теги: світ

Проблеми інших. Чому 12 вбитих французів сколихнули Захід, а на тисячі убитих в Україні не звертають уваги

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 26065 Перегляди
  • 3 Коментарі
  • 13/01/2015Дата публікації

Україна - міжнародно визнана країна, велика за територією і населенням. Тому, у нас в Канаді, про неї принаймні чули. Її регулярно згадують у новинах (поруч з Пакистаном - де Талібан нещодавно вбив 130 дітей, Іраком - де Ісламська Держава винищує "єретиків" цілими селами, Демократичною Республікою Конго - де кількість загиблих вже йде на мільйони тощо тощо).

Автор: Євген Лакінський, Квебек, Канада

Коли Росія напала на Україну, наші чекали на солідарність і допомогу від країн цілого світу. І нас обурювало, що світова спільнота обмежується висловленням "глибокого занепокоєння" і подекуди "рішучого осуду". Хіба ж вони не розуміють?! В нас ВІЙНА! Наших людей ВБИВАЮТЬ! Нашу країну НИЩАТЬ! Як люди світу можуть спокійно на таке дивитися?

Відповідь: можуть, і дуже легко. Люди світу щодня дивляться на такі жахи - переважно по телевізору. Дивляться і не бачать. Бо це їх не стосується напряму - а значить відносно байдуже. Триває війна у Сирії, у Лівії, у Конго. Люди масово гинуть під час землетрусів і повеней. Падають літаки.

Ті, кого не зачепило, читають новини і качають головою: "Звісно, шкода, що таке трапляється. Але в мене зараз ремонт (день народження, побачення, нова робота, штраф за неправильну парковку)". Українці - не кращі і не гірші від інших. Наших теж мало цікавили проблеми "екзотичних" країн і народів. Ну й що, що десь у світі війни? В нас були значно важливіші події: податковий майдан, мовний закон, футболки "Спасибо жителям Донбасса..."

І раптом війна прийшла до України. І це страшно і несподівано: нічого схожого ми не бачили з п'ятидесятих років. Чому решта планети не жахається цього факту так, як ми?

"Наші страждання не унікальні, - пише у своєму блозі Леся Харченко. - Ми переживаємо це вперше, ... але це було вже багато разів навколо нас - в інших країнах і регіонах. Просто ми не помічали цього. Лемент "о як же це можливо - люди в 21-му столітті вмирають від голоду" звучить, м'яко кажучи, дещо фальшиво.

Люди вмирали від голоду від самого початку 21-го століття ... Вони вмирали десь зовсім поруч - за кілька годин перельоту, за пару кліків мишкою. Вмирали усі ці роки у той час, коли ми насолоджувались ранковою кавою і загоряли на сонечку."

Я додам: усе це стосується не тільки в українців. Коли восени 2014 у центрі Оттави психований ісламіст застрілив солдата почесної варти (головна функція якого була фотографуватися з туристами), а потім побіг до Парламенту вбивати прем'єр міністра (де й знайшов свою смерть) - це була велика катастрофа і страшна трагедія.

І це справді було страшно. І солдатика шкода - зовсім молодий хлопець. Але навряд чи ця новина вразить жителів Ємену чи Індії, а тепер вже - й України...

Будь-яка людина чи народ вважає свої проблеми найсерйознішими: якщо мені ампутують ногу, то це для мене жахливіше, ніж загибель десяти людей під час пожежі у Австралії (чи навіть на сусідній вулиці). Така вже наша природа. Тому не дивуйтеся, що 12 загиблих парижан жахають французів більше, ніж тисячі загиблих в Україні.

А інколи взагалі і сміх і гріх. "От всі говорять про Голокост, а чомусь не згадують про геноцид проти нас, румунів, під час радянської окупації! Ну який інший народ страждав так, як румуни?!" - це казав мені румунський вчитель історії, що на імміграції перекваліфікувався на таксиста.

