Студенти на Майдані: 5 уроків протесту. Недостатній радикалізм і відсутність адекватних лідерів

Урок 1: Не мітингом єдиним

Відсутність майже будь-якого радикалізму – те, що кидалось в очі на першій хвилі студентських протестів Майдану. Зауважте, саме студентських, тобто у нашому сприйнятті запальних, нонконформістських, провокаційних. Але під час нашої революції мирні ходи по тротуару тисячними колонами вважалися верхом пресловутої «європейськості» та всіляко вихвалялась як неабияка чеснота.

Автор добре пам'ятає як особисто запально закликав організаторів такої ходи хоча б перекрити вулицю на місці пішохідного переходу, аби студентський велелюд міг нормально перейти на інший бік дороги. Звісно, марно.

Дещо згодом під впливом загальних подій на Майдані студентський протест радикалізувався – моніторинг протестів Центру дослідження суспільства фіксує вже щонайменше 68 конфронтаційних протестних дій за участі студентів в рамках Євромайдану до кінця 2013 року, пік яких настав після розгону Майдану в ніч на 30 листопада.

Однак характерно, що тільки 11 із них проводилися організованими групами і то не зовсім студентського, а радше «загальнореволюційного» спрямування (як от «Відсіч» чи «Правий сектор»). Решта ж відбувалася силами неформальних ініціативних груп. Можна припустити, що попереднім організаторам протестів (студстрайкомам увінчаним Студентською координаційною радою) так і не вдалося достатньо консолідувати навколо себе потенціал рішучо налаштованих студентів. Останні або вдавались до радикалізму в різнобій власними силами, або подавались до інших, вже не студентських організацій.

До того ж, не варто забувати, що у дослідженні високий показник конфронтаційних акцій пояснюється тактиками студентських страйків, які тільки на словах звучали грізно, а на практиці часто були звичайнісінькими демонстраціями чи пікетами.

Але справа не у відсутності достатнього юнацького радикального запалу в організаторів студентських протестів. Мова йде про успішну виграшну тактику. Адже за даними того ж ЦДС, що підтверджується соціологічними викладками з інших країн, конфронтаційні акції (але не вандалізм) куди частіше досягають перемоги ніж умовно «по-європейськи» мирні, законослухняні протести.

Та й очевидно, що опоненти протестувальників охочіше будуть йти на поступки, коли від них їх вимагатимуть, ніж коли проситимуть. Врешті, є чимало інструкцій від зарубіжних колег (а деякі з них навіть перекладені ентузіастами), де детально і покроково розписані всі рішучі студентські тактики типу окупування вишу.

На жаль, цього не хотіли розуміти організатори студентських протестів. Що й не дивно, адже їхнє сприйняття політичної реальності було вкрай опосередковане набором понять, які умовно можна охарактеризувати, як «Національна Ідеєя». І тут починається другий урок.

Урок 2: Національна ідеологія як обмеження

Звичайно, не можна не відзначити неабиякого мобілізаційного потенціалу національних почуттів. І Євромайдан тому яскравий приклад. Пам'ятається ще, як українські політики на саміті у Вільнюсі вихвалялися ідейністю наших протестів, на відміну від звичних «шкурних» протестів у Європі. Однак така національна «ідейність» має для протестів й інший негативний бік у вигляді обмежень. Особливо це помітно на студентах.

Мова не лише про те, що посиланнями на «європейськість» чи «українськість» можна виправдати будь-що, навіть відверту дурню. Хоча це справді так – ідеї типу національної, зазвичай, не обтяжені в масовому ужитку складними конструкціями і можуть слугувати для політичних маніпуляцій.

Студенти почали революцію, та згодом відійшли на другий план

Варто звернути увагу і на химерні кордони, що встановлюються цією національною міфологією. По один бік барикад опиняються безправні студенти і керівництво вишів, борці з корупцією і відверті хабарники, бідні жителі гуртожитків і їхні загребучі коменданти. Словом, весь національно свідомий контингент, в межах якого усі попередні конфлікти відміняються.

