Д

Детективна розповідь Шевельова про те, як його завербувало НКВД і як вдалося вибратися на Захід

Пояснювати Харківські міській раді хто такий Шевельов немає сенсу. Користуючись сплеском уваги до видатного науковця ТЕКСТИ публікують його автобіографічне есе про окупований Харків, втечу на Захід і сковородинську практику в житті. «Німці заохочували записатися до так званих Volksdeutsche. Досить було мінімальних «свідків». Цих «німців» підкуповували харчовим утриманням, що у виголоднілому й бездомному Харкові важило дуже і дуже багато. Н. не робив спроб стати німцем».

Есе називається «28 днів особливої служби соціялістичній батьківщині і по тому». В ньому розповідь ведеться від третьої особи, персонажу Н. ТЕКСТИ публікують есе із скороченнями. Повну версію читайте тут. Або у книзі «Оксана Забужко Юрій Шевельов Вибране листування на тлі доби»

.Від квітня і далі чимраз ясніше проймала тривога. Нестримним потоком котили військові ешелони на захід, на захід, на захід. Пасажирські поїзди відводилися на запасні колії, часто стояли там годинами. Пізніше була створена легенда про хижу Німеччину, яка зненацька напала на безборонну овечку — Росію. Але овечка активно готувалася проковтнути свого аґресивного вовка. Німці випередили росіян — не знаємо, наскільки, але знаємо, що не набагато. Н. вирішив не купувати путівку на літо. Він, бач, любив Крим. Але голову на плечах треба було теж мати.

….Рішення Н. — де бути у війні та як не бути — може, не було б таке виразне, як воно стало 1941 року, якби іншою була хронологія йогонародження. Певна річ, він знав би, що ця війна не була його. Росія благала про порятунок батьківщини, Німеччина горлала про порятунок Европи. Н. знав, що яка б не була фразеологія, не буває воєн, щонайменше між великими державами, без грабунку майна і території, і пусті слова про право. І про чиєсь визволення. А поза тим не був же він ні німець, ні росіянин, а отже... Важить у формуванні поглядів школа. Школа навчає, але вона й прищеплює брехні.

…Запишемо собі дату. 17 вересня 1941 року, близько десятої години ранку. Дзвінок пролунав.. Цей дзвінок був до Н. (Попередження телефоном не було і не могло бути, бо не було телефона. На соціяльній драбині Н. був не на найнижчому, але далеко не на найвищому щаблі. У ті роки таких громадян записували в чергу на телефон, але телефона не ставили.) Гість, що оце дзвонив, мав вибір піти ліворуч до Н. або до Сербиних праворуч. Він, не питавши, пройшов до Н. Тут мало відбутися те, що й досі відбувається в таких обставинах: Н. мав вирішити, якою мовою говорити із незнайомцем — українською чи російською. (Гість першим не заговорив.) Щось підказало Н. — російською.

Відчуття було правильне, від цього вибору розмовці вже не відходили. Гість роззирнувся, помітив — так потім з'ясувалося, — на полицях кімнати многотомник «Історії України» Грушевського, назвав своє прізвище: Галицький, блимнув своєю посвідкою і запросив піти з ним на розмову — чи дружню? — на розмову до КГБ на Раднаркомівській, зовсім близько.

Громадянки Н. не було вдома, від початку війни всі жінки з самого ранку вирушали по харчових крамницях — ану ж десь щось «дають», черги там треба було вистояти. Н. запитав, чи треба лишити записку громадянці Н., і йому сказано, що робити цього не слід. Бажання гостя, — звісно, наказ.

…. Бюрократичних перешкод у вступі до будинку КГБ не було, окремої перепустки на Н. не було. Вартовий поводився, як зі старими знайомими, з обома. Трохи згодом до кімнати Галицького ввійшов ще колега чи помічник Галицького. Він назвав себе Гончарем. Галицький був єврей, Гончар — українець.

Розмова, якщо назвати це розмовою, тривала близько дев'яти годин, два «службовці» явно потребували чергування, мабуть, теж підкріплень. На гостя цей привілей не ширився, наскільки добра кухня КГБ — він так і не дізнався. Які думки снувалися під час цілоденної відсутности чоловіка в голові його Дружини, — це його гостителів не турбувало.

