Як чужинці спаплюжили Францію. Приналежність до культури визначається мовою, а не кольором шкіри

З ким асоціюються Франція в пересічного українця? З Едіт Піаф та Александром Дюма. А ще з Шарлем Азнавуром. У громадській уяві життя у Парижі відбувається на фоні "Sous le ciel de Paris" (співаної голосом Піаф) чи "La bohème" (голосом Азнавура). Ну й яка Франція без д'Артаньяна-Атоса-Портоса та Констанції Бонасьє?

Хтось пригадає ще фільм "Чоловік і жінка" Клода Лелуша. Ще - Луї де Фюнеса, та авторів "Анжеліки" (Анн і Серж Голон). Співака Іва Монтана. І, зрештою, Ромена Гарі. Почнемо по порядку. Бабусю Едіт Піаф звали Емма Саїд Бен Мохамед (вона марокканського походження).

Тато Александра Дюма - генерал французької армії - народився на Saint-Domengue (сучасне Гаїті). Мати його було чорношкірою рабинею.

Він чесно служив Франції. А його син став одним з тих французьких письменників, завдяки яким "звичайні люди" взагалі знають про існування Людовика ХІІІ і кардинала Рішельє.

Символ Франції Едіт Піаф по бабусі мароканка.

Шарль Азнавур - як відомо - вірменського походження. Батьки Клода Лелюша - євреї з Тунісу.

Щоправда, Луї де Фюнес - хоч і "чужинець", але "правдивий арієць": батьки іммігрували з Іспанії. Мама говорила з ним французькою, але із сильним іспанським акцентом. Луї говорить французькою без акценту - це його рідна мова. Для багатьох українців він - "типовий француз".

Але далі знов починаються жахи (принаймні, для націЙоналіста), адже Серж Голон - насправді МОСКАЛЬ (справжнє ім'я - Всеволод Голубінов).

Ів Монтан - італійського походження. Як і Тіно Росі (різдвяну пісню "Petit Papa Noël" у його виконанні слухає вже не перше покоління франкомовних дітей по цілому світі).

Ромен Гарі народився у Вільні і звався Роман Кацев. Він став відомим французьким письменником.

Не забути б ще кіноактрису Ізабель Аджані - теж один з символів "французькості": тато — алжирець, мати - німкеня, народилася у Парижі.

Чи от ще один відомий актор - Кад Мерад (тато - алжирець, мати - француженка, народився у Алжирі).

Франції завжди вдавалося інтегрувати іммігрантів, від чого французька культура лише збагачувалась. За кілька поколінь "ненаші" розчинялися у французькому морі. Їхні діти/онуки ставали стовідсотковими французами, і всі їх сприймали як таких (як це було з Дюма, Піаф, Івом Монтаном та іншими).

Останнім часом ситуація погіршилася - імміграція стала масовою. З одного боку, в багатьох з'явилася можливість жити у своїх діаспорах, "поміж своїми". З іншого - дискримінація з боку корінних французів відштовхує тих, хто й хотів би інтегруватися.

Крім того, зараз значна частина новоприбулих - мусульмани. Саме по собі це не зле і не добре, але за останні десятиліття - не без допомоги нафтодоларів з Саудівської Аравії - іслам радикалізувався.

Ще 50 років тому мусульманки Єгипту, Алжиру, Сирії, Марокко і не думали одягати хіджаб. Тепер це - "необхідний" атрибут істинної мусульманки. Ця "мода" поширюється і на Францію.

Ну а про мусульманських терористів написано вже стільки, що годі й повторюватись. У принципі, будь-який мусульманський підліток ризикує потрапити під вплив професійного маніпулятора-вербувальника. А у 17 років людину можна переконати у чому завгодно... Як сказав один французький актор арабського походження: нашому поколінню "арабів" треба було доводити, що ми не крадемо мотоцикли; новому поколінню треба доводити, що вони не терористи.

Але попри усі релігійні забобони і національні стереотипи чимало іммігрантських дітей успішно інтегрувалися. Хочаб та сама Фаїза Ґен (Faïza Guène), авторка роману «Kiffe Kiffe demain».

У Монреалі я працював із французьким інженером з Парижу: тато - поляк, мати - в'єтнамка, дружина - гаїтянського походження. І якщо це не француз - то ви просто не знаєте французів. Бачив французів українського, сербського, афро-європейського походження. Досвід спілкування з ними переконав, що "кров" - зовсім не обов'язкова складова нації.

Ні, і тут є свої "тягнибоки". І ніде вони не зникають. Але французька, на відміну від української, домінує у країні, а Франція - всесвітньо визнана держава. Тому як би націоналісти не старалися, іммігранти все одно поступово стають французами.

А як це все виглядає з боку дітей іммігрантів? Ось уривок інтерв'ю журналіста алжирської газети «Le quotidien d'Oran» із парижанином китайського походження:

«...Я говорю французькою без акценту, але мені завжди ставлять ті самі дебільні запитання! Так, я знаю китайську, ні, я не маю китайського громадянства, так, в мене є родичі у Китаю, ні, я не одружений з китаянкою чи француженкою китайського походження. Моя дружина - ельзаска, так... Я француз... як Клод Геан чи Саркозі...

Я француз і я люблю Бретань, tête de veau (традиційна французька страва) і футбольний клуб Paris Saint-Germain. Але щоразу коли я це кажу, я відчуваю розуміючі усмішки. Навіть ти усміхаєшся. Ти кажеш собі: біднятко, він справді у це вірить. Так, я у це вірю. Я почуваюся французом, навіть коли мені дають відчути, що я ним не є. Навіть коли мені хочуть довести, що є ним не по-справжньому.

Я тільки одного разу був у Китаї. Це було два роки тому. Я мав там пробути три тижні, та повернувся до Парижу за чотири дні. Це не моя країна. Я там іноземець, я там почуваюся іноземцем. В людей там не ті культурні коди, що в нас.

Я ніколи не їв кота, я не зможу ніколи це зробити. Але я не зможу ніколи переконати у цьому моїх колег, навіть якщо напишу книжку на кшталт "я китаєць, але не їм котів".

Бачиш, вони впевнені що в мене дві особистості. Що те, що вони у мені бачать, не має нічого спільного з тим, який я вдома. Це правда коли йдеться про моїх батьків. Вони були китайцями, навіть якщо ніколи не хотіли повернутися додому. Але в мене все інакше. Я почуваюся як всі, як корінні французи. І такими я виховую своїх дітей».

франція