Донецьк: півподиху до відчаю. Життя у прифронтовому місті

- Чуєш? Це автомат калашникова, - каже мені друг Сашко.

- Як ти розрізняєш, що це?

- За кілька днів ти теж розрізнятимеш. В АК калібр менший, тому й звук вищий. Пронизливіший, чи що, - Сашко стенає плечима.

Каже: люди з останніх сил намагаються робити вигляд, що нічого не відбувається. Справді, хлібовози ще привозять у спальні райони хліб, де-не-де працюють фаст-фуди. Сміттярі вивозять сміття. Навіть двірники виполюють бур' ян з квітів на бульварі Пушкіна. Сашко вважає, що коли й ці ознаки мирного життя зникнуть, настане справді біда.

Цвяхи

Донецький залізничний вокзал останній вцілілий із трьох основних транспортних вузлів – були ще аеропорт і автовокзал. Були і загули – стріляниною і вибухами, від яких резонує земля: чути за кілька кварталів. Так от, вокзал обстрілювали 22 липня, але того ж дня працівники продовжили роботу.

- Із цих людей цвяхи робити можна! - каже про земляків-залізничників мій супровідник Саша (з метою безпеки імена героїв змінено. - авт.). З нього, напевно, теж.

Саші за 30, він вивіз родину з Донецька, а сам залишився. Так само, як тисячі інших донеччан, яким нікуди йти або є що втрачати. Брат Саші Віталік пояснює, що у місті заводи безперебійного циклу, які зупиняться назавжди, якщо не працюватимуть хоча б один день. І робітники нікуди з них не поїдуть. Вони готові з арматурою в руках захищати свої підприємства: і від терористів, і від української армії.

У свою чергу, Сашко розповідає, що і в Першу, і в Другу світові війни в армію не призивали металургів, шахтарів і залізничників, бо це були стратегічно важливі галузі, особливу в час війни. На цих підприємствах люди працювали поколіннями.

Отримували якийсь соціальний пакет, якусь зарплатню (зараз це в середньому приблизно 3 750 грн на місяць). Вони інакше жити не можуть, навіть якщо термін життя не перевищує 70 років і якість цього життя залишає бажати кращого.

Донецьк тримається за залишки мирного життя

Для них героїзм – здавати план за будь-яких обставин. Забери у них роботу – і отримаєш більш ніж два мільйони ополченців, вважає Сашко (усі цифри взяті з сайту Обласного управління статистики).

Я все одно не розумію, як можна так ризикувати заради заводу. Шукаю інших причин. "А ти поїхала б зі свого рідного міста, якби у вас таке відбувалось?" - питає Сашко. І я розумію, що теж зосталася б.

Потім по телефону він говоритиме з дітьми, яких не бачив два місяці. І запевнятиме маму: мовляв, виїхати з міста неможливо, хоча сам з групою друзів організовуватиме евакуацію біженців. 26 липня залізничний вокзал таки перестане працювати. А за день знову відкриється. Цвяхи таки не гнуться.

Щастя

- Гарячу воду дали! Йду я з тої радості скупаюсь нормально! - урочистим тоном оголошує Саша. У заблокованому Донецьку це щастя. Є будинки, де нема ні води, ні світла. А в самій області є населені пункти, де в будинках квартир нема.

Щастя - це коли ходить громадський транспорт. Навіть коли замість стандартних 8 хвилин треба чекати півгодини.

У маршрутці старша пані у добротному вбранні балакає з пасажиром, що необачно сів поруч. Оповідає свою біографію: як жила, кого любила. Сміється, що останніми днями перелистує фотоальбом, який сама з молодості наповнювала світлинами. Тепер щоранку відкриває альбом із собою молодою, а потім дивиться у дзеркало. "Не верится, что я такой была! ". "Такая страна хорошая. Жить бы в достатке..." - не закінчивши думку, виходить.

Молода мама везе кудись донечок. У маршрутці тиснява, але дітям байдуже - щебечуть щось. І мама, і донечки - біляві, витончені, зі смаком одягнені. Перед виходом старша з дівчаток різко розвертається до мене і дивиться майже з докором. Я чомусь справді почуваю себе винною і відводжу погляд.

На зупинці у жінки років 40-а дзвонить телефон. З перших акордів впізнаю: "Океан Ельзи", "Моя маленька незалежність". До мене долітають уривки фраз: "убили...", "сидели в подвале...", " а в кого то и дома нету...". Її малий син сидить віддалік на лавці. Повз нас проїжджає трамвай. "Ма, смотри, он торохтит, как поезд!".

Центр міста спорожнів. Але донеччани бавлять дітей, ходять на роботу, їздять громадським транспортом і вигулюють собак. Просто намагаються не відлучатися надовго від дому.

- Пік-пік-пік, - при кожному кроці смішно пищать рожеві черевички на ногах у малої дівчинки, яку мама вчить ходити.

Ось вагітна жінка: середнього росту, тендітна, з пронизливо синіми очима, правильними рисами обличчя і чорним волоссям. Узагалі в Донецьку чомусь лишилося дуже багато вагітних жінок.

Розмови в піцерії

У Донецьку є піцерія, яку облюбували горобці. Як запевняють місцеві, малі люто оберігають свою територію від зальотних голубів. Клієнти підгодовують малих шибеників і ті геть нелякані - їдять з рук.

