Чотири історії з Іловайського котла. Спроба реконструкції подій

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 66639 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 12/03/2015Дата публікації

Бійці закріпились по напівзруйнованих хатах, намагались тримати оборону, але це було неможливим, бо обстріл був раптовим і загинуло багато командирів. Ці бої тривали не один день. Добровольці бились, допоки не стало зрозуміло, що або смерть, або полон. І багато здались у полон. Інші виходили маленькими групами, іноді це тривало тиждень-два. Переховувались у лісосмугах, рухались вночі. Це дійсно героїзм, бо, окрім декількох афганців, 9 з 10 бійців вперше потрапили на війну.

Автор: Олексій Гордєєв

Ми не претендуємо на повну достовірність. Ми лише записали чотири історії бійців батальйону «Донбас», троє з них вийшли з Іловайського котла. І по їх розповідях відновили хронологію. Це боєць Олександр Мартиненко, активіст київської «Свободи». 50-річний Тарас Костанчук, позивний «Бішут», на той час керував штурмовою групою. Боєць 29-річний Валерій Лавренов, позивний «Лавр». Медик Сергій Міщенко.

Навчання на адреналіні

37-річний Олександр Мартиненко ― з київської «Свободи». Відбув на фронт після перемоги Майдану. Говорить зі мною російською у кафе «Два гуся».

Щоб, зрештою, потрапити до Іловайська, з 3 липня він готувався у Нових Петрівцях біля Києва. «Після 3-денного відпочинку («фільтру») я потрапив у 4-ту навчальну роту, там проходив відбір, ― розповідає він. ― Комусь були потрібні гранатометники, комусь – штурмовики та розвідники. Зрештою з нас зробили бойову роту».

Українська Армія здобуває навички в тяжких боях. Іловайський котел став кривавим уроком

В бійців «Донбасу» ― часто на відміну від ЗСУ ― була дуже серйозна мотивація «працювати». Тренували по системі морської піхоти – «глушили» адреналін постійним недосипом.

Олександр Мартиненко, жовтень 2014 року

За словами Мартиненка, в батальйоні тактика захоплення міст така: ніхто не ставив завдання у перший день брати об’єкт. Спочатку психологічно тиснули на супротивника, постійно атакували. Тримали у напрузі, «покусували». Ця тактика виявилась дуже ефективною. Зрештою, Попасну сепаратисти здали майже без боїв. «Поранили мене і ще одного бійця. Це і всі наші втрати». Це сталося 20 червня, під час другої спроба зачистити Попасну.

«Вже після нашої евакуації «наші» без проблем взяли це місто. Про вході наші бійці співали «Червону руту»; місцеві одразу відреагували, з радістю вийшли», - переказує Мартиненко враження своїх друзів.

Укріплений Іловайськ

Сергієві Міщенку 38 років, позивний «Яр». Родом з Києва. Служив санітаром-стрільцем у складі 1-го відділення 1-ї роти 1-го взводу Нацгвардії, батальйон «Донбас». «На етапі бою я мав вести бій, коли є поранені, я повинен був організувати їх евакуацію», ― каже боєць. Свідчить, що в Іловайськ українські війська заходили два рази.

Сергій Міщенко, 30 липня, крайній праворуч

10 серпня

Вперше ― 10 серпня. Але не вийшло: то була більше розвідка боєм, ніж справжнє захоплення самого міста. «10 серпня ми зайшли у передмістя ― були жорстокі бої. Загалом втратили 4-х вбитими, двоє було поранено», ― каже він.

50-річний Тарас Костанчук, позивний «Бішут», на той час керував штурмовою групою ― за особистим наказом Семена Семенченка.

― Розвідку боєм ми почали 10 серпня. Де факто ми йшли перший раз, аби просто зрозуміти, наскільки місто укріплене. Втратили 4 людини.

Мало не потрапили у засідку: віадук, який ми проминули, планувала підірвати диверсійна група терористів, щоб перекрити нам вихід. Але завдяки вдалим діям наших старших офіцерів цьому вдалось запобігти. Ці офіцери героїчно загинули того дня.

У «Донбасі» зрозуміли, що їм готується серйозний опір. Розвідка виявила багаточисельні «секрети» ворожих стрілків по правому та лівому флангах атаки… Оцінивши ситуацію, Костанчук доповів Семенченку. Прийняли рішення про відхід.

16 серпня

А вже 16/17 серпня українські війська вдруге підтяглись до міста – для цього штурму навіть вдвічі збільшили кількість батальйонів. Хотіли оточити Іловайськ трьома групами з двох боків і по центру. Загалом – біля 300 людей тільки з «Донбасу».

