Гоголя знищило перетворення у великороса

Оцінка статті на цей момент: +0/-1
Читати Не читати Коментувати
  • 69139 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 02/06/2009Дата публікації

Микола Гоголь чи Ніколай Хохол – ось у чому питання. Святкування двохсотріччя автора «Ревізора» та «Мертвих душ» в Україні та Росії чимось подібне до перетягування каната. Російська ідеологічна машина повним ходом розкручує версію, за якою Гоголь – «істінно русскій пісатель», що свідомо розчинив своє початкове малоросійство у величному морі великоросійської літератури.


Автор: Іван Мельник

Письменник ніяк не міг визначитися із своєю ідентичністю

Натомість в Україні наголошують на тому, що уроженець Великих Сорочинців був українцем за походженням і за мовою, і що письменницьку славу йому принесло звернення до українського побуту та легенд у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки».

Епіграф:

Рассказы, которыми дебютировал Гоголь, составляют ряд картин украинских нравов и видов истинной красоты, полных веселости, грации, движения и любви. Такие повести невозможны в Великороссии за неимением сюжета, оригинала. У нас народные сцены тотчас же принимают мрачный и трагический вид, что угнетает читателя... Это – трагическое судьбы, перед которым человек падает без борьбы. В этих случаях скорбь превращается в бешеную злобу и отчаяние, а смех – в горькую и злобную иронию...

По мере того как Гоголь выходил из Украйны и близился к средней России, исчезали наивные и прелестные образы. Нет более полудикого героя вроде «Тараса Бульбы»; нет более добродушного, патриархального старика, какого Гоголь так хорошо изобразил в «Старосветских помещиках». С московским небом все становится мрачно, пасмурно, враждебно.

А.Герцен, «Литература и общественная мысль после 14 декабря 1825 года»

"Толстая баба Москва"

Не доводиться сумніватися в тому, що Гоголь не лише мав українське походження – він відчував себе українцем по роду протягом усього життя. Перебуваючи у Римі, він писав землякам українською мовою: «Дуже-дуже було жалко, що не застав пана земляка дома...

Дай же боже, щоб надовго, на славу усiй казацькiй землi давав би чернецького хлiба усякiй болiзнi i злидням. Тай нас би не забував, писульки в Рим слав. Добре б було, коли б i сам туди коли-небудь примандрував. Дуже, дуже близький, земляк, а по серцю ще ближчий, чим по землі – Микола Гоголь». Навряд чи такого листа міг би написати той, хто перестав вважати себе етнічним українцем.

Більше того, в житті Гоголя був період, коли він мав сильне бажання зв’язати свою подальшу діяльність з Україною. У 1834 році Гоголь шле листа своєму другові Михайлу Максимовичу: «Что ж, едешь или нет? влюбился же в эту старую толстую бабу Москву, от которой, кроме щей да матерщины, ничего не услышишь. Слушай: ведь ты посуди сам по чистой совести, каково мне одному быть в Киеве. Земля и край вещь хорошая, но люди чуть ли еще не лучше».

У цей період Гоголь, вже відомомий як автор «Вечорів...», мріє про науково-педагогічну кар’єру у щойно відкритому Київському університеті. Він активно агітує Максимовича, який на той час вагався, чи залишати кафедру ботаніки Московського університету, разом переїхати в Київ і очолити дві кафедри: історії та словесності.

Один з найпопулярніших творів Гоголя "Тарас Бульба" дозволяє українцям вважати письменника своїм

Гоголь планує написати багатотомну історію України, цікавиться зібраними Максимовичем народними піснями, просить надсилати йому літописи та етнографічні матеріали. Закінчилося все парадоксальним чином. Максимович став у Києві професором, а згодом і першим ректором університету святого Володимира. Його вклад в українську справу надзвичайно вагомий.

Це не лише зібрані й опубліковані Максимовичем сотні народних пісень, але й перший переклад «Слова о полку Ігоревім» українською, і аргументоване спростування гіпотези академіка Погодіна про те, що нібито корінне «руське» населення Києва і було знищене чи витіснене під час татаро-монгольської навали, а спорожнілі землі згодом заповнили «малороси».

Натомість Гоголь, який, якщо судити по його листах до Максимовича, від початку мав значно більше ентузіазму до українських справ, насправді так нічого не зробив. Бажаної ним кафедри він не отримав, на іншу не погодився, тому із роботою в Києві нічого не вийшло, так само, як і з написанням історичних досліджень.

Гоголівський Пацюк із "Вечорів на хуторі близь Диканьки" сформував образ українців у Російській імперії. Одночасно він став символом "шароварщини"

Та у подальшій творчості Гоголь залишає український грунт. Про що схвально відгукувався відомий російський критик і українофоб Віссаріон Бєлінський: «Такий же важливий крок вперед зі сторони таланту Гоголя ми бачимо і в тому, що в «Мертвих душах» він повністю відсторонився від малоросійського елементу і став російським національним поетом».

Втім, нововизнаний «російський національний поет» жити в Росії не любив: перебування в Петербурзі чи Москві вганяло Гоголя в стан психологічної депресії та пов’язаного з цим погіршення здоров’я. І він утікав – ні, не до України, а до Італії, де в другій половині життя провів набагато більше часу, ніж в Російській Імперії.

