Росія – це брехня. Путін - головний постмодерніст. Час вернутися до розрізнення чорного та білого

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 35359 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 15/12/2014Дата публікації

Якщо жертва нездатна захистити себе від брехні, отже вона не в змозі захиститиcя від насильства. Кремль втягує світ у гру, побудовану за правилами політичного постмодернізму. Кожен гравець має свою правду, або навіть кілька. Важливою є лиш хто сильний щоб нав’язати свою правду. Постомдерна концепція множинності істини зараз зрешечена кулями в Україні. Путін повертає до реальності. Realpolitik замінюється старомодним, але справжнім називанням речей своїми іменами. Називати війну війною, а брехню брехнею. Єдине, що хвилює підданих Путіна, це дві літери – PR, public relations.

Автор: Боріс Шумацкій, Die Zeit

Основна проблема в стосунках з Росією, в тому, що вона бреше. Це всеохопне твердження звучить як слоган часів Холодної війни, але направду, воно є повністю реалістичним. Після розпаду Радянського Союзу, пишучи свої перші газетні статті, я завжди старався уникати журналістських штампів, на кшталт «Москва хоче» або «Кремль вимагає».

Читаючи в ті дні, про те як «росіяни вторглись до Чечню», я згадував своїх московських друзів та порівнював ці формулювання із відомим рейганівським висловлюванням про «Імперію Зла». Нині ж, я не просто пишу, що країна в якій я народився, стала імперією брехні, я стверджую, що Росія сама по собі є брехнею.

Розвінчання обману розпочинається з простих фактів. Спочатку було заявлено, що російські війська відсутні в Криму, а потім їх присутність була підтверджена російськими владними структурами. Присутність російських солдат у Східній Україні так само відкидали, але потім визнали, однак стверджуючи, що вони перетнули кордон «випадково» – ні, не так – вони були у «відпустці» та й взагалі хотіли миру. Це звучить як абсурд, але насправді – це стратегія.

Брехня стає особливо ефективним політичним інструментом, тоді коли вона не поєднується із самообманом. Політична брехня є брехнею тоді, коли сам брехун у неї не вірить. Щодо путінських побрехеньок, то єдині люди, що вірять у них, – це його домашні або закордонні прихильники та апологети.

Якщо ви спробуєте знайти хоч зерно правди у кремлівській павутині облуди, то одразу ж перетворитесь на улесливого ідіота – так, як це сталося із широковідомою експерткою з російських питань на німецькому телебаченні.

Спочатку, вона ретранслювала брехню Путіна про те, що він не посилав ніяких солдат до українського Криму. Згодом, вона дотримувалась тієї ж лінії, навіть після того, коли Путін визнав, що «зелені чоловічки» звісно ж не могли бути ніким іншим окрім солдат російської армії.

Москва радо спростовує свою власну брехню, одразу ж коли вона стає непотрібною. Кремль не хвилює, як це відіб’ється на його посіпаках – адже вони все одно намагатимуться вигадати хоч якесь пояснення.

Зазвичай, режим тиражує штампи, що засіли у найтемніших закутках свідомості російського суспілсьтва. Стара, витримана часом, брехня переважно спрацьовує краще. Наприклад, міф про «агресивний блок НАТО», що все тісніше та тісніше стискає свої лещата навколо Батьківщини.

Але винаходяться й нові засоби обману, що розповсюджуються друзями Путіна як на Сході, так і на Заході: це, зокрема, міф про українців-фашистів, та про те, що росіяни вимушені захищати свої домівки, наче в часи Другої Світової війни.

Але друзі російської автократії неправильно розуміють цю облудливу політику. Адже Кремль не дуже-то й прагне, щоб люди справді повірили в його небилиці. Путін тріумфує тоді, коли інші світові лідери дозволяють цій брехні залишитися безкарною.

Звісно ж, він розуміє, що хоча б для деяких політиків його зусилля шиті білими нитками, але ключовим моментом для нього є інше: вони не називають шахрайство шахрайством, інвазію інвазією, а гібридну війну війною. Мотиви опонентів мають другорядне значення для Кремля. Байдуже, чи це страх російських ядерних ракет, а чи пацифізм виборців, бо коли правда відстутня, то брехня торжествує.

«Жити по правді» ось чого вимагали борці із Спражнім Соціалізмом: Алєксандр Солженіцин у 1974 та Вацлав Гавел чотирма роками по тому. Ці вимоги правди не знайшли прихильності серед молодшого покоління, до якого належу і я.

