Україна має талант. У жовтні три українських фільми вийшли в прокат
Місяць жовтень в цьому році можна було б назвати місцем українського кіно. Окрім традиційного фестивалю «Молодість», на якому цього року представлено п’ять прем’єр українських повнометражних фільмів, в цьому місяці в прокат вийшло також три ігрові стрічки, кожна з яких претендує на звання «досягнення».
Українські фільми дивилася: Олександра Киричук
«Параджанов», що отримав гран-прі «Одеського кінофестивалю», потрапив до лонг-ліста претендентів на «Оскар», «Вічне Повернення» Кіри Муратової отримав премію «Ніка» та визнання кінокритиків, а за показниками статистики дитячому пригодницькому фільму «Іван Сила» вдалося потрапити в десятку вітчизняного кінопрокату.
Кадр з фільму "Іван Сила"
Всі три мають свою цільову аудиторію та, більшою чи меншою мірою, навіть відповідають її запитам. Якщо в Муратової є вже своє стабільне але вузьке коло шанувальників-кіноманів, то два інші фільми цілком можна віднести до, так званого, «глядацького кіно», і формою і змістом орієнтованого на те, щоб приносити глядачу задоволення.
Як «Іван Сила», так і «Параджанов» доступною мовою, з додаванням гумору та спецефектів, розповідають приємні кожному правдиві історії слави національних героїв: легендарного українського борця Івана Фірцак та геніального автора «найкращого українського фільму» Сергія Параджанова.
При перегляді цих двох байопіків виникає враження, що не зважаючи на різницю в історичному та біографічному матеріалі, візуальній естетиці та режисерських підходах, вони є, орієнтованими на різну аудиторію, варіаціями одного сюжету.
Сюжет цей, якщо, коротко, зводиться до формули «як досягнути успіху в несприятливих обставинах».
Не секрет, що всі історичні, фантастичні, футурологічні чи утопічні історії розповідають передусім про сучасність. Сучасний контекст визначає наш погляд на інший часовий період, але, разом з тим, і часова модальність «минулого» чи «майбутнього» є встановленням певної перспективи, з якої ми дивимося на сьогодення. Якщо вірити в те, що «істина пізнається в порівнянні», то історія, вочевидь, якраз і покликана постачати нам матеріал для такого порівняння.
Скажімо, поняття прогресу за визначенням не можливе без певного «відсталого» минулого, на фоні якого тільки й можна констатувати якийсь «поступ».
"Параджанов"
Фільм про вірменського режисера, який став в 60-х роках в Україні культовим після того, як зняв стрічку про гуцулів "Тіні забутих предків". За цю роботу влада звинуватила його в українському націоналізмі.
На фоні «радянського минулого», зображеного в "Параджанові" сучасна Україна виглядає просто втіленою утопією. Спостерігаючи за репресіями і гоніннями на геніального режисера, глядач, подумки зітхає з полегшенням і дякує богу історії за те, що все це вже в минулому. Хоча нинішня істерія навколо гомосексуалістів, яким був і Параджанов наводить на думку, що все може повернутися.
Якби важко кому не було, сьогодні принаймні режисерів не саджають до в’язниці, а, навпаки забезпечують державною підтримкою. Всі ми і так вже привілейованій позиції, користуємося благами свободи та демократії. Щоб це зрозуміти, потрібно просто пам’ятати свою історію.
«Іван Сила»
«Іван Сила» теж показує нам міфічний минулий час нездоланних соціальних бар’єрів та класового упередження, коли сільське походження було для людини тавром і вироком на все життя. Та навіть в таких складних умовах «справжній талант» вихідця з низів Івана Фірцак, підкріплений його чистим серцем, зміг пробити собі дорогу нагору.
Тому що у світі режисера фільму для справжнього таланту не існує перешкод. – Так само, як і Параджанов, за всієї протидії системи, зміг таки зняти свої геніальні фільми та отримати всесвітнє визнання. «Не завдяки, а всупереч» - ось як складаються біографії геніальних людей, на цьому популярному твердженні базуються два фільми.
Параджанов в якийсь момент навіть говорить в фільмі про те, що тюрма творчій людині насправді йде тільки на користь, збагачуючи її розуміння життя.
Як не дивно, але цей мотив позбавлення волі, що трактується як «труднощі на благо», присутній також і в фільмі «Іван Сила».
В останньому, в силу іншого історичного контексту, йдеться про інший різновид неволі - експлуатацію, адже дія відбувається в капіталістичній Празі. Головного героя корумповані правоохоронні органи буквально продають в рабство власниці цирку баронесі Бухенбах (Ольга Сумська). Його непересічний талант слугує основним джерелом приватного збагачення баронеси, при цьому сам Іван Сила позбавлений жодних прав, в тому числі і свободи вибору.
Втім, все ж таки перед нами історія успіху. Зрештою, саме завдяки своїй експлуататорці, Іван Сила і отримує світову славу. Саме в цирку баронеси, вдіється йому підкорити світ і стати легендою, а остання, до того ж, в останній момент розкаюється і відпускає свого підневільного на свободу. – На чому, до речі, його кар’єра і закінчується.
З чого можна зробити висновок, що якби не її бажання наживи та рабовласницька поведінка, то українська історія ніякого Івана Сили й не знала б, - будучи «вільною людиною» останній надав би перевагу сільському господарству, загубивши свій талант утилітарним підходом.
З обох фільмів випливає, що так чи інакше, капіталістична експлуатація, чи тоталітарні репресії (очевидно, і те й інше), справжньому таланту йдуть тільки на користь, адже тільки долаючи труднощі чи слугуючи чиємусь збагаченню, він може розкритися повною мірою.
Цікаво, до речі, що вершиною успіху, як Параджанова, так і Івана Сили слугують гастролі в Європу.
Після підкорення Європи, Іван Сила завершує свою кар’єру (адже далі вже прагнути нікуди). Фінальна сцена «Параджанова»: режисер приїздить до Парижу презентувати на фестивалі свій фільм, і, після відвідування Ейфелевої вежі, засинає щасливий на лавці біля центру Помпіду. – Сцена, що відсилає, очевидно, до вислову «побачити Париж і померти».
І хоч Параджанов після Парижу не помер і зняв ще не один фільм, у фільмі Аведікяна-Фетисової, саме «завоювання Парижу» слугує щасливою розв’язкою його життєвої драми: ми розуміємо, що «життя вдалося», євроінтеграція пройшла успішно.
«Вічне Повернення»
Фільм Муратової, звісно, з цього ряду вибивається. Він і не біографічний і не «глядацький», і не про успіх, і не гордість за країну, він типовий арт-хауз. В фільмі навіть немає сюжету, тільки ситуація, - а це складні життєві обставини, з якими має справу головний герой, - яка через численні нав’язливі повтори поступово перетворюється з драми в комедію.
Втім характер труднощів, з якими він зіткнувся - цілком в іншій площині: головний герой не може зробити вибір між коханою дружиною та не менш коханою коханкою. Але, що характерно, як і героям попередніх фільмів, йому для щастя потрібно обмеження свободи (вибору). Саме тому він приходить до своєї давньої подруги зі своєю дилемою з метою наділити її безроздільною владою: «я вирішив, що як ти скажеш, так і буде».
І хоч жоден із запропонованих нею варіантів його не задовольняє, викликаючи натомість обурення, все ж відповідальність за його долю тепер повністю лежить на ній.
Сядь, Промокашка,
