у Польщі). Там нас загнали у річку, у крижану воду, і продержали там близько двох годин. Польські поліцаї, що служили у німецькій армії, були дуже жорстокими і знущалися з нас. Під час купання в річці вони пустили на нас собак, які розірвали двох дівчат.

Далі відвезли до міста Галле. Ми були молоді і до нас чіплялися есесівці. Одного разу до мене підійшов хлопець із нашого села і запропонував стати його нареченою. Я погодилася. І прожила із ним усе своє життя.

Привезли нас до господаря, дали їсти і дозволили відпочити. Наступного дня ми взялися до роботи. Моє завдання - доїти корів. Цього робити я не вміла, тому що працювала трактористкою у колгоспі. У наймах був ще француз, він почав мене вчити.

Спочатку було важко. Пальці зовсім не слухалися, руки пухли, тому француз перев’язував їх ременем. Удвох ми доїли 3 рази на день 56 корів. Після того усе молоко здавали на завод. Бідони я туди возила сама. Приймав молоко молодий хлопець, який завжди намагався мені допомогти.

Господар суворий, але одного разу до нього приїхав родич українець. Після теплого привітання близької людини господар змінив свої ставлення до нас. Він не кричав, старався більше спілкуватися з нами. Це йому вдавалося, тому що ми у школі вивчали німецьку мову і трохи розуміли його.

А згодом взагалі могли вільно спілкуватися. Господар говорив про те, що чув, нібито українці - це добрі, працьовиті люди. Він був здивований нашим способом життя і дуже сміявся, коли дізнався, що у нас під одним дахом можуть жити і люди, і худоба.

Наш німець, як людина, не бажав нам зла. Він із родиною жив щасливо, в достатку і не розумів, навіщо Гітлер розпочав війну. Також я доглядала за старим дідом. Він у 1914 році брав участь у Першій світовій війні. З тих часів у нього залишився медальйон, який був для нього дуже дорогим. На ньому була зображена українська дівчина.

І коли дідусь дізнався, що я з України, то полюбив мене. Перед смертю дід ні з ким не розмовляв, крім мене. Коли йому стало зовсім погано, він взяв мою руку і не відпускав, доки не помер.

Загалом ставилися до нас добре, але траплялося, нас карали. Перший раз ми потрапили під "гарячу" руку після того, як господар отримав повідомлення про втечу наймитів від хазяїв. Він шість разів ударив кожного ціпком, дівчатам ледь коси не повиривав.

Удруге мене побили за те, що я не вибрала попіл із печі. Просто не зрозуміла наказу, оскільки ще не зовсім легко могла володіти німецькою мовою. Ще під час розмови з сином господаря я погано висловилася про Гітлера, і він знову ударив мене.

Почали поширюватися чутки про те, що наближаються радянські війська до Німеччини. Тоді наймитів почали забирати на будівництво оборонних споруд. Я була вагітна, тому мене залишили у господаря. Івана, який до цього часу дуже мені допомагав, забрали.

Невдовзі я народила дитину. Хлопчика назвала Павлом. Пологи були дуже важкими, кілька днів лежала непритомна. Мої друзі зібрали, у кого що було: сорочки, всяке ганчір’я... Вони принесли мені, щоб було у що замотувати дитину.

Недалеко від нашого села в місті Дрездені знаходився крематорій. У Одного разу, коли я годувала курей, повз двір гнали військовополонених. На їхньому одязі був знак "OST". Один із в’язнів проходив дуже близько і запитав, чи може він і ще декілька людей розраховувати на мою допомогу. Це був радянський хлопець. Як я могла йому відмовити?

Їх вели на розстріл, на вірну смерть. Але їм все-таки вдалося втекти. Під час розстрілу вони впали перші, а на них валилися трупи інших. Їм вдалося залишитися живими. Полонені лежали незворушно до самої ночі. І об 11 годині я почула стук у двері.

Це були вони. Відразу у мене промайнула думка: сховати їх на горищі. Двоє з них були французи і один українець, якого звали Миколою. Я доглядала за ними, як могла. Носила їсти, прала одяг, старалася непомітно перев’язувати їхні рани.

У цей час до нас привезли полонену, яка за професією була лікарем. Її звали Анною. Вона приїхала з хлопчиком Костею , якому виповнилося десять років. Раніше у неї була донька, але її розтерзали німецькі солдати. В очах Анни палало полум’я ненависті. Вона підмовила нас, щоб ми заморили лоша, зробили так, нібито маленькі поросята подохли.