Батальйоном керував Семенченко, штурмовою групою ― командир першої роти «Тур», Костанчук був його заступником В подальшому «Тур» героїчно загинув при виході з «котла».

Іловайськ поділений навпіл залізницею. «Донбас» спільно з хлопцями з ВСУ, які підтримували бронею (БМП) і «прикривали», захопили ліву половину міста. Як це відбувалось ― то окрема історія.

19 серпня

Цього дня ми заходили з лівого флангу і фактично захопили ліву частину міста, відігнавши нечисленні «секрети» сепаратистів у депо та на блокпосту, ― розповідає Тарас Костанчук, який зараз очолює ГО учасників АТО «Справедливість». ― Успішно реагували на дрібний опір сепаратистів.

Зрештою, ми прогнали ворогів за залізничні колії, які ділять Іловайськ на дві частини. В той же день ми вирішили диверсійною групою в 70 чоловік перетнути колії та увійти в тил супротивника.

Вночі ми не воювали, бо не було засобів нічного бачення. Ми не знали, чи є вони в сепаратистів, але мали припускати, що є. На іншому боці воювали росіяни та чеченці, дуже добре озброєні та обладнані – саме вони й чинили опір в Іловайську. Якщо б ми атакували з тилу, ми б допомогли нашим воїнам, які атакували з центру та правого флангу.

Я повів цю групу; до залізничного мосту підігнали БМП, поставили кілька кулеметних гнізд. І коли ми планували цю диверсію, з правого боку прилетіли три міни. Одна лягла далі, одна вибухнула у повітрі, третя – поранила чотирьох, Семенченка зокрема. Осколки потрапили йому під лопатку та у ногу.

Незважаючи на міну та поранення Семенченка, прийняли рішення провести цю диверсійну операцію. Я повів два взводи (70 людей) у атаку, ми майже дійшли до ДНРівської комендатури і місцевої адміністрації, над якою майорів ворожий прапор.

Був шалений опір, кулеметні гнізда, стрілкові «секрети», РПГ... Працював снайпер. Від його пострілів загинув комвзводу, мій дуже хороший друг. Цього снайпера ми пізніше знищили.

Але загалом ми вважали, що візьмемо Іловайськ, як і до цього – Попасну, Лисичанськ та інші міста. Тим часом ми вже захопили 10 днрівців у полон: серед них був славнозвісний білокурий «француз», який потім розповідав, що потрапив у полон випадково, опинившись біля блокпосту. Але ми їх захопили прямо у центрі Іловайська.

50-річний Тарас Костанчук, позивний «Бішут», на той час керував штурмовою групою

Ми йшли далі. Загинув наш афганець, кавалер Ордену Червоної Зірки. Бій тривав довго, десь 3 години, просуватись далі вже не могли. Проти нас, нагадаю, працювали чеченці, дуже досвідчені бійці. Битва йшла, вороги підтягли техніку. Стало зрозуміло, що наші з центру і правого флангу активно не атакують. Закінчувався боєкомплект.

Я віддав команду на відхід. Щоб взяти Іловайськ, нам не вистачило кількох одиниць бронетехніки, яка б теж зайшла з нами в тил. На жаль, ми не змогли закріпитись у центрі міста. (Цей мотив ― про те, що війська АТО були в двох кроках до захоплення Іловайську, ― пронизує розмови з усіма бійцями «Донбасу» ― прим. авт.).

Я покидав поле бою останнім – і отримав кулю у голову, ― продовжує свій звіт Костанчук. ― Шолом врятував життя. Боєць («Нікітос»), який був переді мною, це помітив, але інші бійці вже не могли нічим допомогти, бо працювали крупнокаліберні кулемети. Зрештою «Нікітосу» прострелили ногу, він впав.

Я прийшов до тями, і ми разом відійшли вглиб Іловайська, до міськради. Спочатку сховались у під’їзді, потім – у квартирі. Ми переховувались; рація була зі мною, було чути, що командування перебрав на себе інша людина, «наші» відступали. У квартирі ми пробули більше 2-х тижнів.

Поки нога мого напарника заживала, я вночі спостерігав, як в центра міста бойовики обстрілюють «Градами» контрольовану «Донбасом» школу. Вони розуміли, що українці не будуть відповідати, бо це житловий квартал. І це кожну ніч…

Під ранок техніку відводили. Стріляли так багато, що потім люди обігрівали себе деревиною з ящиків, у яких раніше були снаряди для «Градів».

