І

Інформаційна війна 1939 року: як Кремль пропагував пакт Молотова-Ріббентропа

70 років тому радянські війська увійшли в Західну Україну і Білорусь. Як кожна війна останніх років, ця подія супроводжувалася широкою інформаційною кампанією. Пропонуємо вашій увазі аналіз цієї кампанії, зроблений дослідником російського колоніалізму Євою Томпсон у фундаментальній роботі "Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм"

Публікуємо із скороченнями.

Радянська влада постійно використовувала літературні кампанії для посилення результатів своїх імперських перемог. Яскравим прикладом такої стратегії може бути російська радянська преса часів радянсько-нацистської дружби 1939 — 1941 років.

Ми намагатимемось з’ясувати, чи різні аспекти тогочасної ідеологічної поведінки відповідали завданню розбудови імперії, чи були зумовлені лише прагненням принести комунізм усій Європі.

Я намагатимусь довести, що, незважаючи на наявність комуністичного компонента, російська радянська держава у своїх колоніальних прагненнях була спадкоємицею царської імперії, колоніальна політика якої трансформувалася в радянські ідеологічні розробки.

За період 1939-1941 років відбулося безпрецедентне посилення націоналістичної пропаганди в пресі, що вказує на те, що питання національної ідентичності та підпорядкованість народів, завойованих протягом цього періоду, належали до головних у порядку денному творців радянської політики 30-их.

Ці роки характеризувалися розквітом аґресивного російського націоналізму, тоді як пізніше, під час війни з Гітлером, спостерігалося толерантне ставлення до інших форм націоналізму і навіть їхня підтримка.

Упродовж періоду 1939-1941 років відбулися найбільш успішні колоніальні придбання за всю історію Росії. Внаслідок здійснених у той час анексій було утворено п’ять нових союзних республік: Молдавську, Карело-Фінську (яку в 1956 р. було понижено в статусі до автономної республіки в межах Російської Федерації — ймовірно, для того, щоб уникнути можливих майбутніх претензій Фінляндії), Литовську, Латвійську та Естонську і збільшено територію двох існуючих республік — Української та Білоруської.

У сімох республіках, яких торкнулися ці зміни, проживали люди, які розмовляли дев’ятьма різними мовами, серед яких не було російської. У своїй промові, виголошеній 1 серпня 1940 р., В’ячеслав Молотов вихвалявся, що населення Радянського Союзу за один рік збільшилося на двадцять три мільйони.

Радянські середньоазіатські та закавказькі республіки теж зазнали в цей період значних змін: у 1940 р. їхні латинські та арабські абетки замінили на кирилицю.

Вже тільки зміна абеток була серйозним актом колоніалістського привласнення культур неасимільованих народів, які проживали поблизу східних і південних кордонів Росії, тоді як військове домінування в новостворених республіках і в країнах Центральної Європи було актом імперського самоствердження, що пов’язував «стару», царську, Росію з «новою», комуністичною Росією.

Такий висновок можна зробити з огляду російської радянської преси зазначеного періоду, коли влада зверталася насамперед до національних та імперських почуттів росіян, а не до почуття комуністичного інтернаціоналізму.

Після приєднання до Радянського Союзу цих людей, що належали до різноманітних етнічних груп, переміщали в різних напрямках згідно з радянським планом. Цей процес, однак, був ускладнений радянсько-фінською війною.

Ставилася мета створити видимість того, що єдиним чинником і керівним принципом у поводженні з підкореними народами є марксистська ідеологія. Насправді ж головну роль відігравав аґресивний націоналізм, який супроводжувався масовими вбивствами та руйнацією.

У травні 1940 р. в редакційній статті журналу компартії «Партийное строительство» стверджувалось, що інформація про державну політику повинна подаватись у пресі, а не поширюватися через заяви партійних керівників.

«Живе слово в газеті без порівняння сильніше й ефективніше, ніж будь-яка кількість заяв і директив, на які часто витрачають багато часу керівники районних комітетів», — писалось у статті, котра, до того ж, навчала редакторів, як потрібно будувати плани, щоб досягти бажаних результатів і як переконливо подавати необхідну точку зору.

Того року статті про керування пресою з’являлись у журналі «Партийное строительство» фактично щомісяця. Вони відображали серйозне ставлення правлячої еліти до подаваних у пресі інтерпретацій політичної та військової ситуації, що швидко змінювалася, і визнання нею важливості преси для конструювання інтерпретацій, вигідних імперії.