УВАГА! У цей малюнок вкралася незначна помилка: великих калюж крові мало бути значно більше - Сирія, Пакістан, північ Нігерії та ще декілька

Я спробував нагадати йому про Голодомор, але він не знав про існування Голодомору (просто ніколи не чув). Та й що це міняє? Голодомор і Голокост - це звісно погано, але хіба може бути щось жахливіше, ніж комуністичні репресії проти "нас, румунів"?

Найсумніше, що всі ми інколи копіюємо патріотичного історика-таксиста. А щодо ідеї "Немає хліба - то хай їдять булочки", так це взагалі резюме більшості дискусій про проблеми інших народів і країн.

"Ми вимагаємо співчуття, але самі не готові співчувати, - пише далі Леся Харченко. - І не дивно - ми так мало знаємо про навколишній світ. Наш світ - це й є ми: ми говоримо про Україну, дивимось на Україну, аналізуємо українські події; навіть якщо з чимось порівнюємо, то теж з собою, але у милулому - у іншому історичному періоді, за інших обставин."

17 вересня 2014, Порошенко відвідав Канаду. Через кілька днів, я говорив по Скайпу з родичами в Україні.

- А що в тебе на роботі говорили про візит Порошенка? - спитали в мене.

Я щиро здивувався.

- Нічого. А чого там мали про це говорити??

- Але ж ти працюєш на державній службі!

- Так. І чому моїх колег мав цікавити Порошенко?

- Це ж візит Президента України!

- До Оттави щомісяця приїжджають якісь іноземні лідери чи урядовці. Хто тут на це звертає увагу?

- Але ж його там так зустрічали! Ціла демонстрація на його честь!

- На демонстрацію прийшла українська діаспора. Якби я зміг - теж би був там, біля Парламенту. Для місцевих українців це справді важлива подія, а для інших канадців - ні.

- Що ти таке кажеш?! Коли Президент виступав у Канадському Парламенті, усі депутати аплодували стоячи.

- Вони аплодують усім іноземним лідерам. І потім, для депутатів, може, це й подія (та й те не для всіх), але більшість канадців просто не помітила, що хтось там приїхав. Хіба що оттавці звернули увагу на якусь чергову іноземну делегацію...

- Але ж... - мені й далі не вірили.

І тут я пригадав, як у 2002, біля селища Каракет (у самому серці Акаді), один акадієць питав мене: "А що у вас в Україні говорять про акадійців?" Я не сказав йому, що 99% українців взагалі не підозрює про існування його народу.

Що говорять в Україні про акадійців? Що говорять канадські держслужбовці про візит Порошенка?

Звісно, Україна - міжнародно визнана країна, велика за територією і населенням. Тому, про неї принаймні чули. А ще там війна, а отже її регулярно згадують у новинах (поруч з Пакистаном - де Талібан нещодавно вбив 130 дітей, Іраком - де Ісламська Держава винищує "єретиків" цілими селами, Демократичною Республікою Конго - де кількість загиблих вже йде на мільйони тощо тощо).

У Канаді таки згадують Україну. Незнайомі англоканадці у кафе шумно обговорювали нечемні дії РФ. Таксист сомалійського походження пояснював мені, що Україна "має домовлятися з Росією" і "не дивитися на Америку", бо "Росія - поруч, а Америка - ні". А власник ресторанчика, де я люблю снідати, зауважував під час анексії Криму: "Звісно, Путін не правий, але країни третього світу, такі як Росія, теж мають якось захищати свої інтереси"; він вважав, що якщо Штати дозволяють собі на когось нападати, то за що вже лаяти ці бідні країни, що розвиваються?

Про візит Порошенка справді говорив один співробітник, але тільки зі мною. За родом праці, ця людина мала передивлятися останні новини. Отак і дізнався про приїзд президента країни, з якої походить знайомий з сусіднього відділу (тобто я).

В уяві багатьох українців, Канада - це щось на кшталт "українського Ізраїлю". Насправді ж, Ukrainian Canadians - така ж етнічна громада, як канадські китайці, італійці, гаїтяни, сікхи тощо.