«Нікітоса» вивезли машиною, а я залишився на ще один тиждень. Потім мені передали підроблені документи з місцевою пропискою, і 11 вересня я зміг виїхати у Дніпропетровськ. Деталі розповісти не можу.

Товариш Компанійця Сергій Міщенко, переконаний, що з дня його поранення «почалась іловайська трагедія, бо через втрати серед командирів ми майже втратили оперативний контроль і тому виконували лише накази, які йшли від Штабу».

Супротивником були російські війська. Так вважає 29-річний Валерій Лавренов, позивний «Лавр». Його вердикт короткий: «Коли ми зайшли до Іловайська, то там вже були російські війська, які вже зайняли всі необхідні висоти».

Котел

24 серпня

"Багато інформації бійці отримували від своїх родичів та друзів, які служать у інших батальйонах. Їм дзвонили і говорили, що бачать пересування російських військ для взяття нас у кільце, - продовжує Костанчук, -

Коли росіяни зрозуміли, що українці здатні захопити Іловайськ – а це означало оточення Донецька, відрізання його від постачання зброї з Росії і Луганська, – з Росії в тил усій групі, котра стояла під Іловайськом зайшли шість батальйонних груп (з важким озброєнням)". Для Компанійця найстрашніше те, що про облогу знало і командування, і центр АТО, і самі бійці.

Міщенко переконує, що оточення почалось десь з 24 серпня ― саме тоді зайшли російські війська. «Мені здається, що Генштаб просто не повірив даним розвідці про наявність військ з РФ. Але якщо б Іловайськ не привернув на себе увагу росіян і вони б не поділили свої сили навпіл, то хлопцям у Маріуполі було б значно важче. Це ціна, заплачена народом України за український Маріуполь».

23-24 серпня ще можна було вивезти людей ― і Міщенко робив це під обстрілами. Транспортували поранених до Многопілля, а далі їх підхоплювали інші конвої. Тобто коридори ще були.

Коли вже в полоні медик Сергій Міщенко спілкувався з російськими офіцерами, ті розповіли, що чекали на колону три дні. Вони мали інформацію, що тут пройде колона «нациків». Уздовж 1,5-2 км лісополоси росіяни побудували капоніри (споруда для ведення флангового вогню по двом протилежним напрямкам – О.Г.). Це не день і не два праці. «Прикопана» бронетехніка набагато ефективніша.

"Навіщо ми йшли з Іловайська, я не знаю, ― каже Міщенко. ― В Семена в 20-х числах був пост, що звідти буде важко виходити, але триматись можна. І він мав рацію: ми володіли школою, яка «тримала» артилерію. Ми могли там стояти, як кіборги в аеропорту".

За словами інших учасників боїв, опублікованих раніше, підрозділи в Іловайську мали мало боєприпасів і довго оборону тримати не могли.

"Але прийшов наказ вийти, і ми його виконали. Наш батальйон дотримувався наказів з штабу АТО".

29 серпня

«Якби не слово, дане росіянами про вільний вихід, ніхто б не покинув місто, ― пояснює Костанчук. ― Ми могли залишитись і закріпитись. Або б йшли не дорогою, а йшли на прорив двома-трьома напрямками, обстрілюючи вогневі точки супротивника. Або всією групою пішли в атаку на праву частину Іловайська. Якби ми знали, що нас розстрілюватимуть, як мішень у тирі, ми б ніколи не були жертвами без бою».

"Із села Грабського (знаходиться біля Іловайська – О.Г.) військові разом з танками виїжджали окремою колоною. Нам залишили лише «коробочку» (БМП)", - каже «Лавр».

Костанчук переконує, що з росіянами було узгоджено, що на чолі двох наших ешелонів стануть два їхні БТРи. На ранок, коли мали виїжджати з Іловайська, приїхав один БТР. Спитали чому. Росіяни відповіли, що буде тільки одна колона.

І ця колона потрапила під обстріл прямою наводкою танків та крупнокаліберних кулеметів. Виходило 6 батальйонів (івано-франківці, херсонці, «Славутич» тощо), «Донбас» та «Дніпро» були найчисленнішими. З «Донбасу» ― чоловік 300. Вони були легкою здобиччю.

