Сто років українського Відня. Колись науковці та інтелектуали, сьогодні олігархи (ЧАСТИНА 1)

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 39822 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 18/03/2013Дата публікації

Якби бабця ще жила, то, почувши слово «Відень», вона процитувала б: «Австрія, Австрія, як тебе звать, яка ти красива, йоб’ твою мать». Український Відень сто років тому – політики, науковці, письменники і студенти. Відень 2013 – ґастарбайтери і олігархи. Український Відень дев’яносто років тому – більше десятка українських газет, більше десятка українських видавництв, щонайменше дві українські книгарні, українська школа, з 21-го – Український Вільний Університет. Відень 2013 - ґастарбайтери і олігархи.

Із сучасного Відня про Відень український: Таня Малярчук

Навесні 1922-го року українська газета «Соборна Україна», що виходила у Відні, писала: «Посольство У.Н.Р дістало офіціяльне повідомлення від австрійського уряду про те, що воно стратило посольські права в Австрії». Його місце зайняли представники Української Соціалістичної Радянської Республіки, щоправда, всього лиш на один рік, до утворення Радянського Союзу. Екзильний уряд ЗУНР на чолі з диктатором Петрушевичем теж формально проіснував у Відні ще один рік, але газета «Соборна Україна» вже не могла про це повідомити, бо 18-го травня 22-го вийшов її останній номер.

Редакція писала своїм передплатникам: «На кордоні Радянської України встановлено спеціальний догляд за нашим органом». «Тяжкі матеріальні умови», «ми змушені на деякий час припинити вихід газети, але не назавжди!». «Помер Кирило Стеценко». «У Києві більшовики закрили київську оперу за її антихудожність та розхлябаність персоналу». «На Україні лютує страшна пошесть холєри».

Таким був кінець не лише цієї газети. Це був також початок краху всіляких надій тодішньої української еліти створити незалежну українську державу.

Це був початок переорієнтації України із Заходу на Схід, де вже підіймалося червоне сонце нової Родіни, зміна центру тяжіння і встановлення ментальних бар’єрів з минулим, яке до сих пір підпирають прикордонні служби наших західних сусідів. Все, що за ними – стало далеким і чужим.

Причому взаємно далеким і взаємно чужим. Ми забули і нас забули. Фертик, як сказала би моя бабця, народжена у галицькому селі того ж таки 22-го року. А проте вона ще належала іншій частині світу з найяснішим цісарем на троні. Разом з усіма своїми уявленнями, розуміннями, традиціями і діалектом, вщерть приправленим німецькими словами.

Моє улюблене її словечко – «лєцтий» (упосліджений, нікчемний, задрипаний). Непорозуміння в особі поляків, які після Першої світової війни і до 39-го встановили в Галичині свою владу, бабця сприймала як тимчасову окупацію. Комуністів, які по-справжньому прийшли до її села в 50-х, - як ворогів. Якби бабця ще жила, то, почувши слово «Відень», хитро усміхнулася б, як вона це зажди робила перед тим, як розповісти мені щось, на її думку, сороміцьке, і процитувала б один зі своїх численних «вершиків»: «Австрія, Австрія, як тебе звать, яка ти красива, йоб’ твою мать».

Віденський Північний вокзал (нині не існує). Сюди щоденно о пів на десяту вечора прибував потяг зі Львова.

Оселившись у Відні два роки тому, я часто повторювала це нехитре сполучення слів і, слава богу, мене ніхто не розумів. Мої знання про це місто і цю країну обмежувалися мухою на портреті цісаря Франца Йосифа з «Бравого вояка Швейка» і анекдотом про «Ерц-герц-перц» з «Дезорієнтації на місцевості» Юрія Андруховича.

Зі старих фотокарток часів Першої світової ще дивляться на мене якійсь далекі родичі у військових строях, але вже не залишилося нікого, хто міг би назвати їхні імена.

Німецькомовний місячник «про життя українського народу». Виходив у Відні у 1903-1915 рр. Засновник – Василь Яворський.

Зі свого боку Австрія теж нічого про мене не знає, тому наші стосунки можна вважати зрівноваженими. Треба було бачити здивування працівника австрійської Національної бібліотеки, коли я замовила йому німецькомовну газету «Ukrainische Nachrichten» («Українські новини»), яка теж виходила у Відні у 1914-1919-х роках. «Бути такого не може», - сказав працівник, але все ж заглянув у свій зошит-довідничок. Знайшов. Вибачився.

