Щ

Що залишиться після “Звичайної справи”, якщо з неї вирізати все нудне? У прокаті новий український фільм

Фільм Валентина Васяновича «Звичайна справа» демонструється у кінотеатрах. Герой якого лікар-психотерапевт втомлюється від себе і від людей, які його оточують. Зрештою, здається немає нічого простішого як сісти під кінотеатром і фільмувати на камеру звичайного українського обивателя - середньої статури, середнього зросту, з середнім животиком, вічно похнюпленим обличчям і у сірій куртці. Невже українським режисерам поки що немає чого сказати?

Автор: Вікторія Хоменко

Але був би глядач Хічкоком, то спитав - той хто захоче зняти на камеру моє звичайне життя, не помре з нудьги? Ось я вдома, прийшов з роботи. Ось я вийшов з дому, стою у черзі за хлібом. Ось я повертаюся додому і вкладаюсь спати. Я сплю.

Так, Васянович хапається за сучасність і хоче зняти фільм про українців і для українців. Але режисер не переосмислює оточуюче життя, натомість він нашпиговує фільм типовими епізодами, як то тітка в тролейбусі ділиться спогадами про своє дівчаче кохання, або буркотуха-прибиральниця у під’їзді черговий раз за день каже своє «Ходют тут, ходют».

Толіку (Тарас Денисенко) за сорок і він ходить в супермаркет, він читає сину казку на ніч, він з другом їсть борщ і випиває чарчину, Толік... «З віком я погладшав. Тепер постійно хочу їсти. І Леся не в своїй найкращій формі, хоча вона – актриса. Та й загалом, це звичайна справа…» Врешті решт тривіальні умовиводи Толіка лише підкреслені надмірно театральним промовлянням.

Кадр із "Звичної справи". Що хотів сказати режисер цією алюзією на фільм про Юнга і Фрейда "Небезпечний метод" не зрозуміло.

Дуже печально, коли кіно зводиться до однієї тактики – не так вже й важливо, що я говорю, - важливо говорити багато і на різні теми. Як то недолугі вірші того ж таки Толіка: «Біла стеля, як пустеля / Біла-біла, як зима / Я лежу собі в постелі / Коло мене спить стіна».

Власне звільнення з роботи (формально - за невдало розіграну наркоманами бійку) український горе-герой вважає хорошим знаком аби реалізувати свої творчі амбіції - як ніяк з дитинства він пише вірші.

Проте приблизно на середині стрічки від вайлуватості, невизначеності та однаковості Толіка глядачу стає млосно. Персонаж ніяк не розвивається протягом фільму. Можливо тому, його друг Славко (Віталій Лінецький) виглядає більш менш виграшно на фоні Толіка. Приміром, його метикуваті підробітки після перегляду раз чи два можна буде розказати як анекдот.

От як Славковий законопроект про те, куди дівати купу лйна у нас в Україні: «У бізнесі потрібно мислити глобально. Спочатку треба написати програму.

Так..."Енергетична безпека України"... Під цю програму держава виділяє фінансування. Потім ми збираємо гівно з усієї країни і направляємо його до Чорнобиля. Там заливаємо його в аварійний реактор. Гівно кипить... виділяє метан... Метан - це газ. Газ закачуємо до труби, забезпечуючи економіку України на багато років. А надлишок?! Надлишок ми направляємо до Європи! І за це нас приймають до Євросоюзу…».

Проте навіть в жартах на українську політичну злободенність режисер лише повторює заїжджені і суто обивательські теми про “плідну роботу” Верховної Ради України та образ релігійного “месії” Мера Черновецького. І використувує їх як ще один начебто прикольний фрагмент для фільму, але не більше.

Зрештою, можна було б сказати, що режисер зосереджується на особистих проблемах героя та його самокопанні в собі. Але ж Васянович просто фіксує певні етапи соціальної деградації Толіка – його тимчасові підробітки (від діджея до торгівця курячим послідом), пияцтво в барі, профілактика в психлікарні.

А все інше у фільмі розвивається окремо від головного героя. Підтвердженням цьому є і поява другорядних персонажів, що перетворюють оточуючу дійсність в непослідовний каламбур.

Як то колега Толіка по роботі, який жує сухарі і згущене молоко – у кінці кінців він ледь не вдавився куснем цього ж сухаря. Або ж похорони «любимого песика» баронеси Ельвіри, яку знову ж таки ледь не пристрелив невдаха-кіллер.

Шароварно якось. Зрештою, не можна ж затикати «кінематографічність» крупними кадрами жуючих ротів у згущенці, погонями на мотоциклах і побитими синіми мармизами в калюжі після дощу.

Із фільму виходить, що покоління сорокарічних українців розгублене і мляве. Виникло ні звідки і піде в нікуди. Покоління якому не потрібні «хепіенди». За словами режисера, при першому монтажі героя таки повертали в родину і всі були щасливі. А тепер все стало простіше – герой дійшов до краю і титри.

Багато хто шукає приховану символіку з епізодичною сценою Михайла Іллєнка. Він з’являється у фільмі всього на якусь хвилину – у палаті він вмикає і вимикає світло. Робить це 129 разів, бо вірить що без цього «ритуалу» настане кінець світу. Що ж справжній успіх українського кіно – це той фільм де є захоплююча історія і нові смисли, а не «накліканий» вимикачем камери калейдоскоп упізнаваних образів та пейзажів.

мистецтво культура кіно

Знак гривні
Знак гривні