Скандальний німецький фільм із сценою про антисемітів-українців насправді про злочини самих німців

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 79577 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 07/05/2013Дата публікації

Нічого собі сцена: солдат вермахту, вражений жорстокістю українця із допоміжної поліції, наказує йому відпустити єврейську дівчинку. Коли я подивилася цей уривок з німецького фільму «Наші матері, наші батьки» («Unsere Mütter, unsere Väter»), я також обурилася. Проте коли переглянула фільм повністю – усі три його серії доступні на YouTube зрозуміла, що згадана сцена щонайменше вирвана з контексту, а також дуже «вдало» обрізана.

Авторка: Інна Завгородня, вільна журналістка, Німеччина

І хоча фільм є неідеальним і доволі суперечливим і в самій Німеччині, а не лише за її межами, він вартий перегляду. Тож дуже раджу усім його подивитися – принаймні перш ніж критикувати.

Німецький погляд на Другу світову

Це перший фільм із бачених мною, який показує Другу світову війну із німецької перспективи. І те, як цю війну та її учасників у фільмі зображено, загалом не викликає у мене несприйняття з кількох причин.

Я не побачила у цьому фільмі «хороших нацистів» або «перекладання провини» за військові злочини, про що уже писали деякі ЗМІ. Жоден із головних героїв та героїнь фільму не є ідеальним і не зображений однобоко. Це історія п’яти молодих людей, сповнених любові до життя та одне до одного, а також надій на майбутнє. Вони проходять через жорна війни, яка, за висловом одного з персонажів, проявить тільки найгірші їхні риси.

Офіцер Вільгельм спершу покірно виконує накази, тобто вбивства, а потім стає дезертиром, коли усвідомлює себе і своїх солдатів гарматним м’ясом. Офіціантка Ґрета спить із гестапівцем, аби врятувати свого єврейського коханця Віктора, але і задля кар’єри співачки, урешті-решт потрапляє до в’язниці, де перед відступом нацистів її розстрілюють.

Єврей Віктор втікає з концтабору і приєднується до польських партизанів, із якими полює на нацистів. Медсестра Шарлотта патріотично вирушає на службу нацистській вітчизні, а опиняється у пеклі військового шпиталю, виказує єврейську лікарку, але потім мучиться через це. Вона не встигає за відступом шпиталю, а коли приходять червоноармійці – важких хворих розстрілюють, її ґвалтують.

Начитаний та вразливий Фрідгельм згодом холоднокровно страчує селян і вже не може повернутися з війни – не витримує «мирного» життя і знову йде на фронт, аби загинути. Всіх їх війна калічить, але про них не можна сказати, що вони не чинили зла, не вбивали або не хибили.

У цьому фільмі німецькі солдати не лише розстрілюють цивільне населення, а й обмочуються в окопах від страху. У більшості їх зображено заідеологізованими, знацифікованими. А ще ці солдати часто дуже молоді, а коли йдеться вже про кінець війни – просто діти.

Важливі для усвідомлення тодішніх реалій і другорядні персонажі фільму: полька Аліна розповідає, що під час примусової праці в Німеччині до неї майже щоночі «приходив» господар, у якого вона працювала, а потім забрав народжену нею дитину. А берлінський гестапівець після війни знову спокійнісінько працює в органах влади.

Поляки та українці

Цей фільм не викликає у мене несприйняття ще й тому, що ані зображення поляків-антисемітів, ані теза про те, що українців залучали до знищення єврейського населення на окупованій нацистами території, не є для мене новими.

Антисемітизм і симпатії до нацистської Німеччини були поширені у міжвоєнній Європі – для кого це новина? У тому числі і серед поляків, і серед українців. Я особисто більше дізналася про це з лекцій літньої школи, присвяченої єврейській історії та культурі у львівському Центрі міської історії Центрально-Східної Європи.

Зокрема для мене стало відкриттям, що у тодішній Польщі загалом, а у Львівському університеті та Політехніці зокрема, перед війною існувало так зване «лавкове гетто» для єврейських студентів. Я більше дізналася про участь українців і поляків у погромах єврейського населення після приходу нацистів. Звісно, було би краще, якби я усвідомлювала ці речі ще зі школи. Аби про подібне розповідали своїм учням українські вчителі у школах або принаймні знімалися українські фільми.

Під час згаданої літньої школи, у якій брали участь переважно історики, я подивилася і стрічку польської режисерки Аґнєшки Голланд «У пітьмі». Фільм, у якому участь українців у каральних акціях проти євреїв показана більш акцентовано, нам продемонстрували після відповідного лекційного матеріалу. І після перегляду жоден із присутніх істориків не заперечив проти побаченого, бо заперечити, боюся, немає чого.