…Дальша серія була про дрібнішу рибку, про колег нижчого ранґу — доцентів, аспірантів тощо. Окремою серією були запитання про сексотів. У цих питаннях Галицький і Гончар навіть не дбали про те, щоб приховати від Н., свіжої жертви, хто саме був у них на обліку і на послугах. Так виявилося, що заслуженим серед них був Мусій Абрамович Файбишенко, Муся, сусіда Н. через вулицю. …

Програма присвячена Шевельову на ТВі. Через недоумкуватість харківської влади українці покійний науковець Шевельов став ньюсмейкером №1

Як сказав тоді Галицький своєму свіжому підопічному: «Ви не ворог, але у вас є помилки». Конкретно, як виявилося, тих «помилок» було дві. Одну послав йому Бог аж того дня 17 вересня: Грушевський на книжковій полиці. Але другу Галицький приніс уже з собою: була тоді нова постанова уряду про стипендії студентам. І Н., було відомо Галицькому, сказав, що ця постанова перегороджувала дітям колгоспників доступ до навчання у вищих школах. Відомості Галицького були правдиві. Н. справді таке сказав, і тепер був час покаятися. Він це й зробив, як належало. Діягноза Галицького була саме в точку... Це була «помилка», і груба. Але це не був злочин, Н. покаявся, і Н. став на шлях виправлення.

…Так і дружня розмова втрьох — Н., Галицький, раднаркомівський Гончар. Якоюсь мірою Н. склав свій іспит. Треба перейти до справи. Вона проста. Соціялістична батьківщина переживає важкий час. Н. повинен стати їй на допомогу, допомогти викрити її ворогів. Тільки інформація про прихованих і небезпечних ворогів. Не робити щось, а тільки сигналізувати. І тільки правду.

…Тепер треба виробити норми поведінки. Вони прості. Не треба ні з ким зустрічатися. Це просто, у коло-фронтовому місті люди не ходять один до одного в гості. Школи закриті, нема потреби туди йти. Ходити можна тільки до найближчого сусіда, Мусі Файбишенка. Він, звичайно, напише донос на H. A H. напише донос на Мусю. Муся не знає, що Н. доносить. Галицький не знає, що Н. знає, яку функцію виконує Муся. Суцільний водевіль.

... Н. був дев'ятирічним, денікінці захопили місто і другого дня той табір відкрили для оглядин, і батьки хлопчикові його туди взяли, ішли туди тисячі харківців, як на прощу, на вікопомну згадку про керівника катівні Саєнка. І він, хлопчисько, пам'ятав гори, таки гори трупів, сморід, уже сморід, ще недавно живих, ледь присипаних землею. Ще день чи два тому це були комерсанти, офіцери, поміщики, фабриканти, священики, усі класові вороги, а тепер це називалося боротьба кляс. Від того часу до 1941 року минуло зо двоє десятиріч, а над водевілем у свідомості Н. так і не розвіювався сморід недбалого і водночас систематичного і озвіріло-п'яного масового вбивства, що звалося боротьбою кляс….

…На двадцять сьомий день від першої візити Галицького Н. сказав собі годі. Він попередив Галицького, що хоче їхати на схід. Усе робилося по закону. Галицький не перечив. Мабуть, секретний діялог водевілю на дві дійові особи, Муся й Н., не приносив Галицькому цікавого матеріялу. Урожай був би багатший десь у Кзил-Орді чи якомусь там Актау. Туди вже з'їхалося досить людського матеріялу з-над, скажімо, Дніпра й допливів. Бадьоро він благослив Н.:— їдьте, ми вас знайдемо.

…Уже багато часу по війні Н. довідався з якоїсь газети, що Мусій Абрамович редаґує харківську обласну газету «Соціялістична Харківщина».

…З перспективи геть пізнішого часу вся авантюра виглядає поганим водевілем. Але в радянських тодішніх обставинах таких водевілів було багато. Одні так і лишалися сміховинками. Але мільйони дійових осіб, мобілізовані й наймані, як Галицький, «добровільні», як Н., держава в державі, усі в машкарах, з поміняними прізвищами, усі під щоденною загрозою, все облуда — Галицький, який зовсім не Галицький, Н., який не Н. …

Красний Лиман

Сказати про втечу з Харкова було легше, ніж утекти. Більшість залізничних ліній уже не працювали. Евакуаційні поїзди далеких маршрутів були завантажені вщерть, дощенту. На фронті злочином і вироком був полон, у запіллі злочином була не-втеча. Ніхто вартісний не смів дістатися в німецькі лапи, постав задум розхарковлення, знехарковлення, у-Харкові-не-буття.

…Стратагема їхнього авторства в той Сорок чорний рік була така. Н. виїде «дачним» поїздом до Шебелинки або далі по краснолиманській лінії, потім повернеться якнайнепомітніше до Харкова і вже не піде додому. Добра приятелька Левченкова, за фахом лікар-окуліст, візьме Н. до своєї палати, а там Бог дасть безпечне повернення до світу живих і цілих людей, уже під новою владою.

