Червона зона. У що перетворить Київ роземежувальна стіна між багатими й бідними.

Відомий письменник, журналіст і у минулому активіст антизабудовних рухів Артем Чапай написав ліву антиутопію. Він не став вигадувати дуже далекого майбутнього з міжзоряними польотами, лазерами, інопланетянами й телепортацією. Натомість обрав зовсім недалеку середину нашого ХХІ століття, в якій нам, читачам, легше буде впізнати свій час і самих себе. Точніше сказати, не найкращі прояви часу і нас.

Читав: Олег Коцарев

Отож, середина ХХІ століття. Основна дія відбувається в Києві. Його, як, утім, і решту територій світу, поділено на дві частини – «зелену зону», доглянуту, комфортнішу й багатшу, та «червону зону» - де живеться та виживається відверто тяжко. Без елементарних благ цивілізації на зразок водогону, каналізації та доступної медицини, час тут, здається, пішов не вперед, а далеко назад. Більшість людей живе в червоній зоні, а зелена є лише архіпелагом анклавів на її просторах.

Головний герой – журналіст Антон, середній мешканець зеленої зони, проте з підсиленим почуттям справедливості. Антон випадково вступає в конфлікт із правоохоронцем-найманцем («блеквотером») і, здається, вбиває його. Єдиний вихід для новоспеченого злочинця – втікти до червоної зони, у хаос якої навіть і не потикаються «блеквотери» й інші представники влади.

У червоній зоні Антон уперше. Із зеленої сюди взагалі намагаються не портрапляти, хіба в пошуках екстремальних розваг. Кажуть, тут панує свавілля, бруд, епідемії, злочинність, а тутешні мешканці – гидкі й несвідомі, не здатні до адекватної поведінки та успіху. З острахом Антон починає знайомитися з новою для себе реальністю.

А реальність – уже для нас, читачів, - виявляється їдкою пародією на місто пострадянської України. Дороги тут остаточно зруйновано, а тими, що є, як слід не проберешся через затори іржавих старих автомобілів, брудних маршруток і нечисленних антиквартних трамваїв іще ХХ століття.

Люди мешкають у будинках без комунальних послуг, без ліфтів і водопроводів, у такій скупченості, котрій позаздрила б кожна комуналка.

Економіка організована за законами «дикого капіталізму», доведеними до краю. Прибутки мізерні, їжа дорога, а ліки взагалі коштують захмарні суми. Багато хто опускається, займається пияцтвом і злочинами, у бридких генделиках звучить дещо модифікований шансон.

Суспільство агресивне й атомізоване. Однак, раптом у частині червоної зони, що на півночі Подолу, спалахують спершу протести, а потім справжній бум.

Усе через те, що забудовники з зеленої зони вирішили посунути розмежувальну стіну та на місці трущоб «арників» (мешканців червоної зони) вліпити низку туристичних об’єктів, на яких можна буде заробити під час Олімпіади, що має відбутися тут невдовзі. Антон, що вже встиг мінімально облаштуватись у нових умовах і навіть знайти кохання і дружбу, опиняється всередині повстанського руху…

Навіть із такої пунктирної анотації основних ліній сюжету не складно помітити, що зелена зона нагадує центральні та престижніші райони сучасних українських міст, а червона – нескінченні Борщагівки, ХТЗ і Сихови.

Чапай лише загострює до абсурду деякі особливості життя тут, ніби щоб не дати читачеві до них звикнути, не дати їх не помічати.

Цілі міста потворних гаражів, ларьків і пластикових наливайок, антисанітарні гуртожитки, стихійні ринки на газетках уздовж вулиць, безмежні смітники, загальна убогість – усе це справді легко в дійсності знайти коло будь-якої не зовсім центральної станції метро, зупинки електрички чи в іншій вузловій місцині. А десь неподалік – окремі території для багатих і успішних.

Зони Артема Чапая є вдалою метафорою граничної бідності й нестримного багатства українців.

Головна особливість чапаївської символіки – її відверта політична лівизна з відповідними позитивними й негативними наслідками.

Плюс у жвавому критицизмі, «зарядженості на боротьбу», фіксуванні й акцентуванні всіляких виразок.

Мінус – у неминучих проявах догматизму. Наприклад, ідеалізація бідних мешканців. Більшість конкретних людей з трущоб позитивні, гостинні, віддані, інакші трапляються хіба серед тих, хто не тільки вимушено, а й свідомо співпрацює зі злим Капіталом і капіталістами з зеленої зони.

Або занадто однозначний і прямолінійний пафос соціальної боротьби повстанців. І, ясна річ, надзвичайно темні барви в зображені ворогів, дуже вже нав’язливе знущання з самої ідеї демократії та вільної преси. Аж усе це трохи починає нагадувати «Незнайку на місяці». Тут Артем Чапай виразно програє іншому утопісту Ярославу Мельнику.

І тим не менш, з урахуванням поправки на ліву ідеологічну хвилю (яка де-не-де набуває рис явно пропагандистських), книжка «Червона зона» цілком пасуватиме не тільки для роздумів над численними потворностями сучасного українського й не лише українського суспільства. Але й просто для досить «стрімкого» читання заради задоволення.

Чапай пише жваво та, в принципі, захопливо, цікаво, хоч і не надто вибагливо (було б дивно – ліва антиутопія як-не-як). Характери його героїв не винятково розмаїті, проте чітко та переконливо виписані.

Зрештою, й сам світ, створений авторською уявою, виглядає довершено й органічно, оздоблений системними реаліями та своєю культурою. А це – чи не найважливіша річ для антиутопії, навіть політично забарвленої.