Один намет на Майдані. Люди приїхали самі, самі зробили житло, самі організовують побут (спецпроект Механізм Майдану)

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 58493 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 10/01/2014Дата публікації

У наметі темно, мов у печері. Зайшовши всередину, спочатку нічого не вдається роздивитися – тканина, з якої він пошитий, дуже цупка та не пропускає денного світла. Живуть хлопці в спартанських умовах, але, все ж, це краще, ніж ночувати на вулиці. Інтер’єр максимально простий: праворуч від входу – буржуйка, за нею – п’ять тапчанів, застелених старими ковдрами. Вздовж правої сторони намету лежать пакунки з продуктами. Ось, власне, і все.

Автор: Любов Величко, спецпроект "механізм Майдану"

Життя на Хрещатику

Живуть у наметі восьмеро пікетувальників. Їх тимчасова домівка розмістилася на проїзджій частині прямісінько навпроти будівлі Київради. Надпис на триметровому жовтоблакитному прапорі - «Заліщики» (районний центр, в якому проживає 15 тисяч людей) для всіх «місцевих» значить, що тут живуть усі, хто родом із Тернопільщини.

Хлопці кажуть, що охороняють Майдан цілодобово. Чергують по 4 години – по четверо. Сплять охоронці по черзі, тому замість восьми у наметі всього п’ять спальних місць.

- Вночі холодно, тому гріємося біля вогнища, п’ємо чай, каву. А вдень можна трохи поспати, - каже Сергій, невисокий худорлявий чоловік в сірій фуфайці, підкидаючи деревину в вогнище.

- А звідки дрова берете?

- Дрова та воду нам волонтери щодня привозять.

Але сплять хлопці небагато. Кажуть – в такий неспокійний час зовсім не спиться. До того ж, партизанські умови проживання, вочевидь, не сприяють міцному сну. Мітингарі кажуть, що коли були десятиградусні морози, то спали у наметах повністю одягнені, навіть у верхньому одязі. А тепер, поки на вулиці не так холодно, можуть лягати під ковдру без кожухів – буржуйка справляється.

- А хто ж вас усіх організував?,- цікавлюся я, стискаючи в долонях пластиковий стаканчик із гарячою натуральною (!) кавою, якою мене чемно пригостили єромайданівці.

До розмови долучається Богдан Вронський, вусатий посивілий чоловік в чорній кепці і малиновому жилеті (як виявилося пізніше – моральний авторитет та неформальний лідер групи):

- У Заліщиках ще 3-го грудня був створений Штаб спротиву. Приміщення для штабу дав місцевий бізнесмен. Він та ще кілька підприємців пообіцяли оплатити дорогу до Києва автобусом. В той же день почали формуватися списки усіх бажаючих, хто хоче їхати на Майдан.

Я записався одним із перших. 5 грудня був вже в Києві. А на наступний день ми з товаришами причепили на «йолці» надпис на білій тканині «Заліщики – за ЄС».

Пікетувальники кажуть, що валізи до Києва зібрали швидко. Шкарпетки, нижня білизна, зубна щітка і зубна паста, бритва, мило, рушник, і найголовніше – провізія – ось стандартний набір речей, котрі євромайданівці беруть з собою у похід.

- Облаштуватися на Майдані одразу після приїзду було не так вже й складно. В перші дні грудня жили в Жовтневому палаці. Згодом заліщанський Штаб спротиву на зібрані громадою гроші придбав намет на передав нам його автобусом,- пояснює Богдан.

Колишній афганець каже, що порівняно з двадцятьма місяцями військової служби в «гарячих точках», для нього життя на Майдані – то «квіточки». Маючи досвід виживання в екстремальних умовах, він по приїзду в Київ із задоволенням почав допомагати своїм побратимам, котрі приїжджали пізніше: комусь намет облаштувати, когось на майданівську «роботу» призначити, - словом, став неформальним координатором тернопільчан. За це вони його і поважають і прислухаються.

- З місцевими хлопцями зі штабу знайшли спільну мову швидко. Домовилися – коли буде палатка, вони і буржуйки нам дістануть, і дошки. Змайструвати тапчан для нас, селян, не проблема. Бочки привезли волонтери на своїх автівках – частину бочок для барикад використали, частину – для вогнища. Теплий одяг та ковдри кияни поприносили в Київраду самі. А що ще треба?,- посміхається Богдан, розстібаючи куртку та показуючи три теплих светри під нею.