Господарка розуміла, що тут щось не те. У цей час вона народила дитину і вирішила купити породистого собаку. Я повинна була вигулювати його, купати, розчісувати. Мені це набридло. І хлопці, яких я переховувала, таємно утопили собаку. Господарка дуже сердилася, переживала, навіть у поліцію ходила, але собаки так і не знайшла.

Усе те, що ми зробили, могло б залишитися у таємниці, але нас видав поляк. Він розповів усе господарці про поросят, про лоша, про собаку. Нас могли б покарати, але всю провину взяла на себе Анна. Її забрали. Ми не знали куди, але здогадувались. Прощаючись, вона попросила мене доглянути за Костею, відвести на батьківщину до Росії.

Через деякий час американські війська вступили на територію Німеччини. До нас прийшла якась жінка, одяг на ній був Анни, але я її не впізнала. Її лице і тіло було покалічене, все у шрамах. Вона дуже змінилася. Анна дванадцять місяців пробула у концентраційному таборі. Вона прийшла за Костянтином, але він не пішов із нею.

Єфросинія Щербина

Єфросинія Щербина в Німеччині, перша ліворуч

Костя дуже прив’язався до француза, який дбав про нього. Він був дуже розумним хлопчиком. Він знав італійську, французьку, польську, німецьку мови. Костя часто грався з господарськими дітьми.

Одного разу в маєток приїхала стара жінка. Вона була у чорному одязі: чорний плащ, капелюшок, взуття на високих підборах, у руках тростинка. Вона була худа і страшна, тому нагадувала Бабу Ягу. Костя, коли її побачив, дуже злякався і не міг ні їсти, ні спати, вона ввижалася йому уві сні. Я допомогла їй вийти з екіпажа.

Зайшовши в будинок, вона поклала тростинку на стіл. Я зняла з неї плащ і капелюшок. Тоді гостя поставила ногу на стілець. Я зняла її взуття. У цю мить мені пригадалося оповідання М. Вовчка "Наймичка", яке ми вчили у школі. Я розплакалась і не могла заспокоїтись. Гертруда (так звали жінку) дуже здивувалась, вона не могла зрозуміти, чого я плачу. А мені стало так погано на душі.

Читаючи твір "Наймичка", я просто не могла повірити, що таке буває, а сьогодні сама в ролі головної героїні. Що зі мною трапилося, я розповіла господарці. Удруге, коли Гертруда завітала до нас, вона запитала: "Ти вже не плачеш?"

Співчутливо подивилася і засунула мені марку у кишеню. Напевно, господарка усе їй переповіла. Ми почали розмовляти і виявилося, що німецькому населенню говорили, нібито ми добровільно їдемо до Німеччини, нас ніхто не примушує.

Після того, як нашого господаря забрали на війну, у нас з’явився інший, дуже злий. Він стояв над нами з нагайкою, проклинав, кричав: "Швидко, швидко!" Хоча суворий і бив, але іноді він давав нам барильце пива.

Над нами пролітав американський літак, його збили німецькі солдати. Із нього почали сипатися цукерки, шоколадки, листівки...

Побачивши літак, ми зрозуміли, що скоро нас визволять, і ми поїдемо додому. Так воно і сталося. По дорозі на Батьківщину я знову зустріла Анну. Вона їхала теж у потязі. Коли везли до Німеччини, з нас знущалися німецькі солдати, по дорозі додому - радянські.

Вони звинувачували нас у тому, що працювали на ворожу державу. Говорили, що насолоджувалися життям у той час, коли радянські солдати віддавали свої життя за Батьківщину. Говорили, що ми зрадники і не заслуговуємо на життя. Багато кого з нас, у тому числі і військовополоненого Миколу, якого я виходила на горищі, радянські солдати утопили у річці. Дівчат, які працювали на фабриці спалили.

З Німеччини до Польщі ми їхали у товарних вагонах на вугіллі. У мене хотіли забрати сина. Я розплакалася, і на допомогу прийшла Анна. Військові залишили мене. Івана після того, як його забрали на будівництв я в Німеччині не бачила.

Коли приїхали додому, Анну забрали в дев’ятий кабінет, її не впустили до Ленінграду, як "ворога народу". Після того я її вже не бачила. Костянтин знайшов свого батька, і його забрали працювати перекладачем.

Приїхавши у рідне село, я зустріла Івана. Це було велике щастя, адже думала, що його, можливо, вже немає серед живих. На Україні панували голод і розруха. Їсти не було що, і ми ледве вижили. Але на цьому все не закінчилося.

