Як війна змінює людину і до чого бути готовим майбутньому воякові

Про те, що перебування в зоні бойових дій вносить зміни у світогляд і звички людини (в народі кажуть «вивертають мозок», або «зносять дах») — відомо давно. Ознаки синдромів відомі — підвищена агресивність, нездатність адаптуватися у мирному житті і як похідне — алкоголізм і наркоманія тощо.

Проте відомо й інше: велика кількість людей, які пережили війну, після повернення додому спокійно включилися в мирне життя. Це явище й зараз можна побачити на багатьох заводах і підприємствах, коли працівники, які зовні наче й мухи не скривдять, на день воїна-інтернаціоналіста вбираються в «афганки» з бойовими орденами, що свідчать про їхнє вельми відчайдушне минуле.

Невже війна лишає відбиток не на всіх? Чи різних людей вона міняє якось по-різному, а когось не міняє взагалі? Насправді все набагато складніше. Аби розібратися в явищі, треба зрозуміти, які виклики чекають на людину в умовах війни.

Виклик перший. You’re in the army now.

Війна — це в першу чергу армія. З усіма її неприємними для цивільних осіб нюансами, як-от: казармою, армійським грубіянством, не завжди зрозумілими ритуалами та бюрократією.

Річ очевидна для людини, яка служила в армії раніше — і яка може стати неприємним сюрпризом для тих, хто «не служив»: армія не визнає індивідуалістів. У цивільному житті всі ми маємо якийсь суспільний статус, становище серед друзів, амбіції та самоусвідомлення. Армія ж вимагає стати «пересічним солдатом», завдання якого — чітке виконання наказів командирів.

Усі попередні здобутки і досягнення людини не мають жодного значення. Сусід по ліжку може не мати вищої освіти та власної машини, та якщо він швидше збирає автомат і його ліжко застелене рівніше — вам ставитимуть його за приклад.

Протилежна ситуація: інший сусід, навпаки, гірше за вас виконує нормативи і забуває чистити берці, то чому ж йому все сходить з рук, а вам ні? А тому, що він уже має бойовий досвід і тим цінний для командира, бо під ворожим вогнем ви, цілком можливо, заціпенієте, а він — ні.

Окрема тема — армійська єдиноначальність. В цивільному житті все, що нам не подобається, стає предметом для дискусії. В армії не так. Не надто грамотний сільський парубок із сержантськими погонами має над вами повну владу, і його накази не обговорюються.

Війна не міняє людину цілковито, вона загострює ті почуття і розкриває ті сторони людської суті, які були в людини ще до війни

Звісно, не всюди (особливо на передовій) все так, дисципліна в різних частинах підтримується по-різному, але тяжіє армія саме до такого стану речей. Абсолютно логічний на вашу думку вчинок може викликати нарікання командира та зовсім протилежний наказ — і доведеться виконувати.

Суперечки — караються. Анекдот «командир завжди правий, а якщо ні — дивися пункт перший» для армії — неприємна реальність.

Ці на перший погляд очевидні речі створюють чималий дискомфорт для цивільної людини із підвищеною зарозумілістю — тобто, для більшості успішних представників середнього класу.

Окрема тема — стосунки між військовослужбовцями. За власними спостереженнями — частини, що беруть участь в АТО, комплектують призовниками-резервістами та добровольцями, які або служили раніше, або мають уже певний життєвий досвід, тож дідівщини в чистому вигляді там немає. Проте стосунки між військовими далеко не ідилічні.

В середовищі, де всі рівні і де всі попередні умовності втратили силу, ініціативу зразу ж намагаються захопити грубіяни та асоціальні типи, які мало чого досягли в житті попередньому.

Ситуація підсилюється тим, що армія у нас переважно «робітничо-селянська», більшість солдатів і сержантів призвані з сіл та райцентрів — мешканців великих міст та людей з вищою освітою серед них доволі мало.

Призвані до армії хлопці вишуканістю манер не відрізняються, у вирішенні питань люблять покладатися на грубу силу, не надто полюбляють «городян» та «освічених» і, до речі, далеко не всі у захваті від того, що їх вирвали з мирного життя та кинули захищати вітчизну. Конфлікти — неминучі.

У добровольчих загонах ситуація не краща. Вона — інша. З одного боку, люди там справді більш мотивовані до служби. З іншого боку, під виглядом добровольців в батальйони набивається чимало любителів легкої наживи, людей з нестабільною психікою та кримінальними замашками й минулим. І, на відміну від армії, з добровольчих загонів проблеми на очі громадськості потрапляють украй нечасто. Комбати добровольців цього не люблять.

