Як волонтери харківських передмість збирають допомогу для Армії. Схід прокидається.

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 21777 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 24/02/2015Дата публікації

Вчителька-пенсіонерка виносить мішок горіхів. Часто допомагає грошима. Чоловік хоче передати українським солдатам не баночку меду, а… цілу виварку! В одному з будинків волонтерів запрошують на обід. Господиня, Ірина, виявляється, походить із Росії. - Но я же не слепая, вижу, что происходит. И конечно поддерживаю украинскую армию. Мешканці Харківщини допомагають українській армії та організовують громадянське суспільство.

День з волонтерами провів: Олег Коцарев.

Старосвітський приватний сектор на тлі сірої індустріальної будівлі з написом «Надія». Далі – невеличкий мікрорайон багатоквартирних будинків на пагорбі. Кінцева маршрутки зі звичними для тутешніх місць газовими трубами, проведеними над, а не під землею. Навколо кіоски, кілька продуктових, забігайліка.

Типовий «п’ятачок» типового передмістя Харкова. Тільки одне вибивається з шаблону: посеред «п’ятачка» розташувався намет, у якому збирають гроші й речі на підтримку армії, навколо стоять активісти і їхні автівки зі здоровенними синьо-жовтими прапорами, а над усім цим лунають пісні «Океану Ельзи». Це – селище , що відразу за харківською окружною. Чудове місце, щоб отримати враження про те, що діється сьогодні на «близькому» сході України. Я приїхав сюди взяти участь у роботі волонтерської групи, яка збирає допомогу українській армії.

Починали з дитячих майданчиків

Мій «напарник» на весь волонтерський день, Артем Фисун, усміхнений невисокий міцний чоловік років тридцяти, пропонує завантажуватися по автомобілях. Треба їхати додому до людей, які хочуть передати для війська якісь речі або продукти.

«Кавалькада» з трьох машин рушає вузькими вуличками, збоку лишається синенька класицистична церква ХІХ століття. З вікон лунає гімн. Чолов’яга на вулиці зупиняється й кладе руку на груди. Взагалі, реагують по-різному: хтось показує знак «вікторії», хтось не звертає увагу, хтось дивиться з мало прихованою злістю.

Артем – депутат селищної ради, один з активістів місцевої громадської організації «Альтернатива» (є і сторінка на Фейсбуці).

Розповідає, що вона з’явилася п’ять років тому, учасники намагаються контролювати місцеву владу, проводять різноманітні акції, борються з незаконними забудовами, вимагають якісної роботи комунальників, проводять громадські заходи на зразок велодня.

Намет волонтерів у мікрорайоні Мобіль на околицях Харкова

- Влада відчуває в нас конкурентів, і тому змушена починати ворушитися. Не так давно ми добилися від них встановлення дитячих та спортивних майданчиків. Дехто з мешканців Пісочина каже: от яка хороша влада, поставила майданчики, а я кажу: а чому вона їх поставила? Без наших, м’яко кажучи, поштовхів нічого б не було.

Відколи почалася війна, учасники «Альтернативи» спільно з іншими активістами, регулярно збирають допомогу війську. Утворилася ціла мережа небайдужих людей. Вони вже знають, що неділя – день, коли в кількох точках Пісочина стоять намети, а хлопці їздять машинами, і їм можна щось передати. В Артема постійно дзвонить телефон: люди називають свої адреси й просять заїхати, що-небудь забрати.

Наш перший «об’єкт» - буржуйка. У машині, крім Артема, їде ще Дмитро, а також наймолодший волонтер – чорнявий хлопець Микита.

Дзвонимо не в ті ворота. Сонний чоловік не розуміє, яка така буржуйка і що ми від нього хочемо. Виправляємось – і заходимо в двір до жінки, котра хоче передати буржуйку.

- А ще в мене є горіхи! Підождіть! – і виносить цілий пакет уже лущених горіхів.

