Український Відень: кінець мрії (ЧАСТИНА 2)

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 91312 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 19/03/2013Дата публікації

«На Семерінґу живе бувший президент ради народних міністрів Володимир Винниченко». Чоловік, який так багато міг і так багато програв, М.Грушевський, теж тут. «Шановному професорові практичніше просвіщати буржуазну Європу з Herrenhof-у світлом соціалізму, аніж зносити його наслідки на власній шкурі», - кепкували з нього журналісти. Винниченка вони жалували ще менше: «Мені не шкода буде, коли большевики повішають Вас, як політика. Мені шкода буде Вас як письменника, бо письменників у нас мало».

Про Відень український з Відня сучасного: Таня Малярчук

Першу частину статті де йдеться про український Відень Австро-Угорщини і нинішній Відень олігархів читайте тут.

На початку Першої світової війни Відень зі звичайної столиці галичан перетворився на зручний тил для української еліти, звідки вона бомбардувала Європу ідеєю української незалежності.

«Вірячи в остаточну побіду австро-угорської і німецької армії і в розбиттє Росії, вірять Українці і в те, що на руїнах Російської імперії, сеї тюрми народів, встане Вільна Самостійна Україна». Такими словами з Відня вітав своїх читачів перший номер «Вісника Союзу визволення України» у жовтні 1914-го року.

Союз визволення України (СВУ) – організація, що постала на базі сил обох Україн. До роботи в ній були залучені мало чи не всі тогочасні науковці і літератори: вже згадані М.Лозинський, С.Рудницький, С.Смаль-Стоцький, також Б.Лепкий, І. Креп’якевич, М.Возняк та багато інших. Впродовж війни СВУ видав у Відні близько 80-ти книг і брошур про Україну з антиросійськими і антипольськими акцентами багатьма європейськими мовами.

Готувалися до незалежності. «Віддавна доказано науково, що Українці не є жадними Москалями», «По науковим твердженням українська мова се самостійна мова, а не діялєкт московської, як твердить російське правительство».

Головним прагматичним аргументом, який мав переконати європейську спільноту в необхідності української держави, було її географічне розташування. Незалежна Україна виконуватиме роль «заборола» і забезпечуватиме мир у Європі перед російською загрозою.

Приблизно так обґрунтовує міжнародне політичне значення України у своїй розвідці «Ukraina und ihre internationale politische Bedeutung» (Відень, 1915) старенький Іван Пулюй, більш відомий як першовідкривач рентгенівських променів, доцент Віденського університету, організатор українського студентського руху у Відні, перекладач першої української Біблії і засновник першого в Європі електротехнічного факультету.

Роком пізніше Пулюєві запропонують посаду міністра освіти Австрії, але він відмовиться за станом здоров’я і помре 31-го січня 1918-го року у Празі – у те короткочасне щасливе міжчасся, коли IV універсал вже було проголошено, «самостійна, ні від кого не залежна, вільна, суверенна Українська Народна Республіка» вже існувала, але більшовики ще не встигли захопили Київ.

Наступні два роки в Україні було цікавіше і я оминаю їх хвилиною мовчання.

А на початок 1920-го всі вже знову були тут, у Відні, і віденська газета «Український прапор» бадьоро розпочинає епоху в’ялої еміграції: «На Семерінґу живе бувший президент ради народних міністрів Володимир Винниченко, а в околиці Відня бувший міністр фінансів». Чоловік, який так багато міг і так багато програв, М.Грушевський, теж тут. «Шановному професорові практичніше просвіщати буржуазну Європу з Herrenhof-у світлом соціалізму, аніж зносити його наслідки на власній шкурі», - кепкували з нього журналісти.

Винниченка вони жалували ще менше: «Вибрався во свояси за кордон, де пише тепер кінематографічні драми і пашквілі на своїх колишніх товаришів по роботі», «Ціле своє життя, як зозуля, кував всякий ідейний сумбур». «Мені не шкода буде, коли большевики повішають Вас, як політика. Бо, як політик, ви багато шкоди наробили Україні. А ще більше наробите. Мені шкода буде Вас як письменника, бо письменників у нас мало».

Завершальна фраза належить талановитому редактору віденського тижневика «Воля» Віктору Піснячевському, за фахом - відірваний від медичної практики лікар-бактеріолог, фанатик преси, котрому вдавалося на кожному новому місці (Петербург, Київ, Одеса) засновувати періодичні видання. «Воля» буде його останнім дітищем, а чеське місто Острава – останнім домом.

