CNN зняв фільм про самоселів Чорнобиля. Ці люди на 10 років пережили своїх евакуйованих ровесників.

Американські документалістки Голлі Морріс та Ен Богарт зняли фільм «Бабусі Чорнобиля». І їх цікавило у першу чергу, чи рідна оселя й громада спроможні змагатися з радіацією, чи впливає щастя на довголіття і чи любов до рідної землі пом’якшує життя.

Минулого тижня СNN показала документальний фільм «Бабусі Чорнобиля» (The Babushkas of Chernobyl). Його копродюсер і режисер Голлі Морріс (Holly Morris), лауреатка чотирьох премій Emmy та премії Едварда Мерроу, розповіла про цю стрічку на сайті СNN. Найбільше її та партнерку Ен Богарт (Anne Bogart) вразили ставлення до життя і непоказна мужність мешканців чорнобильської зони відчуження.

26 квітня 1986 року внаслідок випробувань із охолодженням вибухнув 4-й реактор Чорнобильської АЕС. Через ядерну пожежу, що тривала 10 днів, було вивергнуто у 400 разів більше радіації, ніж від вибуху атомної бомби, скинутої на Хіросіму. На сьогодні це найстрашніша ядерна аварія у світі. Плавлення реакторів на АЕС «Фукусіма-1», що почалося 2011 року, триває й досі. Як і в Чорнобилі.

Майже через 28 років після катастрофи 4-й реактор все ще повільно кипить під саркофагом – покриттям із бетону й металу, наспіх спорудженим після катастрофи. Він потріскався, заіржавів, з нього просочується радіація. Частковий обвал покриття торік у лютому обернувся страхітливим відлунням у всьому світі.

Інакше не могло бути. Під реактором – 200 тонн лавоподібних радіоактивних речовин, а будівництво нового, безпечного, покриття для розміщення й захисту планується завершити не раніше 2015 року. Із запізненням вже у 15 років. Історія цієї ядерної катастрофи ще на ранніх стадіях.

Cьогодні ґрунт, вода та повітря Чорнобиля одні з найзабрудненіших на Землі. Реактор знаходиться в центрі зони відчуження площею 1 тис. квадратних миль. Це ізольована нічия земля, укомплектована охоронцями.

Тут діє паспортний та радіаційний контроль. Усередині зони – сотні немаркованих і не позначених на картах поховань із технікою, зваленою після очисних робіт слідом за аварією 1986 року. Тепер в Україні ще чотири АЕС скидають у зоні відпрацьоване паливо. Це моторошна правда.

Чому ви в Чорнобилі? Бо тут моя оселя

Серед складних розрахунків та компромісів реального життя, в яких стикаються наука й політика, щоб визначити життєздатність ядерної енергії, часто втрачається довга, сповнена глибокого смислу, чорнобильська людська притча. Її частково втілює незвичайна громада близько 130 людей – так званих самоcельців у чорнобильській зоні відчуження.

"Бабусі Чорнобиля" кадр з відео СNN

Майже всі вони – жінки. Чоловіки вимерли якщо не внаслідок підвищеного випромінювання, то через надмірне вживання алкоголю й куріння. Після аварії із зони було вивезено близько 116 тис. осіб. Приблизно 1200 з них не змирилися з такою долею. Жінки, яким тепер по 70 та 80 років, – останні з тих, які вижили. Вони кинули виклик владі й, схоже, здоровому глуздові, незаконно повернувшись невдовзі після аварії в оселі своїх предків.

Я знімала їх та брала інтерв’ю в цієї неймовірної громади з 2010 року.

Розкидані по зоні села-привиди мовчать – глухі, страхітливі та забруднені радіацією. Чимало з них після аварії зрівняли з землею бульдозерами. Інші лишаються мовчазними залишками трагедії та середовищем для всюдисущих диких кабанів. Тим не менш, у деяких селах живуть по одній, по двоє чи по 8–12 бабусь.

Самоселка Ганна Заворотня розповіла мені, як влітку 1986 року пробиралася крізь зарості назад до свого села. «Стріляй по нас і вирий могилу, – сказала вона воякам, які схопили її та інших членів родини. – Інакше ми лишаємося тут». Вона дала мені шматок теплого сала зі щойно заколотої свині.