Упродовж 1931-1941 років «Правда», «Известия», «Литературная газета» та інші головні російські щоденні і щотижневі газети та журнали артикулювали ті погляди та думки про підпорядковані народи, які вважалися правильними. Постійні перетасовування фактів були, безперечно, навмисними, щоб забезпечити їх краще засвоєння і зробити невід’ємними частинами картини, яка слугувала метрополії. Преса заохочувала до національної ворожнечі за допомогою статей, віршів, доповідей, свідчень і гасел.

Як зазначив Дж. Т. Ґросс, у ті непевні часи друковане заохочення в пресі до нападів на окремі небажані соціальні групи підкорених країн було рівнозначним наданню дозволу на відстріл цього сегмента населення. У такий спосіб українців і білорусів нацьковували на поляків у Західній Україні і Західній Білорусії.

Під час війни з фінами преса намагалася викликати ненависть до «білих фінів» (білофінів), прагнучи, щоб фінське суспільство було розділене на дві частини: одну — прихильну до Радянського Союзу і готову до входження до нього та другу — ворожу до нього.

Складовою частиною цієї кампанії була й спроба натравити карелів на фінів, проголошуючи фінську, а не карельську мову мовою новоствореної Карело-Фінської Республіки.

Після приєднання до СРСР Північної Буковини та Бессарабії було розгорнуто кампанію розпалювання ненависті до румунів, які жили на цій території; розпочалася також атака на «українських націоналістів».

Після нападу на Радянський Союз нацистів свою частку осуду та паплюження одержали німецька культура й німці. Єдиною національною групою, якої ніколи не очорнювали, були росіяни, тоді як найбільш тривалою була кампанія проти поляків. Ці кампанії у пресі дають численні свідчення про застосування росіянами в той час колоніальної стратегії.

Протягом місяця після радянського вторгнення в Польщу фактично в кожному випуску всіх головних радянських газет була принаймні одна ворожа до Польщі та поляків стаття чи вірш (максимальну кількість — тридцять дев’ять — таких статей і віршів було надруковано в газеті «Правда» від 19 вересня 1939 p.).

Польщу було показано як країну нерозумних і жорстоких людей, які змогли якось вижити між двома високоцивілізованими народами, — німецьким і російським.

Преса заохочувала ненависть до «панської Польщі», «польських панів», «панів», чи просто «поляків», незважаючи на той факт, що уряд Другої Речі Посполитої скасував усі титули для знаті.

Конотації слова «пан» у російській мові вказують на те, що преса зверталась не тільки до соціального класу, але також, і головним чином, до польської національності і товариських манер, які традиційно сприймалися росіянами як претензійні і надмірно укорінені у поведінці вищих верств населення (свідченням чого є вживання слова «пан» у романі Достоєвського «Брати Карамазови»).

Серед читачів «Правды» та інших газет створювалось враження, що Польща була населена переважно не-поляками, які радо вітали своє визволення.

Свідки страхіть польського правління писали про пережиті страждання до газет удома та за кордоном, і голослівні заяви Гітлера про Польщу наводилися із схвальними коментарями.

Преса пропонувала також свою інтерпретацію чуток про депортації до Сибіру та Середньої Азії. Провінційні російські газети отримували з цих основоположних публікацій сигнали про те, як потрібно формулювати та описувати події.

Те, що друкувалося в «Правді» одного дня, майже гарантовано передруковувалося в «Известиях» наступного дня чи через день і через день чи трохи пізніше — в районних і спеціалізованих газетах і журналах. У місцевих «правдах» з одноденним запізненням передруковувалися статті з московської «Правды».

Підписання 23 серпня 1939 р. Пакту про ненапад між нацистською Німеччиною і радянською Росією поклало край усілякій подальшій критиці нацистської Німеччини. Слово «фашист» зникло, і буквально протягом одного дня преса зайняла пронацистську позицію стосовно Європи. Було розгорнуто антипольську, антифінську та антирумунську пропагандистську кампанію.

З 24 серпня 1939 р. про події на польсько-німецькому кордоні повідомлялося з офіційного нацистського погляду. Зникли посилання на польську пресу, зате стала часто цитуватися офіційна нацистська газета«Volkischer Beobachter».