Ситуацію також погіршує певне панібратство між солдатами і їхніми командирами. Тож там, де в ЗСУ худо-гірко діють дисциплінарні покарання, в добровольчому баті залюбки можна опинитися зі своїми проблемами та кривдниками сам на сам.

Чи міняє світогляд людини і її звички тривале саме лише перебування в таких умовах? Судіть самі.

Виклик другий. Stand up and fight!

Спеціально не торкнувся теми побуту, бо якими б не були умови в учбовій частині — фронт перевищить всі сподівання. Кімната на 15 кв. м без жодної шафи, в якій водночас мешкатимуть 8—12 бійців із зимовим обмундируванням, зброєю та смердючими ногами, зимою виглядає санаторієм порівняно з холодним, обкладеним гіллям наметом або промоклим бліндажем.

До честі командування — воно всіляко намагається побутові умови солдат поліпшити — як, наприклад, коли бійці служать на передовій змінами (умовно, тиждень на передовій, два — в тилу на відпочинку), або коли будують капітальні бліндажі (трапляється побачити зариті в землю вагони), але проблеми є — і проблем чимало. Особливо тяжко в побутовому питанні стає під активних військових дій.

Взагалі, треба зазначити, що «потрапити в АТО» ще не означає «потрапити на передову під ворожий вогонь». Значна частина особового складу службу несе на блок-постах у тилу, на тилових частинах забезпечення та при штабах. Різноманітні технічні частини на передовій постійно не перебувають і потрапляють туди час від часу, за потребою або за наказом командування.

Тож умови проживання однакові далеко не у всіх. Чим далі від фронту — тим більше у бійців з’являється ненав’язливого комфорту на кшталт теплих приміщень і гарячої води. Проте випадки, коли бійці, що стоять на тиловому блок-пості, просяться на передову — не рідкість.

Причина проста — на фронті все зрозуміло, тут свої — там ворог. У тилу з одного боку ти наче й не воюєш, з іншого — ворожий обстріл, теракт або напад диверсійної групи може статися щомиті. Постійна напруга виснажує ще гірше за бойовий вихід.

Похідним від напруги, за наявності монотонної роботи, стає, так би мовити, «фронтова нудьга». Це коли у вільний від нарядів та караулів час людину охоплюють апатія та сум, які помалу переростають у депресію. Страх за власне життя повільно пробирається в серце й водночас кожна людина залишає за собою якісь справи та сім’ю, від яких відірвана і за якими сумує. Нудьга стає почасти причиною алкоголізму.

Пиятика на фронті — це справжня біда. Польових п’яниць не дарма називають «сінегалами» та «аватарами» — видно їх здалеку, «вічно синіх». Почавши пити, зупинитися вони просто не можуть, поки мають що пити. Варто покинути — навколишні проблеми накривають з головою і гнуть додолу.

Бойові. Про те, як на психіці людини відбивається перебування в бою, написані цілі наукові роботи. Психологам добре відомі терміни «бойова психічна травма» і «посттравматичний стресовий розлад». Людині властиво боятися, а страх інколи робить зі свідомістю нечувані речі.

В одній частині був випадок, коли боєць ледь не кожної ночі просився в секрет. Те, що спершу сприйняли як надмірну тягу бійця до пригод, виявилося страхом за життя — боєць помітив, що обстрілюють переважно пункт опору, секрети ж під вогонь майже не потрапляли. Хоча в разі ворожої атаки… Але страх зламав здатність мислити критично.

Свій страх у бою кожен долає по-різному. За власним враженням — простіше за все там людям віруючим, переконаним націоналістам і тим, хто жадає помсти за убитого товариша — для них ситуація завжди зрозуміла і сумнівів не викликає. Більшість же просто морально відмежовується від пережитого, пам’ятаючи лише веселі смішні моменти.

Людина здатна звикнути до всього — в тому числі й до війни. Якщо перший страх подолано — вона звикає і до ворожого вогню, і до смертей, і до злигоднів. Тут її чекає ще одна пастка — переконаність в тому, що вона «заворожена», або що «її куля ще не відлита».

Випадки, коли солдат гине через те, що під час обстрілу не заховався в бліндаж або піднімається в атаку у повний зріст, бо «мене кулі й осколки не беруть» — не те щоби часті, але трапляються. Бажання вдавати нормандського берсерка або козацького характерника ні до чого хорошого не доводить.