Поки ми дякуємо й виносимо дарунки з двору, чоловік, до якого ми помилково зайшли напочатку, зорієнтувався в ситуації та теж виніс хлопцям із інших машин мед і теплі штані. Рушаємо далі.

Волонтерська "кавалькада" у приватному секторі

«Наливайка» на зупинці. Поряд – закинута бібліотека.

- Генделики як слід працюють, а бібліотека нікому не потрібна. Ці генделики, до речі, стали однією з причин, щоб ми почали самоорганізовуватись. Нашим дітям елементарно ніде було гуляти. Куди не вийдеш – скірзь бухарі й маргінали, жодного дитячого майданчика.

Тільки один був на цілий Пісочин – кандидат у депутати поставив… А зараз, я покажу, які ми таблички зробили. Ми вирішили біля нинішніх, радянських, назв вулиць вішати таблички з історичними назвами. Просто, щоб люди знали, пам’ятали.

В «біло-синій» електоральній зоні

Але показати нічого не виходить. Хтось днями позривав ці «історичні» таблички. А вони були доволі колоритні. Вулиця Спортивна колись звалася Причипилівка, Кірова – Моторівка, Чапаєва – Рижовська тощо.

Після ентузіастичного «автопробігу» та допомоги свідомих громадян це – нагадування: Пісочин перебуває в традиційно «біло-синій» електоральній зоні.

- Як взагалі справи з «опонентами»? Їх багато в Пісочині? Які настрої в населення?

- Вати, «сєпарів» багато. Але останнім часом трохи менше, дехто починає «прокидатися». Я знаю колишніх ватників, які стали нам допомагати. Ситуація поступово змінюється.

Пісочинська електоральна географія стає приводом для коротенької дискусії між волонтерами.

- Мне кажется, что более патриотичный микрорайон «Надія», а в частном секторе больше ваты.

- А наскільки я знаю, навпаки. На «Надії» та «Мобілі» (ще один пісочинський мікрорайон – О.К.) багато міліціонерів живе, приїжджих з різних країв, тому вати більше там, а на приватному секторі живуть місцеві, тому тут більше патріотів.

- А вот и «сепар» пошел, - перериває диспут волонтер Віталій і показує на чоловіка, з яким привітався кілька хвилин тому. Своє «сєпарство» той, утім, ніяк не виявив. Забігаючи наперед, скажу, що за цілий день у Пісочині я ні разу не почув нічого «антиукраїнського» від жодної людини. При тому, що відсоток людей з такими настроями тут однозначно не маленький. Схоже, на цьому етапі вони принишкли й обмежуються витівками на кшталт зривання табличок.

- Тобто безпосередньої агресії, нападів якихось нема? – уточнюю я.

- Та хай спробують, - усміхається Артем. – Вони бояться, бо знають, що ми займаємося спортом, що ми тримаємось купи, що в нас є багато друзів з інших організацій, від Автомайдану до Правого Сектора. А ті, котрі не радикально налаштовані, адекватні, з ними ми спілкуємося, дискутуємо спокійно. Вони ж теж різні.

Принагідно кажучи, «альтернативівці» були серед активістів, які з’їхалися на місце нещодавнього інциденту за участю міліції й журналістів Костянтина Реуцького та Анастасії Станко відразу після появи інформації в інтернеті.

- А місцева влада не ставить палки в колеса?

- У питанні волонтерства, допомоги армії – ні. Хоча й не допомагають. Ми просили виділити нам приміщення для складу, щоб зберігати там речі й продукти, а вони прямо не відмовили, проте стали відправляти до інших людей, у яких приміщення не виявилось, і так далі… А потім з’ясувалося, що вони вже самі створюють центр збору допомоги армії!

- Але ж це добре, буде більше допомоги.

- Так. Це і є наслідок здорової конкуренції, яку ми їм забезпечуємо. Заважають вони в інших питаннях. Не подобається їм самоорганізація, ініціатива, громадянське суспільство.

- Ты вспомни, как они твою квартиру пикетировали!

