В

Важка історія. Як через лінію фронту волонтери-евакуатори вивозять хворих і дітей.

Потрапили під обстріл, в одній семимісній машині їхало десь так шістнадцятеро людей, а в багажнику лежали діти. Будемо збирати гроші на броньований мікроавтобус. Доводиться вести переговори з обома сторонами, і скрізь проблеми. Невизнані республіки не хочуть випускати хворих, мовляв, привозьте гуманітарну допомогу. А українська влада просто не знає де їх дівати. Харківський волонтер Євген Каплін регулярно переринає лінію фронту, аби вивезти немічних і дітей.

Записав: Олег Коцарев

Каплін говорить досить повільно і задумано, аж не одразу віриться, що це – енергійна і смілива людина, яка регулярно ризикує життям й перетинає в обидва напрямки лінію фронту, проводить десятки і сотні переговорів із непередбачуваними озброєними людьми, возить на сидіннях і багажниках заляканих і малотранспортабельних мешканців прифронтових міст і сіл… Він говорить болючі й цікаві речі. Шкода, що не всі подробиці – під запис. Але й записаного тут насправді вистачить:

Займаємося різними речами. Зараз найбільше евакуацією із зони бойових дій. Влітку був період, коли люди туди поверталися, бо настало відносне затишшя, а тут, на контрольованих Україною територіях, вони витратили гроші. Але останнім часом знову дуже зріс потік переселенців. Особливо після 20 січня. Евакуюємо їх з обох боків фронту.

Євген Каплін

Другий наш напрямок роботи – підтримка переселенців у місцях компактного поселення. Це міста в тилу, але недалеко від фронту. Найбільше їх у Святогірську: за нашими даними, зараз близько 12-15 тисяч, а влітку було 25-40 тисяч осіб. Плюс Краматорськ, Артемівськ, Лисичанськ, Сіверодонецьк, була Попасна. Звичайно, і возимо просто гуманітарку в зону конфлікту.

Переговори по евакуації різних соціальних закладів, - ще одна дуже важлива справа, якою ми займаємось. Наприклад, писхіатричних лікарень, інтернатів і таке інше. Багато їх залишилися на неконтрольованій Україною території, і з ними дуже тяжко.

Доводиться вести переговори з обома сторонами, і скрізь проблеми. Невизнані республіки не хочуть їх випускати, мовляв, гуманітарну допомогу привозьте, але ми їх не відпустимо, це наші громадяни. А українська влада часто просто не знає, не вірить, що там лишилися люди, не уявляє, де їх дівати…

Є такий Слов’яносербський психоневрологічний інтернат. Ця територія під контролем козаків «ЛНР». Ми туди їздили, там просто жахлива ситуація: лікарів немає, лишилося кілька няньок, із ліків є тільки аспірин! За цю зиму й осінь там померло 50-60 осіб, ми розуміємо, що від холоду, голоду, браку нормального лікування. Та «еленерівці» кажуть, що все в порядку, це звичайна смертність.

Ми з ними проводили переговори, намагалися переконати їх випустити інтернат на контрольовані Україною території, але вони не погодилися. Випустили тільки кількох осіб, по яких звернулися їхні родичі.

У свою чергу українське МНС теж не знало, куди діти інтернат. У Харкові запропонували звернутися до Вінниці, мовляв, у них є місце, у Вінниці послали ще кудись і так далі. Словом, в евакуації не був зацікавлений ніхто. Як, в принципі, майже завжди. Ми були навіть вийшли на людину із «парламенту Новоросії», майже домовились, але потім керівництво їй не дозволило.

Роздача гуманітарної допомоги в Алчевську

У самій тільки «ЛНР» 65 таких закладів, а в них – сім тисяч людей. Я маю на увазі, повторюся, різні заклади, наприклад, 20-25 дитячих будинків сімейного типу по шість і більше дітей, які держава обіцяла утримувати, але тепер, звісно, це абсолютно неможливо.

Дитячі будинки сімейного типу легше вивезти, ніж великі заклади, але наша влада не виявляє ніякої ініціативи, їм ніхто не дзвонить, нічого не пропонує. А тут би вистачило їхньої волі виїхати та розуміння, де їх розташувати… Цікаво, що на неконтрольованій території тепер змінили систему шкільних оцінок, вона п’ятибальна, і тут дітям доводилося «перераховувати» оцінки.

Від України немає жодних кроків назустріч людям, які виїздять із підконтрольних прифронтових зон. Головна проблема – відсутність державної програми, взагалі, стратегічного мислення в цьому напрямку з боку держави.