Ось і виходить, що достатньо будь-якому, навіть найнахабнішому бюрократу, заявити «Слава Україні!», як в той же час він стає своїм. І навпаки. Автор особисто був свідком як ректор-регіонал Київського університету будівництва й архітектури подібним чином заспокоював розпалених студентів після блокування вишу.

Розуміється, видаватись за свого в такій системі координат продажним чиновникам краще, ніж їхнім чесним опонентам серед студентських активістів та просто небайдужих людей.

Таким чином, в табір до національно-свідомих активістів швидко набивається всілякого непотребу. В той час як колишні та потенційні товариші і союзники часто зостаються по той бік барикад.

Недивно, що такі особливості безпосередньо виявляються на нерішучості протесту. Він оминає не тільки дражливі для «національно орієнтованих» бюрократів соціально-економічні проблеми, але й, взагалі, скочується до банального конформізму.

Для чого оголошувати страйк вишу в Києво-Могилянській академії, якщо досить обмежитись в міру осудливою заявою від Вченої ради? Для чого скасовувати пари в університеті Шевченка, коли на Майдан можна ходити після них? Зрештою, ми ж не можемо дозволити собі ризикувати таким національно-свідомим (про)ректорами і вишами, що так лояльно ставляться до Майдану, у випадку невдачі останнього.

Саме подібною аргументацією гальмувався увесь протест. У часи його піків гасла уникнення «провокацій» були чи не поширенішими за звичне «Слава Україні».

При цьому зрозуміло, що соціально-економічні «шкурні» виступи студентів закономірно то тут, то там виринали під час таких збурень – в одних в аудиторіях протікав дах, інші просто мерзли в гуртожитках. Однак всі вони швидко зміталися логікою національної єдності, яка закликала брататися з усіма тими, хто скаче. Ну, тобто не москаль.

Урок 3: Революція не всерйоз

Отож, студентські протести часто виводили на свої чільні місця бюрократів, що ефективно користали з національної міфології. Але не тільки їх.

Практична відсутність якоїсь попередньої протестної мережі організацій привела до феноменально масової появи лідерських «самородків» зі студзагалу. Часто серед них траплялися організовані безкорисливі люди, безпосередньо зацікавлені у меті протесту і здатні її провадити. Але також достатньо з'являлось обмежених індивідів з великими клунками самовпевненості – «молодих студентських лідерів» – та просто наївних студентів-майданярів, а то і цинічних кар'єристів.

Особливо багатими (принаймні, в Києві) на одних та інших були нашвидкуруч склепані студентські страйкоми та Студентська координаційна рада, яка й очолила всю цю «самородну» структуру. Охочих звідти пафосно поговорити про національно-ліберальне просвітництво, помріяти про підйом свідомих студентів чи просто покуражитись на чолі колони студентів постійно було вдосталь.

Автор добре пам’ятає як один типовий самородок відбирав у нього мегафон з вигуком «та я десятитисячні марші водив!». Але на цьому переважно все і закінчувалося. Просвітництво, агітація чи мрія про всеукраїнський студентський страйк перетворювалася на пшик.

І це зовсім дивно, адже очолити протест легко – достатньо найгучніше та найвпевненіше висловлювати ті нескладні аргументи і гасла, які навколо тебе знає кожен, і ти вже «ведеш десятитисячну колону».

Розуміється, мало-хто з цих «самородків» та «молодіжних лідерів» були ладні до систематичної, а не імпульсивної діяльності, чи, тим паче, тієї відповідальності, що разом зі славою звалилась їм на голову. Їм реально бракувало досвіду, але в процесі революції вони не хотіли вчитися.

Ще б пак, адже самовпевненість спроектована на ті чи інші ідеї давала неабияку обмеженість і догматичну сліпоту.

Іншими словами, студпротест просто не міг стати автономною частиною Майдану, оскільки його самовпевнені, імпульсивні та недосвідчені очільники потребували сигналів до дій ззовні. Коли пік напруги спадав вони тинялись в непевності, боячись ризику переслідування за особливу активність у випадку невдачі і повністю покладаючись на розважливість національно-свідомих бюрократів вишів (якщо такі були).