Це не була політична організація, не було політичної програми. Це було взаєморозуміння і взаємодопомога ЛЮДЕЙ, те — в підсвідомому зародку, — що пишномовно можна було назвати НАРОД. Не змова проти влади, але якоюсь мірою і змова. Н. не був навіть знайомий з лікаркою, знайомства не підтримувано і пізніше. Н. навіть не знав її прізвища. Єдине, що лишилося з цього епізоду, в якому вона ризикувала навіть життям, це посвідка, яка збереглася й досі…

З цією посвідкою Н. вийшов того ж таки дня на вулицю, це була Сумська. Після 12 днів темряви, задухи, тривоги, небезпеки. Безперервним плином тяглися валки німецького війська.

На пішоходах була народна гулянка, зустріч нового життя. Якась жінка кинула квіти. На будинку обкому партії вже був повішений німецький прапор з його хижою свастикою. На балконі обкому відчинилися двері. Витягли якогось чоловіка, зімпровізували шибеницю, чоловіка повішено, на грудях чимала таблиця з написом великими літерами «ПАРТИЗАН». Квітка зразу стала недоречною, гуляння не тривало довго.

Чемного Галицького з колегами вже не було, нова влада дуже чемною не була. Треба було лаштуватися на контакти — чи не-контакти — з новим хазяїном.

Чи були хоч би дні волі між двома неволями? «Хоча й волі, сказать по правді, не було». Красного Лиману Н. не знав, ніколи про нього й не думав…

У Красному Лимані H. провів тиждень, але в містечку він не був. Це не було місце і не був час для туризму. Коло самого вокзалу височів чималий, кількаповерховий барак для робітників, привезених із Галичини працювати на Донбасі в шахтах і на заводах. З наближенням фронту робітники повтікали до своїх домівок і родин… До порожнього бараку ніхто не показувався…

Уже перший крок на харківському ґрунті нагадав Галицького і продаж душі дияволові. Це було його місто. Звичайно, свої Галицькі були і в Красному Лимані. Але Н. їх там не бачив і міг забути. Тут? Що, коли Галицький ще не евакуювався? Коли вони зустрінуться на Сумській?

Згадувався гострий віршик Василя Курочкіна:

Осторожность, осторожность,

Осторожность, господа,

Патриот из патриотов,

Господин Искариотов

Приближается сюда.

(Цитую з пам'яті.)

Шаркоф

Не шкодило б розписати тут історію Харкова й українців Харкова за майже півтора року німецької окупації. Але те, що тут пропонується читачеві, — не історія загальна, а тільки міркування на тему нейтральности або опору зайдам. Н., герой цього сумного роману, не воював із росіянами у роки окупантів і зайд. Він годився на якийсь — кількаденний (?) ніби компроміс із німцями.

Він перейшов на німецький бік фронту. Але тепер, від жовтня 1941 року, як зберегти свою гідність? Здатися — не було б неможливо. Найпростіший спосіб — і німцями заохочуваний — був би записатися до так званої німецької народности (Volksdeutsche). Німці радо брали до свого складу людей, які казали, що вони німецького роду. Досить було мінімальних «свідків». Цим «німцям із народности» обіцяли в майбутньому порядні маєтки і блискучі перспективи в майбутній колонії на теренах Росії та України. А тепер їх підкуповували харчовим утриманням, що у виголоднілому й бездомному Харкові важило дуже і дуже багато.Н. не робив спроб стати німцем. Отим легальним шляхом. Тут треба було починати з усвідомлення ситуації і свого становища в ній.

Харків лежав у прифронтовій смузі. Своїх громадян він не мав. Людність міста складалася з військових німців і з місцевих людей. (Цивільні німці, які пробували осісти далі на захід, до Харкова не заїздили.) Німці тут не жили, вони їхали далі на фронт, найчастіше — ще далі, в небуття. У самому Харкові утворився невеликий німецький цвинтар, коло педагогічного інституту (де тепер Опера).

Невеличка українська громада спромоглася відвоювати будинок для «Просвіти» трохи на схід від Пушкінської. Але просвітяни чи не-просвітяни, з погляду адміністрації, звісно німецької, — вони не існували. Як не існували пацюки чи таргани. Армія могла вжити проти них, коли ті двоногі паразити ставали чимось загрозливі, дезинфекційних заходів, але ніхто не збирався надавати їм якихось прав або якось за них дбати.

Ніхто не мав наміру відновити електрику, водогін, міський транспорт, ніхто не уявляв навіть, щоб хтось із «місцевих» міг скористатися поїздом. Дикою фантазією було б сподіватися медичної допомоги.

