Цього року на Канському кінофестивалі немає українських стрічок. Але є польська короткометражка про українців.

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 48062 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 15/05/2013Дата публікації

Фільм називається «Олена». В ньому про боротьбу з собою, що завжди цікаво. Сюжет: хлопець і дівчина, втікають від своїх проблем у Швецію. Тут немає нав’язливої теми про невдоволення власною країною та життям у ній. І тут немає бажання втекти від соціальної несправедливості та нереалізованості як у добірці "Українські злі" та "Україна, гудбай!" І розчарування немає, з яким полишають режисери глядача усе того ж альманаху. Каннський фестиваль розпочинається сьогодні.

Фільм дивилася: Вікторія Хоменко

У «Олені» герої тікають не від країни, а від своїх проблем.

Це фізична втеча від того чого неможливо здолати власними силами. Мотив простий, а вирок більш ніж серйозний – якщо не вдасться – назад дороги немає. Отака юнацька відвертість та кардинальність, небажання коритися обставинам, нехай і в такий малодушний спосіб втечі, скоріш за все і зачепила журі канського фестивалю. Історія може трапитися будь-де і будь з ким.

Коли людина дивиться якусь історію, вона невільно намагається ідентифікувати в ній саму себе. Це може й відбувається підсвідомо, але у порівнянні з тими героями людина визначає і свої принципи, і те як вона рухається по життю. Сюжети певною мірою формують глядача, якби пафосно це не звучало.

І «Олена» дає можливість побувати у «тілі» не стільки української реальності, а більше внутрішньої, яку виявляється не завжди можуть показати у своїх фільмах українські режисери. Кожна історія так чи інакше пережитий кимось досвід, а режисер уже шукає відповідності як це краще всього переказати на екрані.

Головні герої - львів'яни Олена і Дмитро їдуть через Польщу до Швеції. У потязі у них крадуть сумку. Під час бійки з Дмитром злодії викидають їхні паспорти через вікно. Герої мусять віднайти документи, доки відійде їхній паром. 14-хвилинна стрічка - випускна робота у Ґдинській кіношколі 24-річної польської режисерки Ельжбети Бенковської. Ролі зіграли Оксана Терефенко та Ігор Аронов. У фільмі між собою говорять українською.

Наші в Каннах

У попередні роки дві українські короткометражки здобували «Золоту пальмову гілку» у змаганні – 2005-го фільм «Подорожні» Ігоря Стрембіцького, а 2011-го – стрічка Марини Вроди «Крос».

Звісно ці два фільми порівнювати не можна і не треба. Документальний Стембіцького, знятий на двох паралельних світах – київського Будинку ветеранів, в якому доживають віку самотні немолоді актори та психоневрологічного диспансеру з його дивним для багатьох устроєм.

А «Крос», за визначенням самої авторки, спогади про уроки з фізкультури, біганину в університеті, старі трамваї в Пущі, а разом з цим і «метафорична біганина України кудись». І приглянулися вони журі в Каннах все таки незвичним закордоном українсько-психологічним колоритом і «раритетною» дійсністю зі старими койками, облупленими трамваями. У них такого ж точно немає.

Раніше, і дебютне «Щастя моє» Сергія Лозниці 2010-го року вперше представляв Україну в конкурсній «повнометражній» програмі Каннського фестивалю.

Того ж року фільм "Шантрапа" Отара Іоселіані був показаний на кінофорумі у секції спецпоказів. І другий ігровий фільм Лозниці «В тумані» також потрапив до конкурсу. До речі свій новий фільм Лозниця буде знімати про Бабин Яр, а саме про осінь 41-го року, коли з Києва пішла радянська влада, прийшла влада німецька і в результаті було розстріляно в Бабиному Яру 30 тисяч євреїв протягом трьох днів. І зніматиме скоріш за все цю історію в Латвії, бо якісний знімальний процес в Україні організувати важко за його словами.

Що ж ще один ко-продукційний фільм «Параджанов» (Україна – Франція – Грузія – Вірменія) подавали у три конкурсні секції Канн цього року – основну, «Двотижневик режисерів» та «Неділя критики». До жодного він так і не потрапив.

Правда, у Каннах буде діяти Український павільйон. І тут не обійшлося без «вражаючих цифр» - 65 фільмів українських покажуть (але то будуть не більш ніж кількахвилинні «тізери», що мають дати більш менш адекватне уявлення про стрічку).