Драматичну розповідь про те, як виходила колона військових читайте тут

По-перше, при виході через «зелений коридор» їхали на цивільних шкільних автобусах «Еталон» і «Богдан». Ще були «бусіки», звичайні автомобілі, «УРАЛи» та пожежна машина. У кузовах МАЗів лежали 300-ті. Як нам, каже Валерій Лавренов виїжджали не у бойовому порядку. Просто переміщувались з одного місця у інше. «Не було прикриття БТРів, бо вірили росіянам. Багато хто, з втоми, познімали бронежилети», ― свідчить Костанчук і продовжує:

«Котел» почався з міномету. «Валили» з усіх сторін. Всі спішились, дехто атакував позиції російських військ у найближчому селі – Червоносільському (за 10 км від Іловайська – О.Г.). Вони цього не чекали.

У цьому селі «донбасівці» навіть спробували взяти оборону, почали збирати поранених. Але проти танків (іноді з білими прапорцями) та артилерії так не повоюєш".

Про білі прапорці варто розповісти докладніше. Бійці свідчать, що в росіяни майстерно вводили в оману – на танк вішали білий прапор і коли наші це бачили, то переставали стріляти.

"Потім щільність вогню росла і росла. Далі танки, ПТУРи, крупнокаліберна стрілецька зброя. Колона зменшувалась на очах, а пожежна машина йшла на прорив. У ній був командир 1-й роти охорони. Танк декілька разів влучив у неї прямою наводкою. Машина згоріла. Українські військові відповідали вогнем, бо вже бачили їхні позиції по характерних спалахах», - говорить Костанчук.

«Але в нас – тільки стрілецька зброя, ну і пересувний «Фагот»", ― деталізує Лавренов.

Валерій Лавренов - ліворуч. Поруч його побратим Вадим Антонов, який загинув у перших боях при вході в Іловайськ

Кожен з інтерв’юентів переконує, що в Іловайську їх атакували росіяни.

― Чому так впевнені, що в Іловайську воювали з росіянами? ― цікавлюсь в Сергія Міщенка.

― Мене саме росіяни у полон брали. Коли ми виходили з іловайського оточення по наданому «коридору смерті», ми зрештою 28 серпня дістались Краснопілля. Тримали оборону до 14-ї години.

Нам поставили ультиматум: або складаємо зброю, або цей хутір з 6-ти будинків рівняють з землею. На той час в нас було 35 поранених. Хлопці прийняли рішення скласти зброю. У полон нас брали російські війська ― Ульянівська бригада (31 окрема гвардійська десантно-штурмова бригада – О.Г.) та хлопці з Ставрополя. Коли я їх лікував, вони були з нашивками. На їхній техніці російський прапор був замальований білим колом.

Іноді росіяни брали жовто-блакитний прапор, наближались до нас і «фігачили». А білий прапор був визначенням їхніх бойових частин. А коли мене разом з 35-ма пораненими передавали нашим медикам , ми проїжджали вздовж однієї з їхніх колон з 18-ма «Нонами». Била нас артилерія і міномети.

Майже те саме каже Лавренов: «Ми знали, що воюємо не з «ополченцями», а з росіянами, по їхніх документах та акценту. Бо в нас були полонені, захоплені в перший та наступний дні «котлу», ― каже він.

― В них «справжня» російська мова. Вони не хотіли воювати, служили у Псковській десантній (76 гвардійській десантно-штурмовій дивізії; брала участь у березневій анексії Криму – О.Г.) та якомусь танковому підрозділі.

Це були офіцери російської армії, які давали слово, що не віддадуть наших полонених».

"Але передали днрівцям ― порушуючи слово. Вірити не можна нікому, навіть кадровим офіцерам російської армії", ― каже Костанчук.

Не здамся без бою

Засідки були підготовлені не тільки по шляху «Донбасу», але й на інших дорогах. Розбили дуже багато українських підрозділів, які везли в Іловайськ боєприпаси.

«Лавр» передає слово своєму другові у камуфляжі. Євгену Ругіну, він з 42 батальйону територіальної оборони Кіровоградщини.

26 серпня нашу роту у 140 чоловік перекинули з Мар’їнки в Іловайськ підтримати у оточенні два батальйони. Але ми так і не доїхали. Десь під 6 чи 7 ранку під селом Старобешевим наша колона – це 15 одиниць техніки – опинилась між третім та другим кільцем оточення російських військ.

Далі – обстріли з РПГ та смерті. З 15 машин залишились лише БМП та ЗИЛ з боєприпасами, на якому їхало також 6 чоловік. Хто вижив, кинув техніку та побіг у зелену зону. Загинуло близько 60 людей, плюс трьохсоті.