А після запровадження пропускної системи стало ще гірше. Припустімо, таки вдалось евакуювати з території «ЛНР» чи «ДНР» людей. Привозиш їх на дальній український блокпост. СБУ каже, що саме там вони мають оформлювати документи.

А там стоять бійці, котрі уявлення не мають ні про які документи чи про те, як їх приймати, в них там зовсім інші проблеми, в них регулярні перестрілки з такими самими крайніми блокпостами противника.

І до них іще ж доїхати треба, нейтральною територією. Це найстрашніше місце, що прострілюється з обох боків. Пропускна система – справжня блокада людей. Через неї й перевізники більше не працюють, усі дзвонять волонтерам і просять вивезти.

Прибуття евакуйованих у Харків

Часом доводиться виїздити в об’їзд через Росію: спочатку через неконтрольовані прикордонні переходи на сході, далі який-небудь Бєлгород – і знову в Україну. Звичайно, в таких людей у документах немає належних позначок про перетин кордону, і їх регулярно за це штрафують.

Із другої половини січня в нас було 9 евакуацій, приблизно по тридцять людей з непідконтрольних територій, загалом 303 особи. Це те, що ми називаємо «складними евакуаціями» - коли хтось має заїхати туди і вивозити прямо звідти, домовитися там, щоб випустили, а тут, що пустили. Проводили переговори, знаходили по обидва боки фронту добрих людей, готових пропустити під нашу відповідальність.

Так, Україна відкриває нам коридори на 20-30 людей на тиждень, у яких немає перепусток. Усе ускладнюється дорогами… Вони повністю розбиті військовою технікою. Ну, й об’їзди, навпростець тепер не сильно поїздиш.

От зараз ми працюємо по Стаханову. Важка справа. У мирні часи від Харкова до Стаханова дорога була близько 270 кілометрів. Тепер доводиться їхати такими кругами, що туди-назад витрачаєш добу, і то якщо пощастить і все пройде гладко. Їдемо аж через Станицю Луганську. Бо там відносно тихо – лише пару кілометрів прострілюваної нейтральної дороги. Ми на ній потрапляли під обстріли, але це дрібниці.

Коли їхати через Дебальцеве або Бахмутку, там така прострілювана зона, відповідно, 20 і 45 кілометрів. Уявляєте? Будь-якої миті там може трапитися будь-що.

З червня через нашу групу не одночасно пройшло людей 70. У нас до десяти водіїв, із яких 3-4 постійні, котрим можна просто подзвонити, сказати, що завтра їдемо в Луганськ, і вони готові. Ще є спеціальні люди, які займаються переговорами. Це я та ще троє-четверо. Шестеро-семеро волонтерів у поїздки. Це теж не жарти – люди повинні бути обережними, але й не боятися, не непритомніти від побаченого.

Влітку ще були волонтери, які збирали гроші на гуманітарну допомогу. Але потім почалися провокації, на них нападали – і ми відтоді збираємо гроші тільки через інтернет.

Перший раз на них коло метро напали люди з нашивками «Айдару». Є навіть відео. Але сам «Айдар» від них одразу відхрестився, в штабі сказали, що то дезертири. Я так розумію, що це одна з Самооборон, люди, яких ловили на спробах «віджати» врожай у селян. При цьому вони, звісно, не надто зграбно ховаються за нібито ідеологічні мотиви. Ми, з їхніх слів, «допомагаємо терористам».

Другого разу, вже коло іншого метро, нападниками були вже «захисники Новоросії». Вони підпалили намет. І вже на їхню думку, ми «вивозимо їхніх дітей». Тобто ми опинилися між двох вогнів. Я сам стояв на Майдані, але я вважаю, що треба намагатися шукати компромісів, прагнути миру, а особливо допомагати мирним беззахисним людям.

На «низовому рівні» є випадки, коли сторони йдуть на контакт і працюють не на загострення, а навпаки. Особливо помітно це в часи відносного затишшя. Але потім відбувається чергове загострення, їх ідеологічно накачують і знову пішло-поїхало…

Як я почав займатися волонтерством? У 2008-го я був у Грузії, бачив наслідки тамтешнього збройного конфлікту, допомагав і там. Мій бізнес був пов’язаний з Донбасом, а тому я мав там багато знайомих, друзів.

Я робив великий танцювальний фестиваль, і на нього приїздили, зокрема, і з Донбасу. Уже в 2014 році туди не пустили кримчан (російські війська не розуміли, куди це їдуть автобуси з дітьми), але з Донеччини та Луганщини ще приїздили. Потім вони стали мені дзвонити та просити допомогти виїхати. Десь так і почалося все.