У «Правде» від 5 вересня були описані страждання і незручності мешканців Берліна під час війни. Того самого дня «Правда» повідомила, що польська влада заарештувала двох німецьких дипломатів, і натякнула, що німці повинні будуть вжити необхідних заходів у відповідь.

Наступного дня «Правда» написала, що відреагувавши на дії поляків, німці заарештували двох польських дипломатів у Берліні. За повідомленням «Правды» від 14 вересня, поляки порушили також радянський кордон: за чотири дні перед радянським вторгненням у Польщу польські військові літаки перетнули кордон СРСР, не питаючи на те дозволу.

15 вересня «Финансовая газета» повторила ці рядки. 13 вересня «Правда» оголосила про можливе антипольське повстання у «Східній Галичині», в яку через чотири дні вторглася Червона Армія.

Літературні кола СРСР були так само, як і преса, втягнені у виправдання радянських імперських планів щодо Польщі.

Кампанію з розпалювання національної ворожнечі було розпочато на зібранні московського відділення Спілки радянських письменників, яке відбулося в день вторгнення в Польщу Червоної Армії і про яке повідомили на наступний день у «Правде».

Засіданням керував Федір Гладков. На зібранні були присутні більше ніж 200 письменників. Як можна було передбачити, вони вирішили підтримати вторгнення й надіслали Сталіну листа такого змісту:

«Польська держава, побудована на придушенні, гнобленні та тяжкій експлуатації національних меншин, на примусовому ополяченні українського та білоруського населення, на безсоромному знищенні всього їхнього культурного життя... зазнала при першому серйозному випробуванні воєнного розгрому.

...Ми вітаємо дорогу нам Червону Армію, захисника скривджених, славу і гордість радянського народу... Усі вільні, рівноправні і щасливі народи Радянського Союзу згуртовані навколо уряду і Партії Леніна-Сталіна».

Серед тих, хто підписав цього листа, були Марґаріта Аліґєр, Олександр Богданов, Федір Гладков, Ілля Сельвінський та український письменник Микола Чернявський, який пізніше загинув у сталінському Гулагу.

19 вересня 1939 р. Марґаріта Аліґєр опублікувала в «Правде» вірша, сповненого ненависті, під назвою «17 сентября 1939», тобто дня вторгнення в Польщу. Вірш виділяється навіть на тлі численних тогочасних образливих заяв про Польщу:

«И внезапно время раскололось,

И подуло свежестью иной, —

Над землёю прокатился голос

Теплою широкою волной.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

С Миром говорила Справедливость

На великом русском языке,

Наша честность подымала голос,

Наша правда подымала речь.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

В сердце сохранится эта дата,

Этот день, товарищ, не забудь!

В этот миг советские ребята

Начинали непреложный путь.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

В край невзгоды входят наши части».

Це була не ода до Сталіна, написана кимсь, хто відчайдушно намагався вижити, а слова твердої переконаності в тому, що Польща мусить загинути, що її повинні підкорити «ребята», які розмовляють «на великом русском языке».

Важливо, що у вірші прикметник «великий» призначений не для радянських, а для російських речей. За умов аґресивної війни, яку вела радянська «Імперія», звеличування Маргаритою Алігер російської мови не особливо відрізнялося від вихваляння нацистськими письменниками вищості німецької культури.

У тому самому номері «Правды» було опубліковано ще 38 статей, віршів, оповідань і розповідей очевидців про радянське вторгнення до Польщі. Таке масоване літературне заступництво вказує на те, що «Правда» повинна була знищити в російськомовному сеґменті радянського населення будь-які сумніви в необхідності цього вторгнення.

Схоже також, що нацистсько-радянський пакт про ненапад зміцнив впевненість керівників преси у своїх переконаннях: потрібно було бути твердо переконаним у своїй правоті, щоб повідомити про вторгнення в сусідню країну як про перемогу миру та справедливості.

15 жовтня 1939 р. «Литературная газета» дала зрозуміти, що після воєнного вторгнення в Польщу настав час її культурного привласнення. Скоро після вступу в Польщу Червоної Армії, писала газета, туди поїхали письменники та журналісти «для проведення зборів, розповсюдження листівок, публікації статей у газетах і участі в роботі місцевих органів влади».

