Є

Євромайдан це як Варшавське повстання. Чому поляки розуміють українців

"Весь цей час Янукович вас трахає, він трахає й нас - але ми принаймні намагаємось чинити опір, - написала вона. - Ви надто старі, ви сліпі й не бачите того, що відбувається, ви глухій не чуєте криків". Цей лист був криком душі, написаним від гніву, болю й розчарування тисяч людей на Майдані. "Вибачете за моюя ламану англійську", - закінчила свій лист Ковальова. А потім додала: "І так. Дякую, Польще. Ми тебе чуємо, й ми тебе любимо".

Автор: Марсі Шор, старший доцент історії в Єльському університеті, співробітник Інституту гуманітарних дисциплін у Відні. Її остання книжка - "Смак попелу: замогильне життя тоталіаризму у Східній Європі", New Republic Переклад: Артем Чапай

Цитату з якої починається стаття написала 20 лютого молода українська активістка Олександра Ковальова на Фейсбуку у відкритому листі до Європейських політиків.

Взаємна любов України та Польщі не така вже самоочевидна. Те, що зараз є Західною Україною, включно з її культурною столицею Львовом, колись було сходом Польщі. Територіальний обмін між сусідами не був дружнім. У листопаді 1918 року, на завершенні Першої світової війни, сили польської держави, яка ще не до кінця оформилась, починають воювати проти Західно-Української Народної Республіки, яка щойно проголосила себе.

Внаслідок цієї польсько-української війни східна Галичина і значна частина Волині були приєднані до новоствореної польської держави. Після більшовицької громадянської війни решта того, що зараз є Україною, стала радянською республікою.

Через два десятиліття, у вересні 1939 року, німецький Вермахт втрогнувся в Польщу з заходу, а радянська Червона Армія вторглась зі сходу. Польська держава припинила своє існування, а східна Галичина й Волинь стали частиною радянської України.

У 1943 році, коли українські землі перебували під окупацією нацистів, українські націоналістично налаштовані екстремісти розпочали етнічну чистку: поляків зганяли у церкви й підпалювали. Поляків стріляли й забивали до смерті сільськогосподарськими інструментами. Поляків вішали й обезголовлювали.

Поляки відповідали на це - часом такими самими діями. Після війни польський уряд, який вважав концентрацію етнічних українців усередині Польщі небажаною, "переселив" тисячі українців на захід Польщі, при цьому вбивши частину українців.

І незважаючи на цю криваву історію - чи може, частково через неї - ніхто в Європі не переймається зараз Україною більше за поляків. Польска преса використовує на позначення протестувальників на Майдані слово "повстанці". У польській мові це слово має особливе значення - його вживають тільки на позначення сміливців, тих, хто бореться "за нашу і вашу свободу".

Які джерела цієї приязності? У Польщі й України є очевидні спільні риси. Вони, звісно, сусіди й мають спільний кордон. Вони здатні зрозуміти мови одна одної. Обидві на власній шкурі відчули російську загрозу. Обидві пережили труднощі перехідного періоду, родові муки демократії, незавершеність процесів, що тривають з 1989 року. Однак усього цього не досить для пояснення.

Для більшості європейців Україна - не зовсім справжня. Порівняно мало західноєвропейців бували тут у своєму житті чи знають про Україну більше, ніж те, що колись це була частина Радянського союзу. Багато хто вважає - якщо й несвідомо - що раз протестувальники розмовляють українською, то ймовірно, вони є праворадикальними націоналістами, що не заслуговують на підтримку. А якщо протестувальники розмовляють російською - значить, по суті вони росіяни, які заслуговують на ту саму долю, що й решта росіян.

Зрештою, щодо Росії європейці й американці схильні скидувати руки у відчаї: в цій країні ніколи не було нічого схожого на гарантії прав людини - й навряд чи колись буде. (Звісно, ця позиція є морально непевною: Або ми віримо в права людини й верховенство права - або ні.)