Але повернімося до наведеної на початку тексту «української» сцени. Із неї німецькі глядачі дізнаються, що СС наказували населенню з окупованих територій брати участь у знищенні євреїв.

Проте одразу після наведеного у ролику діалогу єврейську дівчинку розстрілює есесівець. Загалом дана сцена є ілюстрацією конфлікту між вермахтівцями, які, принаймні судячи з фільму, на початку війни з Радянський Союзом мали певні уявлення про «правила» ведення війни, за якими цивільне населення не чіпають, а полонених не розстрілюють, та есесівцями, які вважали війну на Східному фронті особливою, війною на знищення, і жодної етики не дотримуватися. Але далі у фільму звичайні німецькі солдати також вчиняють звірства.

Поляки найгостріше відреагували на стрічку, через те що в ній як партизанів Армії Крайової, так і польських селян переважно зображено антисемітами.

Так, посол Польщі в Берліні Єжи Марґанський написав листа до німецького телеканалу ZDF із протестом проти однобокого й образливого зображення поляків, яких, на його думку, у фільмі ледь можна відрізнити від німецьких нацистів. Продюсер фільму Ніко Гофманн відкинув звинувачення, пославшись на історично перевірені матеріали, використані як підґрунтя для зображення сцен за участі поляків.

Пізніше у програмі ZDF-Morgenmagazin Марґанський зазначив, що у фільмі окремі випадки подано як «всю правду» про польських партизанів. За його словами, поляки знають і визнають, що антисеміти у рядах АК були, проте були серед партизанів і такі, котрі подібних поглядів не поділяли.

І поляки, і українці, звичайно, мають право обурюватися та вимагати від авторів фільму більшої збалансованості. Мовляв, якщо у фільмі є один поганий українець – йому на противагу має з’явитися два хороших, а наявність у фільмі поляка-антисеміта має «перекриватися» двома поляками-героями. А білоруси мають право вимагати бути репрезентованими у фільмі – це я суто від себе додаю, як онука білоруського червоноармійця.

Є у фільмі і ще один «український» епізод - вже наприкінці війни Вільгельм отримує наказ спалити українське село Буцин. Він спершу пручається, нагадує, що три роки тому їх тут «вітали як визволителів», проте бере каністру і йде. Заходить у хату і бачить осяйних бабусю з дідусем, їхній простий побут, спокій їхньої хати.

Вони запрошують його скуштувати чаю – то ж рука вилити каністру і підпалити у нього не піднімається. І хоча ці українці у фільмі російськомовні, при бажанні цю сцену можна «зарахувати» як збалансовуючу. Поляки теж у фільмі не виключно негативні, хоч би і згадана вже Аліна. А ватажкові АК єврей Віктор зрештою завдячує життям.

Проте загалом цей фільм не про поляків і не про українців – вони з’являються лише епізодично. «Наші матері, наші батьки» – це пропрацьовування теми участі німців у війні, яку журнал Spiegel у присвяченому цій темі номері назвав їхньою «вічною травмою».

Критика фільму в Німеччині

У Німеччині фільм також критикують – перш за все за сконструйованість сюжету, допасовування його до «потреб» глядача. Герої, розкидані долею, аж надто часто зустрічаються під час війни, а після неї ще й одночасно повертаються до зруйнованої кав’ярні, у якій колись веселилися.

Головні герої фільму – це радше аполітичні молоді люди. Як зауважив у статті «Нацисти – це завжди інші» у газеті die tageszeitung (taz) історик Ульріх Герберт, у фільмі «бракує визначального – захоплення молоді Гітлером». Нагадав історик і про те, що на момент 1941 року німецьке суспільство значною більшістю підтримувало Гітлера. Ми хоча і спостерігаємо конфлікт у фільмі між «свіжими» заідеологізованими молодиками, які вірять у швидку перемогу у війні та фюрера, і зломленими постійним спостеріганням і творенням смертей солдатами, але загальне суспільне тло, на якому відбуваються події, показано дуже епізодично.

За спостереженням історика Андреаса Віршінґа, висловленим у інтерв’ю радіо Deutschlandfunk, те, що серед п’яти молодих друзів один є євреєм, якщо і могло трапитися у реальності, то було радше виключенням, а показане ледь не як правило. Історик нагадує, що німецькі євреї після 1933 року дуже страждали зокрема від соціальної ізольованості, а у фільмі цього не відображено. Окрім того художня оповідь, яка починається у 1941 році, а закінчується у 1945-му, також майже цілковито позбавлена історичного контексту. Глядачеві не дають зрозуміти, що призвело до зображуваних у фільмі подій.