Кафе "Централ". Нині кожен віденський турист прагне зайти сюди. Були часи, коли українська мова у "Централці" заглушувала німецьку. Жоден гід сьогодні про це не розкаже

Редакція часопису збиралася в «одній льожі» кав’ярні «Central», розташованої просто через дорогу від уже згаданого «Herrenhof»-а по вулиці Herrengasse . «Central» українці називали «Центральною», або просто «Централка». За столами цих двох легендарних кав’ярень розквітла і захиріла епоха так званого Віденського Модернізму.

До Першої світової їхніми завсідниками були австрійські письменники (той же Гофмансталь, Йозеф Рот, Артур Шніцлер, Роберт Музіль, Карл Краус, Ґеорґ Тракль), художники (Ґустав Клімт, Оскар Кокошка, Еґон Шіле), архітектори (Отто Ваґнер), композитори, філософи. Зиґмунд Фройд, тепер всесвітньовідомий, викурював тут свої щоденні 20 сигар. Лев Троцький грав тут у шахи. «Central» вказували як свою зворотну поштову адресу.

Тут писали, пили, дискутували і ліниво чекали наближення нових часів. І ці часи не забарилися. Велика війна перемеле геніального поета і наркомана Тракля, який так і не зможе забути м’ясорубку під українським містечком Городок і в листопаді 1914-го прийме смертельну дозу кокаїну. Оскар Кокошка отримав під Луцьком кулю в голову, вижив, але до Відня більше не повернувся. У 1918-му з різницею в кілька місяців помруть Клімт і Шіле, останній – від епідемії іспанки. І віденські кав’ярні остаточно спорожніють, даючи дорогу модернізму українському.

З усіх режимів, які можуть бути на Вкраїні, найповніше може забезпечити національне відродження нашого народу режим національно-української радянської соціалістичної влади». В.Винниченко, «Відродження нації», Відень, 1920 р.

Всього після війни у Відні мешкало близько 50 тис. українців, а де два українці, там три гетьмани.

«Герренгоф» став улюбленим місцем зустрічі емігрантів-соціалістів, «Централь» – соборників. Обидва табори ворогували між собою і разом – з прибічниками диктатора Петрушевича, який вже відмовився від акту злуки і все ще марно намагався відстояти перед світовою спільнотою незалежність Галичини.

Лише хитрий журналіст і «цинік» Осип Назарук (між іншим, автор повістини «Роксоляна», за якою у 97-му зняли телесеріал із Ольгою Сумською в головній ролі) навідувався до всіх по черзі і казав: «Я вам це кажу і це є правдою, але коли ви на мене покличетесь, то я дам слово чести, що ніколи цього не говорив».

Так дотепно і неймовірно цікаво описує віденську «тусовку» учасник тих подій, працівник часопису «Воля» Іван Кедрин у своїх спогадах «Життя-події-люди»(Нью-Йорк, 76 р.).

«У деякий годинах, в полудне у Герренгофі чи коло 1-ї в Централь українська мова приглушувала геть німецьку, а віденська кав’ярня подобала на українську політичну біржу, на якій виринали і гинули політичні плітки, інтриги, пляни і концепції. Усім укупі їм була суджена невдовзі одна спільна доля".

Кав’ярня «Herrenhof» - постійне місце зустрічі українських емігрантів-соціалістів. Зачинилася у 1961 р.

Віктор Піснячевський проводив у «Централці» робочі зустрічі. «Високий, стрункий, легко похилений, з русявим гладко зачесаним волоссям, з маленькими вусиками і старомодним «пенсне» на гострому носі, з саркастичною усмішкою». Всі, хто хотів з ним аудієнції, чекали своєї черги за сусідніми столами.

Сюди приходили Євген Чикаленко - «колись богатир-поміщик, великий меценат, який щедрою рукою підтримував українську культуру», в еміграції – дуже бідував, помер у Чехії у 29-му; Євген Коновалець, місія якого ще була попереду; «завжди вірний своїй антимосковській позиції» Дмитро Донцов, котрий невдовзі напише опус магнум «Націоналізм» - євангеліє як для патріотів, так й екстремістів тоді і тепер.

Дмитро Донцов, до речі, теж навчався у Відні, був одним із засновників Союзу Визволення України, а в повоєнний Відень часто заїжджав з лекціями. Віденські газети сумлінно їх анонсували. «23-го листопада (1921 р.) запрошуємо на відчит Д.Донцова про Лесю Українку: «Поетка воюючого націоналізму». А вже два тижні потому кореспондент рапортував: «З великою прикрістю мусимо підкреслити, що замість піти на цей такий важливий відчит, велика кількість нашої еміграції тут, у Відні, воліла сидіти по кав’ярнях. Бо навіть не цілих 50 присутніх рішучо замало».