Нам завжди потрібні сміливі люди бажано з автобусами, готові їздити в зону АТО. Завжди потрібні медики – зрозуміло, що постійно можуть когось поранити. І, звісно, потрібні гроші, багато грошей.

З початку 2015 року ми підвезли понад 23 тонни гуманітарної допомоги в 11 населених пунктів на лінії конфлікту, вивезли 303 людини. Скажімо, в Дебальцеве в найскладніший час ми завезли 7 тонн продуктів, вивезли близько 100 осіб з неконтрольованої та 100 з контрольованої території.

У зоні активних бойових дій живе близько мільйона людей. Волонтери не здатні самотужки їх вивезти. Держава має до цього долучитись, організовано, з технікою. Наприклад, лежачих хворих по нинішніх розбитих дорогах і в об’їзд ми далеко не вивеземо – потрібна спецтехніка.

Бракує політичної волі керівництва України зайнятися мирними людьми. Хай би забирали їх хоча б із крайніх точок. У них відмовки, що не можуть знайти водіїв, які поїдуть в АТО, але ми чомусь знаходимо?

У гарячі дні з Дебальцевого вивозили переважно різні волонтери, везли до Артемівська, і вже там людей приймали МНСівці. Але в ЗМІ все, звісно, було зображене дещо інакше…

Державна техніка вивозила з Дебальцевого тільки 6 та 7 лютого. До речі, брав участь в евакуації й харківський Автомайдан. І вони потрапили під обстріл – можливо, через те, що були з прапорами.

Волонтери часто потрапляють під обстріл. Важливий момент: ризики радикально зростають, якщо у волонтерів є прапори чи або політична символіка. Тому ми з нею ніколи не їздимо. Але й це не гарантія. Важка історія – потрапити під обстріл, особливо якщо в одній семимісній машині їде десь так шістнадцятеро людей, і в багажнику лежать діти. Тому будемо збирати гроші на броньований мікроавтобус.

З червня я повністю припинив свій бізнес. І тому тепер мені не залишається нічого, крім як витрачати й проїдати раніше зароблене. Ну, я сподіваюся невдовзі знову розпочати деякі проекти…

Дуже помітна допомога мирним людям протестантських церков. У них велика база в Слов’янську, там взагалі багато протестантів. Ще є чеська організація «Людина в біді», поляки допомагають, але переважно тим, хто вже виїхав із зони бойових дій. Були в мене зустрічі з представниками ОБСЄ. В них та перевага, що вони можуть смикати українські державні структури. ЮНІСЕФ іноді допомагає.

Допомагають і українські фонди, але тут є такий нюанс, що часто це виявляється передовсім піаром. Через це вони люблять їздити з допомогою лише у «впізнавані» точки конфлікту. Можуть надіслати кудись гуманітарку, якщо відомо, що там будуть великі бої.

Поки мало говорилося про Дебальцеве, українські фонди не дуже поспішали давати туди щось, почали тоді, коли там уже було справжнє пекло. За нашими підрахунками, напередодні відступу в Дебальцевому було близько 5-7 тисяч мирних мешканців, а на донедавна контрольованих територіях навколо – 25 тисяч. З 8 лютого вони відрізані від України.

Пропаганда зуміла накрутити багатьох місцевих мешканців – так що великою мірою це все-таки громадянська війна, там, де мені доводилося бути, проросійські загони відсотків на 60 складаються з місцевих. Погано, що це не війна регулярних бойових підрозділів, але великою мірою неконтрольованих сил.

Єдина реально дисциплінована й адекватна бойова одиниця в конфлікті – ЗСУ. З того боку – переважно іррегулярні загони. І українські добровольчі батальйони – теж не дуже контрольовані, мало дисципліновані, хоч і ідеологічно мотивовані, з добрим бойовим духом.

Але відсутність дисципліни неминуче б’є по мирних мешканцях. Багато відомо про такі випадки з проросійського боку, але вони є і з нашого боку теж. У деяких добровольчих частинах – деморалізація, п’янство.

Бачив, як окремі командири формують на свій розсуд «обмінний фонд» - полонених, часто цивільних, затриманих за дуже неоднозначних обставин, яких вимінюють на своїх бійців, якщо ті потраплять до противника.

А один боєць мені хвалився, що він їхав на своєму джипі з плякшою пива в руці та з автоматом, власне, демонстративно проїздив так повз даішників, і вони не посміли його зупинити, «бо я тепер влада». І це людина, яка ще рік тому стояла разом зі мною на Майдані якраз за те, щоб такого не було!

