«Война на три буквы» читається, як продовження «Майдану Тахрір». Вийшло дві книги репортажів

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 39752 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 13/05/2015Дата публікації

Перша про війну з Росією, друга про «арабську весну». Цікавіша українському читачеві, безумовно «Война на три буквы». Але я все-таки почну з розповіді про «Майдан Тахрір» як книги з більшою часовою і не тільки часовою дистанцією від описуваних подій, а відтак і з виразнішими спробами аналізу й узагальнень.

Дві нові й досить гучні книжки української репортажистики – «Майдан Тахрір» Наталі Гуменюк і «Война на три буквы» Катерини Сергацкової, Артема Чапая та Володимира Максакова, читав Олег Коцарев

Спроба Близького Сходу без стереотипів

Наші події, не позбавлені типологічних подібностей із «арабською весною» та іншими близькосхідними пригодами.

Отож, книжка «Майдан Тахрір» з’явилась у видавництві «Політична критика», пов’язаному з однойменним лівим видавництвом і часописом у Польщі.

Авторка – доволі знана молода українська журналістка Наталя Гуменюк. Протягом 2010-х років вона об’їздила кілька, скажімо так, неспокійних країн Близького Сходу: Йорданію, Іран, Єгипет, Туніс, Палестину, Сирію, Ірак, Туреччину. Побачене й стало основою репортажів, що ввійшли до книжки.

Політичні, військові, революційні та інші події в кожній із цих країн, безумовно, дуже різні. Іран, Йорданію і Туреччину при всіх шалених відмінностях об’єднує досвід наразі не надто результативних протестів проти влади з різного ступеню авторитарними чи й тоталітарними нахилами.

В Тунісі, Єгипті та Сирії в тій або іншій формі відбулися революції. Наслідки їхні розмаїті – від повільних і не зовсім визначених трансформацій у Тунісі до цілковитого військового пекла в Сирії, – проте скрізь активісти опиняються перед питанням «що далі?», й тут воно має геть не філософський, а дуже навіть оперативний характер, який не дає особливого часу на роздуми.

І нарешті третя група країн – Палестина й Ірак. Тут заворушення перманентні вже багато років, а їхні учасники перебувають між двох вогнів: іноземної окупаційної влади та власних корумпованих, пов’язаних із окупантами і не надто демократичних урядів.

Наталя Гуменюк пише передовсім про людей, котрі в таких невдячних умовах є активними, прагнуть якихось змін.

Це дуже різні постаті, від учасників незалежного театру в Палестині («незалежний театр у Палестині» - звучить уже як добрячий розрив шаблону) до організаторів популярної блог-платформи в Тунісі, а ще численних хіп-хоперів із різних країн.

Всі вони міркують про свободу й диктатуру, релігію й культуру, бідність і корупцію, війну і мир. Соціальна нерівність, низька ціна людського життя, перенаселення, величезні масштаби кумівства та інших зловживань, тиск консервативних традицій і традицій зневажливого абсолютизму. Безкомпромісність в етнічних і сектантських конфліктах – ось лише деякі обставини, що спочатку спричиняють різного роду революції, повстання і протести, а потім перешкоджають реалізації їхніх цілей, посилюючи й без того неминуче після сплесків розчарування. Десь так це виглядає в книжці «Майдан Тахрір».

Важливим меседжем Гуменюк є її критика стереотипного поняття «Арабська весна».

По-перше, вона заперечує однотипність подій у різних країнах регіону. Про що, власне, вже говорилося. По-друге, відкидає їхню цілеспрямовану інспірованість іззовні, наприклад, із США.

Відкидає авторка й спрощену картинку (за моїми враженнями, найпослідовніше нав’язувану саме російськими аналітиками й пропагандистами), в якій існують лише дві політичні сили Близького Сходу – ісламські фундаменталісти та злегка вестернізовані прихильники авторитарних режимів.

Наталя Гуменюк якраз прагне показати різні групи цих суспільств, різні настрої, різні погляди. Ось маловідомий нам і досить ліберальний та стабільний на фоні довколишнього руйновища іракський Курдистан. Ось місцевий мешканець і учасник іракської війни на боці США. Ось турецькі націоналісти. А ось туніські ліберали, які не проти ісламістів, якщо ті не матимуть абсолютної влади.

«Майдан Тахрір» - це ще й передача повсякденної атмосфери Близького Сходу. І тут талант Наталі Гуменюк незаперечний. Книжка в цьому сенсі цікава, яскрава, в міру романтична та справді пізнавальна. Проте з розбиттям стереотипів складається не завжди. Чого варті лише масові зґвалтування на Тахрірі, трактовані активістами як «тиск на жінок, щоб ті не брали участь у протестах»!

І взагалі відверта жорстокість звичаїв, замаскована церемоніальністю й риторикою. Або абсолютно наївне й екстремальне ставлення до умовного західного світу. Щира симпатія авторки до регіону, на щастя, не змушує її ігнорувати дійсність, а тому й не призводить до ідеалізації.

Строката українська війна

«Война на три буквы» читається майже як продовження книжки «Майдан Тахрір». «Война» з’явилась у видавництві «Фоліо», до неї ввійшли публіковані в різних ЗМІ репортажі Катерини Сергацкової, Артема Чапая та Володимира Максакова про війну в Україні – від початку окупації Криму і до кінця 2014 року.