Приватні контакти між місцевими цивільними й німецькими солдатами не були тотально заборонені, але не заохочувані, і ширших розмірів вони набирали лише у випадку тих, кого місцеві зневажливо називали «німецькі вівчарки», жриці еросу, за шмат гнилої ковбаси. Вони, мабуть, були б поширеніші, якби не цілковите або майже цілковите незнання чужих мов, — бар'єр, споруджуваний десятиріччями. Нащо місцевим дівчатам контакти (інакші від сексу)?

Та навіть у сексі на сторожі німецьких чоловіків стояли німецькі закони про чистоту [німецької] раси.

Місцеві були потрібні німцям — адміністрації й солдатам — для відплатних акцій. (Більш-менш за пропорцією десять за одного.) Н. оповідає з власного досвіду. Він ішов Пушкінською вулицею вгору від пам'ятника Пушкінові. Він ішов східним боком, з рогу бачив жвавий рух, незвичайний у порожньому, зальодоватілому Харкові, і перейшов на лівий бік вулиці.

Це був його порятунок. Усіх чоловіків, що показувалися на правому пішоході, німецькі солдати хапали й підтягали до найближчого вуличного стовпа. За кілька хвилин квартал перетворився на колонний зал, на анфіладу шибеників у передсмертних корчах. Ніхто з них не був ні в чому винний, ніхто їх не судив. Жваво діяли виконавці. Чи вони слухняно виконували наказ начальників, чи вони відчували зловісну насолоду нищення людських життів.

…А чи не було так само в дії тих червоних партизанів, які висаджували Хрещатик у Києві чи Палац піонерів у Харкові? Так чи так, усіма забута насолода убивством на Пушкінській у Харкові не сприяла «дружбі народів», німецького й українського.

…Н. восени 1941 вибився з обложеного міста до плантацій цукрових буряків у районі тракторного заводу, звідки він повернувся додому з тими буряками до міста — замороженими, засніженими, надгнилими, але вони втримали його кілька днів. А він же міг бути і партизаном, і ворогом.

Уже напровесні 1942 року, коли в місті остаточно вичерпалося все їстівне, а нового врожаю ще не було, Н. із санчатами вирушив пішки, у хурделицю, аж під Богодухів засніженими рівнинами, щоб виміняти вишивки роботи його сестри на щось поживне, і тріюмфально привіз до Харкова аж цілу конячу ногу. Нічого не було б легшого вартовим на роздоріжжях, як затримати Н., відібрати візок, а то й жартома підстрелити. Адже місцеві люди були ніщо. Якщо не ворог, то непотріб, плазма. І Харків був не місто, не Харків навіть, а якийсь покруч, Шаркоф звали його німці, хоч і німецьким місто це не було.

Покиньмо, отже, обложений, зачумлений Харків-Шаркоф. Місто-фантом, спогад про місто.

Анахорети Львова

Дата прибуття до Львова — 6 березня 1943 року. На тендері з вугіллям, ніч під дощем, чорні струмки на одежі, на обличчі, — як сажотруси. Львів був як Львів, дуже свій і порядно інакший… Війну ще тримали на ланцюжках офіційної пропаганди, в якій тільки проникливий здогадувався про розміри сталінградської остаточної катастрофи.

... Незабаром дядя Вася сповістив Н., що Н. уже «влаштований». Василь Сімович, любовно називаний дядя Вася, мав широкі впливи в українських колах Львова, у демократичних обставинах міг би, може, кандидатувати на президента, але був занадто порядний для такої посади.

…Тут на арену життєпису Н. виступає адвокат, або, як називали в старій Галичині, меценас Голубовський (назвімо його так). Це з ним тоді перекинувся кількома фразами дядя Вася. Саме про Н. Поза всяким сумнівом, Голубовський був українським патріотом, але це не стало йому на заваді прийняти німецьку державну приналежність (Reichsdeutsche). Членом нацистської партії він, скільки мені відомо, не був, хоч і таке сполучення в тих обставинах не виключалося.

Голубовський дістав урядове (себто німецьке окупаційне) доручення скласти при обласній адміністрації Львова комісію для виготовлення німецько-українського словника правничої термінології. На фронті не могло бути й мови про німецький рух уперед… Але німецька бюрократична машина дуже поволі усвідомлювала ці гіркі істини і далі плекала ідею розподілу Росії між Німеччиною і Японією, не знати — по Обі чи Єнісею, але десь там. Місцевій людності на захід від цих вододілів

Німеччина мала принести німецький закон, німецьке право. Для початку — в Україні. Так, німецьке право, але все-таки право. Порядок.

