Білорусь козацька. Україно-білоруські війни. (Частина перша)

Оцінка статті на цей момент: +7/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 78456 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 26/08/2009Дата публікації

Зараз стосунки між Україною і Білоруссю не є такими ефективними, якби могли бути - a колись ми то жили союзниками в одній державі - Великому Князівстві Литовському (ВКЛ), то різали один одного в нещаднім кровопролиттю Хмельниччини. ZaUA.org попросив історика Владислава Яценка розповісти історію стосунків “ранньомодерних” України і Білорусі.

Вийшла ціла трилогія. Сьогодні представляємо вам першу її частину – від часів зародження козацтва у Литві і до ідеї Хмельницького приєднати землі південної-східної Білорусі до Гетьманської держави.

Автор: Владислав ЯЦЕНКО

Білорусія – батьківщина козаків

Попри те, що білоруські землі були віддалені від степового прикордоння, вони виявилися дуже близько причетними до інституційного оформлення козацтва. Саме тут, під час Лівонської війни 1558-1583 рр. вперше мав місце факт залучення козаків на державну службу.

До 1569 року більшість українських земель (за винятком Галичини і Поділля) входили у Велике Князівство Литовське (ВКЛ). Лівонська війна за контроль над Балтійським узбережжям – Тевтонський орден у союзі з ВКЛ і Польщею проти Московії – показала, що середньовічне шляхетське ополчення вже не є ефективним методом оборони. Тому уряд дозволив набирати “контрактну армію” з добровольців з інших верств населeння.

Перші реєстри було укладено у 1561-1562 роках, ще кузеном легендарного Байди Вишневецького, старостою черкаським і канівським Михайлом Вишневецьким. Службу ж козаки відбували під корогвами таких магнатів та урядовців ВКЛ, як великі литовські гетьмани Микола Радзивил та Григорій Ходкевич, брацлавський воєвода і житомирський староста Романа Сангушко, острозький староста і державець чорнобильського замку Філон Кміта, князі Костянтин Острозький, Костянтин Вишневецький, Януш Збаразький, Дмитро Ружинський.

Сприяючи піднесенню козаччини, руські князі та литовські урядовці навряд чи усвідомлювали, що вони зростили силу, яка вже у наступному столітті сприятиме перетворенню доти єдиної українсько-білоруської спільноти на два окремих народи і закладе підвалини до винкнення сучасних України та Білорусі.

Наступного разу козаків у Білорусі ми бачимо вже наприкінці XVI ст. під час повстання Северина Наливайка. У листопаді-грудні 1595 р. загони самого Наливайка та запорізького гетьмана Матвія Шаули пройшлися каральним маршем по лівому березі Прип'яті.

Похід (є думки, що він був інспірований чи не князем Острозьким, який не хотів допустити укладання «малої» церковної унії між Римом і окремими ієрархами Київської митрополії, що врешті таки сталося у 1596 р. у м. Бересті) був направлений у першу чергу проти шляхти і урядовців, спупротивників «некоронованного короля Руси» у церковному питанні – козаки знищували нерухоме майно і експропріювали рухоме – як гроші, так і підданих людей.

Вже тоді окреслилися тенденції, що дістануть свого розвитку під час Козацької революції 1648-1657 рр. До козацького війська охоче приєднувалися представники непривілейованих верств населення, які прагнули змінити свою долю, скуштувавши козацького хліба.

Самі ж козаки, не менш охоче грабували й НЕ шляхту. З міщан узятого штурмом Слуцька Наливайко стягнув величезний відкуп у 5 тисяч кіп (литовська копа = 60 литовських грошей).

Козацтво – можливість кар'єрного зростання для громадян ВКЛ

На початку XVII cт. з огляду на війни, що вела Річ Посполита обох народів (себто ВКЛ + Польща) із Шведським королівством та Московською державою, козаки часто перетинали білоруські землі, вирушаючи до театру бойових дій чи повертаючись до дому.

Для когось - на кшталт підданого князя Богуслава Радзивила Януша Реймовського, що приєднався до козаків Сагайдачного 1614 року, коли ті вирушали через Білорусію у похід на Москву - Військо Запорізьке надавало можливості, як би сказали зараз, кар’єрного зростання. У 1648 р. згаданий Януш писався уже як козацький сотник Іван Бугай.

За Хмельниччини і Руїни, чимало козацьких старшин - Станіслав-Михайло Кричевський, Силуян Мужиловський, Ян Соколовський, Іван Дубяга, Антон Жданович - були вихідцями з Білорусії. Ба більше, уродженець білоруських земель ВКЛ козацький полковник Філон Гаркуша був родичем гетьмана Богдана Хмельницького.

Проте для більшості населення козацькі контингенти, що проїздили територією ВКЛ, були справжнім лихом.