Звичайно, ця книжка значно менш цілісна від попередньої. Її автори глибоко занурені в українські події, і їхні тексти – наслідки не обмежених у часі поїздок, а постійного невідривного спостереження.

Це досить мозаїчне письмо, побудоване часто на локальних, але таки значущих подіях і фактках.

Такий підхід, однак, зовсім не заважає трьом авторам бути яскравими та промовистими. А «Война», якщо забігти наперед, безумовно опиниться на полиці ключових історичних свідчень про наші дні.

Головні теми в книжці, за великим рахунком, дві. Перша – це життя мирних людей під час війни, побут, буденність. Друга – реалії вже суто військового, фронтового характеру.

В обох сферах читач зустріне багато пізнавальних і дивовижних речей. Наприклад, по-своєму зворушлива спроба пересічних кримчан не помічати подій двадцятих чисел лютого, робити вигляд, що все в порядку, і продовжувати виловлювати туристів на вокзалі. Або моторошні історії біженців.

Чи химерне життя залишків Майдану в Києві вже після закінчення революції. Трансформації загроженого побуту, прилаштування до подій, нерозуміння їх – ось основи цих репортажів. Усі автори «Войны» доволі критичні, при цьому найкритичніший Артем Чапай, «найромантичніша» Катерина Сергацкова, а найвитриманіший – Володимир Максаков.

Власне, їхню поліфонічність підкреслює двомовний російсько-український формат видання (інше вже питання, наскільки він вдалий стилістично). Проте всі вони незмінно змальовують розгубленість і заплутаність багатьох звичайних мешканців у останніх подіях, а зовсім не однозначну ідеологічну стереотипність вчинків, враження якої часто виникає з новин.

Особливо це стосується парадоксів масової свідомості прифронтових територій (як ближніх, так і дальніх) – окрема історія, яка на відстані має виглядати веселою. З комуністами й прихильниками «Опозиційного блоку», які проти ДНР. Із україномовними запеклими ненависниками «київської влади» та української армії.

З харківськими рядовими «антимайданівцями», що, міркуючи про розгром їхнього руху навесні 2014-го року, запевняють: мовляв, зовсім їм не йшлося про сепаратизм, і в Росію не збиралися, це їх хтось підставив із тими російськими прапорами, щоб виставити екстремістами.

Смішна теза, як для мене, бо знаю тодішні події в Харкові не з екранів телевізорів чи комп’ютерів, але в тому й суть репортажу, щоб надати слово героєві, навіть якщо воно безглузде.

Дві книги на одному диханні

Щоб зафіксувати атмосферу важких часів, у яких українці борсаються між власними, нерідко хаотичними поглядами, переконаннями, бажанням зберегти який-не-який комфорт або й елементарно порятувати життя.

Важливо, що в частині репортажів зображено життя в ДНР і ЛНР.

Побут так званих «республік» - істотна річ як для історії, так і для сьогоднішнього розуміння процесів. Найбільше написала про життя на цих територіях Катерина Сергацкова. Її, звичайно, не назвеш безстороннім спостерігачем. Однак описи атмосфери терору й абсурду (хоч би й підтримуваних значною частиною населення) – переконливі.

Але й репортажі суто військові – не вельми веселі. Так, Артем Чапай чимало пише про, м’яко кажучи, не парадні дії деяких частин українського війська. Наприклад, про випадки «розкладу» в добровольчих батальйонах – вбивтства, зґвалтування, мародерство.

Різні персонажі розповідають про це по-різному, дехто й заперечує багато чого, але загальне враження залишається таким, що темними й прикрими є чимало сторінок війни. І повноцінне знайомство українського суспільства з цим боком правди ще попереду.

Хоча є, звісно, в книжці й герої без лапок. Військові, добровольці, волонтери, люди, що потрапили в полон за переконання чи й просто без причин. Їхніх яскравих потретів тут чимало. А є й розгублені, залишені, за їхніми словами, на призволяще ті українські бійці, що не здавались у Криму росіянам, але й не знали, як їм бути.

Як завжди, окремий інтерес становлять, звісно, військові враження з того боку фронту. Їх із обєктивних причин у «Войне на три буквы» не так багато, як хотілось би, але вистачає.

Навіть із описами перетину кордону російськими добровольцями. Є й кілька однотипних історій полону з такими екзотичними подробицями, як визволення в'язня, бійця одного з загонів ДНР, із тюрми іншого за допомогою зенітки. І навіть розповідь про те, як Артема Чапая прийняли за шпигуна і жорстко допитували українські контррозвідники.

Новий етап репортажистики

Про українську репортажистику і потребу нового етапу її розвитку говорилося давно. Можна згадати й активне видання зразків польської школи репортажу, і відповідний конкурс «Самовидець».

Аж ось, з'являється враження, що цей новий етап нарешті настає. Книжок репортажів і просто репортажів з'являється все більше, вони чимдалі цікавіші й динамічніші, чіпкіші щодо деталей. Тепер хочеться дочекатися більшої синтетичності. І процес цей прискорився вже напередодні Майдану.

Подальші ж події посприяли автоматично – не писати про них репортажі просто неможливо. Задорога ціна за жанрові успіхи, чи не так? А втім, без них нинішня ситуація була б іще сумнішою.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!