Також німецькі ЗМІ критикують фільм за те, що його головні герої або трагічно гинуть, або повстають проти війни та урешті-решт викликають співчуття - і це головний закид на адресу стрічки. «Такими німцям хотілося би бути», - коментує на сторінках taz Ульріх Герберт.

Зокрема історик пише: «Проте поки жодного разу не буде показано людину, котра не є ані садистською, ані наївною або божевільною, котра мислить націоналістично, вважає війну правильною, не сприймає у війні з Радянським Союзом жодних компромісів, котра хоче позбутися євреїв і також по суті вважає доцільною евтаназію, тобто котра вважає «націоналістичні життєві закони» жорстким, але неминучим, у принципі прекрасним підґрунтям життя – до тих пір ми не розумітимемо, що сталося».

Я не можу погодитися з тезою Тараса Возняка про те, що німці хочуть «скинути» свою провину за війну і перекласти її на поляків і українців.

У Німеччині тема війни і Голокосту, а також провини, відповідальності, злочинів, вчинених «матерями й батьками», знову і знову обговорюється.

Друга світова постійно стає темою фільмів, статей, випусків новин – вона не втрачає актуальності. Мене це навіть дивує, тому що часу таки вже пройшло чимало, і воєнне покоління практично відійшло.

Але пропрацьовування цієї теми не припиняється. Постійні нагадування спонукають до роздумів. Усвідомлення на рівні суспільства призводить до усвідомлення на рівні родини. І одного дня, як це описано у згаданому числі журналу Spiegel, син наважується запитати батька, чи чинив той злочини під час війни.

На мій погляд, сучасне німецьке суспільство не втратило потреби зрозуміти, як могло дійти до катастрофи, чому «матері і батьки» брали у ній участь. Окрім того, це суспільство, на мою думку, і досі почувається відповідальним за те, аби подібна катастрофа більше не повторилася, – і демонструє це постійними масовими протестами проти німецьких неонацистів. Останній приклад - тисячі людей взяли участь у акціях протесту проти ксенофобії і расизму, які пройшли у багатьох німецьких містах першого травня.

Так тема складного, страшного, проблемного, темного і травматичного минулого у Німеччині напряму впливає на сьогодення. Його осмислення супроводжується намаганням усвідомити причини, які ведуть до тоталітаризму, фактори і ризики, які уможливлюють його в окремо взятому суспільстві.

В Україні ж обговорення теми Другої світової війни переважно стосується сприйняття цього періоду в історії, максимум – дискусії навколо радянського минулого, безвідносно до сьогодення.

Дуже важко уявити собі резонансну подію, як то парад, музейна виставка або фільм (в українському контексті йдеться переважно про фільми російського виробництва, свідомо направлені на те, аби закріпити існуючі уявлення про Другу світову і не допустити «переписування історії»), яка вплинула би на усвідомлення українцями своєї участі у Другій світовій війні або змінила би уявлення про це - і при цьому не була би організована певною політичною силою або симпатиками певної ідеології.

У Німеччині випадки таких резонансних подій непоодинокі – наприклад, виставка, присвячена причетності солдатів верхмату до військових злочинів, змінила уявлення німецького суспільства про відповідальність кожного солдата за участь у війні.

Окрім того, дискусії в українському інтернеті або в науковому середовищі переважно, на жаль, не впливають на погляди «широких верств» суспільства. Українці у війні – це або переможці, яких усе ще не судять, або жертви, про яких говорять або добре, або нічого.

І головне: українці у цій війні – дуже самотні, чи то пак – наодинці зі своїми катами. І загалом, принаймні поки що, не схильні помічати страждання іншого й співчувати йому.

Фільм дивіться тут

*******

Важлива складова бюджету інтернет-видання TEXTY.org.ua- пожертви читачів

Якісна і нерозважальна журналістика, яка працює в інтересах публіки, потребує затрат і в принципі не може бути прибутковою. Але натомість вона є суспільним надбанням, як, наприклад, чиста вода. Тому фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Якщо ви здійснили пожертву, повідомте будь ласка нам на адресу texty.org.ua (равлик) gmail.com Це потрібно для того, аби ми могли відзвітувати вам, куди витратили зібрані кошти

Як можна перерахувати кошти:

EugeneLakinsky(НА)gmail(КРАПКА)com - наш рахунок на ПейПел;

ЛікПей

096 551 68 93 - гроші на рахунок можна слати і на телефон - це Київстар, телефон тільки для збору пожертв, зв'язатися з нами можна по емейлу texty.org.ua @ gmail.com

U336801545841 - наш гаманець у гривнях на ВебМані

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!