Я дванадцять разів ходила в місто на допит. Слідчі все знали про мене, але кожен раз ставили одні й ті ж запитання. Виявляли зрадників Батьківщини.

Удома я часто згадувала слова, які почула від американця: "Після війни ми будемо ворогами, але після революції, яка відбудеться у вас, ми житимемо мирно."

Неллі Процаніна:

Ми з чоловік Володимиром і маленьким двомісячним син Акимом жили у селі Луково, тоді це була Польща. Через деякий час після початку війни в село приїхали німецькі вояки. Вони почали агітувати населення для виїзду на роботу до Німеччини.

Обіцяли гарну роботу, яка буде оплачуватися. Говорили, що у Німеччині можна буде заробити багато грошей. Обіцяли, що до нас добре ставитимуться, що ми станемо "першими ластівками". Оскільки роботи у селі не було, ми вирішила їхати.

Але їхати з малою дитиною забороняли, тому сина довелося залишити разом із бабусею. До Німеччини також поїхали мої сестра Руза та брат Олекса. З нашого села погодилась їхати ще одна сім’я. Нас посадили в машини і повезли на залізничну станцію.

Неллі Процаніна

Там розвішені рекламні плакати, на одному зображений майстер, який усміхався і вручав молодому акуратному хлопцеві робочі інструменти. На іншому схожий хлопець сідав за кермо трактора, а фермер, ласкаво йому посміхався.

Нас посадили у вагони і відправили прямо до Німеччини. У Судетах поселили у невеличких будиночках. Чоловіки та жінки - окремо. Видали одяг. На роботу ми ходили строєм, який охороняла поліція. Працювали на заводі "Фольксваген".

Обіцяних грошей, які ми могли заробити, так ніхто і не побачив. У Судетах ми з чоловіком пробули чотири роки.

У 1943 році наша сім’я потрапила до господаря. Його звали Адольф Убидельта, дружину - Марі. Вони були хороші люди, добре до нас ставилися. Навіть їли всі за одним столом. Годували добре, але за роботу не платили. Вихідний день - неділя.

Працювали дуже багато, роботу виконували важку, оскільки у хазяїв було велике господарство. П’ять разів на день доїли корів. Молока було багато, його здавали і обмінювали на сир, масло. Також вони розводили багато свиней. Господарі дві свині на рік різали собі, а інших здавали державі. Хліб також пекли самі у величезній печі.

Прали і шили - вручну. Робили пиво з хмелю: у неділю чоловіки та жінки мали право випити келих пива. Це як винагорода за сумлінну працю. За пияцтво шмагали, тому ніхто не смів пити у робочий час. У магазинах нічого не купували: все було своє.

У наймах було три дівчини: дві німкені і я. Дім, у якому жила сім’я господарів, був двоповерховим. Адольф та Марі з сім’єю жили на першому поверсі. А наймити - на другому. За будинком розкинувся чудовий сад. Фруктів родило завжди дуже багато. Можна було їсти стільки, скільки захочеш. Ніхто не забороняв.

Тут, у Німеччині, я народила доньку Степанію. Господар потурбувався про те, щоб я народжувала у лікарні, про необхідні речі для мене та дитини. Звичайно, важко було після пологів, але я старалася справлятися з покладеною на мене роботою.

Знаходила час і сили для маленької доньки, і для виконання обов’язків по господарству. Начебто усе було добре у Німеччині, але мене не покидали думки про сина, якого довелося залишити дуже маленьким, про матір. Висилати щось додому з їжі не дозволялося.

У 1945 році після закінчення війни почали повертати українців додому, але у рідне село ми вже не повернулись. (У вересні 1944 року між урядами СРСР і Польщі була укладена угода, яка і передбачала обмін населенням, з Польщі в Українську РСР було переселено 480 тисяч українців).

Пощастило потрапити у Львівську область, де ми знайшли сина. У 1946 році сім’єю переїхали у село Миколаївку Бердянського району Запорізької області.

Софія Сіренко:

Мені було 16 років. Прийшла повістка їхати на роботу в Німеччину. Я була гарна, ставна дівчина з блакитними оченятами та довгим русявим волоссям, яке завжди було гарно зачесане.

Багато матерів не хотіли віддавати своїх дітей, вони ховали їх куди могли, але загарбники все одно знаходили. А тоді було ще гірше, вони шаленіли: спалювали будинки, розстрілювали сім’ї. Деякі матері навмисне калічили своїх дітей. Обшпарювали їх руки кип’ятком.