Безумовно, просто звинувачувати верхівку студентського протесту неправильно та й несправедливо. Адже теоретично студенти моги її легко замінити. Та для них важливіше було брати участь у масовому дійстві, ніж систематично добиватися усунення проблем. Головне – це відчути себе «українцем», а для цього пересічному студенту зазвичай достатньо було провести декілька годин на Майдані.

Урок 4: Міністерство має значення

Однак, разом зі всіма цими вадами, студентський протест закінчився доволі успішно. Завдячувати цьому успіхові студентам як самостійним гравцям навряд випадає. Просто на апогеї Майдану і вбивств протестувальників люди радикалізувалися вже настільки, що в чергове позахоплювати адмінбудівлі.

В тому числі здійнялися нарешті студенти та й окупували собі Міністерство освіти і науки. Заслуга ж студентських активістів полягає в іншому. А саме в тому, що, не зважаючи на всю свою попередню нерішучість, несерйозність та схильність до національних коаліцій з бюрократами, вони-таки спромоглися не здати МОН, як тільки впала стара влада.

Навпаки, активісти організували серйозну групу тиску з вимогою узгоджувати з ними кандидатуру міністра і запровадити прогресивні практики управління оновленим міністерством.

Не можна сказати, що все пройшло гладко і одностайно. Поміж присутніми у міністерстві активістами точились гарячі суперечки і навіть сварки. Водночас, МОНівський портфель таки не дістався найбільш одіозним з моєї точки зору фігурам.

І навіть більше – туди потрапили нові компетентні люди, що раніше професійно займалися критичними дослідженнями освітньої сфери. Те саме і щодо вимог протестувальників – для більшості надали письмові гарантії їхнього виконання. І ось уже, наприклад, з першого квітня в дію має вступити прозора фінансова онлайн-звітність МОНу.

Як виявилось, утримання міністерства, а особливо утримання добре екіпірованими силами самооборони, стало вагомим аргументом у переговорах з новим міністром. Власне, самооборона сформована здебільшого із рішучих студентів і стала тим головним чинником, що добряче компенсував всі попередні недохопи «студентських лідерів» та таки дотиснув до свого в інтересах студенства.

Урок 5: Потреба в постійній протестній організації

Отож, завдяки такому доволі хорошому фіналу, в освітній сфері зараз все цілком задовільно. Та чи означає це, що колишнім студентським протестувальникам потрібно занедбувати свою активність? Аж ніяк.

Навпаки, зараз як ніколи час для інтенсивної роботи. Описані протестні події засвідчили, що відсутність розлогих попередніх організаційних мереж вкрай згубно впливає на весь протест в цілому. Комусь потрібно фільтрувати весь той потік «самородків», що виривається під час збурень, а також забезпечувати їх достатньо досвідченою організацією.

Ну, і зрештою, навіть ніяке прогресивне міністерство не врятує від лиха неоліберальних реформ уряду, що неминуче означає скорочення фінансування освіти в цілому.

Зрозуміло, що виконання таких завдань не можуть ніяк здійснити ні вже давно існуючі номенклатурні студорганізації, ні нові студентські утворення Майдану, що активно обростають своєю номенклатурою. Потрібна дієва організація.

Саме створенням дієвих організацій і варто найближчим часом зайнятися рішуче налаштованим студентським активістам. Фактично, для цього не потрібно неабиякої масовості (хоча на хвилі народного підйому можна навербувати багацько люду).

Натомість, для такої організації перш за все потрібні хай і невеличкі, але вишколені групки активістів, здатні розгортати свою діяльність в потрібний кризовий момент та залучати до себе максимум уражених людей, виступаючи в ролі організаторів і координаторів соціально, а не національно орієнтованого протесту.

Тільки за подібних умов при виникненні нових масових виступів студенти можуть розраховувати не плестися в їхньому хвості. Тільки подібним чином вони можуть активно брати участь у формуванні порядку денного та відстоювати свій інтерес. Врешті, можливо тоді й українські студенти, нарешті, переймуть ту роль, яку їхні товариші часто відігравали у масових народних підйомах – роль детонатора прогресивних соціальних змін.

Редакція може не поділяти думку авторів

студенти майдан революція суспільство