Ми сформувалися під значним впливом постмодернізму. Що нового могли сказати нам такі люди як Солженіцин із своїми націонал-шовіністичними уявленнями про російськість, або ж Валєнса із своїм католицизмом? Ця мудрість предків навіть не потребувала жодних зусиль з деконструювання. То був Кінець Історії і хвиля постмодернізму радо несла нас до вічного миру.

Це був прекрасний новий світ – повний різноманіття та відмінностей, позбавлений цінностей, що обмежують свободу думки, та звільнений від диктату універсальних прав людини.

Ми не дослухались Юргена Габермаса, коли він вказав на те, що постмодерністська критика розуму є новою хвилею контр-Просвітництва.

Однак, це тривало лиш до тих пір, поки наш визвольницький постмодернізм не зіткнувся із своєю політичною карикатурою у вигляді медіа-популізму Сильвіо Берлусконі – як написав у своєму «Маніфесті Нового Реалізму» філософ Мауріціо Ферраріс –, а згодом із пропагандистською державою Путіна.

Владімір Путін показав себе навіть кращим постмодерністом аніж його італійський приятель. Його Росія бреше бо вона щиро переконана в тому, що такої речі як правда просто не існує. В роки занепаду Радянського Союзу ніхто, навіть такі люди як Путін, не вірив комуністичним лозунгам.

Проте, коли радянська ідеологія водночас зникла, одразу ж почались пошуки нової «національної ідеї», щоб була б придатна для вжитку широкими масами.

Остання розробка – це так званий «русскій мір». Химера російської винятковості виросла із понад п’ятдесятилітніх залишків ідеологій «крові та ґрунту», ну і звісно ж, як хтось сказав – вона є ретельно продуманим конструктом.

Сьогодні, я скажу просто – це брехня. Путінська Росія – це брехня. Його піддані не вірять ні в Бога, ні в кров, ні в ґрунт. Єдине, що їх хвилює, це дві літери – PR, public relations. Ця віра стверджує, що всі люди продаються, від журналістів до політиків, від росіян до американців. Ніхто не каже правди, чогось вартує лишень один «піар» – англійське в сучасній російській новомові. Ось яка справжня правда про Росію, і ця правда про її брехню.

Кремль втягує увесь світ у свою геополітичну гру, побудовану за правилами політичного постмодернізму. Кожен гравець має свою правду, або навіть кілька, він може вільно змінювати їх залежно від потреби. А все тому, що важливою є лиш одна річ: хто достатньо сильний у тому, щоб нав’язати свою правду опоненту.

Насправді, Путін не має нічого проти НАТО, адже спочатку він сам хотів до нього приєднатися. Нині він вимагає лиш права на те, чим, на його думку, займаються всі великі геополітичні гравці – права на зраду та вбивства. Владімір Путін та його послідовники почерпнули ці правила не з філософських текстів. Вони вивчили їх на вулиці.

«Облуда, котру проповідують бандити», - ось як одного разу Ернест Гемінгвей назвав фашизм. Очевидною різницею між путінізмом та нацизмом, є те, що фашисти та націонал-соціалісти до певної міри вірили більше у власну брехню. Путіністи вірять лишень в одне: обман – це спосіб існування.

Будь-хто, хто виростав у великому радянському місті, байдуже це був Владімір Путін чи я, вивчив цей принцип ще у початковій школі. Уявіть, що вас оточила група хуліганів. Один із них каже: «ти заклав мене перед вчителем», але це вперше, коли ви його бачите. Якщо ви скажете, що це неправда, вас тут же поб’ють. Якщо ви вибачитесь з вас поглузують. Але потім поб’ють.

Поза жертви із стиснутими за спиною кулаками не є чимось невідомим. Путінська Росія, що виходить на ринг у ролі світової держави, продовжує скаржитись на інтриги Заходу.

Кремль добре ознайомлений із слабкістю російської держави, реальним станом речей в економіці та військовому секторі. Але у вуличній бійці прийнято приховувати свою слабкість.

Ваш опонент повинен думати, що ви сильні. Він навіть повинен обмочити свої штанці від страху. Він повинен вірити у те, що якщо засумнівається у вашій брехні, то ви одразу ж виб’єте йому всі зуби. Він може пробувати зняти напругу, так як політики всього світу пробують чинити із Путіним. Він може кричати: «Мир!» – але ви теж кричите «Мир!» – а потім наносите удар.