А на останній сторінці цього чудо-довідничка міститься доволі довгий список періодичних видань, об’єднаних підзаголовком «Російські газети». Виходили газети в австро-угорському Львові, Станиславові, Чернівцях і Коломиї. Тепер їх вважають російськими. Так новіша історія витісняє стару. Ми квити.

Пишучи цей текст і мордуючи нещасних бібліотекарів, я постійно питала себе: навіщо такі зусилля? Чого я хочу домогтися? Зробити цей край своїм? Але він не мій і не треба, щоб він таким ставав. З ностальгії за часами, коли ми ще були Європою?

Але за офіційною статистикою на 1909 рік вісімдесят відсотків рутенців, як називали галицьких українців в Австро-Угорщині, не вміли ні читати, ні писати. І махнути на вікенд до столиці легендарним швидким потягом Львів-Відень вони навряд чи могли собі дозволити. Вагон-ресторан, рекордні сьогодні 12 год. 45 хв. у дорозі, третій клас – 25 крон, перший – 63 (для порівняння: 8 крон коштували черевики, 18 крон коштувала вівця, а туди і назад першим класом – ціла отара овець).

Ні, галицькі селяни залізниці в очі не бачили, а один з них так відповів землякові, письменнику Йозефу Роту: «Пішки я дочовгаю туди пізніше, ніж ви – залізницею, але я й не хочу туди, куди їдете ви». Якщо вони вже кудись і їхали, то за океан, цілими сім’ями, сотнями тисяч, без найменшого страху, бо ніде вже не може бути гірше, ніж вдома.

«Історія панування Габсбурґів над частю українського народу записана чорними буквами», - сміливо і з вірою у світліше майбутнє виголошувала ще одна, вже третя за рахунком, віденська газета «Український Прапор» у серпні 1919-го.

І ось ми стоїмо просто посеред цього світлішого майбутнього, в українському теперішньому – абсурдному і варварському, яке не могло би трапитися, якби історія минала так, як вона починала минати. Український Відень сто років тому – політики, науковці , письменники і студенти (бо двадцять відсотків все-таки грамоту знали).

Відень 2013 – ґастарбайтери і олігархи. Український Відень дев’яносто років тому – більше десятка українських газет, більше десятка українських видавництв, щонайменше дві українські книгарні, українська школа, з 21-го – Український Вільний Університет. Відень 2013 - ґастарбайтери і олігархи.

Віденська книгарня «Morawa», Wollzeile 11. У 1921 році за цією адресою розташовувалася українська книгарня «Hermann Goldschmidt G.m.b.h.»: «Має на продаж усі українські книжки, які тільки вийшли з друку».

Втім, перші сидять доволі тихо, швидко вивчають мову і губляться серед значно чисельнішого натовпу емігрантів з Туреччини і країн колишньої Югославії. Лише іноді в метро чи на вулиці хтось нервово чи навіть злякано здригається, почувши українську мову. Українець detected.

А от олігархи, котрі останнім часом облюбували собі це місто, завойовують шпальти австрійських таблоїдів з шиком і помпою. Чи то через сприятливі податкові умови, про що писала Українська Правда на прикладі «сонячної» фірми Activ Solar, де зять С.Клюєва - генеральний директор. Чи то просто з бажання долучити своє рильце до світу власть імущих.

Увінчані триповерховими люстрами позолочені віденські палаци, в яких вони одружують своїх доньок, найкраще для цього підходять. Затишні вілли в районі Währing, одному з найпрестижніших, бодіґард для родин, дипломатичні школи для дітей. З останній згадок в австрійській пресі: замітка в «Der Standard» за 13 січня цього року про зростання громадської уваги до відмивання брудних грошей через Кіпр. Поруч з російським олігархом О.Дерипаскою незлим тихим словом пом’януто й українського:

«Український олігарх Дмитро Фірташ також перевів свій «газовий» дохід (у 2008 році це було 272 млн. євро) через зареєстрований у Відні холдинг «Centragas» з податкового раю – швейцарського кантону Цуґ - на фіктивну компанію в Нікосії».

Весілля доньки Сергій Клюєв святкував у віденьскому палаці Ліхтенштайн. Фото Таблоід

Власне, конкуренцію українським багатіям у Відні створюють лише російські, хоча за національною ознакою цих людей класифікувати не зовсім доречно - всі вони родом з тих часів, коли суспільство ще не знало національних характеристик і розподілялося на царів, васалів, головорізів і холопів.