- Ага! Ми вимагали від місцевої влади ремонту, бо гроші за нього люди платять разом з комунальними платежами, а вони зігнали комунальників на пікет коло мого дому з гаслами про те, що «Фисун бреше».

А ще знайомі кажуть, що в ЖЕКу співробітникам наказують нищити наші газетки, де побачать. («Альтернатива» випускає невеличку газету, присвячену місцевим подіями. Серед іншого, з неї можна дізнатися про збори допомоги, прочитати звіти про її використання. – О.К.).

Пенсіонерські гривні

Наступний візит – до вчительки-пенсіонерки, Валентини Борисівни. Вона виносить мішок горіхів. Часто допомагає грошима. Взагалі, пенсіонери активно здають гроші на армію.

- Ось тут одна пенсіонерка минулого тижня здала 600 гривень. Уяви, при їхньому розмірі пенсій! А за рогом живе бабуся, якій уже майже сто років. І нещодавно навіть вона дала нам двісті гривень!

Валентина Борисівна – відома тут активістка. Зокрема, вона боролася проти забудови старовинного Рижовського парку. В ньому колись стояв будинок місцевого промисловця й мецената Рижова (на його честь зветься одна з двох пісочинських зупинок електрички – «Рижов»).

- Я не можу не допомагати нашим солдатам. Дай їм Бог здоров'я! Я пережила вже одну війну, в дитинстві. Досі пам'ятаю, як ми з мамою та бабусею під час окупації виходили нашого пораненого льотчика й допомогли йому втікти до лісу від німців.

Волонтер разом з учителькою, котра регулярно допомагає армії

- Багато людей так допомагає?

- Багато, люди в нас дуже хороші...

- Да, люди хорошие, много помогают, - говорить уже пізніше один досі небагатослівний волонтер, - и от этого получаешь огромное моральное удовольствие. Я как глаза открыл в последнее время, и теперь обязательно езжу сюда помогать, хотя приходится реже бывать с моими двумя детьми…

Лабіринт пісочинських вулиць виводить на перехрестя. Волонтери зупиняють машини, ставлять колонку і скриньку для пожертв.

- Шановні мешканці селища Пісочин! Якщо ви бажаєте зберегти мир у своїх оселях, будь ласка, допомагайте українській армії! – оголошує Артем у мікрофон. Після цього над двориками лунають «Воины света».

Виварка меду

Перехрестя цілковито безлюдне. Не зовсім зрозуміло, навіщо тут стояти, хіба що просто заради патріотичної агітації? Безлюддя компенсують коти. Стривожені наближенням весни, вони блукають коло нас, труться, прагнучи при нагоді «зробити позначку». Я беру на руки сірого, а Микита – смугастого. Аж ось із одного з провулків виходить чоловік.

- Ребята, подъедьте до моего дома, там мед.

Для чого їхати машиною по мед? А ось для чого: виявляється, чоловік хоче передати українським солдатам не баночку меду, а… цілу виварку! Тобто близько 30 літрів.

В одному з таких будинків волонтерів запрошують на обід. Господиня, Ірина, виявляється, походить із Росії.

- Но я же не слепая, вижу, что происходит. И конечно поддерживаю украинскую армию. А вот моя мама живет в реальности российских новостей, из-за этого постоянные конфликты.

Розмова за столом торкається й місцевих «сєпарів» (надто – вирахування, хто до них належить, а хто ні), а потім такої ще дражливішої теми, як настрої мешканців Донецької та Луганської областей. Не для всіх українців поза Сходом це очевидно, але на Харківщині часто досить виразно від них дистанціюються. Особливо тепер.

- Я допомагав заповнювати біженцям документи – складати акти. Тридцять людей. І потихеньку випитував їхнє ставлення до ситуації – хто по них стріляє, яка взагалі ситуація, яка позиція. Абсолютна більшість вважає, що це Україна по них стріляє. Лише в п’ятьох із тридцяти більш-менш проукраїнська позиція.