Найголовніше у поході – це харчі

За словами тернопільчан, їхні сім’ї та односельчани хвилюються за них, але всім серцем вболівають і підтримують. Гроші на автобус євромайданівцям в невеличких населених пунктах дають церкви. Харчі в дорогу та про запас теж приносять люди всім селом.

- Ми вже дві свині зарізали. Тушимо м'ясо і беремо з собою,- озивається Василь, високий повнуватий чоловік в сірій кофтині, поверх якої визирає акуратний чорний комірець. Він показує рукою в бік імпровізованої кухні, що розмістилася зліва від намету.

- А ще свині залишилися про запас?,- питаю в нього.

- Аякже. В мене ферма є. Крім свиней, корів тримаємо і всяку птицю. Правда, таке добро в нас в державі не дуже цінується. Молоко за копійки віддаємо, а скільки клопоту біля тої корови, знаєте?, - з розпачем махає рукою, та, побачивши мою щиру зацікавленість, хазяйновито підводить ближче до невеличкого низенького столика, застеленого старою коричневою скатертиною та газетами.

- Ви ж знаєте, ми до вашого приходу не готувалися. Але, дивіться, у нас все є: шинка, тушкована свинина в банці, копчене сало – все домашнє. Хліб печений – теж із західної України привезли. А квашену капусту, огірки, помідори, сосиски, варену квасолю та печиво нам кияни вчора принесли. На гаряче – борщ. Он – ціла каструля. Хочете спробувати?, - показує Василь на потертий обвуглений казанок; потім відкриває кришку із 10-літрової алюмінієвої каструлі, до самого верху наповненою бутербродами із сиром та ковбасою – її передали волонтери зі столової Будинку профспілок.

Борщ на бочці.

І справді, найбільша цінність для євромайданівця – це продовольство. Мітингарі кажуть, що краще, коли кияни приносять бутерброди, ніж гроші. Мовляв, бутерброд точно не пропаде, а фінанси є фінанси…

Із особливою вдячністю Василь розповідає про пожертви від, м’яко кажучи, незаможних людей.

- Бабуся он вчора приходила. Бідно вдягнена, років за сімдесят. Принесла ментолових карамельок – роздавала всім «палаточникам», щоб не хворіли. Я її обняв, як рідну. Матір свою згадав, - каже він, ледь стримуючи сльози, - У цьому – душа України. Такий у нас народ.

Чистота – ознака європейськості

Жваво обговорюючи біля вогнища тему євроінтеграції, хлопці беруться доказувати, що українці мають ментальність європейців.

- Ви ж подивіться, у нас в компанії всі палять, але ніде біля намету немає жодного недопалка! Сміття щодня прибираємо – ми не такі, як ті, що в Маріїнському парку «мітингували». У нас порядок. Як в армії,- переконують вони мене, озираючись на всі боки та показуючи пальцями на прибраний асфальт.

Сміття вивозять волонтери. А мішки для сміття закуповує київський штаб на гроші, які пожертвували небайдужі.

- Ви думали, що ми тут по вуха в мотлосі, як бомжі? Де там!

Прибираємо нашу територію і самі можемо митися і бритися кожен день.

«Лазні» організовують волонтери в квартирах киян, які хочуть допомогти євромайданівцям. Кожному видається своєрідний квиток – невеличка картонна картка, на якому написана дата та точний час, коли можна приїхати помитися. На зворотньому боці – карта проїзду. Уже по приїзду кожному безкоштовно дають шматок мила, шампунь, одноразову бритву і рушник.

Три категорії мітингарів

За спиною хлопців біля намету висять кілька помаранчевих касок із написаними маркером фразами «Не злиЙ Майдан», «Ганьба бандитам». Одна із касок, втім, відрізняється від інших. Вона зелена.

- Із фронту хтось привіз?,- питаю.

- Та ні. То мені Спілка ветеранів Афганістану подарувала. Практична річ. Без неї – як захищатися від бандитів у формі?,- каже Богдан.

Неформальний лідер намету Богдан показує своє фото зі служби в Афганістані. Розглядаючи покоцану каску, згадує про те, як 11 грудня під час спроби зачистити Майдан міліціянти знищили намет, в якому він жив.