Це означало, що російські письменники й журналісти зайняли видавничі приміщення польських видань. Про долю польських журналістів у той час не повідомлялося, але з інших джерел відомо, що ті, кому на зміну прийшли росіяни, були звільнені, вбиті або заслані в Гулаг.

30 вересня 1939 р. «Правда» опублікувала дві поеми: Самуїла Маршака та Віктора Гусєва.

Вірш Маршака «Цими днями» («В эти дни») описує вступ Червоної Армії до міста Молодечно в Західній Білорусії. Тут «українці та росіяни, молоді та старі» «щиро вітали» радянських солдатів. Солдати беруть на руки дітей і обіцяють їм велике майбутнє.

Поема Гусєва «Щастя» розпочинається описом потоптання гербів польських аристократів. Білоруський селянин розповідає радянському солдатові-росіянину про те, як жахливо жити в «панській Польщі» і який він щасливий бачити своїх радянських «братів».

У тому самому номері «Правды» Валєнтін Катаєв у своїх «Дорожніх нотатках» описує страшну картину життя в Другій Речі Посполитій і щасливих селян, які радісно вітають радянських солдатів. Крім того, Катаєв опублікував у газеті «Правда» ще п’ять панегіриків, присвячених радянському вторгненню.

Катаєв також зробив внесок у розпалювання міжетнічної ворожнечі, використовуючи брехню: він заявив у випуску «Правды» від 18 жовтня, що євреї «у панській Польщі» не мали права голосувати на виборах. Насправді ж різні єврейські партії весь час мали змогу обирати своїх представників до Сейму; крім того, в інших політичних партіях і групах також було чимало осіб єврейського походження.

Колоніалістські прагнення радянської влади виявилися також у висуванні нею на перший план аналогічних прагнень поляків, чий контроль над Західною Україною та Західною Білорусією мав династичну мотивацію, але був також класично колоніалістським.

За часів Другої Речі Посполитої етнічні поляки в Україні та Білорусії користувалися лінґвістичними та соціальними привілеями, яких не мали українці та білоруси. Радянські власті скористалися їх обуренням цією ситуацією й використовували українців, білорусів і євреїв як засіб, щоб змусити поляків сплачувати за скоєне, та ще й з високими відсотками.

У «Литературной газете» від 26 листопада 1939 р. було опубліковано вірш Євгенія Долматовського «Північ» [«Полночь»], у якому описано старий великий родинний дім, який раніше належав польському аристократу, а тепер у ньому розташувалися російські козаки.

Долматовський багатослівно говорить про Москву — у спосіб, що нагадує «Три сестри» Чехова. У контексті цього вірша, в якому йдеться про вивезення і вбивства етнічних поляків в Україні, згадки про Москву — її вулиці та бульвари, молодих дівчат і перехожих — створюють дивне враження.

Подібним зведенням ідеологічного фундаменту характеризується також стаття П. Корнієнка «Завершення багатовікової трагедії» («Конец многовековой трагедии») у тому самому числі «Литературной газеты».

Ця стаття стверджує, що росіяни та українці належать до одного народу, тоді як «польські поміщики» є ворогами перших і других. У статті наводяться цитати з начебто надрукованої в 1879 р. в Лембергу, який тоді перебував під австрійським правлінням (польська назва міста — Lwow, українська — Львів), книжки «Історія Польщі, Литви та Рутенії». За словами автора статті, у цій книжці всіх слов’ян поділено на «давніх поляків, поляків і правителів» (ляхів, поляків і владик).

Висвітлення поляків у такому неґативному світлі, з підкресленням того, що вони нібито привласнили ранню історію слов’ян, у ті бурхливі часи могло тільки заохочувати до насильства проти них.

У вересні та жовтні 1939 р. в радянській російській пресі з’явилося незвичайно багато статей із возвеличенням всього російського і нагадуванням росіянам про польсько-російські війни XVI і XVII століть. У численних статтях, поемах і оповіданнях читачі підштовхувалися до висновку, що росіяни, українці та білоруси належать до одного народу.

10 жовтня в «Литературной газете» В. Перцов писав про «славне воєнне минуле російського народу». У тому самому тижневику від 26 вересня було опубліковано поему Пятра Глабки із східної Білорусії, яка належала до СРСР. У поемі говориться, що Білорусію та Росію розділили злочинні «польські пани»: «Нас країна одна породила / Та неоднакове щастя дала / Ми росли всьому світові на диво / Вас скрізь неволя підстерігала».