Люди, за своєю натурою, мало цікавляться чужими країнами, мовами, культурами, проблемами, катастрофами і війнами. А от своє - то найголовніше (і про це мають говорити по цілому світові). І тут українець мало відрізняється від канадця чи мексиканця чи шведа чи марокканця.

Міжнародна спільнота нагадує прийомне відділення у монреальській лікарні, куди я потрапив років 14 тому. У Канаді медицина безплатна, а отже у лікарнях - колосальні черги. І от ти чекаєш, і ледь не стогнеш від болю - і сподіваєшся на співчуття медперсоналу. Але медперсоналу, здається, байдуже - вони й без тебе дуже зайняті.

А потім дивишся навколо - а деяким очікуючим ще гірше від тебе. І нас спочатку довго реєструють, а потім медсестра вимірює температуру і тиск, оцінює загальний стан: хто зовсім вже віддає кінці - тих відразу до лікаря, а хто може ще чекати - сортують відповідно до небезпечності хвороби. А боляче тобі чи ні - річ другорядна: сиди чекай, ти тут не один такий. Десь так і діє ООН. Щоправда, інколи пацієнт помирає у черзі. І лікарня вибачається за помилку - зрештою, медицина не всесильна, а діагностика - не бездоганна.

І кожен хворий чекає, що інші йому поспівчувають та ще й поділяться анальгіном.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 3

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Автор правий. Так само як нас, українців, мало цікавили проблеми сирійців, війни та голод в Африці, так само і канадців/американців/французів тощо мало цікавить наше становище і наші проблеми.
Але, насправді, з цього випливає щось більше... більший висновок - факто того, що Україна на 50% відсотків залишається наодинці з агресивною Росією. Ніхто нам не допоможе. Наодинці із країною, де зброї хоч, вибачте, жопою їж та де народєць ... чого це скривати.... неймовірно дикий та заздрісний. І якщо анексію Криму підтримує 95% росіян, а (поки що) війну з Україною не підтримують, то це лише тому, що їм не почали активно нагадувати, що українці (хахли па-русскі) були в складі вялікой Росії стільки віків і все було у всіх добре да і взагалі, то ті ж самі русскі тільки обмануті... ну ви зрозуміли.

В Україні теж - ніхто не цікавиться новинами, навіть сусідніх країн, таких як Польща або Угорщина. Потрапляє або те, що вже переклали російською "колеги-журналісти" з Росії, або те, що стосується українців та України. Таким чином більшість новин просто проходить повз увагу нашого суспільства. І це країни-сусіди, що вже тоді казати про ті, що на іншій півкулі.

Аналогія ООН з медициною - просто в яблучко. Точно так же спочатку намагаються лікувати терапевтично, і лише коли не допомогає і в складних випадках застосовують хірургію.

1} Поки свідомість людини/людей перебуває у часі та просторі, доти й буде поділ на своїх та чужих, доти будуть і свої та чужі проблеми. Окрім того, чим "нижча" свідомість, чим "простіша організація" організму-втілення, тим більш обумовленим цей організм є у ("тих таки") часі й просторі; простий організм є локальним; навпаки, чим більша свідомість, тим більш глобальні проблеми може та свідомість осягнути й "розв'язувати", тим більш глобальною буде виконувана робота. (Тому, з одного боку, не вимагайте від обивателів "любові до дальнього", з іншого, не переймайтеся "зайвий раз" "проблемами французів", і "французи" не будуть для вас "егоїстами" ("зайвих французів" "не буде існувати"))

2} Особливість "Українського питання" полягає не у тому, що вбито/страждає більше чи менше людей, а у тому, що порушено, "як вірити експертам", купу "важливих договорів", "зруйновано систему безпеки", і зокрема (що очевидно для переважної більшост "неекспертів") кассапи "начхали" на Будапештський меморандум. "Будапешт", загалом, досить "легко осягнути" (хоч феномен є "унікальним" й має "тонкі" й вондочас "надважливі" нюанси), відтак навіть через цей аспект Українським питанням повинна перейматися рекордна кількість обивателів з усіх країн, принаймні тих, хто здатний хоч інколи згадувати про долю людства вцілому.