Насправді як українськомовні, так і російськомовні (а часто це ті самі люди - більшість українців знають обидві мови), як і мовці іншими мовами прийшли на Майдан, бо більше не могли терпіти, що ними якою б то мовою не було керує бандит.

Віктор Янукович - цікаве історичне явище. Він ані харизматичний, ані чарівливий. Він не пропонує жодних великих наративів чи трансцендентних значень. Він просто, відверто й нещадно - бандит.

Режим Януковича, як і Кремль, казав нам, що протестувальники - це антисеміти й нацисти, а водночас своїм спецназівцям казав, що протестувальники - це геї й євреї. Більшість європейців це збиває з пантелику. Поляків це збиває з пантелику менше. Вони мають досвід такої самісінької безсоромної - й абсурдної - брехні.

Зрештою, полякки пам'ятають, як сталінський режим обіцяв захищати євреїв від антисемітизму антикомуністів - а сам водночас провадив власну антисемітську кампанію. Й поляки пам'ятають березень 1968 року, коли комуністичний режим виправдав придушення демонстрацій проти цензури тим, що звинуватив протестувальників в участі у нацистсько-сіоністській змові проти Польщі.

Українські євреї грали на Майдані активну роль. На нещодавній лекції у Відні український науковець Микола Рябчук розповів історію художника-єврея на Майдані, якого запитали, чи вважає він, що поряд із ним протестують також антисеміти. І художник-єврей відповів: Так, він вважає, що ймовірно, серед них є й антисеміти. Однак у спокійніші часи він ходив у Філармонію - і теж думав, що серед аудиторії поряд із ним є й антисеміти. Але ж вони були там не через це.

Розмаїття Майдану є не лише етнічним, релігійним чи мовним - але й соціально-економічним, ідеологічним, і включає людей різних поколінь. Динамічність (і ризикованість) такого поєднання різношерстних сил нагадує Армію Крайову - польське підпілля, що боролось із нацистами - чи Солідарність, антикомуністичну опозицію 1980-х років.

Ці два великих рухи опору Польщі також включали в себе широкий спектр учасників - як правих, так і лівих - людей, які інакше ніколи не виявилися б на тому самому боці. Поляки здатні зрозуміти тимчасове подолання політично-ідеологічного поділу заради постання проти того, що сприймається як більше зло.

Вони також знають, що після перемоги цей поділ повернеться - можливо, у вигляді помсти. Однак залишається щось магічне: поєднання столярів і фізиків, електриків і романістів, будівельників і програмістів, студентів і бабусь, вагітних жінок і афганців, українських націоналістів і правовірних іудеїв, священиків і активістів за права геїв.

Останні перетворили свою гарячу лінію ЛГБТ на гарячу лінію Майдану в цілому. Це - громадянське суспільство в його піднесеній формі. Майдан став справжнім "паралельним полісом", який організовував їжу, одяг, музику, лекції, медичну допомогу, покази фільмів та тренування з громадянської непокори.

Катерина Міщенко - молода перекладачка Теодора Адорно й Вальтера Беньяміна - спершу прийшла на Майдан, щоб писати про європейські мрії українців. Але, як сказали мені вона й інші під час нещодавної бесіди в Інституті гуманітарних дисциплін у Відні, після того, як вона там опинилась, питання змінилося на "як я можу взяти в цьому участь?"

Вона поїхала в лікарню, де побачила, як за метри від неї поранених протестувальників викрадають задля тортур найняті Януковичем бандити. Вона почала організовувати людей для захисту пацієнтів у лікарнях.

Мить, коли інтелектуали й робітники, батьки й діти об'єднуються - за визначенням швидкоплинна, однак тим не менш вона є надзвичайною. Це було диво Солідарності в Польщі. Й це те, чого більшість людей ніколи у своєму житті не зазнають.

Є щось іще, знайоме - можливо, інтуїтивно - багатьом полякам: той Augenblick, ексзистенційна миттєвість прийняття рішення, коли на карту ставиться все. Якоїсь миті можна було ледь не власною шкірою відчути, що люди на Майдані прийняли рішення: Якщо буде необхідно - вони готові піти на смерть.