І при тому всі біженці чули про те, що «сєпари» заходять у будинки та ведуть обстріл українських військових з боку жилих приміщень, ставлять свої позиції на територіях дитячих шкіл та садків, а після відповіді армії запрошують телебачення для картинки під потрібним ракурсом, звинувачують українську армію… Більшість переконані: «Украина нам должна». Пенсії, відновлення, все таке. І при цьому кажуть: «у вас на Украине».

- Ага, у нас на Украине? Отлично, а что ж мы им тогда должны?

- От і я кажу, якщо ви себе не вважаєте Україною, то чого вона вам має пенсію платити? Кажуть: «я ж працював на неї». А раніше ви на Радянський Союз працювали, але ж він вам не платить пенсії… Замислюються тоді.

Ще одна музично-агітаційна зупинка на іншій кінцевій іншої маршрутки. Це вже край Пісочина, поряд на пагорби піднімається ліс. Вирушаємо на останню точку – до супермаркета «Мобіль», у другому мікрорайоні з багатопоерховою забудовою.

Дорогою мені показують заправку, яка хотіла провести біля житлових будівель лінію електропередачі для своїх потреб, але мешканці самоорганізувалися й не дозволили. І ще одна «бензинна історія» - місце, де, як розповідають активісти, впіймали нелегального продавця бензину, проте міліція приїхала аж через кілька годин і оформила його лише під тиском люей.

Агітнамет

Мікрорайон, значно менш затишний, принаймні в зимовому антуражі, ніж приватний сектор. Перед супермаркетом уже стоїть агітаційний намет.

Коло нього спілкуються кілька активістів, здоровенних хлопців – перед тим, як «ставити їм палки в колеса», справді варто добре подумати. Але я спілкуюся не з ними, а з активісткою Ольгою. Вона – ще один приклад людини, яка народилася не в Україні, проте не на словах підтримує країну, в якій живе.

- Я вообще ученый, всю жизнь работала в сфере криотехнологий, у меня есть изобретения, - представляється вона і досить детально розповідає про свою наукову кар'єру. А народилась вона в Казахстані, жила в Криму, в Росії. Її сестра, що живе в Росії, займає пропутінську позицію. Ольга привезла її під час новорічних канікул до Харкова.

- Она очень долго не могла решиться на эту поездку. Так их там запугали на счет Украины. А когда все-таки приехала, я ее повела в центр Харькова. Там тогда везде была иллюминация, красивая елка стояла, люди гуляли. И она не верила своим глазам – что, вот, такая спокойная, праздничная атмосфера в городе, что не бегают какие-то банды, не стреляют и не терроризируют людей.

До скриньки час від часу окремі перехожі кидають гроші. Не сказати, щоб дуже густо, але все ж регулярно. Саме час поцікавитися, як волонтери гарантують прозорість їх використання.

- Подивіться, скринька опечатана. Розпечатаємо ми її потім, десь за пару вихідних, за участю сторонніх людей, не членів організації, зніматимемо все це на відео, виставимо на свій канал у YouTube, а потім так само прозвітуємося про кожну покупку, з чеками, там, де це можливо. Люди, до речі, стежать за цією звітністю, перевіряють, це їм важливо.

Гроші найчастіше витрачаються на різноманітний захист – від «броніків» до медикаментів.

Вечоріє. Стояти на місці холодно, але треба вже дотерпіти до темряви, коли більше не буде сенсу збирати гроші. Юний Микита розповідає про своїх знайомих, які засунули велику петарду до вихлопної труби автомобіля, та про те, як у нього не вийшло під час революції потрапити на Майдан.

- А так хотелось, ведь в школе скукотища, нечего делать…

Іще розповідає, як колись грівся в приміщенні ігрових автоматів і заступиався за їхніх співробітниць перед хазяїном, а вони його за це розцілували. Тепер ходить і придивляється, чи всі такі нелегальні заклади зачинено.

- От бы еще генделыки позакрывать… Столько пьяных…

- Як ти прийшов до волонтерів?