На центр юрисдикційної діяльности обирається Лемберґ-Львів. Українське місто, але з певними німецькими традиціями. Відповідно призначається українська людина, але формально, а певною мірою й культурно — німець, райхсдойче Голубовський. …

Тепер у комісії четверо. Вони мають створити передумови для кодексу. Тимчасом — словник правничої термінології. Прескриптивний. Сам Голубовський — голова і знавець німецького права; Паше-Озер-ський, експерт з радянського права, до якого українці, мовляв, звикли і люблять; пані Соня, львів'янка, яка секретарює й друкує; а оце відтепер — ще Н.

…Відмінність не тільки в словах. Сама структура права радянська й німецька настільки різняться, що навіть, здавалося б, однозначні слова і однозвучні виключають будь-яке порозуміння. Обговорення однієї львівської картки могло тривати годинами…

Комітет Голубовського з совєтчиком, львівською панянкою й «східняком» із Харкова не надавався на сцену з Ваґнерової «Валькірії». Відповідно, представники «вищої раси» не вчащали до чужорідного покою. Коли, вкрай рідко, це все-таки ставалося, неминучим був несмачний ритуал. У цьому будинку не говорилося ні добридень, ні добрий вечір. На всі пори дня віталося ідеологізованим гайль Гітлер. Між собою комітетники ім'ям Гітлера, звичайно, не перекидалися. Але коли відвідувач із породи «золотих фазанів» помилкою або навмисне забрідав до «ненормальної» території і так вітався, виходу не було.

Та це єдиний обов'язок цих ненормальних, недоречних зайд. Купити цією ціною право на те, щоб не робити нічого корисного для німців, здавалося не надто високою ціною.

… З гайль Гітлер або без того, те, що комітет робив, скидалося радше на іронічний, глумливо болючий саботаж, хоч саботажем воно не було. Комітет чесно опрацьовував свої картки. Була не його провина, що зникав той, для кого картки готувалися. Остмарк (східна територія) не потребував німецьких суддів і німецького судочинства.

…Пані Соня вирішила, що яка б не була доля Львова і її, вона нікуди зі свого міста не рушить. Коли вона дізналася, що Н. вирушає на Захід, до Лемківщини й далі, вона подарувала йому на дорогу валізку. Ця валізка зазнала чимало пригод, але доїхала аж до Америки. Дарунок і його мандри по-своєму символізували єдність України в та-рапатах тих гірких і небезпечних років. Було це як благословення батьківщини на мандри поза батьківщину.

Коли Н. їхав на захід, він думав про свої місяці у Львові. Були вони нелегкі, але попри все солодкі. Під чужою владою, але була це все-таки, коли можна створити таке слово, своїна. Робота? Вона була безглузда і кінчилася нічим, порожнечею. Вона не дала нічого ні росіянам, ні німцям. Як і в Красному Лимані, обом ворогам вона не принесла користи. Але ж саме цього Н. хотів. В обох випадках. Хоч у першому це було кілька днів, а в другому — майже півтора року. Сковороду знову згадував Н.: світ ловив мене, але не впіймав.

Анахорети в Берліні

Львівський правничий словник був не єдиним лексикографічним заходом німецьких урядових кіл на окупованому терені. Другим був сільськогосподарський, який був доручений Українському науковому інститутові в Берліні, а персонально — економістові Романові Димінському…

Проте, коли пройшла поголоска, що Львів припиняє працю над своїм словником (не має значення, що зовсім іншого профілю) і що Н. стає безробітним, Іван Мірчук, директор берлінців, вирішив скористатися з цього й перехопити Н. до свого інституту. Мірчук не був великим ученим, але він геніяльно вмів маневрувати між берлінськими партійними й колопартійними урядовцями, знав у цих бюрократичних фортецях усі ходи й виходи, досконало уявляв, як, коли, де і з ким треба перемовитися (німецький патріотизм не перешкоджав йому бути й справжнім українським патріотом), ставало в нагоді й те, що дружина його була німкеня, а дочка була німецькою фройляйн без догани. Чи треба додавати, що Мірчук був і членом націонал-соціялістичної партії? …

От до цього не дуже колективного колективу, не цілком наукового осередку науки тепер їхав Н. День запам'ятався тим, що саме тоді уряд заборонив усі театри. … Німецькі міста відтепер мали слухати музику алярмових сирен і какофонію вибухів бомб і мін, милуватися вогненними ріками, які ще недавно були вулицями. Десь годину тому.

