“...Поети, сонце і Париж”: європеїстські тенденції сучасної української літератури

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 57262 Перегляди
  • 1 Коментарі
  • 22/03/2013Дата публікації

Цитата, винесена у назву статті, - з вірша Максима Рильського. Він не без гіркоти протиставляв провінційність тогочасної української культури, яку брутально втискували в рамці “пролетарського” реалізму, - високому модернізмові, взорованому на тривку багатовікову традицію. І під знаком такої от туги за Європою, ностальгічного прагнення долучитися до того простору, в якому колись органічно розвивалося вітчизняне письменство, минув чи не весь ХХ вік. Закономірно, що поновна спроба модернізації при кінці ХХ століття означала нові акценти на опозиції європеїзм / ґрунтянство.

Автор: Віра Агеєва

Власне, заклики орієнтуватися лише на рідний хутір (одвічне джерело етики й естетики!) і остерігатися чужинецьких впливів звучали не аж так авторитетно.

Ці впливи конкретизували по-різному: скажімо, Євген Пашковський у романі “Щоденний жезл” діагностував причину всіх українських бід у ...”перевчених феміністках”, котрі не хочуть народжувати дітей, а відтак нищать генофонд нації, а В'ячеслав Медвідь попросту назвав усі ті ґендерні писання “фігнею”. На щастя, такі речі сприймалися вже як курйози, що свідчить про вихід з романтичного тупика, зречення вочевидь неймовірно застарілих романтичних спадків.

Мандри Європою

На рубежі 80-х – 90-х нашу літературу враз заполонюють сюжети далеких мандрів: Європа поступово оприявнюється не мрією, а конкретними враженнями. Це вже не завжди традиція, тобто час, історія, а швидше реальний простір сьогодення.

Нарешті зявилася можливість побачити “тисячу магічних місць окциденту” (Юрій Андрухович), відкрити нові світи, знані з романів, картин і фільмів площі, собори, палаци, музеї, богемні кав'ярні, навіть зустрітися з людьми, які досі видавалися швидше легендами. Найпомітніші тексти дев'яностих – двотисячних – це незрідка сюжети подорожей, як-от “Польові дослідження з українського сексу” Оксани Забужко, “Перверзія” Юрія Андруховича чи “Біґ мак” Сергія Жадана.

Географія в літературі рубежу тисячоліть пристрасно коригується. “Подумати тільки, - скрушно нагадує Андрухович, - були й такі часи, коли моє місто належало до єдиного державного утворення не з Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією та Вієнною! Тоскана й Ломбардія перебували в межах, єдиних із Галичиною та Трансильванією. На початку століття я не потребував би візи для того, щоби зустрітися з Рільке, або, скажімо, Ґуставом Клімтом, а для того, щоби зійти з потяга у Кракові, Празі, Зальцбурзі чи Трієсті, потрібен був би тільки квиток на означений потяг”.

Пошуки слідів

Утім, самого лише акту про незалежність зовсім недосить, аби утвердитися на карті нової Європи та змінити ідентичність, для цього потрібна велика культуротворча робота. Починати слід було з увиразнення традиції, пошуків затоптаних слідів, наведення мостів. Так що корегувалася і власна історія. Рефлексії над поняттям Центрально-Східної Європи були не в останню чергу рефлексіями історичними, адже “не політика, а культура залишається обєднувальним принципом цивілізаційної ідентичності Центральної Європи”.

Назва Андруховичевого есею “Центрально-Східна ревізія” у такому контексті прочитується знаковою. Ревізія стосувалася насамперед пам'яті, культурного спадку, міфів, родинних спогадів, усього того, що попри зачистки й гіпнози, спалення архівів і промивання мізків - таки вціліло. Культурна тожсамість нації ґрунтується зокрема і на цих приватних цінностях. Родинні перекази вплітаються у ширші історичні наративи, безпомилково засвідчуючи приналежність до іншої культурної спільноти, аніж та, що означувалася Тамбовом і Ташкентом.

Це можуть бути, скажімо, деталі, назавжди зафіксовані чіпкою дитячою пам'яттю. Тарас Прохасько увиразнює поняття спадку через конкретику збережених речей. Син перекладає книжки у старожитній шафі – і от “нарешті знайшлася одна з моїх найулюбленіших книжок, її я не можу повноцінно читати, але саме ця книжка не потребує читання. Просто я ще не бачив досконаліше виготовленого тому. Звичайно, існує безліч люксусових видань.