Максим Рильський опублікував два антипольські вірші в газетах «Правда» (24 березня 1940 р.) та «Известия» (17 вересня 1940 р.). У другому з них він згадує про першу річницю встановлення радянського панування в Західній Україні, називаючи його «великим». «Сліди [польської] шляхетності зникають»; вже немає «панів», які «правили», заявляє Рильський.

Однак коли вітер історії змінив свій напрямок, Рильський також змінив свій тон, публікуючи 13 серпня 1941 р. в «Известиях» пропольську статтю. Сталін, наляканий нападом Гітлера, дозволив полякам, ув’язненим у Гулагу, записуватись до польської армії.

Рильський, відповідно, почав оспівувати «націю Міцкевича, Словацького, Шопена та Коперника», закликаючи поляків героїчною боротьбою «стерти сором» нацистської окупації. Цей випадок демонструє діапазон маніпулятивних можливостей, які мала у своєму розпорядженні імперія щодо примусово німих підкорених народів.

У вірші Михайла Ісаковського «На сході сонця», що опублікованій у газеті «Правда» від 27 вересня 1939 р. поет, подібно до Маргарити Алігер і Валентина Катаева, у той час з особливою завзятістю таврував усе польське.

Крім того, Ісаковський постійно плутав російське з українським і білоруським. В опублікованому в «Правде» вірші «Цими днями» [«В эти дни»] він пише про боротьбу з поляками на смерть і завважує, що жителі України та Білорусії були «простими російськими хлопцями» («простые русские ребята»), які любили свою російську батьківщину.

Олександр Твардовський, який у 1960-ті роки став однією з провідних фігур анти-сталінського табору, у роки дії пакту Сталіна — Гітлера писав зовсім інші речі.

У «Правде» від 10 жовтня 1939 р. він опублікував вірша про напад Червоної Армії на Польщу: «Поляки тікають від солдатів Червоної Армії, від пісні вільних людей, від великої правди».

29 жовтня 1939 р. у «Правде» було надруковано ще одного вірша під назвою «Слово про землю» [«Слово о земле»], в якій колективний оповідач висловлював свою ненависть до польських панів і називав польську владу «незаконною та проклятою» («неправая и проклятая власть»).

Твардовський звинувачував, що «ми працювали на проклятих польських панів, / а тоді мусили просити в них про кусень хліба». Слово "пан" і похідні від нього вживаються в цьому короткому вірші сім разів, весь час як протиставлення «нам» або народові, який, неявно, складається з росіян, українців і білорусів.

Використання у назві вірша слова «земля» (яке може означати ґрунт або територію) наштовхує на думку, що ця земля є виключно російською /білоруською /українською, хоча на цій багатоетнічній території жили і працювали також і поляки. Це слово має в російській мові різноманітні та позитивні конотації, отже, слова: «Ми зробили чесну справу... ми виступили за рідну землю» («На честное дело мы гили... Где видано, добрые люди / Своей чужаться земли») зміцнюють у читачів переконаність у тому, що росіяни чинили правильно, ведучи наступальну війну.

Така лавина антипольських статей у вересні — листопаді 1939 р. свідчить про організовану державою пропагандистську кампанію з поширення антипольських настроїв, метою якої було заручитись підтримкою підпорядкованих народів у період приєднання до Радянського Союзу нових територій.

Вона вказує також на те, що колоніальні прагнення радянської Росії хоча й були продовженням давнього російського бажання приєднати землі, котрі лежать на захід від етнічно російських територій, та внаслідок поєднання з комуністичною ідеологією призвели до розпалювання міжетнічної ворожнечі у значно більших масштабах, ніж це було за часів царської імперії.

Аналогічно про війну з Фінляндією було сказано, що її спричинили фінські «провокатори», а анексія Бессарабії та північної Буковини описувалася як «повернення» цих територій до Радянського Союзу.

Генерал Петро Григоренко у своїх «Спогадах» показує, що ці погляди не ставили під сумнів навіть так звані дисиденти. Григоренко присвячує одну сторінку із своєї 500-сторінкової книжки радянсько-фінській війні та анексії фінської території, але не згадує про агресію Радянського Союзу проти балтійських країн і Румунії.