Прибулець зі сходу погоджувався взяти відповідальність над коректами інститутського сільськогосподарського словника. Але з однією умовою: Н. буде приїздити до Берліна, але житиме в Пляуені (чому саме там — про це пізніше), забиратиме туди гранки, а потім привозитиме їх до інституту.

…Зрештою, сама подорож залізницею до і з Берліну, навіть не під бомбами, була іспитом на витривалість. Вагони на станціях треба було штурмувати, кожне вікно вагона було амбразурою фортеці, яку треба було взяти з боєм. Ні, одного разу Н. зробив таку подорож, але не вдруге, англо-американці заповзялися не допустити до видання словника Димінського. …

…Попри все, одне з останніх вражень з Берліну було добре. Одного вечора Віктор Петров запропонував Н. повечеряти в ресторані, але таки справді доброму. Чи є такі ще в Берліні? Так, він знає, десь у районі Курфюрстендаму. У гурманських здібностях Петрова ми ніколи не сумнівалися. Н. вагається, але спробувати можна. На адресі саме розвалене каміння. Н. готовий іти назад.

Він такий обурений, що навіть не треба казати: «А я ж казав!». Але Петров не здається — перелізьмо через звалища. Справді, за верхів'ям тих звалищ щось непрезентабельне, але щось. Петров веде туди. «Бомби ніколи не вціляють двічі у те саме місце», — каже він.

А всередині — столики під білими скатертинами, порцеляна сервізу, добірне меню, зразкова обслуга, талони з продовольчих карток вистригають, але все інше — ніби не було війни, альянтських гостей, навали руйновиння…

Чудо в Штрасгофі

У програму входило повернутися до Львова, сховатися на якихось півтора чи два місяці, на засніженій Лемківщині, перекрочити Словаччину і опинитися в Австрії. …

У Австрії, напад стався зненацька, і, якби не чудо, ледве чи врятувався б Н. із загрози. .. Штрасгоф уважався перехідним табором для привезених зі сходу. Тут їх мили, чистили, реєстрували і звідси посилали їх на працю. ….

Бездіяльного ранку Н. вийшов на прогулянку. Чого б він краще не чинив. Але він учинив. Не ступнув він і ста кроків, як до нього підскочили два молодики в цивільному. Вони були в дощовиках, як колись був громадянин Галицький у Харкові. Але їхні плащі були кращі, ніж у Галицького. Все-таки захід. Молодики зупинили Н., і один сказав (по-німецьки, як Галицький говорив колись по-російськи):

— Ваш пашпорт (Ihren Pass!).

H. показав. Не було сумніву, це були представники влади. Владі треба коритися. Крім того, все-таки це була Австрія, а Н. тут був чужинцем у приймах.

Молодик поклав пашпорт у свою кишеню, бічну, в піджаку, і сказав:

— За дві години в бараку X з речами. Ви зголосилися до дивізії СС — Галичина. Виїзд за дві години тридцять хвилин.'

Вони повернулися певними кроками і зникли за рогом будинку.

Потім Н. оповідав, що він був розгублений і безпорадний. Без пашпорта людина — не людина, податися нікуди не можна. Утекти — годі й думати. Колючі дроти, вартові вежі, сторожі. Скаржитися — кому? Н. пішов до свого барака й сів на лавку коло вікна. У голові майоріло — нізащо не піду до того клятого барака X з тими клятими молодиками. Невже потягнуть силоміць? Н. зажурився. До дивізії він не піде, хай там що. Так тривали хвилини за хвилинами.

Тут і сталося чудо. До барака, його «власного», «рідного» (ну, майже рідного) барака зайшла не така вже дуже молода, але й не стара жінка:

— У вас забрали пашпорт?

— Забрали.

— Сказали прийти до адміністраційного барака?

—Сказали.

— Нікуди не йдіть. Чекайте тут на мене.

Ця чудасія чекання тривала понад півгодини. Н. не знав нічого про жінку, ані її прізвища. Він твердо вирішив нікуди не йти, а більше не знав нічого.

Десь за півгодини жінка знову з'явилася. З пашпортом у руці... Н. подякував якнайщиріше. Бути в німецькому війську під будь-якими прапорами і в будь-якій стадії розгрому — ні. Жінки-рятівниці Н. не знав, — ні прізвища, ні адреси, таборових поліцаїв теж ні, — виявилося, що молодики в плащах були поліцаями, мабуть, таборовими, а може, й вищого щабля людоловами.

Виявилося також, що вони були українці й говорили українською мовою. Німецька була в них мовою влади. Хто була та жінка, так і не з'ясувалося. Видно, вона знала поліційне начальство і знала Н. Може, вона була присутня на якійсь доповіді Н., на якомусь його виступі. Таємниці жіночого серця? Не всю дивізію Галичина так створено. Але який відсоток?