- Видел их давно. Сначала не решался до них подойти, а потом наконец пришел. Бабушка мне говорит – что вы там позоритесь, ходите, ничего у вас не получится. А я думаю, что если будем вместе, все получится.

Артем Фисун каже, що сусідні селища й містечка Харківщини (Дергачі, Південне, Солоницівка, Люботин, Високий…) теж починають самоорганізовуватися. З’являються групи людей – і для волонтерства, і взагалі для громадських справ. Зростає тиск на місцеву владу.

- Але все одно треба викидати цих колишніх регіоналів, без цього не можна.

У селищі багато людей знають одне одного, тож до волонтерів регулярно підходять їхні знайомі. Один із таких чоловіків пропонує розпочати збирати макулатуру на потребу армії.

- А я вам за неї нормально заплачу.

Уже геть під завісу приходять двоє жінок із доньками. Вони кажуть, щоб їх почекали, і роблять кілька заходів по магазинах, щоразу приносячи нові пакети з продуктами, медикаментами та іншими речима.

- Одна з них біженка, з Донецька, - каже хтось із волонтерів.

Фінал «робочого дня».

Ми завантажуємо все зібране в одну машину та відвозимо в спеціальне місце, де збергіається допомога. Роздивляємося здобутки – продукти, одяг, білизна, взуття. Білизну, каже Артем, використають на пошиття подушок для бійців.

- Знайомі обіцяють безкоштовно пошити, якщо дамо їм матеріал.

Він каже, що наступний етап роботи – сортування одягу та взуття. Цим займаються спеціальні волонтерки. Що не згодиться на фронт, піде до шпиталів пораненим. Їжу якомога раніше надішлють у зону АТО. Особливе зворушення викликає згадувана виварка з медом. Серед пісочинських волонтерів вона до кінця дня вже стала легендарною.

- Її хлопцям надовго вистачить!

Речі на фронт возять із волонтеркою Оленою Любенецькою, а іноді й вона сама. Її добре знають силовики, тому їй вдавалося навіть пробратися до вже обложеного Дебальцевого. Часто різні групи волонтерів «підкидають» одне одному речі, дізнавшись, що в АТО йде транспорт.

- Нормально взаємодієте з іншими групами?

- Так, буває, дзвонимо одне одному, питаємо, чи немає такого-то одягу, ще якихось речей. Є взаємодопомога з вивозом.

Пісочинці возять допомогу переважно солдатам-землякам, із якими є зв’язок. Ті повідомляють про потреби в конкретних місцях і підрозділах.

- А чим би могла допомогти волонтерському руху допомоги армії держава? Місцева влада?

- Головне – не заважати. Місцева влада, як я казав, могла би надавати приміщення для складів, наприклад. Що ж до держави, головне – координація. Немає централізованих даних про потреби армії, кожна група сама добивається інформації, що, де й кому треба.

І тому неминучі бувають помилки, щось можна привезти зайвого, не привезти чогось потрібного. Іще одне: були розмови про те, щоб почати якось реєструвати волонтерів, робити якусь звітність – цього зовсім не треба. Це стримуватиме народну, громадянську ініціативу.

- Банальне питання, але все-таки. Чому ви цим займаєтеся?

- Тому що ми українці, наші діти українці і ми бажаємо жити в Україні. І головне – ми переможемо.

Ось такий один лютневий день у передмісті Харкова. Свідчення активізації «низового» громадського руху в Східній Україні. Ця активізація виглядає абсолютно неймовірною на тлі навіть внутрішніх східноукраїнських стереотипів (правда, зарано говорити про її гучні успіхи та перемоги).

Свідчення зростання підтримки української армії. І, нарешті, свідчення, що нинішні важкі часи морально легше переносити в праці для оборони й перемоги.

Не сидіти паралізовано через чергову драматичну новину, а зробити щось. Наприклад, знайти в сараї буржуйку та передати її волонтерам чи допомогти тим самим волонтерам збирати речі для війська. Як це роблять у східноукраїнському селищі Пісочин.

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!