Чому вони обрали життя на мертвій землі?

Невже вони не знають про ризики? Чи вони збожеволіли й нехтують ними? Чи, може, те й інше? Для нас, жителів Заходу, що глибше зв’язані з лептопами, ніж із землею, зрозуміти таке важко. Та ці жінки дивляться на своє життя зовсім інакше.

Коли я запитала Ганну про радіацію, вона відповіла: «Радіація мене не лякає Лякає голод».

Вони пережили сталінський голодомор-геноцид 1930-х років, що знищив мільйони українців. Потім – нацистську окупацію 1940-х. Декотрих жінок відправили до Німеччини на примусові роботи. Коли через декілька десятиліть існування радянської влади сталася аварія на Чорнобильській АЕС, вони вже не захотіли тікати від невидимого ворога.

«Бабусі Чорнобиля». Кадр з відео СNN

Народжувати дітей вони вже давно не могли, тому самосельцям дозволили лишитися тут напівнелегально. Ліпше прожити п’ять щасливих років, міркували вони, ніж п’ятнадцять приреченими у висотках у передмістях Києва. Мешканці українського Полісся, де розташований Чорнобиль, звикли жити серед лісів та степів. Їм важко пристосовуватися до міського середовища. Серед них поширена проста непокора. «Нам казали, що в нас болітимуть ноги. Вони й справді в нас болять. Ну то що?» – розповіла мені 80-річна жінка.

А як щодо їхнього здоров'я? Життя на землі загартовує й має свої переваги, але водночас і ускладнення, пов’язані з отруєнням навколишнього середовища радіоактивним забрудненням цезієм, стронцієм та америцієм. Всесвітня організація охорони здоров’я (WHO) прогнозує внаслідок Чорнобильської аварії понад 4 тис. жертв.

Greenpeace та інші організації визначають число десятками тисяч. Однак усі сходяться на тому, що різко зростає число захворювань на рак щитовидної залози і що евакуйовані з Чорнобиля, як і люди деінде у світі, зазнають від переселення травм, тривог та депресії.

Що й казати: радіоактивне забруднення внаслідок аварії було смертоносним. Однак є інша, менш досліджена травма, пов’язана з Чорнобильською аварією. «Усе дуже просто. Вони вмирають від туги», – сказав мені про переселенців похилого віку чорнобильський медик, котрий щороку досліджує показники опромінення у зоні робітників.

Для сільської бабусі, яка відчуває землю на дотик, оселя – це весь космос. Вони казали мені: «Поїдете звідси – помрете. Тим, хто поїхав, тепер гірше. Усі вони вмирають від смутку. Рідна земля лишається нею завжди. Я ніколи її не покину».

Дивно, але те, що звучить як віра, може бути реальністю. Я не в змозі послатися на дослідження. Адже старі жінки, які живуть напівлегально на манівцях людського існування на враженій радіацією землі, навряд чи є пріоритетом для суспільства чи для таких досліджень. Та, як це не дивно, за словами місцевих чиновників і журналістів, котрі відстежували їхній шлях, схоже, що вони пережили своїх однолітків, які переселилися, десь на 10 років.

Як могло таке статися? Звісно, у старішому віці наражаються на менший ризик радіації. (Молодняк, до якого я відношу як тварин, так і людей, постраждав від неї більше.) Однак розгляньмо менш матеріальну, хоча настільки ж потужну ідею. Чи впливає щастя на довголіття? Чи любов до рідної землі, що відіграє таку важливу роль у тій частині світу, пом’якшує життя? Чи рідна оселя й громада спроможні змагатися навіть із радіацією?

Я в це вірю. І в це незмінно вірять бабусі з зони відчуження. З радіацією чи без неї життя цих жінок добігає кінця. Та їхнє існування й дух, яким воно було сповнене, спонукатиме нас дивуватися тому, що ризики в житті відносні, а прив’язаність до рідної оселі та чудовий стимул особистих рішень і власного волевиявлення змінюють життя. Такі несподівані уроки чорнобильської ядерної трагедії.

інозмі чорнобиль суспільство