Популярна французька праця з російської історії, написана наприкінці XIX століття, — книжка Альфреда Рамбо (Alfred Rambaud) «Експансія Росії: Проблеми Сходу та проблеми Далекого Сходу» — ґрунтувалася переважно на творах російських імперських історіографів, які мали тенденцію до применшення суперників Росії; так само деякі західні історики у XX столітті користуються здебільшого російськими джерелами, практично повністю іґноруючи праці істориків з Варшави, Кракова, Вільнюса, Києва, Таллінна та Риги.

Це класичний «орієнталістський» підхід, згідно з яким потужна імперська держава змушує світ прийняти власну інтерпретацію щодо ЇЇ колоніальних завоювань.

Отже, велика кількість більш і менш видатних російських радянських письменників і політиків оспівувала вступ Червоної Армії в Польщу та виставляла його як визволення українців і білорусів від польського ярма, попри те, що насправді радянський напад, з якого б погляду на нього не дивитися, погіршив ситуацію.

Письменники підтримали напад і, за умовчанням, пакт між Гітлером і Сталіним, який до нього призвів.

Очевидно, цьому факту слід приділити більше уваги, оцінюючи радянську літературу 1930 — 1940-х років.

Надто часто письменників тієї епохи розглядають так, начебто вони тільки дотримувалися канонів соціалістичного реалізму і їхнє концептуальне бачення світу не було глибоко загрузлим у трясовині брехливості, породженої імперською аґресивністю.

Такі письменники, як Олександр Твардовський, котрий запевняв своїх читачів, що Радянський Союз вчинив чесно, увійшовши в Польщу, або Марґаріта Аліґєр, котра писала про участь СРСР у руйнуванні Польщі як про початок нової ери в історії, були дуже далекими від правдивості.

Такі письменники не тільки вислуговувалися перед режимом; вони, крім того, втягали російську літературну мову в болото брехливості й лицемірства, з якого їй було дуже важко виборсатися.

Наслідки цієї ситуації для російської літератури і її вплив на концепції та ідеї, які переважають в російських літературних дискусіях, — або, якщо дивитися ширше, на «режим замовчування» («default mode») публічного дискурсу в Росії — досі ґрунтовно не вивчалися.

Преса використовувалася також для перекрученого зображення ставлення Сполучених Штатів до радянсько-нацистського пакту. У газеті «Правда» від 8 вересня 1939 р. зазначалося, що Президент США Франклін Д. Рузвельт похвалив Німеччину за дотримання міжнародного права, яке забороняло підводним човнам атакувати торговельні судна.

У радянській пресі 1939 — 1940-х років широко цитувалися промови Гітлера з прихильними коментарями. 2 вересня 1939 р. «Правда» надрукувала промову Гітлера в Рейхстазі, в якій він стверджував, що війну розпочали поляки, а не німці.

21 вересня 1939 р. «Правда» передрукувала уривки з виступу Гітлера 19 вересня у Ґданську (Данцигу), в якому він навчав поляків демократії, а 7 жовтня ця газета опублікувала ще одну промову Гітлера в Рейхстазі із заявою, що польська держава не мала права на існування і була побудована на «крові і кістках німців та росіян».

У газеті «Ленинградская правда» від 10 листопада 1939 р. було детально відтворено виступ Гітлера у Мюнхені, а 1 лютого 1940 р. «Известия» передрукували частини його промови про прихід нацистів до влади.

В’ячеслав Молотов у своїй доповіді про зовнішню політику Радянського Союзу, детально висвітленій у «Правде» від 1 листопада 1939 p., захищав Гітлера та засуджував західні демократії. Молотов назвав Англію та Францію агресорами та замінив слово фашизм словом гітлеризм.

Він казав, що «гітлерівську ідеологію можна схвалювати або ні — це питання політичних поглядів. Однак... не можна руйнувати ідеологію силою... Безглуздо і злочинно вести війну, щоб «повалити гітлеризм» під хибним гаслом «боротьби за демократію».

Молотов затаврував цю війну за колоніальні прагнення Англії та Франції: як він твердив, ці держави намагалися повернути свої колоніальні володіння й через це вступили у війну. Далі, коли польська держава впала, радянський уряд «простягнув одну руку допомоги своїм братам українцям, а другу — братам білорусам».