Я добре пам’ятаю цей день. Везли нас на возах, кіньми з села у місто. Усе палало, у повітрі стояв стовп диму і пилу. Десь далеко йшли бої. У небі свист і виття, блиск літаків, і сонце кудлате, сліпучо-біле, як вибух. Земля здригається від бомбових ударів. Чадіє усе.

І серед цього пекла, в учаділому, розчахнутому світі, здається, немає уже майбутнього. Приїхали до міста. Там посадили нас у потяг, у товарні вагони. Вагони набиті, у кожному по одному вартовому з кулеметом.

Знаходилися сміливці, які хотіли втекти. Вони вистрибували з потягу на ходу. Декого ловили і повертали назад, інших - просто розстрілювали. Німецькі солдати показували, що панькатися ніхто не буде. Їхали ми довго.

Усю дорогу нас не годували, жили тільки тим, що вдалося взяти з дому. Мені мати в дорогу спекла паляницю з ячмінної муки. Та що та паляниця. Важкою була дорога. Голодних, знесилених, замучених привезли нас у якийсь німецький табір. Він знаходився у лісі.

Почалася епідемія, люди мерли, як мухи: по три, по чотири трупи на день виносили у ліс. Далі нас почали розподіляти. Я потрапила в табір, який знаходився в місті Трір, біля Люксембурга. Поселили нас у бараках. Як тільки ми приїхали, нам видали ботики, матраци, блузки і шаровари. Бараки схожі були на сараї. Довгі, з дерев’яним дахом, розділені на кімнати. У кожній по тридцять-сорок чоловік.

Спали на нарах - триповерхових ліжках. Будили нас рано - вранці, вели в їдальню, де давали чай і шматочок хліба. В обід - шпинат, брукву, деколи картоплю. А ввечері їли те, що вдалося вкрасти вдень. Ми дуже важко працювали.

Рили водопровід глибиною три метри. Зовсім не було сил. Дехто падав: хотів перепочити, але німецькі солдати били, стріляли, кричали, примушували підніматися і працювати далі. Після того, як вирили водопровід, будували будинки.

Софія Сіренко

Софія Сіренко у Німеччині, третя зліва на право

У кожної національності була своя позначка, свій номер. В українців на блузках було написано "OST". Найбільше не любили німецькі солдати росіян, знущалися з них, як хотіли. Дуже били і кричали з ненавистю: "Russische Schweine" (російські свині).

У мене була подруга Надя, вона працювала у господаря. Я ходила їй допомагати. Сім’я господаря була багатою. Вони мали два магазини. Ми затоваришували з дочкою хазяїна, вона допомагала нам. Навіть одного разу украла у батька картки на хліб. Я могла дозволити собі один раз на тиждень купити хліба.

Американські війська наступали з одного боку, а радянські - з іншого. Ніхто не стріляв, а лише сипали фосфор і палили все. Нас евакуювали в село Бендорф на цегельний завод. Працювали вночі. Ми випалювали цеглу, яку використовували для будівництва укріплень, у печах, складали її на вагонетки і вивозили.

Майстер був у нас хороший, добрий, не ображав, навіть жалів. Він говорив: "Давайте, дівчата, складіть кілька вагонеток, та йдіть поспіть трохи." А перед сходом сонця він нас будив, щоб думали, нібито працювали всю ніч. На цегельному заводі були люди різних національностей: французи, словаки, поляки...

Улітку було легше. На роботу нас вели по асфальтованій дорозі, по обидва боки якої росли дерева, в основному фруктові. Усюди яблука, груші, вишні, сливи... Хто зуміє, то вирве, з’їсть або заховає за пазуху.

Німеччина на той час була дуже красивою і розвиненою державою. Якщо в нас хатки були такі, як за часів Шевченка, то тут багатоповерхові будинки покриті шифером. Усе купалося у зелені, у квітах. Дуже гарно.

Мені поталанило, коли відправили нас на збір винограду. Плантації величезні. У листі видніються налиті кетяги солодкого винограду. Ледь прибиті ранковою памороззю, яка стікала вдень прозорою краплею, виноградні грона здавалися прозорими і манили своєю красою. Нам дозволяли їсти виноград. Їли стільки, скільки хотіли.

Тим часом наступали американці. Нас почали масово вивозити. Декілька людей втекло. Я була серед них. Переховувалися спочатку в підвалі фабрики, але нас хтось побачив. Ми змушені були перейти в інший будинок. Чиясь підла рука підпалила його. Недалеко було ще якесь укріплення, ми перейшли туди, сиділи там закриті. Усе було залізобетонне.