В принципі, досвід ветеранів багатьох війн доводить — якщо при нинішній інтенсивності і характері бойових дій людина не дала собі опуститися, впасти в пиятику або в дурне вихваляння, якщо вона дотримується правил безпеки і твердо знає, чого хоче (частіш за все — повернення до рідних) — війну, як правило, вона переживе. Про тих, кому за цих умов пережити не вдалося, говорять «не пощастило», або «доля така».

Виклик третій. Там не воюють.

Та проблеми не лишаються на останньому блок-посту. Повернувшись додому, колишній солдат швидко помічає, що уваги на нього ніхто не звертає, від його форми відвертаються і що за винятком друзів, рідних та кількох сусідів його повернення ніхто не помічає.

Стає очевидно, що в рідному місті чи селі люди весь цей час жили таким самим життям, як і до його відбуття на війну, що весь цей час вони спокійно працювали над власним добробутом, і що курс долара цікавить їх набагато більше за те, що солдат повернувся до дому живий. Виникає пекуче відчуття кривди: «Як же так? Я ж їх захищав!»

До кривди додається відхід від постійної фронтової змобілізованості, розслабленість, а з ними разом — усвідомлення всього пережитого щойно. Починають мучити питання на кшталт: «Якщо там убивають, як вони можуть тут жити мирно?», «Так багато чоловіків на вулиці — чому вони не в армії?» Виникає сумнів, чи була потрібна ця жертва і як похідне — злість на тих, хто на війні не був.

Кривда ускладнює адаптацію в мирному житті. Простіше адаптація проходить у людей зрілих, які повертаються до сімей, до своїх професій, а часто — до попереднього місця роботи, де їм якраз дуже й дуже раді. Набагато гірше адаптуватися молодикам та дівчатам, що вже посмакували війною.

З одного боку — вони встигли вправно опанувати професію солдата. Найкращім доказом цього є те, що вони живі. З іншого боку, в мирному житті ця професія не потрібна, треба все починати спочатку на умовах однакових з тими, хто не воював.

У нас модно говорити про відповідальність суспільства перед ветеранами: мовляв, воно мусить докласти зусиль, аби ветеран не впав у пияцтво, наркоманію та кримінал. Очевидно й інше — кожна людина сама коваль свого щастя. Молодий ветеран сам мусить усвідомити, що воював він в тому числі й за те, аби в тилу про війну не відали. У мирному житті завжди можна реалізуватися в політиці або бізнесі — екстриму не набагато менше. Або — можна просто збудувати сімейний затишок.

Нова людина

То чи змінює людину війна? Так, змінює. Людина стає більш зосередженою, більш зібраною, більш готовою до миттєвої мобілізації сил і адекватної реакції на небезпеку. Простіше кажучи, змінюється людина так само, як унаслідок будь якого тривалого сильного стресу, як от потужної природної або техногенної аварії. А ще — тривалого захоплення екстремальними видами спорту. І змінюється далеко не завжди на гірше.

З класичної літератури відомий приклад П’єра Безухова, який після полону став водночас більш уважним до людей і більш хазяйновитим. Із власного досвіду: довелося бачити ветерана, який пройшов бої під Дебальцевим, а потім на повному серйозі розповідав новобранцям, що треба поважати противника і не забувати, що з того боку такі самі люди, бо найстрашніше — це озвіріти самим.

Умовно, сказати можна так. За винятком клінічних випадків розладу психіки (ними мусять займатися фахівці у відповідних установах) війна не міняє людину цілковито, вона загострює ті почуття і розкриває ті сторони людської суті, які були в людини ще до війни. Але з тих чи інших причин ці сторони або не мали нагоди розкритися, або були притлумлені вихованням та громадською думкою.

Проблема не у війні — проблема в людині. П’яниця, який істерично горлає «Я за вас воював!» не від болю мучиться — він знайшов дивовижне виправдання своєму алкоголізмові, бо п’яниці як такого — цуратимуться, а алкоголіка-ветерана — жалітимуть.

Тип, який з криком «я за тебе кров проливав» лізе в бійку — насправді завжди мав важкий характер і бажав кулаками доводити свою перевагу. Але з дрібного хулігана в громадській думці тепер він перетворюється на жертву війни. Тощо й тощо.

Більшість же ветеранів бажає лише повернення до звичайного мирного життя і сімейного затишку. Будь-якій нормальній людині війна огидна за своєю сутністю. Тож, здобувши демобілізацію, колишні солдати із задоволенням повісять кітелі у шафи і повернуться до мирних професій, лише час від часу згадуючи про війну, в першу чергу — як біль за загиблих товаришів.

ветерани війна армія