Але ця збірка перекладених німецькою казок Оскара Вайлда вражає іншим. Вона є лаконічною сукупністю бездоганно виконаних деталей, які утворюють книжку як промисловий продукт”. Однак не це робить том Вайлда унікальним.

Прохаськові йдеться про додаткові смисли, які він називає “обжитістю, олюдненням. Те, чого спочатку бракує усім виявам поступу. Те, що на нашім фраґменті Європи завжди з поступом конфліктувало, бо поступ його просто нищив, сам ледве встигаючи ставати обжитим.

Артефактом, який беззаперечно свідчить і про власну історію, і про загадку, є написане імя і прізвище мого діда у давальному відмінку, імя і дівоче прізвище моєї бабці і нижче – Ґмінд, бараки, 16 грудня 1916 року”.

Історія знайомства діда і бабці у книжці “З цього можна зробити кілька оповідань” вписується у контекст воєнних і революційних подій, які стрясали Європою: “У будь-якому разі, дідо з бабцею познайомилися у Ґмінді. А ця книжка виглядає вже пізнішим миколаївським подарунком, їм було по двадцять років.

Потім були Альпи, контузії, Листопадовий зрив, УГА, полон, інші бараки, смерті найближчих, розпад імперії, навчання у Відні, діти, прийдешня війна і все двадцяте століття. Сумні казки Оскара Вальда брали участь у всіх переміщеннях. Урешті те, що недавно їх витирав від книжкового пороху їхній правнук, теж можна назвати поступом. Або обжитістю. Або обжитим поступом. Або поступовістю обжитості, або...”.

Означуючи “ґрацьку” історію свого діда як “історію про долю і вибір”, Оксана Забужко акцентує тим самим і власні пріоритети: “Мій дід, Іван Забужко, в юності мріяв стати лікарем. Студіювати медицину він гадав у Ґраці”.

Українська література орієнтується на Захід. Захід відповідає взаємністю. "Музей покинутих секретів" англійською.

Змушений опікуватися родинним фільварком, мрію свою так і не зміг здійснити. Внучка занурюється в минуле, гуляючи тими самими вулицями, де міг би – за інших обставин – ходити її дід – студент медицини: “Як дивно, думала я, блукаючи Ґрацом восени 2002 – через вісімдесят років по тому, як цими самими вуличками міг блукати мій дід (от тільки – чи став би він тоді моїм дідом?

Чи не потекло б, бува, його життя по геть іншому руслу – з іншою жінкою, іншими дітьми, а чого доброго, й іншою країною?..), як дивно, що це місто, котре в нашій родині уже три покоління є символом “життя-яким-воно-мало-б-бути-але-не-відбулося”, існує насправді, що воно р е а л ь н е - домашнє й тепле, як спогад про дитинство, і пахне, як і належить пахнути дитинству, - гарячими каштанами, мандаринками і ґлінтвейном...

І вже зовсім дивно, що мені випало опинитися в цьому місті – в фортеці на горі, звідки все його видно, як на долоні, - зі своїм ноутбуком саме тоді, коли я почала роботу над “Музеєм покинутих секретів” – романом-сагою про три покоління однієї родини, чиї долі повязані між собою протяглими крізь ціле ХХ століття “підпільними” нитями – довготривалими, невидними в межах одного людського життя наслідками раз зробленого вибору”.

Роль міської культури

Важливо, що йдеться про реконструкцію не лише індивідуальної, але й колективної пам'яті. Причому акцентується роль міста, міської культури, міської громади у збереженні саме європейської ідентичності українства. Київський текст, що означується в сучасному письменстві, напряму апелює до “Записок Кирпатого Мефістофеля” Винниченка, “Дівчини з ведмедиком” Домонтовича, “Міста” , “Повісті без назви” Підмогильного.

Міф “старої-доброї Австрії”, австро-угорської “центральноєвропейської” спільноти важливий для формування індивідуальної ідентичності, але не може сьогодні стати серцевиною реструктурованої, модернізованої національної пам'яті, визначити модель національної історії уже в пострадянських умовах.

Переформування пам'яті після здобуття незалежності конче потребує належної оцінки політичної й культурної ролі Києва.

