Стипендія і кредит. Як держава підтримує студентів. Досвід Квебеку
На кожен рік виділяється певна сума: частину з неї треба взяти у кредит, решту дають "на завжди". Якщо ви бездітні, неодружені і живете з батьками, які непогано заробляють - про стипендію можна забути. Щоб податися на "позику і стипендію", треба вчитися на повний час. Аби зробити домашні завдання вчасно і якісно, треба сидіти з ранку до вечора, не виключаючи вихідних. Стаття навіяна фейсбучними бесідами про те, що «студент має сам заробити на навчання», а якщо не може, то «сам винен».
Автор: Євген Лакінський
В Одесі середини 90-х, сума студентської стипендії мало відрізнялася від вартості пачки імпортних сигарет, та й ті копійки виплачували з запізненням. Прожити на ті гроші було неможливо апріорі. Отже, "стипендія" була поняттям віртуальним: держава робила вигляд, що підтримує студентів, а ми робили вигляд, що у це віримо. Йшлося про якийсь спектакль, вишукану пародію на соціальний захист.
Насправді ж, практично усім нам допомагали батьки. Студенти-одесити жили з батьками (і, переважно, більш-менш за батьківський рахунок), а "іногороднім" батьки передавали їжу та гроші. Тож віртуальна псевдо-стипендія усе одно не грала ніякої ролі.
Взагалі ж, у пострадянській вищій освіті багато що було віртуальним, сюрреалістичним та/або "для галочки". Радянська систему освіти почала деградувати десь у 70-ті, а криза 90-х додала їй абсурду.
Більшість навчальних програм мали відносний стосунок до ринку праці, і дипломовані інженери, фізики і біологи масово йшли торгувати джинсами. Виникало логічне питання: а навіщо нам вчитися?
Викладачі теж були деморалізовані: їм періодично затримували і без того невисоку зарплатню. Найтолковіші з них або залишали виші, або шукали приробітки. Чимало іспитів приймали "на шару", багато що вирішувалося за хабарі.
Ця ситуація була вкрай патологічною, але мені було 20 років, і я не знав іншої системи.
Базуючись на спостереженнях навколишніх реалій, я написав статтю про те, що "стипендії взагалі не потрібні" і що молоді здорові люди "не мають клянчити гроші в держави". Натомість, писав я, треба "урізати університетські програми" таким чином, щоб вони "не заважали студентам працювати і самим заробляти гроші". Статтю надрукували у газеті "Одесский Вестник".
Потім, протягом багатьох років, мені було соромно за цю статтю. Просто тому, що:
1) не всім здатні допомагати батьки (особливо коли виш за 100 км від дому);
2) якщо виш вимагає вчитися по-серйозному, а не будь-як, то це бере масу сил і часу (на заробітки їх залишається мало);
3) ситуація, коли у виші вчать "на шару" бо "все одно ніхто не працюватиме за фахом" є не нормою, а патологією. Людині, якій батьки допомогти не здатні, стипендія просто необхідна. Щоправда, нормальна стипендія, а не "вартість пачки сигарет".
В Україні люблять рівнятися на "цивілізовані країни". Проблема лише у тому, що у кожній цивілізованій країні - свій підхід.
У Франції, приміром, вища освіта безкоштовна. У Північній Америці - платна і не те щоб дешева. У Квебеку вона найдешевша на континенті - усього 1200$ за семестр (якщо вчитися на повний час); але й тут починають піднімати ціну. Тож усюди усе по-різному і жодна система не ідеальна. Тому не скажу за усі "культурні нації": обмежуся лише квебекським і канадський досвідом.
"Позики і стипендії"
У Квебеку діє програма "prêts et bourses" ("позики і стипендії"). На кожен рік навчання, студенту виділяється певна сума: частину з неї треба взяти у кредит, решту дають "на завжди". Сума допомоги залежить від матеріального стану студента. Якщо ви, припустимо, бездітні, неодружені і живете з батьками, які непогано заробляють - про стипендію можна забути.
Формула нарахування стипендій досить складна і залежить від багатьох чинників. Чи живі ваші батьки? Якщо так, то чи живете ви з ними? Якщо живете - скільки вони заробляють? Якщо живете окремо, то протягом якого часу? І скільки заробляєте ви? Ще важливіше чи є вас діти? Чи є ви матір'ю- чи батьком-одиночкою? Чи одружені? Чи вагітні протягом як мінімум 20 тижнів? Чи є ви інвалідом? Чи маєте серйозні проблеми зі здоров'ям? Є й інші чинники.
Щоб податися на "позику і стипендію", треба вчитися на повний час - тобто записатися як мінімум на 4 предмети у семестр. Якщо в вас є маленькі діти - вистачить і двох предметів. Тут слід зазначити, що 4, та й навіть 2 предмети - це дуже багато.
Північно-американська система освіти побудована так, що саме у класі студент проводить не так вже й багато часу: головне навантаження - домашні завдання.
Більшість домашок не дуже складні, але вимагають багато часу і напруги. Звісно, усе залежить від фаху: деяким гуманітаріям вдається працювати на повний час продавцем чи офіціантом - і тягнути по чотири курси з історії чи літератури. Але якщо вчитися фізиці, біології чи інженерній справі, то домашніх завдань трохи більше, ніж доступного часу.
Щоб їх зробити вчасно і якісно, треба сидіти з ранку до вечора, не виключаючи вихідних. Багато студентів так чи інакше знаходить роботу на "парт тайм" - хоч кілька годин на тиждень. Але цих грошей не вистачає: навчання коштує дорого, житло і їжа - ще дорожче. Без державної допомоги усі ці витрати просто не потягнути.