Про те, як підмога не змогла пробитися до оточених дивіться з 1-ї хвилини

Вернемося, до оточених за словами Міщенка, росіяни взагалі не очікували на спротив. «З п’яти танків два ми пошкодили, один захопили. Але не знали, що з ним робити ― в нас не було спеціалістів. Нас прикривали БМД, там стоїть тільки крупнокаліберний кулемет. Проти танка це ніщо. Ті, що їхали маленькими машинами, ховались за великі. І це рятувало життя. Моя автівка ховалась за пожежною машиною».

Вступили в бій, почали відстрілюватись. По-справжньому важкого озброєння в «Донбасу» не було: лише декілька «Фаготів», один міномет, один крупнокаліберний кулемет.

Все-таки «Донбас» готували як батальйон для диверсій та зачисток. «Навіть якщо б ми знали про плани росіян, ми не могли б протистояти – інша вагова категорія», ― каже Костанчук.

Дещо пізніше бійці закріпились по напівзруйнованих хатах, намагались тримати оборону, але це було неможливим, бо обстріл був раптовим і загинуло багато командирів.

Ці бої тривали не один день. Добровольці бились, допоки не стало зрозуміло, що або смерть, або полон. І багато здались у полон. Інші виходили маленькими групами, іноді це тривало тиждень-два.

Переховувались у лісосмугах, рухались вночі. Це дійсно героїзм, бо, окрім декількох афганців, 9 з 10 бійців вперше потрапили на війну.

В «Лавра» ― інша історія.

― Я вийшов з котла пішки. Тихо. Коли на пузі, коли по воді. За балкою біля місця розстрілу було поле з соняшником, ми його перетнули. Далі – по «зеленці». Після неї за нами погнались дві БМД. Зі мною були два друга. Взагалі я виходив чотири ночі і три дні. Але потрапили до Волновахи і Курахова Донецької області, а звідти зусиллями волонтерів – до Дніпропетровська.

Деякі групи тратили до 4 діб аби вийти з оточення.

На думку Міщенка, Іловайський котел був досить продуманою і вдало виконаною росіянами операцією. Але і медична служба «Донбасу» показала свою високу ефективність.

«Під час виходу з міста ми мали багато осколкових поранень від обстрілів артилерією, кульових ― значно менше, ― каже він. ― Коли були зіткнення у Червоносільському, солдати страждали від опіків. Але медичне забезпечення було в нас відмінне. Там я відчував себе, як риба у воді.

Одного пораненого хлопця я викупив у росіян за три ампули цефтріаксона». Ціна людського життя – 70 грн. «Я був у той час, у тому місці, я був там потрібний», ― підсумовує він.

29 числа Міщенка взяли у полон. Разом з 8-ма важкопораненими вивезли КАМАЗом. «Цієї поїздки я ніколи не забуду: їхали полем, поранених просто ловили, щоб вони не вилетіли. А це пацієнти, яким взагалі рухатись заборонено».

Після ночівлі у вантажівці один важкопоранений помер. Після цієї смерті їх віддали українському гумконвою «швидких допомог». Нашої медичної техніки було багато ― понад 50 машин. А далі через Старобешеве вивезли в бік Запоріжжя, де чекав якийсь одеський польовий шпиталь. «Легких» вивезли одразу, «важких» стабілізували і наступного дня передали у Дніпропетровськ. Я поїхав з останніми.

«Зрештою, мені здається, що особисто мене росіяни віддали, оскільки я лікував їхніх полонених. Взагалі, медичну службу «Донбасу» треба нагородити за надзвичайні результати: за час Іловайську в нас була лише одна ампутована кінцівка. Всі інші поранені кінцівки ми зберегли».

Втрати "Донбасу"

― За офіційними даними, наші втрати були на рівні 63-68 людей. Тих, що зникли безвісті, ― десь 30, ― знов повертається до розмови Олександр Мартиненко. І говорить про те, що на його думку загиблих набагато більше, ― Треба також розрізняти сам вихід з Іловайська та знищення підкріплення у вигляді 72 бригади, яку розбомбили «Градами». Росіяни ж під Іловайськом буквально горіли. Їхні втрати – на рівні 2 500 людей. Це пов’язано з тим, що, по-перше, ми сильно опирались, по-друге, добре працювала наша артилерія і «Гради».

Поранених у "Донбасі" за словами Сергія Міщенка під 100 осіб, зникло без вісті 45, у полоні одразу після Іловайську ― 150. З 150 полонених 39 були поранені, їх одразу віддали.

"В цій війні нічого страшнішого і трагічнішого не було, ніж Іловайськ. Іловайськ ― це справжня битва, котел і великі втрати в один момент

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!