Львівський текст

Цікаво читається також сучасний львівський текст. Адже навіть і в радянській літературі місто здебільшого поставало як інакший, трохи навіть відчужений, не без флеру певної культурної екзотичності простір – згадати хоча б Тараса Мигаля або Романа Іваничука.

Так само у прозі Юрія Винничука завжди відчитується натяк на засадничу “нерадянськість” Львова: попри репресії нова влада так і не спромоглася змінити культурний код галицької столиці як міста центральноєвропейського.

Архітектурні пам'ятки, палаци, храми, бібліотеки і, не в останню чергу, пам'ять міста, спільні спогади його мешканців – усе це витворювало атмосферу, яка відчужувала радянські нововведення, так що ідеологічні сухозлітки осипалися за першого ж подиху історичних змін. Це стосується і високої культури, й історії, і побутових, щоденних поведінкових моделей. У Винничуковому романі “Танґо смерті” міжвоєнний Львів представлено як неформальну культурну столицю – таку роль він вимушено виконував, коли офіційний пролетарський Харків, а потім і облагодіяний поверненням узурпованого статусу Київ відігравати її не могли.

“Усміхнене” місто, богемний осередок, де, хай і не завжди, зрозуміло, безконфліктно, але все ж співіснують українська і польська спільноти, де віденські, краківські й київські мистецькі ідеї, проекти, рухи у різні часи мають різну вагу і значення.

Саме у Львові в тридцяті роки частково заціліло для вітчизняної культури те, що безжально витоптувалося на підрадянській Україні. Окупацію Львова радянськими військами восени 1939 року було сприйнято як зіткнення культури вищої, західної, і варварськи спрофанованої, принесеної на штиках напівграмотних червоноармійців.

Оповідач “Музею покинутих секретів” Оксани Забужко згадує про “цілу ту татарську орду з деревяними валізками, що за пару тижнів вимела всі крамниці, гейби навала велетенських рудих мурахів, од усякого-будь товару, натомість вилупивши в самому серці мередмістя, перед Оперою, здоровенний потворний чиряк “барахолки”, де їхні жінки на очах у розбавленої публіки люто билися за єдвабні панчохи, тягаючи одна одну за коси, - найпевнішим знаком їхньої чужості було те, що в місті загніздився страх, якого ніколи не знано перед тим”.

Минуле століття пройшло у нас під знаком ряду потужних зіткнень і катастрофічних втрат, коли історія ніби поверталася назад. І все ж кінець ХХ віку висвітлив немарність подвижницьких послідовних зусиль кількох ґенерацій, насамперед модерністів першої його чверті.

Микола Зеров свого часу писав, що в Україні не треба було прорубувати вікон у Європу, як це було в петровській Росії ХVІІІ ст., бо у нас паростки європейської культури промикалися самі собою “тисячею непомітних шпар та щілин”, органічно проростаючи й поширюючися навсібіч.

Радянські десятиліття сучасна література осмислює швидше як досвід прикрого “розєвропеювання” й водночас демодернізації, коли було втрачено чимало культурних здобутків і вартостей. На рубежі ХХІ століття європеїсти, очевидно, запропонували найбільш радикальні концепції. Йдеться вже про культуру, не розділену кордонами й заборонами.

*******

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам читачів

Якісна і нерозважальна журналістика, яка працює в інтересах публіки, потребує затрат і в принципі не може бути прибутковою. Але натомість вона є суспільним надбанням, як, наприклад, чиста вода. Тому фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Якщо ви здійснили пожертву, повідомте будь ласка нам на адресу texty.org.ua (равлик) gmail.com Це потрібно для того, аби ми могли відзвітувати вам, куди витратили зібрані кошти

Як можна перерахувати кошти:

EugeneLakinsky(НА)gmail(КРАПКА)com - наш рахунок на ПейПел;

ЛікПей

096 551 68 93 - гроші на рахунок можна слати і на телефон - це Київстар, телефон тільки для збору пожертв, зв'язатися з нами можна по емейлу texty.org.ua @ gmail.com

U336801545841 - наш гаманець у гривнях на ВебМані

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 1

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

"Повернення до Європи" укрсучліту - позитивна та продуктивна міфологема, однак без інкорпорації всього масиву впливів включно з російським впливом, "червоним ренесансом" тощо вона виглядатиме недостовірно.