Американці дуже бомбили. Німецькі солдати відступали і здавали свої позиції. Нас визволили американці. Спочатку зігнали всіх у табори, а потім почали перевозити на Україну. Додому я потрапила аж в1947 році."

Іван Ткаленко:

Коли німецько-фашистські загарбники захопили Миколаївку (Запорізька обл., Бердянський р-н), мені було шістнадцять років. Ми жили у невеличкому будинку в центрі села. Батько - на фронті, а у матері нас було четверо.

На село давали план. Наприклад: на таке-то число потрібно було зібрати 20 чоловік для відправки на примусові роботи. Поліцаї ходили по хатах і вишукували людей. Дехто тікав із села, переховувався. Мене ж мати переодягла у дівчину. І перший раз мені вдалося уникнути вивезення. Але все-таки 5 липня 1942 року мене забрали.

Нас пішки погнали під Мелітополь. Там закрили в одному з сараїв ферми, яка була огороджена колючим дротом і протримали чотири доби. З кожним днем людей ставало все більше і більше. Коли мати дізналася, що нас ще не відправили, вона приїхала до мене і привезла дещо з продуктів.

Потім нас повантажили у товарні вагони по 25 чоловік і закрили. Відкривали тільки тоді, коли давали їсти. Ми, хто з одного села, старалися триматися разом. На кожному вагоні було написано "Osten". Приїхали в Перемишль (Польща). На станції стояло багато ешелонів. Нам дозволяли вийти з вагона, можна було навіть сходити в туалет. От я і пішов.

Зайшов у туалет і не повірив своїм очам. Я такого в житті ще не бачив. Усюди було гарно, чисто, навколо висіли дзеркала. Тим часом усіх знову погнали у вагон й потяг поїхав. Я залишився у туалеті. Чую біля дверей крик. Спробував відкрити їх, але у мене нічого не вийшло. А за дверима гавкіт собак, крик німецьких солдатів.

Я злякався, сів у кутку і плачу. За дверима почулася російська мова. Це був польський перекладач. Він пробував мені пояснити, як відчинити двері. Але переляк, який я тоді відчував, не дав мені зрозуміти жодного слова. Коли чую сильний удар у двері. Один... другий... І двері упали.

Побачив перед собою німецьких солдат з автоматами, собаками, які так і чекали, щоб кинутися на мене: думали я хотів тікати. Але глянувши, який я переляканий і заплаканий, сидів у кутку і перебирав руками довгу полотняну сорочку зрозуміли, що нікуди не міг втекти.

Перекладач і солдат повели мене на станцію, дізналися, коли прибуде швидкісний потяг, щоб я зміг наздогнати своїх. Іду за ними, нічого не розумію, про що вони говорять, тільки дивлюся на всі боки. А навкруги розкинулося місто в усій своїй красі. Ніколи раніше не доводилося бувати у місті. Мені усе цікаво.

Нарешті прибув швидкісний потяг. І я разом з поліцаєм відправилися наздоганяти своїх. На одній із станцій побачив вагони із написом "Osten", біля них стояли мої односельчани. На мить я забув, де я, куди мене везуть. Лише радість переповнювала душу, адже мої очі побачили знайомі і дуже рідні обличчя. Не задумуючись, я кинувся до них.

Нашій радості не було меж.

Привезли нас до пункту збору у Німеччині. А людей - ніде яблуку впасти. Стільки я ще в житті не бачив. Сюди приїжджали директори фабрик, заводів, шахт, а також землевласники, які вели власне господарство і набирали людей на роботу.

Серед натовпу йшла мова про те, що треба старатися потрапити до господаря - бауера. Нас розділили: окремо чоловіки і жінки. Ми стоїмо, придивляємося до тих, хто приїжджає, щоб якось потрапити до цього бауера. Коли дивимося, приїхав якийсь чоловік, одягнутий по-простому. Це був господар. Він оглянув усіх, і погляд його зупинився на одному з нас - Іванові Матку.

Я залишився і пробув у цьому місті три дні. На четвертий підходить один чоловік, теж схожий на бауера. Узяв собі матір із дочкою і ще 150 чоловік. Як почали нас рахувати, то ми відразу зрозуміли, що бауер так багато не братиме. Я хотів якось втекти, але нас зігнали докупи і обв’язали мотузкою.

