Донецьк: півподиху до відчаю. Життя у прифронтовому місті

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 36015 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 29/07/2014Дата публікації

"Господи, как страшно!" "Закрой рот!" У Донецьку кожен провулок відгонить тривогою. Тут тільки й розмов, що про війну. Якщо раніше постріли лунали лише зі сторони аеропорту, то тепер звідусюди. Навіть з центру. Навіть посеред дня.

Автор: Марта Чорна, Донецьк

- Чуєш? Це автомат калашникова, - каже мені друг Сашко.

- Як ти розрізняєш, що це?

- За кілька днів ти теж розрізнятимеш. В АК калібр менший, тому й звук вищий. Пронизливіший, чи що, - Сашко стенає плечима.

Каже: люди з останніх сил намагаються робити вигляд, що нічого не відбувається. Справді, хлібовози ще привозять у спальні райони хліб, де-не-де працюють фаст-фуди. Сміттярі вивозять сміття. Навіть двірники виполюють бур' ян з квітів на бульварі Пушкіна. Сашко вважає, що коли й ці ознаки мирного життя зникнуть, настане справді біда.

Цвяхи

Донецький залізничний вокзал останній вцілілий із трьох основних транспортних вузлів – були ще аеропорт і автовокзал. Були і загули – стріляниною і вибухами, від яких резонує земля: чути за кілька кварталів. Так от, вокзал обстрілювали 22 липня, але того ж дня працівники продовжили роботу.

- Із цих людей цвяхи робити можна! - каже про земляків-залізничників мій супровідник Саша (з метою безпеки імена героїв змінено. - авт.). З нього, напевно, теж.

Саші за 30, він вивіз родину з Донецька, а сам залишився. Так само, як тисячі інших донеччан, яким нікуди йти або є що втрачати. Брат Саші Віталік пояснює, що у місті заводи безперебійного циклу, які зупиняться назавжди, якщо не працюватимуть хоча б один день. І робітники нікуди з них не поїдуть. Вони готові з арматурою в руках захищати свої підприємства: і від терористів, і від української армії.

У свою чергу, Сашко розповідає, що і в Першу, і в Другу світові війни в армію не призивали металургів, шахтарів і залізничників, бо це були стратегічно важливі галузі, особливу в час війни. На цих підприємствах люди працювали поколіннями.

Отримували якийсь соціальний пакет, якусь зарплатню (зараз це в середньому приблизно 3 750 грн на місяць). Вони інакше жити не можуть, навіть якщо термін життя не перевищує 70 років і якість цього життя залишає бажати кращого.

Донецьк тримається за залишки мирного життя

Для них героїзм – здавати план за будь-яких обставин. Забери у них роботу – і отримаєш більш ніж два мільйони ополченців, вважає Сашко (усі цифри взяті з сайту Обласного управління статистики).

Я все одно не розумію, як можна так ризикувати заради заводу. Шукаю інших причин. "А ти поїхала б зі свого рідного міста, якби у вас таке відбувалось?" - питає Сашко. І я розумію, що теж зосталася б.

Потім по телефону він говоритиме з дітьми, яких не бачив два місяці. І запевнятиме маму: мовляв, виїхати з міста неможливо, хоча сам з групою друзів організовуватиме евакуацію біженців. 26 липня залізничний вокзал таки перестане працювати. А за день знову відкриється. Цвяхи таки не гнуться.

Щастя

- Гарячу воду дали! Йду я з тої радості скупаюсь нормально! - урочистим тоном оголошує Саша. У заблокованому Донецьку це щастя. Є будинки, де нема ні води, ні світла. А в самій області є населені пункти, де в будинках квартир нема.

Щастя - це коли ходить громадський транспорт. Навіть коли замість стандартних 8 хвилин треба чекати півгодини.

У маршрутці старша пані у добротному вбранні балакає з пасажиром, що необачно сів поруч. Оповідає свою біографію: як жила, кого любила. Сміється, що останніми днями перелистує фотоальбом, який сама з молодості наповнювала світлинами. Тепер щоранку відкриває альбом із собою молодою, а потім дивиться у дзеркало. "Не верится, что я такой была! ". "Такая страна хорошая. Жить бы в достатке..." - не закінчивши думку, виходить.

Молода мама везе кудись донечок. У маршрутці тиснява, але дітям байдуже - щебечуть щось. І мама, і донечки - біляві, витончені, зі смаком одягнені. Перед виходом старша з дівчаток різко розвертається до мене і дивиться майже з докором. Я чомусь справді почуваю себе винною і відводжу погляд.

На зупинці у жінки років 40-а дзвонить телефон. З перших акордів впізнаю: "Океан Ельзи", "Моя маленька незалежність". До мене долітають уривки фраз: "убили...", "сидели в подвале...", " а в кого то и дома нету...". Її малий син сидить віддалік на лавці. Повз нас проїжджає трамвай. "Ма, смотри, он торохтит, как поезд!".

"

Центр міста спорожнів. Але донеччани бавлять дітей, ходять на роботу, їздять громадським транспортом і вигулюють собак. Просто намагаються не відлучатися надовго від дому.

- Пік-пік-пік, - при кожному кроці смішно пищать рожеві черевички на ногах у малої дівчинки, яку мама вчить ходити.

Ось вагітна жінка: середнього росту, тендітна, з пронизливо синіми очима, правильними рисами обличчя і чорним волоссям. Узагалі в Донецьку чомусь лишилося дуже багато вагітних жінок.