А цей будиночок у престижному районі Відня приписують сину Премєр-міністра України Миколи Азарова

Іншим улюбленцем австрійських таблоїдів до недавнього часу був нині ув’язнений син нині покійного Муаммара Каддафі Саїф Аль-Іслам. Він полюбляв винаймати найдорожчі віденські ресторани, щоб повечеряти наодинці з черговою коханкою, а тепер, звинувачений у злочинах проти людяності, чекає суду. Sic transit gloria mundi. Так минає земна слава. Я терпіла десять років, щоб нарешті використати десь це завчене в університеті латинське прислів’я.

На сайті українського Посольства в Австрії розділ «З історії посольства» порожній, а «Культурно-гуманітарне співробітництво» востаннє оновлювалося два роки тому. І правильно, бо сучасні українсько-австрійські стосунки – просто якась знущальна насмішка долі.

Тоді як перший український президент, професор Михайло Грушевський видавав у Відні німецькою мовою «Історію України», останній на сьогодні президент, теж професор і теж у Відні, видає книжку «патетичного блуду» і безсоромного плагіату „Opportunity Ukraine“.

Про неї вже гуляють мережею саркастичні пісеньки, а хтось навіть не полінувався присвятити цьому культурному феномену окрему сторінку у Вікіпедії. Австрійське видавництво «Mandelbaum», що спокусилося книжку видати, за чутками, так і не отримало повної суми обіцяних грошей, що, звичайно, не може не радувати і на близькому сучасній українській політиці жаргоні називається «кідалово».

Видавництво розташоване у Відні за адресою Wipplingerstraße 23. На тій самій вулиці - штаб-квартира вже згаданої фірми Activ Solar. А сто двадцять років тому за адресою Wipplingerstraße 26 (який божевільний збіг!) на останні гроші писав свою дисертацію про Варлаама і Йоасафа Іван Франко.

«Тут погода погана, - звітував він у листі до дружини в березні 1893-го. - По Дунаю льоди пливуть, та я ще не мав часу піти подивитися».

Пізніше Франко систематично дописуватиме у віденські газети «Die Zeit», „Arbeiter-Zeitung“, „ Wiener Blatt“, „Die Wage“, товаришуватиме з Віктором Адлером, засновником Австрійської соціал-демократичної робітничої партії (нині SPÖ, правляча партиія, членами якої є дійсні Бундеспрезидет, Президент Національної Ради і Канцлер Австрії), і Адлер називатиме Франка одним з найвизначніших поетів сьогодення.

Можливо навіть, Франко гостював в Адлера за адресою Berggasse 19 ще до того, як будинок буде продано сім’ї маловідомого психолога Зиґмунда Фройда.

Відень, Wipplingerstraße 26. У цьому будинку на п’ятому поверсі протягом року мешкав Іван Франко. «По Дунаю льоди пливуть, - писав він у листі до дружини, - та я ще не мав часу піти подивитися». У сусідньому будинку нині офіс компанії Клюєва Activ Solar

Свою дисертацію Франко успішно захистив в одного з найавторитетніших тодішніх славістів Європи Ватрослава Яґича. Студентами Яґича, окрім Франка, були фольклорист і дослідник лемківських говірок, доктор філософії Іван Зілинський (помер у Празі); славіст, літературознавець, голова Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка, доктор філософії Кирило Студинський (у червні 41-го примусово вивезений радянськими військами зі Львова, помер за нез’ясованих обставин); письменники Осип Маковей, Сильвестр Яричевський.

Іван Франко в останні роки життя. Всі найбільші віденські газети напишуть розлогі некрологи з приводу його смерті у 1916-му.

Професор Чернівецького, а згодом Українського Вільного університету Степан Смаль-Стоцький (помер у Кракові) – студент іншого, не менш знаного славіста Франя Міклошича.

У 1913 році Смаль-Стоцький видав у Відні скандальну граматику української мови, в якій чи не вперше заперечив панівне до і після твердження про існування «единого, нераздельного русского языка», в колисці якого безжурно зростали три братні народи.

Щоб краще розуміти ставлення до української мови на початку 20-го ст., я наведу одну цитату того ж таки Ватрослава Яґича з його щорічного наукового вісника «Archiv für slavische Philologie»: «Малоросійська мова перебуває у статусі діалекту до великоросійської.

Мало- і великоросійська, власне кажучи, – два діалекти однієї російської мови, і якби за часів середньовіччя державна влада не перемістилася з Києва до Москви, якби Київ замість Москви зміг об’єднати російський народ в одне ціле, то сьогодні навпаки великоросійська була би діалектом малоросійської…».