- Перемолотили все, намочили одяг чимось. Ось – подивіться, навіть посвідчення моє, яке було в куртці, зовсім розмокло… Фото та ім’я розмилися. Добре, що заздалегідь на всяк випадок ксерокопію зробив. Тепер разом їх ношу, - показує він зім’яте картонне посвідчення, на якому ледь-ледь можна розгледіти штамп та фото.

Афганівець каже, що після приїзду в Київ жодного разу не повертався на вихідні в рідне село. І присягається, що допоки діючу владу не буде прибрано, додому не поїде.

- Рідні, мабуть, за вами сумують. Як і ви за ними…- співчуваю я.

- Вдома мене нікому чекати!,- з надривом заперечує мій співрозмовник.- В нас, на Західній Україні роботи не вистачає. В мене он жінка – в Італії, діти – теж на заробітках… Тому й стоїмо – хочемо, щоб українські сім’ї не розлучалися, не бідкалися по світу, а могли заробити, щоб прогодувати своїх дітей тут, в Україні.

І справді, всі тернопільчани, з якими я розмовляла, виявилися формально безробітними. Щоб захистити своє право на краще життя, вони на деякий час відмовилися від робочих поїздок за кордон.

- Ми університетів не закінчували, але ніякий професіонал не зробить кращого євроремонту, як ми, - додає Олег, молодий парубок із глибокими синіми, мов волошки, очима. Видно було, що йому ще немає й тридцяти, але його руки здалися набагато старшими за свого хазяїна – грубі та потерті, в мозолях та глибоких сірих зморшках.

Олег приїхав із невеличкого села Голігради. Він, як і десятки тисяч його земляків, заробляє за кордоном. Працював і в Польщі, і в Росії, і в Чехії, і в Німеччині. Бо ж має двох синів, і їх треба чимось годувати і вдягати.

Виявляється, людей, які живуть на Євромайдані із перших днів – одиниці. Олег виявився одним із багатьох, хто приїжджає до Києва на чергування на тиждень, а потім на кілька днів повертається до рідних. Чоловік каже, що це вже втретє він приїхав на Майдан.

- Із нашого села вже більше сотні людей побувало на Євромайдані. Як тільки збирається група із двадцяти чоловік, щоб був повний мікроавтобус, то одразу ж їдуть. А назад приїхати теж не проблема. І все безкоштовно – за рахунок грошей, які кияни кидають до трьох скриньок для пожертвувань на підтримку мітингувальників.

Втім, є і третя категорія мітингарів – так званого, «сімейного» типу. Це коли чоловіки приїзджають на Євромайдан разом з жінками. І для кожного знаходиться робота. Чоловіча – охороняти порядок, жіноча – готувати їжу на кухні в Будинку профспілок чи в Київраді.

Ті ж, хто приїхали поодинці, зв'язок із рідними підтримують щодня. Телефони заряджають в будівлі Київради та Будинку профспілок. А самі комунікабельні мітингарі регулярно викладають фото із барикад на спеціально створеній сторінці в Фейсбук. За це відповідає Богдан – в нього є ноутбук.

- Ви що думали, що ми, бендерівці, - дикуни?,- жартує він.- Долучайтесь до нашої групи в Фейсбуці, ми будемо тримати вас в курсі подій!

*******

Важлива складова бюджету інтернет-видання TEXTY.org.ua- пожертви читачів

Якісна і нерозважальна журналістика, яка працює в інтересах публіки, потребує затрат і в принципі не може бути прибутковою. Але натомість вона є суспільним надбанням, як, наприклад, чиста вода. Тому фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Якщо ви здійснили пожертву, повідомте будь ласка нам на адресу texty.org.ua (равлик) gmail.com Це потрібно для того, аби ми могли відзвітувати вам, куди витратили зібрані кошти

Як можна перерахувати кошти:

EugeneLakinsky(НА)gmail(КРАПКА)com - наш рахунок на ПейПел;

096 551 68 93 - гроші на рахунок можна слати і на телефон - це Київстар. У Київстару з'явилася можливість перевести гроші з телефону на кредитну картку. Телефон тільки для збору пожертв, зв'язатися з нами можна по емейлу texty.org.ua @ gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!