Єдиний повнометражний фільм, заявлений Україною в ринковому показі, - "Легка, мов пір'їнка" режисера Андрія Рожена (режисер також зіграв у ній одну з головних ролей). Це фільм про нігерійку, яка навчається у медичному університеті в Києві, бо так хоче її мама. Дівчина ж мріє бути співачкою.

12 українських короткометражних фільмів представлять у Каннському Short Film Corner – це така собі «платформа для творчого та ділового спілкування і просуванню свого фільму». Серед них знайомі по добіркам «Українська нова хвиля» та «Українські злі» - "Дорога" Максима Ксєнди та "Уроки української" Руслана Батицького.

ТЕКСТИ поговорили з Оксана Терефенко, котра зіграла роль Олени в однойменному фільмі.

Кадр з фільму "Олена"

Ідея фільму у Ельжбети виникла, коли її паспорт випав з потяга на рейки у Сербії . Не знаю як - у туалеті чи у вікно. На найближчій зупинці вона вийшла. Годину йшла рейками, поки його знайшла. Так вирішила почати свою історію.

Знімали кілька тижнів у серпні у Ґдині - потяг, консулат, поліція, міст. Хоча планували все зробити за кілька днів. Винайняли цілий вагон на одну ніч. Поки знімали епізод без мене, дуже стомлена, зайшла в купе із гардеробом та реквізитом. Там було так багато речей, що я в них закопалася і заснула. Шукали мене хвилин двадцять по всьому вагону.

Ельжбета зняла про українців, бо зажадала, щоб історія була міжнародною. Якихось стереотипів про українців не має, але переконана, що дуже вперті. Думає так, бо мене давно знає. Познайомилися з нею на другому курсі. Студенти кіношколи знімають фільми, а ми граємо в них. Разом вчимося. Це моя перша роль у такій довгій стрічці.

Герої їдуть до Швеції, щоб наново почати життя. То була Оленина думка втекти. "Ну то як ти така мудра і вмієш мені помочі, то давай виїжджаємо! Звідки гроші?" - цю сцену Ігор (киянин Ігор Аронов виконав роль коханого героїні, Дмитра. - "ТЕКСТИ") запропонував зіграти без камер. Дмитро думає, що він зі своїми проблемами сам. Але Олена хоче допомогти. Батьки її про рішення поїхати не знають. Грошей Олена трохи мала прихованих. Хоч дівчина молодша від Дмитра, думаю, вона набагато мудріша.

Не скажу, що на камеру геть легше грати. Всередині образу - так само багато всього, як і у театрі. Але трошки менше дається назовні. У театрі більше "викидаєш" з себе, бо глядач далеко. Навіть перший ряд - це дистанція. А камеру маєш на носі і треба так заграти, щоб з глядача не робити дурня. До кожної ролі потрібно готуватися - 14 хвилин вона триває чи три години. Про свою героїню треба багато знати і шукати її риси в собі. Олена багато думає про іншу людину.

Найважче було найпростіше - зробити український, львівський акцент. Переживала, що буде чути, що я українка не з України. Мусила також грати, що мені важко говорити польською мовою. Оленин дід був польського походження і вчив мови. Тобто, польську лише трошки вмію. Актор мусить мати відкриту голову. Уявляла, що ситуація була у моєму житті. Коли грала сцену з поліціянтом, повірила, що насправді не вмію тією польською говорити. Подумала собі, що то інша мова - португальська або іспанська.

Акторство у театрі і кіно побудоване однаково - кожна роль починається з початку. То є несамовито - як почати ходити наново. Це не бюро - маєш програму, користуєшся нею, і наступного дня тобі вже легше. Актор щоденно має іншу програму до праці. Можна навчитися театрального верстату, засад імпровізації, але не можна навчитися, як грати певного героя. Щоразу боюся, що ніхто не повірить, що така людина була.

Головна трагедія фільму не у загублених паспортах. А в тому, що герої не виїдуть, і тоді вже не буде рятунку. Фільм після конкурсу викладуть до мережі. Стрічка чіпляє тим, що тут є боротьба із собою - це найважливіше і найтяжче в житті.

Оксана Терефенко, акторка, 22 роки

Народилася у польському місті Слупськ неподалік Балтійського моря. Дід та баба походять з Лемківщини, навчали її української. "Діди та батьки говорили по нашому до мене і сестри, яка коли ішла до садочка не вміла ще польської", - каже Оксана. Закінчила український ліцей ім. Шевченка у Білому Борі. Зараз навчається на останньому курсі Вокально-акторської школи у місті Ґдині. Художній керівник українського театру "Навпаки" у Ґданську.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!