Столиця горить, найкращі з молоді готові віддати власне життя, жінки виготовляють коктейлі Молотова (друг із Польщі писав мені, що серед його молодих колег у Києві "дуже багато дівчат, які, звісно, в сотню разів більше схильні йти на ризик, ніж хлопці") - все це нагадувало картинку Варшави в 1944 році.

Саме ці глибини історії Польщі дозволили міністру закордонних справ Радославу Сікорські поїхати в Київ на переговори про угоду, що поклала б край найгіршому насильству. Це завдання - не для тих, у кого малий досвід крайніх ситуацій, які німецькою мовою називають "граничними" (Grenzerfahrungen).

"Палац Культури" у Варшаві збудував Сталін. Тепер підсвічується синьо-жовтими кольорами

Зрештою, йшлося про те, щоб сісти за стіл із бандитом, переконати його припинити вбивати людей і скоротити термін власного перебування при владі, знаючи, що за якусь сотню метрів на вулицях убивають людей і що кожна додаткова хвилина означає більше загиблих.

За цих обставин було непросто переконати живих, що вони не зраджують своїх загиблих друзів, погодившись на компроміс. Лідери Майдану ставилися до цього з підозрою - і зрозуміло. За словами Сікорські, "настрій не сприяв" підписанню угоди.

Він намагався переконати їх, використавши всі можливі, аргументи, включно з емоційними, з власної - польської - історії, історії невдалих і вдалих повстань за свободу. "Якщо ви цього не підтримаєте - у вас буде воєнний стан, армія, ви всі помрете", - нарешті сказав він представникам Майдану. Зрештою 34 людей проголосували за те, щоб прийняти угоду, двоє були проти.

В роки перед створенням Солідарності, чеський філософ Ян Паточка був одним із найважливіших голосів незгоди в комуністичній Східній Європі. Паточка провів останні роки свого життя (перш ніж сам став жертвою таємної поліції) в центрі дисидентського середовища, яке складалось як із колишніх сталіністів, так і з колишніх жертв Сталіна.

В одному з останніх своїх есе, написаному в середині 1970-х, Паточка писав про війну, про лінію фронта як про зустріч зі смертністю, яка до глибини душі приголомшує тих, хто переживає цю зустріч.

Він писав про "трансформацію сенсу життя, яке тут зашпорталось об ніщо, об кордон, через який воно не може переступити - за яким усе змінюється". Ця зустріч із пітьмою, з боротьбою та смертю можуть об'єднати навіть людей з протилежних сторін. Це не солідарність тих, хто забув або пробачив. "Солідарність приголомшених, - писав Паточка, - це солідарність тих, хто розуміє".

Сікорські зміг переконати українців, що він їх розуміє - бо він їх розуміє. У Варшаві 1 серпня 1944 року польська Армія Крайова повстала проти німецьких окупантів. Через три дня польське командування закликало Лондон: "Категорично просимо про негайну допомогу".

Надійшла відповідь: "Загалом, хоча уряд Його Величності, звісно, прагне надати всіляку можливу допомогу польсоким силам, що бортються проти спільного ворога, він не може подолати серйозні географічні та інші інструментальні труднощі, які, на жаль, перешкоджають наданню такої допомоги". Цілий серпень і вересень 1944 року Західна Європа спостерігала, як Варшава згоряє дощенту.

Польський есеїст Міхал Сутовскі, описуючи пасивність Європи, застеріг, що ми не маємо права очікувати від українців пробачення за нашу байдужість.

У жовтні 1944 року, після поразки поляків, тих, хто вижив, запроторили до німецьких концтаборів. Через кілька місяців радянська Червона Армія перейшла річку й зайняла порожнє місто. Згодом сталінський режим збудував поверх попелу Варшави велетенські будівлі. Найбільшою став Палац Культури - монументальний подарунок Сталіна полякам, який височить у центрі Варшави.

Від 20 лютого цей будинок по ночах освітлювали синьо-жовтим - жест солідарності приголомшених.

майдан польща інозмі

Знак гривні
Знак гривні