Якби приналежність Гоголя визначати за місцем, де він почував себе найкраще і яке любив найбільше, то його слід було б назвати римським письменником. До речі, закордонне життя призвело до того, що роботу над виданням та редагуванням творів у Росії Гоголь доручав друзям. Один з них, Прокопович, вніс до другого, «розширеного і доповненого» варіанту «Тараса Бульби» (він увійшов до двотомника, виданого в 1842 році») понад 600 власних правок – і не лише орфографічних, а й навіть замін одних текстових виразів іншими.

Такий підхід дав літературознавцям обширне поле для роботи: треба було визначити, які зміни належали Гоголю, а які – ні. Але тема редагування та цензурування текстів Гоголя, як і те, чому в другій редакції «Тараса Бульби» з’явилися дифірамби російському цареві і числені про «русскую землю», яких у першій редакції і близько не було – предмет для окремої розмови.

Микола Хохол

Натомість про те, чи є хоч якісь підстави вважати Гоголя українським письменником, вести полеміку немає сенсу. Адже відповідь на це питання дав сам Гоголь – причому гранично прямо і недвозначно.

Вихідці з України, що проживали в Петербурзі, утворювали такий собі неформальний клуб: вони знали один одного, періодично зустрічалися, спілкувалися на різні теми – в тому числі й дотичні до України. Восени 1851 р. професор Осип Бодянський запросив земляків на зустріч, де мали співати українські пісні. Серед присутніх був Микола Гоголь. З піснями не склалося: запрошений співак не з’явився. Мова зайшла про поезію: Бодянський зацікавився думкою Гоголя про Тараса Шевченка.

Відповідь приводить у своїх спогадах Григорій Данилевський, який був присутній при розмові: «Дьогтю багато, і навіть додам, дьогтю більше, ніж самої поезії. Нам-то з вами, як малоросам, це, може, й приємно, але не у всіх носи, як наші. Та й мова...»

Бодянський став сперечатися, на що Гоголь відповів: «Нам, Осипе Максимовичу, треба писати по-російськи, треба прагнути до підтримки й усталення однієї, владичної мови для всіх рідних нам племен. Домінантою для росіян, чехів, українців та сербів маає бути єдина святиня – мова Пушкіна...».

Можна пояснювати таку позицію Гоголя його важким психічним станом (це дійсно було так), чи політичними міркуваннями (до такого висновку прийшли його сучасники-українці). Правда й те, що Гоголь не весь час був «православним державником» - протягом життя він неодноразово змінював світоглядні пріоритети. Однак ця точка зору була висловлена ним за чотири місяці до смерті.

Однак слід звернути увагу ще на одну річ: зневажливо відгукуючись про творчість Шевченка, він перед цим дуже схвально відгукувався про іншого поета: «це чудово..., я застав багаті паростки». Ім’я цього «видатного митця» – нині абсолютно не відомий Аполлон Майков. Навряд чи хтось із прибічників «великороської трансформації» Гоголя, які люблять принагідно згадувати його слова про Шевченка, зможе а хоча б згадати назви творів Майкова. Оцінка Гоголем української мови та української поезії виявилася такою ж справедливою, як і його дифірамби другорядному поету Майкову.

Втім, перетворення, внаслідок якого з Миколи Гоголя вийшов Микола Хохол, не принесла йому ні особистого щастя, ні творчих здобутків. Навпаки, ця трансформація його вбила.Гоголь пішов з життя у віці всього 43 років, перебуваючи у стані глибокого психічного розладу, - по суті, заморив себе голодом. За десять днів до смерті він спалив другий том розхвалених Бєлінським «Мертвих душ» - це було вже друга знищена ним редакція.

"Мертві душі" вганяють у депресію читачів і звели у могилу самого автора

Гоголь мріяв написати твір, який мав указати людям шлях до морального вдосконалення. Ним мали стати «Мертві душі». Зрештою, цей текст почав викликати в Гоголя щось подібне до одержимості. Він планував написати ще два томи продовження:якщо перший том з його галереєю непривабливих персонажів мав бути «пеклом», то за ними мали йти «чистилище» та «рай». Відповідно, «мертві душі» героїв наприкінці трилогії перетворювалися б на «живі», і це перетворення служило б читачу своєрідною інструкцією щодо позбавлення від гріхів.

Гоголь уявляв себе месією, провідником на шляху до морального вдосконалення – але ці наміри зазнали повного і абсолютного провалу. Задум не вдався, і судячи з усього, письменник це усвідомив і не зміг пережити катастрофи. Між іншим незадовго до смерті він знову збирався поїхати в Україну, можливо сподіваючись віднайти душевну рівновагу.

«Вечори на хуторі поблизу Диканьки» та «Мертві душі» - немовби два полюси творчості Гоголя. Перший, український по темі, духу і навіть певною мірою – мові (в додатку до «Вечорів» був вміщений українсько-російський словничок), відкрив видатний письменницький талант Гоголя. Другий – недописаний, частково знищений, став причиною найбільшого життєвого розчарування Гоголя, яке звело його в могилу. Перший, попри всю його шароварність, романтичну наївність і казковість, хочеться перечитувати. Другий – ні.

Оцінка статті на цей момент: +0/-1
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!