Майже щодня бував у «Централці» ерцгерцог Вільгельм фон Габсбурґ-Лотрінґен, також відомий як Василь Вишиваний, троюрідний племінник вже покійного цісаря Франца Йосифа.

«Бльондин, гарний собою, з бездоганними товариськими манерами, тип аристократа, почував себе частиною української спільноти, - описував Вишиваного у своїх спогадах Іван Кедрин. - Вже давно було відомо, йому й усім, що він, як Габсбурґ, ніякої кар’єри на українстві не зробить».

Трохи інакшим, амбітнішим, свідомим своєї голубої крові і з претензіями на монарший трон у відновленій українській державі, подають Вишиваного сучасні історики (Тімоті Снайдер «Червоний Князь», Київ: Грані-Т, 2011).

Невідомо, що думав Габсбурґ у 48-му, коли радянські спецслужби заарештували його і вивезли до Києва, і чи проклинав він всю цю молодечу, приречену на поразку українську затію, помираючи у Лук’янівській тюрмі, але протоколи допиту, старанно занотовані лейтенантом Колибабою, можна тепер сміливо видавати як художній текст:

«ВОПРОС: Что Вас тянуло на Украину и в частности к Петрушевичу и Петлюре?

ОТВЕТ: На Украину я ехал потому, что я служил ранее в 13 украинском полку, с украинцами сжился, перенял их традиции и в то время был таким же «патриотом-украинцем» как и все украинцы. Почему я поехал к Петрушевичу и Петлюре, — потому что больше ехать было некуда. К румынам я не хотел, у Деникина мне было нечего делать, а поляков я ненавидел, — выход был один, только к Петлюре и Петрушевичу.

ВОПРОС: Выше Вы показали, что к Деникину Вы не могли потому, что Вам там не было чего делать, а что же Вы делали у Петлюры и Петрушевича?

ОТВЕТ: Я просто так высказался. Мне и у Петлюры и у Деникина было нечего делать, но в это время я должен же был где-то находиться, я выбрал Петлюру».

Вільгельм фон Габсбурґ-Лотрінґен у Лук’янівській тюрмі, 1948 р.

Всі протоколи Вільгельм підписував українською. А в 21-му, «прогайновуючи з українцями час», писав їхньою мовою сентиментальні вірші.

«Був це взагалі, може, й цікавий, але сумний, дуже сумний час», - закінчує свої спогади про віденський період Іван Кедрин. Сам він ще повернеться до Львова і похапцем тікатиме звідти на Захід з приходом радянських військ у 39-му. «На гноїщах Європи ми як черви в’ємось», - скаже ще один емігрант, поет Олександр Олесь-Кандиба (ви ж пам’ятаєте його «І тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх»?).

З 20-го року він теж у Відні, видає журнал політики, літератури та мистецтва «На переломі». Його називають просто «Поет Олесь». Спершу він - заступник, а потім голова Союзу українських письменників і журналістів на чужині. Саме ця організація (в різні роки від 45-ти до 70 членів) ініціювала створення знаменитого Українського Вільного Університету.

До 22-го року університет розташовувався у Відні. Лекції читали у приміщеннях міських шкіл, наданих віденською громадою. На якійсь із них зараз навіть висить пам’ятна дошка. За сприяння президента новоутвореної Чехословаччини Томаша Масарика УВУ невдовзі перекочував до Праги.

Благодійництвом, допомогою українським ветеранам і українською школою у Відні опікувався Український жіночий союз.

Книжки видавало більше десятка українських видавництв. У «Дзвоні» за адресою Porzellangasse 19 (зараз тут невеликий театр і тайський ресторан) укладав підручники для українських шкіл письменник Спиридон Черкасенко (похований на Ольшанському кладовищі в Празі, поруч з поетом Олесем і Софією Русовою).

Всі ці організації і багато інших сумлінно зібрані на сторінках віденських українських газет. Імена, адреси, прохання (зазвичай, пожертви), заклики (наприклад, перекладати українською військову літературу, бо ще не всі надії втрачено), повідомлення, анонси вечірок, ювілеїв, читань.

Іноді можна натрапити на геть екзотичні спільноти, скажімо – «Український Національний Аероклюб»: «Всіх членів просимо подати свої адреси». Ідеш за посиланням у спробі дізнатися щось більше про цей-от «Аероклюб» і натрапляєш на якихось похованих історією «вар’ятів»: Юрій Гасенко - ад’ютант Симона Петлюри, помер у Франції, інженер, авіаконструктор, винахідник «Морської блохи» (одні пишуть – це був підводний човен, інші – моторний, але різниці жодної, бо про саму «Морську блоху» ніде ні сном ні духом, а яка назва!), автор численних карт української етнічної території, а також дитячої повісті «Ная з джунґлів», про яку теж ніхто ніколи не чув.