Мене разом з іншими привели на зупинку, наказали стояти тут, нікуди не відходити і чекати автобус. Надворі літо. Будинки потопають у зелені. Дерева доглянуті. Сиджу: нічого робити. Почав рвати листки з дерев. Рву і складаю на купу. Перекладач, як побачив, почав кричати, щоб більше такого я ніколи не робив, бо це дерево - чиясь власність. Він присилував мене зібрати зірване листя.

І ось нарешті прибув автобус, на якому ми доїхали до міста Уни. Привели у барак, довгий сарай, у якому раніше стояли коні. Усе чисте, вимите. По середині стоять столи, по боках - нари (двоповерхові ліжка). Кожному вказали місце, де він буде спати. Потім нам повідомили, що ми працюватимемо на шахті.

Наступного дня нам видали форму. Вона була стара-стара, вигоріла, потерта, давно вже списана. На спині фарбою написано "OST". На ноги нам видали дерев’яні ботики на один-два розміри менші, ніж потрібно. У них неможливо нікуди втекти: ногу здавлює, боляче йти, не те що бігти.

Шахта знаходилася недалеко від барака. Мене і ще одного хлопця відвели до майстра і видали шкіряні чоботи. Ми мали працювати на шахті на глибині 400 метрів. Кам’яне вугілля сипали у вагонетки, які тягав кінь. Я повинен був управляти ним. А також відводити на конюшню.

Коней годували дуже добре. Їм давали овес, сіно, зелену траву, картоплю, сушений буряк. І я біг разом із конем до корита, вибирав той буряк, картоплю і їв їх, бо був дуже голодний. Того, що нам давали в бараці, мені не вистачало. Годували два рази на день. Уранці була капуста, бруква, хліб з домішками тирси, шматочок маргарину. Після роботи насипали тарілку супу і стакан чаю.

На шахті працювали і німці. Робочий день тривав 8 годин. Але перших із шахти вивозили німців, а вже потім нас. Одного разу Павлові, який працював зі мною придавило руку. Потім я дізнався, що відправили додому на Україну.

У таборі нас били. Бувало таке, що німецький солдат кричить: "Принеси палицю!" Звичайно, я не зрозумів і приніс лопату. Тоді окупант почав ще сильніше горлати і бити мене. Він тикав на палицю і кричав. Я повинен був усе швидко запам’ятовувати, тому що в іншому випадку це грозило побоями. Якось ведуть нас із шахти в барак, палять цигарки. Тоді кинуть недопалок, а в’язні до нього. Регочуть солдати, сміються, їх це забавляє.

А ще нас учили рахувати. Покладуть на тапчан, руки, ноги прив’яжуть і починають бити і рахувати до десяти. Раз ударить - ein (один), другий - zwei (два). Так два рази до десяти порахують, а потім сам повинен повторити. Душогуб б’є, а я рахую, якщо зіб’юся, починаю з початку. Кожен рахунок супроводжується ударом.

Американці бомблять місто, шахту. Коли німці зрозуміли, що програли війну почали забирали у армію всіх, хто міг тримати зброю, серед солдат були навіть божевільні.

У нас життя стало нестерпним. Били страшно. Люди почали тікати із шахти. Я і ще кілька чоловік вирішили втекти. Ми ретельно готувалися. Економили їжу, готували місце для втечі (кожного ранку під час прогулянки відривали по одній дошці від паркану).

І ось уночі ми вийшли за територію шахти і почали бігти туди, де немає труб, подалі від шахти. Ми втекли, щоб потрапити на фабрику чи на завод, а якщо поталанить - до «бауера» (фермера). Але до господаря і страшно, бо є різні люди. Один може прийняти до себе, нагодувати або просто відпустити, а інший здасть у прокуратуру. А звідти відправлять до табору.

Ми йдемо. Ось уже і місто сховалося. Ідемо поодинці, щоб ніхто не помітив. Щось проїхало - я припав до землі. У повітрі навис туман, мрячить. У сутінках ми втратили один одного. Як склалася доля тих хлопців, я не знаю. Залишився один. Сиджу, плачу. Не знаю, що робити.

Один серед поля, як билина. До шахти повертатися не можна. Іду тільки вночі, боюся, щоб вдень ніхто не побачив. А саме літо надворі. Жито по пояс. Я вдень залізу туди і лежу. Мрію про щасливе майбутнє. Приходить ніч - знову йду. Їжа дуже швидко закінчилася. Що робити?

Їв колосочки з жита. З кожним днем сил ставало все менше й менше. Я втрачав свідомість. Скільки йшов, не знаю. Йшов у напрямку до Гамбурга. Натрапив на якусь дорогу і тримався неподалік від неї.