Ми годуємо птахів крихтами піци. Це один з останніх таких закладів, що ще не закрився на центральному бульварі.

За сусіднім столиком молода компанія: хлопці, дівчата:

- Хорошо, что все разехались - можно воевать нормально!

- Шо класно, так это - в укров никто воевать не хочет. Я от почитал, что они пишут. Все жалуются, что не хотят ити в амримю. Уже уяснили, что тут убивают.

- Было бы хорошо, щоб, когда армия будет убегать, батальйоны не успели. Мы бы с ними пообщались по-взрослому

- Ну Семенченка они сами хлопнут. А Яроша нет – очень уж харизматический чувак.

Зіпсований апетит.

"Ополчеченці"

"Бачиш озброєного - не розглядай надто уважно, минай швидко. Не фотографуй. Тримайся подалі. В нас у ЦУМі пішли ці хлопці за покупками, якийсь був із в'язкою гранат. Одна відірвалась. В результаті є поранені." - на прикладі подій 11 липня інструктує мене Віталік.

Волохаті друзі не викликають бажання побалакати з ними по-товариськи. Також трапляються і доволі гладко виголені. Але серед них свого часу виділялись хлопці з окладистими бородами. Так і причепилось прізвисько. Ще місцеві їх називають "ополчеченцями".

У вільний від війни час волохаті друзі розвантажують гуманітарну допомогу (у тому числі з Росії). Їздять по місту в машинах з мигалками - створили свою поліцію. Когось переслідують, щось транспортують.

Живуть у студмістечку і військовій частині. Ходять по порожніх торгових центрах, де з кожним днем більшає закритих магазинів. Купують у нічних кіосках китайську їжу: рис з куркою, будь ласка.

Всюди носять свій автомат - як поламану третю руку, що болить. Можливо, тому вони такі нервовані. З ними треба бути обережним, ніби поряд зграя бродячих собак: жодних різких рухів, голос спокійний, інтонація рівна. Не показуй, що ти боїшся - вони відчують і щось запідозрять.

"Восток"

Місцеві кажуть, що серед ополчеченців найбільш притомні - це батальйон "Восток", котрий дислокується у захопленій військовій частині. У «Востоці» багато тутешніх, тож вони співчувають місту і не руйнують його без потреби. Техніку з заводів на крадуть, а позичають.

Конфліктують з іншими угрупуваннями, щоб ті не переходили межу. Якось під аеропортом поранило мирних мешканців. Приїхала швидка і попала під перехресний обстріл.

Батальйон "Восток" тоді виводив лікарів і поранених з зони бойових дій. Його очолює місцевий зрадник, колишній український спецпризначенець з "Альфи" Олександр Ходаковський. Про нього місцеві багато пліткують, відгукуються без любові, але з повагою.

Говорять наприклад, що він насправді не зрадник, а диверсант у лавах терористів. Або що він дуже віруючий. Але нікого не любить. Особливо - Русскую православную армію. Бо християнство несумісне з агресією.

Статтю про звязки батальону «Восток» і Ахметова читайте тут

Православні, бєси і стрєлкі

У лавах Русской православной армии воюють як місцеві, так і заїжджі. Ці, у свою чергу, не люблять терориста Ігор Безлера, бо в нього кличака неканонічна – «Бес» . Усіх його поплічників теж називають «бесами» і всіляко ними гидують. Де дислокуються, одному Господу відомо. Хоча командири ніби отаборились в приміщенні СБУ.

Біси і стрілковці - це переважно приїжджі. Не люблять і не довіряють нікому - навіть один одному. Біси сидять в Горлівці, стрілковці - у студмістечку та в ОДА.

Ввечері краще дотримуватися комендантської години і не ходити нікуди. Натраплять - змусять копати окопи, будувати бліндажі або посадять в підвал. Людей вони не просто не люблять - їм на них начхати.

Ступор

26 липня вночі знову стріляли. Тож вирушаємо на пошуки: де? хто? В соцмережах багато фейків. На вулиці Куйбишева біля школи впав снаряд. На місці падіння - велика вирва. У всьому мікрорайоні повилітали шибки. Прибудинкова територія всипана скляними друзками. Лежать потрощені дерева. На стовбурах сліди від осколків. Під одним з будинків – якась розпляцкана сіробіла субстанція.

По формі черепа і оскалі зубів впізнаю кота. Тільки голова від нього й зберегла якусь форму. Трохи віддалік над здохлим чорним кошеням звиваються мухи. На дитячому майданчику мама з дитятком. Висить білизна. Сидять пенсіонери.

- Господи, как страшно!

- Закрой рот!

Екскурсію місцями розрухи нам робить місцевий дідусь - міцний, сивий, у майці-алкоголічці і спортивних штанях. Показує місце, де загинуло двоє мирних мешканів. Подія сталася ще 21 липня. Відтоді мало що прибрали – хіба людей. Минулої ночі стріляли не тут.

Коли вертаємося з Куйбишева, я ловлю себе на думці, що від котячого стерва не пахло. І від сміттєвозів теж, хоча вони просто біля нас вичищали контейнери з непотребом. Не пахло в громадському транспорті: ні парфумами, ні потом. Не пахло водою і квітами у завмерлому та обезлюднілому центральному парук. Бо страх не має запаху - так само, як безвихідь.

війна донецьк