Цю антипольську кампанію супроводжувала проукраїнська та пробілоруська пропаганда. Проте ці дві останні кампанії були коротшими, ніж перша, і, схоже, слугували радше засобом для розпалювання антипольських настроїв у Західній Білорусії та Західній Україні, ніж елементом позитивної політики щодо українців та білорусів. Ці дві кампанії розпочалися невдовзі після підписання пакту Молотова — Ріббентропа.

Наприкінці серпня 1939 р. «Литературная газета» надрукувала статті, які пробуджували національну гордість українців і їхню ненависть до поляків.

У кількох статтях згадувався командир української Червоної Армії Микола Щорс, який воював проти Симона Петлюри, союзника Пілсудського. Оголошувалося, що в Києві буде відкрито музей Щорса і що про нього пишеться опера.

19 вересня 1939 р. «Правда» повідомила про те, що триста працівників київського державного театру привітали «визволення своїх братів від гноблення польської шляхти».

27 жовтня у «Правде» було надруковано статтю про «визвольну війну українського народу проти поляків 1548 — 1653 років». 15 січня 1940 р. «Литературная газета» присвятила спеціальну статтю театральним п’єсам про Богдана Хмельницького — керівника українського повстання.

У вересні та жовтні 1939 р. «Правда» та інші газети неодноразово публікували карти поділеної Польщі, на яких території по річку Віслу позначалися як «Західна Україна» та «Західна Білорусія».

Традиційним для російської історіографії було подання Польщі як колючки в слов’янському тілі (через належність поляків до римо-католицької церкви) і заяв, що польська ідентичність була тільки спотвореною білоруською та українською ідентичностями.

Такі погляди активно пропагувалися в XIX столітті, коли Польща не існувала як незалежна політична одиниця, і вони дуже впливали на погляди Заходу на Росію та Польщу. У 1939 — 1941 роках ці думки знову випливли на поверхню в російській радянській пропаганді.

Протягом вересня, жовтня та листопада 1939 р. в «Правде» друкувалися вірші й оповідання українською й білоруською мовами (Це єдиний відомий мені виняток із правила, згідно з яким усі статті в «Правде» мусили публікуватися російською мовою. — Ева Томпсон. Варто відзначити, що дослідниця помиляється - після 22 червня 1941 року "Правда" розмістила кілька антифашистських поезій Тичини, Сосюри і Бажана мовою оригіналу - ZaUA.org.

Явно пропагувався союз між східнослов’янськими народами Росії, України та Білорусії. У «Литературной газете» від 15 листопада у вірші білоруського поета Пятруся Бровки йшлося про «панський батіг» і «панське ярмо», які вже не загрожують Білорусії.

Автор заявив, що його народ хотів приєднатися до «Червоної Москви». «Польські пани мають зникнути» — такий висновок цього вірша.

У вересні 1939 р. в Москві відкрилася «декада білоруського мистецтва». 17 вересня 1940 р. «Комсомольская правда» надрукувала поему Якова Хелемського «У вересні» [«В сентябре»] про білоруського сироту, який після приходу радянських військ зміг вчитися у білоруській школі.

«Правда» та інші радянські газети і журнали друкували статті про українського письменника Коцюбинського — «друга Горького» — та українських новелістів Стефаника й Мартовича («Правда» від 17 вересня та 4 жовтня 1939 p.).

Протягом часу радянського вторгнення з Радянського Союзу до західної Білорусії було надіслано 28 редколегій газет і журналів, які зайняли приміщення місцевих видань. Ці групи російськомовних осіб могли перекладати російську пропагандистську пресу місцевими мовами й допомагали артикулювати погляди, які могли б слугувати інтересам Москви.

Водночас для шкіл Західної України було надруковано 7 мільйонів нових підручників. У одному тільки Львові до шкіл з російською мовою викладання було направлено на перенавчання 12 тисяч партійних активістів («Правда» від 11 жовтня та 4 грудня 1939 p.).

Наприкінці 1939 р. почали з’являтися статті з пересторогами проти української та білоруської культурної відмінності. 1 грудня 1939 р. Степан Тудор засудив у «Правде» українську незалежність.

Він звинуватив українців у тому, що для досягнення своєї мети вони використовували «фізичний і моральний тероризм», включаючи терористичні замахи, саботаж на робочих місцях та соціальний бойкот. Вони, за словами автора статті, співпрацювали з польською поліцією, переслідували дітей лівих лідерів та усували книжки пролетарських письменників із шкіл і бібліотек.