Лежу якось у траві. Одного разу чую: хтось їде. У вухах у мене зазвучала мелодія російської пісні. Співав її хлопець. Я зрадів, зрадів від того, що на чужині почув щось рідне, своє. Лежу у траві, не рухаюсь. Хочеться показатися, але страшно. Думаю, що ж робити. Коли це кінь, на якому він їхав, зупинився: я злякався.

Чую, нібито мене кличуть. Хлопець говорить: "Хто там? Виходь, не бійся. Моєму бауеру потрібна людина." Я думаю, що втрачати нічого, вийшов. Хлопець посадив мене у бричку, дав бутерброд, кави з молоком. Я проковтнув його, як собака.

Хлопця, який мене знайшов, звали Михайло. Він їхав по сіно. Я зразу зрозумів, що Михайло - хороша людина. Він нічого не запитував у мене, а тільки сказав: "Приїдемо додому, я бауеру скажу про тебе. Будеш працювати у нас."

Після того хлопець накосив сіна, а я ліг на дно і вкрився ним. Ми поїхали до маєтку. Бричка зупинилася. Хлопець підійшов до господаря і почав про щось з ним розмовляти. Через деякий час вони обоє підійшли і заглянули у бричку. Я був брудний, з бородою і довгим волоссям, крізь шкіру виднілися одні кістки.

У господаря я зустрів француза і українську дівчину. Вони були наймитами. Мене покупали, підстригли. Люди, до яких я потрапив, виявилися добрими і чуйними. Їли всі за одним столом: господар і прислуга. Чого тут тільки не було! Я був дуже голодний, але мені не давали багато їсти, бо це б зашкодило.

У той день, коли потрапив до бауера, Ніна з полудня до вечора годувала мене п’ять разів. Мене поселили у сараї і наказали не виходити, щоб ніхто не побачив.

Я повинен був там сидіти до тих пір, доки не прийде староста цього села і не дозволить мені перебувати у бауера. У сараї я просидів тиждень. Мені дозволили залишитися у господаря. Я з Нінкою повинні були їздити на поле доїти корів.

Там побачив, що худобу у них пасуть не так, як у нас на Україні. Поле обгороджене дротом і розбите на чотири клітки. Перший тиждень худобу заганяють і пасуть у першій, на другий - у другій... Коли дійдуть до останньої, у першій виросте трава.

Хоч нас годували добре, але їсти хотілося завжди. Ніна навчила мене, як можна попити молока, щоб не побачила дружина бауера. Я міг випити 30-50 грамів від кожної корови, не більше. У противному разі господарка могла запідозрити щось неладне: чи корова захворіла, чи не наїлася, чи, можливо, винен хтось із працівників.

Також у господаря було багато курей. Вони неслися будь-де. Я міг випити яйце, але шкаралупи ніхто не повинен побачити. Тер у кишені їх доти, доки від них залишився один порошок. У бауера я пробув півроку.

Одного дня всіх, хто був у наймах, зігнали докупи німецькі солдати. Американці бомблять. Куди не глянь оком - тисячі людей. Одягли колодки на ноги і кудись почали гнати. А навкруги - німецькі солдати з автоматами, собаками.

Вони стояли дуже злі, гнали швидко, били, хто не міг іти - падав, але знову підводився від ударів. Ми опинилися у лісі. Я помітив, що там були одні липи. Звідкись долітали кулеметні черги. Стемніло. Ми попадали, хто де стояв. Вранці я прокинувся - тиша. Не чути ні пострілів, ні гавкоту собак. Оглянувся - немає нікого. Німецькі солдати залишили нас і втекли. Ми зосталися одні в лісі, неподалік від селища.

Навколо хаос. Кожен робить все, що забажає. Деякі хлопці, збігавши в село, поприганяли корів, свиней, поприносили курей і почали готувати обід. Я разом з тіткою Нюрою пішов у село. Ми забігли в один будинок і кинулися на кухню, оскільки були голодні. Там стояли дві миски: одна - з тістом, інша - з шкурками від сала.

Господиня, мабуть, збиралася жарити млинці, змазуючи сковорідку шкурками. Я кинувся на тісто і почав його пити. Потім їв шкурки, їх запихав у кишені, за пазуху. Далі побіг до іншої кімнати. Відкриваю двері, а там все забито хлібом, копченим м’ясом, салом, ковбасою. Це була комора.