Потерпаючи на війні – наприклад, Інфляндській кампанії проти Швеції за контроль над нинішньою Естонією - від несвоєчасного фінансування та відсутності харчового постачання, при повернені додому козаки вдавалися до традиційних для усіх європейських найманців заходів: стягуванню контрибуції і грабунку мирного населення тих територій, через які проходили запорізькі молодці.

Інколи, як у випадку із мешканцями Вітебська в 1602 р., що намагалися опиратися козацькому свавіллю, між козаками та цивільним населенням доходило навіть до бойових сутичок. Останні, зрозуміло, завершувалися не на користь міщан.

Козацькі вторгнення на північ – аж по Гомель і Брест

У 1648 році на Україні починається Козацька революція. Знищивши у битвах під Жовтими водами і Корсунем державне військо Польського королівства, козаки гетьмана Богдана Хмельницького опанували Київське, Брацлавське і Чернігово-Сіверське воєводство.

Одночасно із появою козацьких загонів на Сіверщині розпочалося їх вторгнення й до південних земель ВКЛ. До кінця літа 1648 року вони контролювали 26 великих міст в межиріччі Дніпра, Сожі й Припяті.

Досягти таких успіхів, як в Україні, козакам не пощастило. У Литовському князівстві не було бази для розширення повстання, адже з кінця XVI cт. тут уже не існувало «козакуючих» повітів. Тим не менше частина білорусів симпатизувала козакам: брами для українських військ відчинили Гомель, Мозир, Речиця, Лоїв... Козаки захопили навіть Брест.

Справа не тільки у класовій ворожнечі між шляхтою і менш заможними громадянами (не кажучи вже про безправну голоту). Коли набраний на гроші польного литовського гетьмана (тобто походного головнокомандуючого ВКЛ) Януша Радзивила полк підстеріг на переправі через Прип'ять козацький підрозділ Мартина Небаби, останньому довелося відступати до Пінську. Пінські міщани впустили козаків у місто, а на вимогу литовських військових скласти зброю і відчинити брами відповіли “Краще загинемо, ніж видамо тих, хто змагається за нашу віру”.

Тим часом Януш Радзивил зумів організувати дієву оборону краю, незважаючи на придворні інтриги у Варшаві, через які ВКЛ залишилося без підтримки коронного (державного, королівського) війська.

У листопаді 1648 року у Варшаві відбувся сейм, на якому новим королем було вибрано Яна Казиміра, брата попереднього короля Владислава. Литовські посли на цьому сеймі просили короля простити повстанців Хмельницького і не мститися їм.

Тільки один білоруський магнат уважав, що козаків і покозачених громадян Речі Посполитої треба брати на ласкою, а шаблею – Януш Радзивил.

Козацьке вторгнення в Білорусь 1648-49 років

В жовтні загони фінансованого Радзвилом литовського стражника Григорія Мирського штурмом захопили Пінськ, влаштувавши там криваву розправу над повстанцями та населенням міста.

Пінчуки не далися без бою – коли в місто увірвалася кіннота на чолі з місцевим війтом (посада, аналогічна нинішньому голові міської держадміністрації) Лукашом Єльським, проти неї поруч із козаками билися і жінки.

Поки козаки стріляли з мушкетів, а жінки і діти штрикали в коней насадженими сторчма косами, міщани перегородили вулицю возами – кіннота втрапили в пасту і була вирізана. Бій на вулицях Пінська тривав добу. Чисельність міста з 10 тисяч скоротилася як мінімум на третину.

Жорстокість, з якою діяли білоруська армія, дістала потужного розголосу і викликала обурення навіть у литовського канцлера та пінського старости Альбрехта Радзивила. Останній зазначав з приводу спустошення підлеглої йому території: «наше литовське військо, відібравши у козаків силою Пінськ, через 14 днів залишили у моєму старостві більшу ніж вони шкоду та спустошення».

Жорстокістю і спустошливістю війни ВКЛ із козаками в Білорусі нічим не поступалися кривавій польсько-козацькій різанині в Україні, жахіттям Тридцятирічної війни в Німеччині та Чехії, або війні Іспанії з нідерландцями.

Приблизно так виглядала литовська артилерія. Ну або так уявляють її сучасні білоруські реконструктори (фото з реконструкції Зборівської битви, зроблене kamienczanka)

Козаки жорстоко винищували шляхту, заможних міщан, євреїв і католицьке духівництво – литовські війська безжально страчували полонених повстанців, прирікаючи їх на смерть на палі, четвертуючи, рубаючи голови тощо.

Вирішальне зіткнення сталося взимку 1649 р. Зібравши під своїми знаменами дивізію в 4 тисячі осіб Януш Радзивил в січні-лютому 1649 р здійснив похід, наслідком якого було захоплення міст Мозиря, Турова і Бобруйська.