Стипендії нараховує безпосередньо міністерство освіти. У більшості випадків, гроші перераховують відразу ж на банківський рахунок студента, без посередництва університету.
Кожного навчального року туди треба направляти нове прохання. Якщо до кінця року ваша ситуація змінилася (кинув навчання, народилася дитина, померли батьки, виграв мільйон у лотерею тощо), про це треба негайно повідомити міністерство. Також, чиновники не лінуються перевіряти податкові декларації студентів та їхніх батьків.
Якщо виявиться, що у черговому клопотанні ви забули вказати частину доходів, виплату допомоги можуть зупинити без попередження.
На початку навчального року видають позику, а стипендію - наприкінці. Тому, якщо ви отримали гроші і відразу ж кинули навчання, то їх все одно доводиться повертати. За нормальних умов, відсотки на кредит починають нараховувати лише з моменту, коли студент зупинив навчання на повний час, тобто записався менш ніж на 4 курси (літні канікули не рахуються).
Якщо в екс-студента важка ситуація - роботи нема, але є маленька дитина чи тяжка хвороба - нарахування відсотків можуть відкласти ще на якийсь час. Але не на завжди. Кажуть, що якщо людина не знайшла роботи протягом 10 років по закінченні навчання, то борг анулюють; але я не знаю жодної людини, з якою б це сталося.
Є чіткі ліміти отримання допомоги.
Студент першого циклу (бакалавріат чи однорічний сертифікат), може отримувати стипендію протягом лише 30 місяців, а позику - протягом 39 місяців.
Другий цикл - магістерка і те, що у англійській Канаді називають "Graduate Diploma" чи "Graduate Certificate" - 22 місяці стипендії і 31 місяць кредиту. На третьому циклі (докторат) - 38 місяців стипендії і 47 місяців кредиту.
Звісно, докторат може взяти і 5 і більше років; але докторанти зазвичай отримують гранти від приватних чи державних фондів, а інколи - й справжню регулярну зарплатню з бюджету наукового керівника (який теж, як правило, бере ці гроші з грантів).
Крім того, студент не має права позичити більше певної суми. Таким чином, держава заохочує громадян до вищої освіти, але відмовляється фінансувати "вічних студентів".
Не вгадав з освітою - працюєш вчителем
У англомовній Канаді, на відміну від Квебеку, стипендій не передбачено, але діє система пільгових студентських позик. Там свої правила і обмеження, але загальна ідея така сама: нема грошей на навчання - позичать.
Жодна система не є ідеальною, але державна допомога дозволяє вчитися тисячам людей. І це вигідно суспільству: освічена людина матиме кращу посаду, вищу зарплатню, платитиме більше податків, купуватиме більше товарів. А ще - краще забезпечить власних дітей, подбає про їхнє навчання і добробут. Тобто, виграють всі.
Звісно, життя - складніше від теорії. У Канаді, далеко не всі університетські програми ведуть до роботи за фахом. Історикам, фізикам, філософам доводиться або працювати вчителями, або перенавчатися на щось інше.
Що вже казати про, скажімо, театральні студії? Перед тим, як подати документи на університетську програму, далекоглядний абітурієнт спершу поцікавиться, яка там статистика працевлаштування. Але за час навчання ситуація на ринку праці може й змінитися (наприклад, у 2001-2002 компанії скоротили тисячі програмістів).
Тобто, йдеться певною мірою про "рулетку": треба поставити на "правильний квадратик". Під час навчання, люди намагаються знайти роботу, хоч якось пов'язану з майбутнім фахом - хочаб на кілька годин на тиждень; а особливо - під час канікул.
В деяких університетах є так звані "кооперативні" програми: навчання чередуються з роботою за фахом. Виш допомагає студентам знайти "виробничу практику" у справжніх організаціях: студенти працюють, набираються досвіду, налагоджують контакти з потенційними роботодавцями - і прицьому отримують непогану зарплатню.
Театр абсурду
В Україні 90х існувала свого роду "кругова порука": досить маленька зарплатня і пенсії, натомість багато пільг і відносно невисокі ціни на газ, електрику і опалення.
Номінально безкоштовна медицина, але на практиці до лікарні лягали зі своїми ліками і платили гроші медсестрам і нянечкам. Символічні стипендії, натомість безкоштовна освіта. Інколи доходило до смішного: не забуду, наприклад, як нас " працевлаштовували" курсі на 4-му.
Кожен студент мав знайти фірму, яка б підписала з вишем контракт про "підготовку спеціаліста": фірма "платить" університету певну суму за наше навчання, а натомість матиме змогу "працевлаштувати" молодого спеціаліста. Зрозуміло, що на практиці кожен студент заплатив за себе і знайшов організацію, яка б просто підписала папери.
Тобто, йшлося про веселу комедію: вуз бере зі студентів відносно невеликі гроші за формально "безкоштовну" освіту і чомусь називає це "працевлаштуванням". У пострадянській реальності такі приколи сприймалися як "нормальне явище".
Багато хто втомився від цих спектаклів і бачить дуже простий вихід: скасувати бутафорські соціальні програми і запровадити реальну "прозору" оплату на навчання, лікування тощо. Це, може, й здоровий крок, але дикий капіталізм - теж не вихід. І якщо вже запроваджувати "європейські цінності", то варто, зокрема, дати змогу навчатися й тим, хто не живе з батьками і кому родичі не здатні привозити продукти і платити за житло.