Я повикидав шкурки і взявся забирати все добро, яке знайшов у цій кімнаті. Ось ще одна кімната, ми не пропустили і її. Забігли в середину. Це була дитяча. Я забирав все без винятку. Ось уже нібито й одяг є. Почали перебирати, а він увесь дитячий. Лише костюм і плащ підійшли на мене. У цьому плащі я приїхав до Першоуральська.

Ми повернулися до своїх у ліс. Чуємо: летить літак, з якого сипляться листівки. Підняли їх і почали читати. Російською мовою на них було написано, щоб ми не ховалися і виходили з лісу. Дивимося, а до нас ідуть колони американських чорношкірих солдат. Усіх людей посадили в машини і відправили на 15 кілометрів у тил.

Нас поселили у літньому таборі. Привезли їжу. Годували дуже добре. Хліб був дуже білий. Такого я навіть вдома не їв, різноманітні консерви, котлети, печиво, цукерки... Усе це були запаси німецької армії. Прості жителі Німеччини були голодними і приходили до нас просити їсти. Наше життя перетворилося тепер у казку. Нічого не робимо, а лише гуляємо і їмо.

Неподалік американський аеродром. Молоді хлопці почали приходити до наших дівчат. Влаштовували танці, побачення. Тут я познайомився з Марусею Король. У таборі почали влаштовувати весілля американців із нашими дівчатами. Вони обіцяли хороше життя у США, клялися у коханні, але, як виявилося, після весілля наречену відправляли у рабство.

Через місяць солодке життя закінчилося. Нас почали гнати на територію, яка була захоплена американцями. Кожного дня ми проходили по 15 кілометрів.

Лише пізніше довідалися, що військові хотіли нас забрати до себе. Та про це дізналося керівництво у Москві, яке завадило їхній меті. До нас приїхали радянські військові. Це було 11 квітня 1945 року. Вони привезли радісну звістку про кінець війни.

Іван Ткаленко

Нас почали ділити: чоловіки і жінки окремо. Хто був одружений, то відправляли машинами додому разом з жінками. Але спершу всіх перевіряв КДБ. З чоловіків, які залишилися, зразу ж відібрали 500-600 чоловік на поповнення робочих команд. А з інших створили батальйон кількістю 1750 чоловік. Батальйон поділили на чотири роти, які очолили лейтенанти. Моєю ротою командував Плєтньов. Старшину та інших вибирали з наших.

Михайло Плахотній став старшиною. Це той хлопець, який знайшов мене у полі і відвів до бауера. Батальйону потрібен був писар. Чотири чоловіки виявили бажання бути ним. Я був серед них. Нам дали папір і ручку і сказали написати: "Союз Радянських Соціалістичних Республік." Їм сподобався мій почерк. Так я став писарем. Мені відразу ж дали завдання скласти список людей.

Наш батальйон переправили до Польщі. На залізничній станції були розвішені різні плакати. На одному із них зображені чоловік з жінкою в українських костюмах. Вони, наче виглядають когось. А внизу великими літерами написано: "ЖДЕМ ТЕБЯ, РОДИМЫЙ СЫНОК, С НЕМЕЦКОЙ НЕВОЛИ."

Потім нас привезли до Москви. Там сказали, що видадуть військову форму і відправлять в армію, оскільки ми були з 1925 року народження і повинні відбувати службу. Обіцяної форми ми не отримали, а натомість нас знову повантажили у вагони і повезли у Сибір до міста Першоуральськ, станція Хромпік. Тут залишили 1500 чоловік. А 250 повезли далі. Я був серед них.

Нас привезли на "Сєвєрський трубний завод", на якому ми почали працювати. Нам видали паспорти, у яких була записана стаття 58. Тут я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. У нас народилося троє дітей: два хлопчики і дівчинка. Я прожив у Сибіру 21 рік. У 1966 мене було реабілітовано. А у 1967 році повернувся додому. Але не у рідне село Миколаївку, а у місто Бердянськ, де і зараз живу.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 1

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Здається, що історія – щось далеке та вже давно минуле. Але це не так. Вже 70 років минуло з моменту закінчення Другої світової війни, проте очевидці тих подій досі до найменших дрібниць їх пам’ятають. Запропоновані історії особливі, це історії людей, яких насильно вивезли на роботу в Німеччину. Спочатку вони були ворогами для Німеччини, а потім стали «изменниками родины» для Батьківщини. Ця війна дуже скалічила їх життя та залишила свій жахливий відбиток.
Але вони змогли зберегти людяність, доброту та передати їх своїм дітям та онукам, нам з вами. За що ми їм безкінечно вдячні.