Розмови в піцерії

У Донецьку є піцерія, яку облюбували горобці. Як запевняють місцеві, малі люто оберігають свою територію від зальотних голубів. Клієнти підгодовують малих шибеників і ті геть нелякані - їдять з рук.

Ми годуємо птахів крихтами піци. Це один з останніх таких закладів, що ще не закрився на центральному бульварі.

За сусіднім столиком молода компанія: хлопці, дівчата:

- Хорошо, что все разехались - можно воевать нормально!

- Шо класно, так это - в укров никто воевать не хочет. Я от почитал, что они пишут. Все жалуются, что не хотят ити в амримю. Уже уяснили, что тут убивают.

- Было бы хорошо, щоб, когда армия будет убегать, батальйоны не успели. Мы бы с ними пообщались по-взрослому

- Ну Семенченка они сами хлопнут. А Яроша нет – очень уж харизматический чувак.

Зіпсований апетит.

"Ополчеченці"

"Бачиш озброєного - не розглядай надто уважно, минай швидко. Не фотографуй. Тримайся подалі. В нас у ЦУМі пішли ці хлопці за покупками, якийсь був із в'язкою гранат. Одна відірвалась. В результаті є поранені." - на прикладі подій 11 липня інструктує мене Віталік.

Волохаті друзі не викликають бажання побалакати з ними по-товариськи. Також трапляються і доволі гладко виголені. Але серед них свого часу виділялись хлопці з окладистими бородами. Так і причепилось прізвисько. Ще місцеві їх називають "ополчеченцями".

У вільний від війни час волохаті друзі розвантажують гуманітарну допомогу (у тому числі з Росії). Їздять по місту в машинах з мигалками - створили свою поліцію. Когось переслідують, щось транспортують.

Живуть у студмістечку і військовій частині. Ходять по порожніх торгових центрах, де з кожним днем більшає закритих магазинів. Купують у нічних кіосках китайську їжу: рис з куркою, будь ласка.

Всюди носять свій автомат - як поламану третю руку, що болить. Можливо, тому вони такі нервовані. З ними треба бути обережним, ніби поряд зграя бродячих собак: жодних різких рухів, голос спокійний, інтонація рівна. Не показуй, що ти боїшся - вони відчують і щось запідозрять.

"Восток"

Місцеві кажуть, що серед ополчеченців найбільш притомні - це батальйон "Восток", котрий дислокується у захопленій військовій частині. У «Востоці» багато тутешніх, тож вони співчувають місту і не руйнують його без потреби. Техніку з заводів на крадуть, а позичають.

Конфліктують з іншими угрупуваннями, щоб ті не переходили межу. Якось під аеропортом поранило мирних мешканців. Приїхала швидка і попала під перехресний обстріл.

Батальйон "Восток" тоді виводив лікарів і поранених з зони бойових дій. Його очолює місцевий зрадник, колишній український спецпризначенець з "Альфи" Олександр Ходаковський. Про нього місцеві багато пліткують, відгукуються без любові, але з повагою.

Говорять наприклад, що він насправді не зрадник, а диверсант у лавах терористів. Або що він дуже віруючий. Але нікого не любить. Особливо - Русскую православную армію. Бо християнство несумісне з агресією.

Статтю про звязки батальону «Восток» і Ахметова читайте тут

Православні, бєси і стрєлкі

У лавах Русской православной армии воюють як місцеві, так і заїжджі. Ці, у свою чергу, не люблять терориста Ігор Безлера, бо в нього кличака неканонічна – «Бес» . Усіх його поплічників теж називають «бесами» і всіляко ними гидують. Де дислокуються, одному Господу відомо. Хоча командири ніби отаборились в приміщенні СБУ.

Біси і стрілковці - це переважно приїжджі. Не люблять і не довіряють нікому - навіть один одному. Біси сидять в Горлівці, стрілковці - у студмістечку та в ОДА.

Ввечері краще дотримуватися комендантської години і не ходити нікуди. Натраплять - змусять копати окопи, будувати бліндажі або посадять в підвал. Людей вони не просто не люблять - їм на них начхати.

Ступор

26 липня вночі знову стріляли. Тож вирушаємо на пошуки: де? хто? В соцмережах багато фейків. На вулиці Куйбишева біля школи впав снаряд. На місці падіння - велика вирва. У всьому мікрорайоні повилітали шибки. Прибудинкова територія всипана скляними друзками. Лежать потрощені дерева. На стовбурах сліди від осколків. Під одним з будинків – якась розпляцкана сіробіла субстанція.

По формі черепа і оскалі зубів впізнаю кота. Тільки голова від нього й зберегла якусь форму. Трохи віддалік над здохлим чорним кошеням звиваються мухи. На дитячому майданчику мама з дитятком. Висить білизна. Сидять пенсіонери.

- Господи, как страшно!

- Закрой рот!

Екскурсію місцями розрухи нам робить місцевий дідусь - міцний, сивий, у майці-алкоголічці і спортивних штанях. Показує місце, де загинуло двоє мирних мешканів. Подія сталася ще 21 липня. Відтоді мало що прибрали – хіба людей. Минулої ночі стріляли не тут.

Коли вертаємося з Куйбишева, я ловлю себе на думці, що від котячого стерва не пахло. І від сміттєвозів теж, хоча вони просто біля нас вичищали контейнери з непотребом. Не пахло в громадському транспорті: ні парфумами, ні потом. Не пахло водою і квітами у завмерлому та обезлюднілому центральному парук. Бо страх не має запаху - так само, як безвихідь.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!