Н. назвав усю подію чудом у Штрасгофі. І це було чудом. Усупереч усякій логіці, загально людській і воєнно-адміністраційній, світ знову не впіймав H. A в суті речі все було дуже просто. Зрідка нормальність перемагає. І світ стає простий. Гітлер крокує до самогубства, а Н. — до життя.

...Історію української або україномовної преси в Німеччині ще не написано, а слід було б. Серед німецьких видань для українських робітників, видань, народжених у Берліні, але тепер звідти вивезених, був ілюстрований двотижневик «Дозвілля», аполітично-розваговий, без злободенности, без фронтів і без повчань, хай робітники на кілька годин забудуть свою невеселу долю і свою не милу серцю примусову псевдобатьківщину, посміються над карикатурами й потішаться або зажуряться над віршами й оповіданнями.

Нелегко сказати, як редактором журналу став Свирид Микитович Довгаль. Був він чернігівсько-селянського роду, але переконання його партійна приналежність були есерівські…

Редакція «Дозвілля» формувалася поступово. Журнал доходив до читачів — українських робітників на німецьких фабриках, літературно зацікавлені робітники знаходили шлях до редакції. Довгаль літературно здібніших висував до німецької пропаганди, пропаганда зверталася до рабовласницького центру, це не відбувалося швидко, але кінець-кінцем, як колись молодого Шевченка, рабів випускали на волю, а це означало в зверхність Свирида Микитовича.

Вони відключалися від праці на заводах, переходили з гуртожитків-бараків до приватних кімнат у німецьких помешканнях, діставали продуктові картки, такі ж як німецькі, вельми ощадливі, але не до стадії голоду, могли користатися публічним транспортом... Це був уже статус інтелігента на державній службі.

… Свирид Микитович запрошував Н. ще зі Львова, ще з Штрасгофу. …

Н. почував: він не тільки не дав себе зловити ворожому й чужому — він зберіг себе і себесвоє, хоч воно було повне гіркоти і звад, і розбрату. Своїх і свого. Від Дінця і до межі Саксонії з Баварією.

Тепер, на весні 1945 року, на руїнах Европи, цей проростень, перещеплений з-над Дніпра, утримувався і харчово, і грошово, і житлово німецьким нацизмом. І, врешті, хто ж використовував кого?

В останні дні війни і німецької пропаганди в «Дозвілля» прийшла нова директива з пропаґандивного центру (чи ще в Берліні? чи ніде? Останні оберти маховика, коли рушій уже мертвий?), директива змінити характер журналу. Мовляв, розваговий його характер не пасував до напруженої ситуації, відкриймо журнал для політики, для пропаганди. Це було проти попередньої договорености Довгаля з німцями, і старші в редакції зібралися на нараду — що робити? Страйк і виклик — чи послух? Мучеництво (ґестапо ще функціонувало) чи зрада?

Питання було розпачливо болюче, але практичного значення воно, либонь, не мало: все йшло шкереберть, Берлін не існував, Гітлер і його ближче коло лаштувалося на смерть. «Дозвілля» ще друкувалося, але вже фактично не розповсюджувалося, що саме там друкується — не мало вже ніякого значення, оберти всіх машин розхитувалися, уповільнювалися і завмирали. Не було потреби воювати — навіть словами — за те, що не існувало більше. «Політизованих» чисел «Дозвілля» вийшло одне чи, може, два, не читав їх майже ніхто.

У квітні американці ввійшли до Пляуену. Актуальними ставали інші проблеми, насамперед виживання і спротиву примусовій репатріації.

Світ і далі ловив заїжджих зі сходу, світ в інших уніформах і з зовсім відмінною фразеологією. Вічне кружляння життя і смерти, вічний поспіх не знати куди.

Але в Красному Лимані, в Харкові, у Львові, в Берліні, Пляуені пронесено щось із сковородинської мудрости і навіть — чесности. Витримано позицію, кажучи словами Ромена Роллана з часів ще початку століття — au-dessus de la mêlée (понад колотнечею). Ми вибрали позицію невоювання в чужих війнах. Ніколи й ніде. Світ від цього не змінився, чи він може змінитися, але наші руки чисті. Майже зовсім чисті. Абсолютного нічого нема, тільки смерть.