У архівах Інституту Гувера зберігаються сотні документів і свідчень людей, що уціліли, які свідчать про те, що пропаганда в пресі проти поляків дала бажаний результат.

Одним із таких документів є лист від підлітка на ім’я Маріян Кундзіч, якого було вивезено до Удмуртської автономної республіки і змушено працювати на шкідливій для здоров’я роботі. Він пише у своєму листі: «Деяких російських хлопців було призначено працювати слюсарями та токарями, але мене вони не захотіли взяти, бо я поляк. Я працюю по дванадцять годин на день, стоячи у воді».

До початку радянсько-фінської війни 1939-1940 років, протягом неї та після її закінчення проводилася ще одна пропагандистська кампанія — проти Фінляндії.

У газеті «Ленинградская правда» від 28 листопада 1939 р. було надруковано двадцять антифінських статей. Заголовки статей ілюструють емоційний тон цієї кампанії: «Злочинні інтригани», «Не буде помилування», «Ми відповімо розгромним ударом», «Палії війни заплатять», «Зупинити провокаторів», «Ми розіб’ємо ворога, якщо він не отямиться» та «Хто посіє вітер, пожне бурю».

Після припинення воєнних дій російськомовна преса знову намагалася створити враження, що правота була на боці Радянського Союзу. У листопаді 1940 р. в журналі «Советское государство и право» було наведено юридичні підстави для війни, які начебто мала Росія: фіни атакували Радянський Союз у листопаді 1939 p., однак, не здобувши нічого, крім втрат у своїй мілітаристичній авантюрі, 12 березня 1940 р. підписали мирний договір і відступили Радянському Союзу частини Фінляндії, прилеглі до Мурманської залізниці та до околиць Ленінграда.

Три інші прибалтійські держави були інкорпоровані Радянським Союзом. Ще до того, як парламенти Литви, Латвії та Естонії заявили про своє бажання приєднатися до Радянського Союзу, у російській пресі з’явилася звична лавина статей, метою яких було зміцнення зв’язків Прибалтики з Росією.

Коли Радянський Союз приєднав Бессарабію та Північну Буковину в 1940 p., радянська преса звинувачувала румунів у гнобленні українців і молдаван та розпалювала ворожнечу між цими трьома групами населення. Вираз «румунські бояри» став лайливим, подібно до «польських пані».

Однак з молдаванами була складніша справа, тому що вони не прагнули до незалежності від Румунії, як українці із Західної України, що входила до складу Польщі.

У статті в «Правде» від 1 липня 1940 р. вказувалося, що населення Бессарабії та Буковини розмовляло російською та українською мовами та ненавиділо румунів. 4 липня 1940 р. «Правда» надрукувала свідчення одного солдата, який зустрів мешканця Буковини — росіянина. Цей селянин розповів, що поміщик втік до Румунії, залишивши тут таких людей, як він, а це вказувало на те, що має розпочатися економічна інтеграція Бессарабії до СРСР.

Антирумунська кампанія стала вщухати наприкінці липня 1940 р. Після цього щокілька тижнів з’являлася стаття із звинуваченнями румунських бояр і обуреннями їх експлуатацією молдавських селян.

Коли на Радянський Союз напали нацисти, робилися спроби відділити керівників від народу: «Злочинна кліка румунських бандитів здала країну на поталу Гітлерові», — писали «Известия» 15 серпня 1941 р.

Період підтримки молдавського націоналізму був так само коротким, як і у випадку українського та білоруського націоналізму, і цю підтримку змінила русифікація. Навіть тоді, коли заявлялося про існування окремого молдавського народу, газети публікували статті про численних росіян, що проживали в Бессарабії. У статті в «Известиях» від 29 червня 1940 p. написано, що "Бессарабія — це давня російська територія, окупована румунами.... Вона була російською губернією..."

Отже, протягом 1939-1941 років націоналістична пропаганда відігравала в політиці Радянського Союзу дуже істотну роль. Радянські керманичі зверталися до почуттів національної ворожнечі столітньої давності і таким чином закріплювали її.

Такі посередницькі зусилля зміцнювали становище росіян коштом інших національностей і були спрямовані на розпалювання національної ворожнечі в суспільствах, що перебували під радянським контролем. Ця політика, безперечно, була імперською за своєю природою.

інший бік кремль срср концепція історія Друга світова

Знак гривні
Знак гривні