Починаючи з 1923-го року Відень втрачає звання штаб-квартири української еміграції. Українці розбрідаються по світу хто в Прагу, хто далі на Захід, хто на смерть на Схід.

А ті, що залишилися, травмовані великим програшем, віддаються писанню листів, науці і хворобам. Автор численних німецькомовних розвідок про Україну Євген Левицький повертається до буденної адвокатської практики (помер у Відні у 25-му). У двох годинах їзди від Відня в Райхенау мешкає В’ячеслав Липинський, з роду польської шляхти, український історик, теоретик українського консерватизму, ще поки відданий гетьману Павлу Скоропадському. В Австрії Липинський буде рятуватися розведенням курей і тут помре від туберкульозу у 31-му.

З усіх віденських українських газет найдовше протягли радянофільські, приміром, «Нова Громада» під редакцією галичанина, полум’яного соціаліста Семена Вітика. «Лакейський дух галицької інтелігенції, - вирікає він на першій шпальті у серпні 23-го, - своїми міркуваннями дрібної буржуазії завалив вкінці увесь порив галицьких мас». Цю газету тепер страшно тримати в руках.

На її сторінках ще живі і сповнені енергії «пан-футурист» Михайль Семенко і його «ідеологічний син» Ґео Шкурупій, «син міста» Михайло Йогансен, «інтелігент-пролєтар» Василь Еллан, Валер’ян Поліщук, «що прийшов із лісів Волині», Микола Хвильовий («творить в індустрії новий релігійний культ»). Всі ці імена пізніше знову зберуться разом - під обкладинкою антології «Розстріляне відродження», і сам редактор «Нової громади» Семен Вітик теж буде розстріляний у 37-му.

Один мій знайомий нещодавно сказав: «Советский Союз цивилизировал Украину». Мені відразу пригадалася наведена на самому початку статистика неграмотності в Галичині. Вісімдесят відсотків не вміли ні читати ні писати.

По іншій бік Дніпра ситуація навряд чи була кращою. А радянська влада дійсно взялася за просвіту і вже у 1919-му розпочала кампанію «ликбез». В авангарді українського «ликбеза» було Товариство імені В.І. Леніна «Геть неписьменність», яке очолював один з організаторів голодомору Г.І.Петровський. У 36-му товариство припинило свою діяльність за «ненадобностю». Бо завдання виконано. Неграмотність ліквідували разом з її носіями.

«Однаково ми з вами згинемо, - писав у листі до приятеля у 26-му хворий В’ячеслав Липинський, - а «їздити на курації», виживатись і плодитись на Україні буде всяка мерзота. Це закон української природи».

«Що-ж до большевизму – то піддержку цієї політичної, моральної та економічної ґанґрени вважаю з боку Українців не большевиків або несвідомим божевіллям, або свідомим злочином». В.Липинський, 1926 р., Райхенау, Нижня Австрія.

Цьогорічна зима у Відні була теплою і по Дунаю льоди не пливуть. Над входом до будинку, в якому жив Франко, теж висить пам’ятна табличка. Кав’ярня «Герренгоф» закрилася після Другої Світової, а «Централка» тепер - мекка для туристів з усього світу.

До Відня потягом з пересадкою у Польщі чи Угорщині можна доїхати зі Львова за 20 годин. Швидше можна долетіти, але авіаквитки у перекладі на овець коштують ту саму отару. Моїм австрійським друзям, які навпаки купували квитки з Відня до Львова, продавець у касі вокзалу щиросердечно, з бажання добре порадити, сказав: «Що ви там забули? Їдьте краще до Венеції». І справді, що вони тут забули? І що ми забули там?

А невідомі добродії у присвяченій Липинському вікіпедійній статті мимохідь додають, що «нині ремонтується його родинне обійстя на Волині, понівечене перебуванням тут колгоспної худоби». Обійстя, здається, вже відремонтували.

Першу частину статті де йдеться про український Відень Австро-Угорщини і нинішній Відень олігархів читайте тут.

*******

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам читачів

Якісна і нерозважальна журналістика, яка працює в інтересах публіки, потребує затрат і в принципі не може бути прибутковою. Але натомість вона є суспільним надбанням, як, наприклад, чиста вода. Тому фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Якщо ви здійснили пожертву, повідомте будь ласка нам на адресу texty.org.ua (равлик) gmail.com Це потрібно для того, аби ми могли відзвітувати вам, куди витратили зібрані кошти

Як можна перерахувати кошти:

EugeneLakinsky(НА)gmail(КРАПКА)com - наш рахунок на ПейПел;

ЛікПей

U336801545841 - наш гаманець у гривнях на ВебМані

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!