Граматику Смаль-Стоцького висміяли вздовж і впоперек, а сам мовознавець, за влучним висловом Юрія Шевельова, «набув слави Герострата у славістиці». Власне, Юрій Шевельов успішно продовжить його справу.

У Віденському університеті став доктором медицини Ярослав Окуневський. Пізніше він - військовий лікар і адмірал флоту Австро-Угорської імперії. Під час і після Першої Світової Окуневський роздав свої статки на потреби української держави, яка от-от мала утворитися, очолював санітарну місію ЗУНР у Відні і помер у злиднях («трагічно загинув», «наложив на себе руки») у Городенці у 29-му. Про цього чоловіка можна говорити безкінечно, а ще краще почитати його «Листи з чужини» (Київ: Темпора, 2009).

Кость Левицький, майбутній голова Державного Секретаріату ЗУНР, і публіцист Михайло Лозинський поставали у Відні докторами права.

Картограф і географ, професор Степан Рудницький викладав економічну географію у віденській Торгівельній Академії. Двох останніх серед сотень інших урочисто розстріляли з нагоди 20-річчя Жовтневої Революцію в урочищі Сандормах (Карелія).

Там же загинув міністр освіти УНР, письменник Антін Крушельницький. Його син Іван ще за шкільних віденських часів товаришував із дітьми відомого австрійського письменника Гуґо Гофмансталя і часто бував в їхньому родинному маєтку поблизу Відня.

Пізніше з дозволу автора Іван Крушельницький перекладе українською і видасть у Львові збірку поезії Гофмансталя і напише зворушливі спогади їхніх розмов. Ось уривок з однієї такої бесіди:

«Я розумію тепер краще вас усіх, українців, бо ви для мене були екзотичними появами…. На таке окреслення я трохи здивувався. – Цікаво! – сказав я з легкою усмішкою задоволення. – Я думав, що ми такі ж звичайні люди, як усі. – Ні-ні, друже, тут ви помиляєтесь. Ваше обличчя – цього ви не зауважуєте, – ваші очі, ваші рухи, ваш спосіб мовлення – усе це свобідне, вільне, не прицвяховане, не позначене деґенерацією старих державних народів. Ви – наче вітер. Буйні. Одчайдушні. Відважні…».

Іван Крушельницький

Буйний, одчайдушний, відважний, Іван Крушельницький приїде до УРСР працювати на благо української культури, і у 34-му його розстріляють у підвалі Жовтневого палацу в Києві. Ave, Caesar, morituri te salutant.

Олександр Барвінський, Володимир Яворський, Остап Грицай, Микола Троцький, Степан Баран, Євген Левицький, Осип Турянський, Василь Сімович, Віктор Андрієвський – вибачте мені всі ці загублені, запечатані у фразі «громадський діяч» імена тих часів. Вони нічого більше нам не говорять. Іван Мирон, міністр шляхів ЗУНР, а до того – випускник Віденського університету, керував будівництвом віадуків і тунелів у районі Яремчі.

.

Тепер ними їздять смердючі і напіврозвалені приміські поїзди півтора рази в день. Студент філософського факультету Віденського університету Орест Кузьма у 1913 році видавав в Коломиї «Ukraina Stelo»: «перший літературно-науковий журнал на українській і есперантській мові».

Теперішній український президент робить помилки у власному прізвищі. Українська періодика столітньої давності, повідомляючи новини зі світу, вживала назви європейських міст та регіонів (Ґенуя, Ніцца, Лозанна, Тіроль, Савойя) без найменшого пояснення, про яку саме країну йдеться. Це було самоочевидним. А тепер запитайте першого ліпшого, де та Ґенуя, де той Тіроль. Я особисто почуваю себе більшим невігласом, ніж затурканий рутенець, який ці новини читав. Історія зіграла з нами в якусь, перепрошую, російську рулетку, і Відень 2013 - щемка метафора того, що ми були і що ми є.

Продовження статті читайте тут

*******

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам читачів

Якісна і нерозважальна журналістика, яка працює в інтересах публіки, потребує затрат і в принципі не може бути прибутковою. Але натомість вона є суспільним надбанням, як, наприклад, чиста вода. Тому фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Якщо ви здійснили пожертву, повідомте будь ласка нам на адресу texty.org.ua (равлик) gmail.com Це потрібно для того, аби ми могли відзвітувати вам, куди витратили зібрані кошти

Як можна перерахувати кошти:

EugeneLakinsky(НА)gmail(КРАПКА)com - наш рахунок на ПейПел;

ЛікПей

U336801545841 - наш гаманець у гривнях на ВебМані

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!