Якщо жертва нездатна захистити себе від брехні, отже вона також не в змозі захистити себе від насильства. Її поб’ють, а нападник відчуватиме себе переможцем вже з того моменту, коли жертва не назвала його брехуном.

Очевидно, що росіяни не є нацією злочинців, котрі безжалісно збивають пасажирські літаки. Також очевидним є й те, що існує й інша Росія – по факту навіть не одна. Але різноманітність Росії намагаються як видавити за межі країни, так і загнати у внутрішню еміграцію.

Доти, доки це буде тривати, мільйони селян, вчителів математики, касирів у банках або редакторів видавництв залишатимуться такими ж політично безправними, як і ті, хто покинули країну, наприклад я. Тільки один голос чутно в сьогоднішній Росії. Це голос колективного Путіна, що змушує вас замовкнути.

Сучасна політична мова вже не в змозі адекватно описати той розпад нормативної системи у Європі та світі. Старі лозунги про агресію американського імперіалізму не проливають жодного світла на обставини війни за «русскій мір».

Путіну найкраще вдалося втілити у життя постподерністькі концепцї про множинності істини

Інструменти постколоніалізму також не дають пояснень щодо всіх ти вбивств на славу «ісламської держави». Слід визнати, що сьогодні не існує жодних підходящих концепцій для розуміння цих речей. Однак, ми можемо розпочати із того, що відкинемо всі постмодерністські сумніви в сторону та знову почнемо називати війну війною, а брехню брехнею.

Облудливість Росії дуже схожа на ситуацію, в котру я потрапив із своїми сусідами у Берліні. Я жив у будівлі, що обігрівалась вугільним котлом. Деякі жильці за власний кошт поступово розпочали заміну вугільного опалення газовим, проте один сусід почав вбачати у цьому «загрозу для власного існування».

В ще не джентрифікованому районі Кройцберг це було поширеним способом обговорення підняття орендної плати. Отже, цей сусід кожного дня продовжував носити по два відра вугілля для своїх чотирьох кахельних печей. Він припинив вітатися, а його настрій погіршувався з кожним із мешканців, що приставав до когорти модернізаторів.

Путін поводиться точно так само. Але ж мій морозостійкий сусід не став ламати стіни моєї квартири, не окупував мою кухню, та не плакався так, як Путін через Україну, мовляв, «ви загрожуєте моїм екзистенційним інтересам!».

«Немає жодних фактів, існують лиш інтерпретації». Цей ніцшеанський курс, що його так люблять дотримуватись постмодерністи, набуває свого справжнього значення сьогодні – як висловився Ферраріс словами Жана де Лафонтена: «Доказ сильнішого завжди найкращий».

Парадоксально, але це саме те, чого такі люди як Мішель Фуко намагались уникнути: адже якщо сила завжди чинить правильно, то тільки вона і є реальною.

Це не збіг, що основні суперечки постмодерністів розгорнулись навколо концепції реальності. Спекулятивний Реалізм розмежовує реальність від її сприйняття нами, тоді як Nuovo Realismo відділяється від політичних наслідків постмодернізму: «Те про що постмодерністи могли лиш мріяти, популісти втілили в життя», пише Ферраріс.

Звісно ж не філософія породила таких як Берлусконі чи Путін, але відмова від їхньої політики брехні вимагає тотальної ревізії всієї споруди постмодернізму. Постомдерна концепція множинності істини зараз зрешечена кулями в Україні. Путін нав’язує нам повернення до реальності. Realpolitik замінюється старомодним, але справжнім та ризикованим називанням речей своїми іменами.

Розкіш відносних істин та знецінених цінностей зникла. Брехня знову тріумфує в Росії, і знову ж таки, лише просте розрізнення чорного та білого допоможе знайти вихід з цієї трагедії. Солженіцин писав про це так: "Насиллю нічим прикритись, окрім як брехнею, а брехню можна підтримувати тільки насильством".

Про автора: Боріс Шумацкій народився у 1965 та виріс в Москві. Нині він проживає у Мюнхені, де працює як журналіст та письменник. У своїй першій книжці "Silvester bei Stalin" він розповідає історію своєї родини у часи сталінського терору. Його майбутній роман описує постмодерністський життєвий досвід у контексті змін, що відбувались після зламу 1989 року.

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!