У Мозирі особливо визначилася німецька піхота, яка – після того, як жовніри під захистом воза з дровами колодою вибили одну з міських брам – рубала в місті жіноцтво і дітей. У відповідь мозирчани разом із козаками позачинялися в хатах, відстрілюючись до останнього запасу пороху.

Януш Радзивил під охороною проїхався уздовж палаючого Мозира. Шляхта, яка була з ним, влаштувала розвагу – нічим незгіршу від козацьких звірств – з добивання уцілілих міщан. “Ми пережили справжнє задоволення, схоже на задоволення від полювання, тому що неприятель, який розсипався по приміських болотах і ярах, намагався поодинці сховатися в кущах, а ми всіх добре бачили з гори, - писав у свої “діаріуші” соратник Радзивила Богуслав Машкевич. - Ми цілилися хто з мисливської зброї, хто з мушкетів, і кожен убивав свою жертву”.

Більшість козаків і значна частина співчуваючих їм покозачених білорусів залишили межі ВКЛ і перейшли за Дніпро і Прип'ять - на територію України.

Наприкінці лютого, прагнучи розвинути досягнуті успіхи, Януш Радзивил вже збирався з військами переходити Прип’ять для перенесення бойових дій на Україну, проте повідомлення про укладене між Короною і Хмельницьким перемир’я зупинило подальше просування литовців.

Перша війна між козаками і ВКЛ скінчилася.

Союз православних і протестантів проти католиків?

Упродовж 1649 і 1651 років козаки ще двічі вторгалися до ВКЛ, однак щоразу зазнавали невдачі. У 1649 р. польний гетьман Януш Радзивил двічі завдавав поразки під Загаллєм 17 червня та під Лоєвом 31 липня військам наказних гетьманів Іллі Голоти та Станіслава-Михайла Кричевського (білоруса за походженням), які наклали у цих битвах головами.

Розгром під Лоєвом був для козаків, що переважали чисельно і першими атакували дуже важким і цілком неочікуваним – стався він через ряд трагічних збігів (хоча, без сумніву, головним чинником поразки був військовий геній Радзивила, який уміло маневрував своїми малочисельними найманими підрозділами).

Як свідчать джерела з литовського боку, «при трофейних конях та сідлах, при самих полонених було знайдено чимало поясів, мотузок і ременів, котрими ворог хотів після своєї очікуваної перемоги в'язати литовців і вести їх геть». Кричевський, який смертельно пораненим (куля влучила під око) потрапив у полон, в останні хвилини життя дуже переймався такою військовою невдачею: «Хіба то діло - 30 тисяч людей втратити».

У 1950 році Хмельницький разом із татарами пішов у похід на Молдавію. Він хотів одружити свого старшого сина Тимоша на молодшій доньці тодішнього молдавського господаря Василя Лупула - Розанді. Ця новина викликала панічні чутки у Варшаві – там боялися союзу Хмельницького з... Янушем Радзивилом.

Річ у тім, що старша дочка Лупула – Гелена – була одружена з Радзивилом. Останній був протестаном – кальвіністом – і гарячим прихильником більшої самостійності Великого князівства Литовського від Варшави.

Михайло Грушевський в “Історії України-Руси” пише про можливість “протестантської ліги” - антипольського союзу литовського дисидента Радзивила, шведського короля і західних сусідів Польщі (Трансільванії і Бранденбургу).

Через кілька років, коли козаки з московитами візьмуть навіть столицю ВКЛ Вільно, Радзивил таки повстане проти польського короля, уклавши союз зі Швецією. Але наразі він продовжив воювати зі своїм потенційним родичем – гетьманом Хмельницьким.

Білоруси завойовують Київ

Лоївська місцевість виявилася для козаків нещасливою: через кілька років - 6 липня 1651-го - литовське військо на порубіжних берегах Дніпра розгромило полки наказного гетьмана Мартина Небаби.

Сам Небаба загинув. Під ним убили коня, і він у важкому панцирі не міг рухатися. Зрештою, оточений ворогами і поранений у праву руку, гетьман перекинув шаблю у ліву і так і впав, посічений білоруськими жовнірами.

Предмет гордощів сучасної білоруської історії

Цього разу Радзивил розвинув свій успіх. Щойно до нього прискакав гонець із інформацією про поразку козацького війська під Берестчечком, він 10 липня двома колонами – по обидва боки Дніпра - перетнув кордон з Україною. З собою він узяв голандського живописця Абрагама ван Вестерфельда – щоб той зберіг для історії його здобутки.