Важко сказати про настрої населення. На моє суб’єктивне враження, на підконтрольних територіях посилюються проукраїнські настрої, не в останню чергу через те, що ракети сюди летять із «ДНР» та «ЛНР». А на територіях із того боку фронту – навпаки, з аналогічної причини.

Дуже багато людей абсолютно аполітичні, байдужі, прагнуть лише одного: щоб не стріляли. Взагалі, всі, хто перебувають у зоні військового конфлікту – це люди психологічно травмовані, не в адекватному стані, це треба розуміти.

З ними треба проводити психологічну реабілітацію, реінтеграцію в мирне життя. Але в нас немає навіть натяку на такі централізовані програми. Лише десь іноді трапляються окремі волонтери, окремі проекти, котрі таким займаються… Психологічний стан людей дуже важкий.

Як переношу поїздки через фронт? Перші рази це – справжній шок. Там можна побачити будь-яке жахіття, там смерть на кожному кроці, скрізь кров, руїна, горе, понівечені тіла. Не знаєш, що ще може трапитися за кожним наступним поворотом. Не знаєш, що ще побачиш і як це витримаєш (це вже не кажучи про таку елементарну річ, як страх за власне життя і здоров’я!).

А потім або кидаєш це, бо просто їде дах, або звикаєш і вчишся ніби пропускати це крізь себе, не зосереджуватися, забувати. Інакше неможливо. І якщо вдається, вже тримаєш себе в руках і робиш те, що мусиш. Але тоді з’являється інша погана річ: війна, побачене й пережите на ній, усе це просто вбиває в тобі емоції, знищує їх, висушує тебе.

Діти, яких не хотіли випускати з «ЛНР»

У багатоквартирних будинках в зоні бойових дій абсолютна гуманітарна катастрофа. У приватному секторі трішечки легше, там у людей бувають запаси продовольства.

Якщо у вас є родичі з того боку фронту у жодному разі не пробуйте їх вивезти самотужки. У місцях боїв мільйони небезпек, засідок і так далі, величезний ризик. Краще звернутися до волонтерів, можливо, до якихось державних структур (хоч від них і нелегко добитися результату). Їхати туди не самим, а з кимось, бажано з досвідченими людьми. Політична символіка категорично заборонена, вона робить із вас мішень.

Якщо можна, уникайте військового супроводу – це так само мішень. Забудьте про політичні дискусії – вони гарантовано погано закінчаться, тим паче навколо купа охочих «закласти». Налагоджуйте позитивний контакт із місцевими – вони можуть підказати, наприклад, де небезпечно їхати, а де краще.

Я завжди намагаюся спілкуватися з газівниками, вони чи не перші дізнаються про обстріли, пошкодження і все таке, бо їм треба туди виїздити ремонтувати. А загалом, звісно, кожен випадок унікальний, і так от теоретично багато не порадиш.

Важливо вчасно залишити своє місто, коли до нього підійшов фронт. Тут важливий психологічний момент. Багато хто з мешканців Донеччини та Луганщини не хочуть залишати своїх домівок навіть під обстрілами. Доводиться їх переконувати!

Важко наважитися, важко кинути свій дім, важко рушити у невідоме і так далі. Це велика проблема. Навіть у розпал боїв за Дебальцеве далеко не всі були готові залишити це місто.

Моя рекомендація така: місто потрібно залишати, якщо почалися регулярні, а не разові обстріли. У цій війні фронт рухається досить повільно, і встигнути можна. Мирним неозброєним мешканцям потрібно залишати місто до того, як почнуться вже серйозні, глобальні його артобстріли.

І вже зовсім категорично не можна лишатися в місті, коли почнуться вуличні бої. Вони не лише страшенно небезпечні, під час них мирні мешканці опиняються цілковито заблокованими, і вибратися з міста вже просто немає можливості.

Якщо ж так трапилося, що ви залишились у місті, за яке йдуть бої, то порада проста. Ховайтеся в підвали, гуртуйтеся, намагайтеся робити запаси продуктів.

Допомогти волонтерській ініціативі Євгена Капліна грошима можна за такими реквізитами:

Карта Приватбанку: 5168 7423 1846 5162 Каплін Є.В.

Qiwi гаманець +380973225225

Проект називається «Гуманітарна місія допомоги мирному населенню зони військового конфлікту» Євген Каплін також голова громадської організації «Проліска»

герої біженці АТО фронт волонтери

Знак гривні
Знак гривні