Гашкіяна-Швейкіяна

… Чех в австро-угорській армії, найменше в світі дбав він за велич Австро-Угорщини та її не завжди героїчних збройних сил. Але Швейк, боронь Боже, не бунтував. Він старанно виконував усі накази своїх недомудрих офіцерів, так гіпер-старанно, що це дорівнювало бунтові. Він був — чи вдавав, що не сповна розуму (у чехів є на це убивчо-гарне слово blby). Гумор полягав у тому, що годі було розрізнити, що було занадто старанне, а що зідіотіле. І чи роман був антимілітаристичний, а чи просто пасквіль на вайлуватого чеха, що його недоречно вбгали в неоковирний мундир...

Від загальних міркувань тут уже слід повернутися до історії Н., від Красного Лимана до Гофу. Але ще не зразу, а поступово. Стисло і, хоч-не-хоч, більш або менш аподиктично.

Із чотирьох можливих шляхів суспільного розвитку два прямо ведуть до катастрофи: нищення інших і нищення себе. Із зовсім свіжих і загальновідомих прикладів перше можна проілюструвати експериментом Леніна-Сталіна-ЧК, друге — вже згаданим Хвильовим (поєднання обох — Скрипником). Ні один не веде до загального щастя (але що веде?).

…Третій нас тут цікавить, це шлях втечі від світу. Ідеально і по-різному, це — і тут ми в безпосередній нашій темі — Сковорода і..., та таки Швейк — тут ці два сходяться.

Четвертий — про нього можна б і не казати, бо на Україні він ніколи своїм і опереним не був, пробував його прищепити Петербург у XVIII — XIX сторіччі, а тепер пропонує прищепити Київ, про наслідки говорити тут рано, суть цього шляху — пересічність і добробут.

Тут уже говорилося про Швейка й менше про Сковороду. Приходить пора сказати про підстави для такого зближення наче зовсім відмінних постатей. Насамперед, треба скинути з рахунку ту індивідуальну рису, якою щедро наділив його Гашек — тупоумність, blbost, риса не істотна, а маскувальна. Найлегше знайти його сутність, цього героя, мінус неістотне — в літературі.

У житті риса ця останніми роками малозадокументована. Вона або ховалася, або носія свого вела під час війни на шибеницю або, за миру, до далеких і неосвоєних країв. А в літературі, в журналістиці таких героїв, здебільшого простакуватих, хоч греблю гати, від кльовнів до святих юродивих. …

У самих чехів, народу, що породив Швейка, хто знає, може, той факт, що Прага майже неторкана лишилася й у Світовій війні, і в брежнєвській окупації, коли димом пішли Варшава і Берлін, якоюсь мірою зобов'язаний наявності Швейків. Чим аніяк не говориться, що серед чехів не було героїки всерйоз, від хоч би спаленого Яна Гуса.

На via dolorosa від Красного Лимана до Пляуену і до баварського вже, себто відкордоненого від російських окупаційних кордонів на захід від Пляуену (який американці передали росіянам) Гофу, де й закінчилася епопея, почата з Красного Лимана. Ці останні тридцять кілометрів переходилося з малими й старими пішки, з не дуже чесно здобутим ручним візочком, переходилося тяжко, сумно й сварно, але перейдено.

Кожний з пляуенської малої групи перебрідав цей новостворений кордон самотужки, в обставинах американської байдужости (за гаслом, сказати б, ільфо-і-петровим гаслом — Спасение утопающих — дело рук самих утопающих), російської готовости до людоловного стрибка.

І перейшли його всі. Майже. …

Н. не шкодував. Він нікому не заподіяв зла і більше прислужився своїй батьківщині, себто не Росії і не Німеччині, а своїй, поводячися так, як поводився.

Сковородинство — не тільки філософська система, якої Н. учився , а й savoir vivre. Перед тим, як його виклав у своїх повчаннях Сковорода, і після того воно було вписаністю в поведінку. Зовсім недавно, в нашому столітті, як кодекс поведінки воно виявилося, наприклад, у Гашка. Правда, Швейк смішний, Сковорода — ні. Але правомірно будувати місток від Швейка до Сковороди і зворотньо. Кажуть французи: Du superbe au ridicule il n'y a qu'un pas (від високого до смішного — крок). Правда, Сковорода не часто сміявся (цю функцію він передав Гоголеві), але до сміху й жартів він ставився з відкритим серцем.

Так, увесь цей шлях був шляхом утечі, але може, якоюсь мірою і тріюмфальним походом. Пам'ятаючи, звичайно, що Перемоги великою літерою навіки бувають тільки в назвах вулиць. А вже щоб була вулиця Щастя — такого, здається, не буває навіть у назвах вулиць.

Цикл родинних спогадів про Другу світову читайте у нашому проект «Неписана історія»

література мемуари шевельов харків культура Львів Друга світова

Знак гривні
Знак гривні