У серпні литовці, подолавши опір нечисленної козацької залоги, увійшли у Київ. Невеликий козацький загін відступив до Трипілля, а духовенство написало Радзивилу листа з проханням не нищити міста.

4 серпня частина кінноти заїхала в Київ зі свого табору на Оболоні, повз Кирилівську церкву на Дорогожичах. Піхота прибула на байдаках Дніпром – прямісінько на Поділ, тодішню головну частину міста. Сам Радзивил із рештою кінноти і штабом в'їхав у Київ через Золоті Ворота, які так і стояли напівзруйновані з часів Батия.

Козаків у місті не було (“крім кількох, які загуляли”, - повідомив командир кінних драгунів Радзивила полковник Корф), як не було і значної частини міщан. Місто не було розграбоване офіційно, хоча потім виявилося, що любитель старовини Радзивил таки добре поживився.

Але 16 серпня на Подолі (фактично в центрі тодішнього Києва) вибухнула пожежа, яка вітром була рознесена по всьому місто. Було знищено весь Поділ – ринок, ратуша із документами на право власності і привілеями, арсенал, дві тисячі будинків і відомі й нині подільські церкви, які тоді були дерев'яні – Миколи Доброго, Миколи Набережного, Іллі і Богоявленська (та, що зараз на території Могилянки).

Хмельницький під хмелем погрожує Радзивилу

Тим часом польське військо втратило усю перевагу Берестецької перемоги. Ополчення розбігалося по хатам, у глиб України ніхто не хотів іти. Коронна армія пішла таки на схід, але дуже повільно, тому що всі міста, села і поля були випалені.

Радзивил із Києва вимагав поспішитися, але керівник експедиційного корпусу Миколай Потоцький (той самий, що в 1648-ому був узятий у полон під Корсунем і відданий татарам) діяв нерішуче. Зрештою два союзні війська – польське і литовське – зустрілися під Білою Церквою, але момент був утрачений. Хмельницький назбирав нові полки, привів татар і затягував час переговорами.

У польському війську почався мор – одного дня вмерло 300 німецьких піхотинців.

Битися поляки і білоруси вже не могли. Білорусам відтяв тили і дорогу Дніпром чернігівський полковник Подобайло, а польське військо втратило людей. Відступати “оборонним порядком” вони теж не могли, бо через численні притоки Росі і Дніпра треба було цей “порядок” руйнувати, щоб навести переправи.

Зрештою, через численні обміни комісарами між польсько-литовським табором і козацькими окопами сторони домовилися.

Ці переговори супроводжувалися бунтами у козацькому війську – шляхетних комісарів регулярно намагалися убити, і неодноразово Хмельницький і його писар Іван Виговський разом із полковниками і сотниками учили простолюд рицарським звичаям, луплячи по гарячих головах булавами.

Одного разу Виговському ледве вдалося втихомирити розгніваний натовп, який жадав негайного реваншу за Берестечко, такими словами: “Чого ви хочете, злодії? За що ви кривдите панів, коли вони ні в чім не винуваті – це не ляхи!” Крик подіяв на мужиків: “І правда, один із них руський (ішлося про Адама Киселя), а інші – литвини (білоруси), і ніколи литвини не робили нам кривди. Знали ляхи, кого послати, бо коли б поляки сюди прийшли, то ніхто б живим не вийшов”.

Іншого разу, коли комісари вже їхали у свій табір, голота напала на їхній обоз, пограбувавши майна на сотні тисяч злотих. Ледве утікши, комісари заховалися в Білоцерківському замку. Голота лізла на палісад (дерев'яні загострені палі довкола рову), а козацька старшина рубала їм руки.

У вересні 1651 року наслідком переговорів стала Білоцерківська угода. Підписувати її в табiр Потоцького і Радзивила поїхав сам Хмельницький.

За святковим столом він нагадав Радзивилу, що ніколи до цього білоруси й українці не воювали між собою: “Предки вашої милості ніколи не воювали проти запорожців”. Через годину, добряче хильнувши, український гетьман заговорив про молдавського господаря Василя Лупула: “Хоча він і тесть вам, ваша князівська милість, але я розграбую його скарби, битимуся з ним і покараю”. “Сподіваюся, господар цього не злякається”, - дипломатично відповів Радзивил.

Ступінь сп'яніння нашого гетьмана характеризує той факт, що коли він сів на подарованого Потоцьким турецького скакуна, то почав хилитися. А потім зліз і поїхав у власний табір по-домашньому – на возі з соломою.

1651 рік був, без сумніву, зоряним часом литовського війська, а військові дії того року була останньою в серії козацьких війн, у якій Януш Радзивил здобув перемогу. Після цього козаки воювали знову на території ВКЛ, часто-густо чинячи криваву помсту.

Продовження читайте тут

Оцінка статті на цей момент: +7/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!