Націоналізм відриває Україну від Європи

Оцінка статті на цей момент: +2/-1
Читати Не читати Коментувати
  • 74279 Перегляди
  • 5 Коментарі
  • 11/02/2013Дата публікації

Українці так чи інакше мають право називатися європейцями, але досі чимало із них знаходяться у полоні пострадянських та націоналістичних схем. Останні є наслідком двох державних українських концепцій ХХ століття: радянської комуністичної України та фашистської, створюваної Степаном Бандерою.

Стаття польського політика Павела Залевського, депутата Європарламенту від «Громадянської платформи», нового співголови Польсько-Українського форуму при МЗС України та Польщі, була опублікована а Газеті Виборчій від 31 січня 2013 року. Переклад: Роман Кабачій. Наше ставлення до висловлених думок читайте в редакційному коментарі під статтею.

Із занепокоєнням спостерігаємо, як Україна протягом останніх років не використовує шансів на тривалу пов’язаність із Європою. Ця велика, поглинута корупцією держава марнує підприємливість та працьовитість громадян та не використовує своєї позиції в Європі. На думку більшості українців, прийняття європейських стандартів уможливило б реформу держави та сприяло би покращенню їх особистого достатку.

На жаль, зависло підписання умови про асоціацію поміж ЄС та Україною, котре мало би зрушити з місця ці реформи. В результаті внутрішнього політичного дрейфу у Києві та пасивності Брюсселя Україна посувається в бік Митного Союзу Росії, Білорусі та Казахстану. У політичному та економічному сенсі це загрожує розривом зв’язку поміж Україною та Європою.

Однак існує також суспільний рівень, глибший та важливіший від прийняття тих чи інших юридичних змін. Тотожність народу, а не накладені згори рамки суспільних відносин, є вирішальною для приналежності до конкретної культури. Українці так чи інакше мають право називатися європейцями, але досі чимало із них знаходяться у полоні пострадянських та націоналістичних схем. Останні є наслідком двох державних українських концепцій ХХ століття: радянської комуністичної України та фашистської, створюваної Степаном Бандерою.

Пострадянська спадщина, яка виражається у несформованій національній тотожності, нерозумінню основ демократичної держави та високих соціальних вимогах, не має однак ані амбіцій, ані привабливрості, щоб змінити статус кво в Україні. Інакше є з націоналізмом, котрий видається щораз цікавішою альтернативою для людей, що прагнуть посилення української державності. Степан Бандера, програма якого передбачала побудову тоталітарної, керованої однією партією держави, перетворився на героя як для необандерівців зі «Свободи», так і для частини проєвропейських лібералів із лідером Помаранчевої революції Віктором Ющенком на чолі.

Бандерівські злочини забуваються, або ж фальшуються. Замовчуються етнічні чистки та геноцид поляків, євреїв, вірмен, волинських чехів та самих українців, що відбулися в ім’я проголошуваних Бандерою ідей, вихваляючи натомість його боротьбу із Совєтами за українську державу.

Витворюється міф польсько-української громадянської війни, що врівноважує нападників та захисників. Образ Бандери надалі закамуфльований як засновника антирадянської України. Його використовують у політичній боротьбі для опору російській політичній та культурній домінації. Окрім того, партія «Свобода», що є виразником ідей націоналізму, проголошуючи радикальну соціальну програму та застосовуючи агресивні методи боротьби із правлячою Партією регіонів, отримує велику підтримку в багатьох областях України, далеких від галицького першоджерела.

За даними досліджень української соціологічної організації «Рейтинг», у грудні до спадщини Бандери та ОУН-УПА позитивно ставилися 25% громадян, причому існує тенденція до збільшення цієї підтримки. Це значно більше за 10%, що їх набрала «Свобода». Для прихильників європейської інтеграції України це тривожна ситуація. Особливо беручи до уваги те, що різне відношення до націоналістичної традиції несе гострі поділи поміж самих українців. До цього часу більшість українців, головно зі Сходу та Центру країни не сприймає бандерівську спадщину, що зі свого боку викликає агресію націоналістів. Це додатково ослаблює державу.

Юліуш Мєрошевський, один із творців концепції східної політики у паризькому журналі «Kultura», вже в 1950-х рр.. писав, що основою інтеграційних проектів у Європі мусить стати зречення всіляких націоналізмів. «Націоналістична Європа складається із самих лишень «спірних питань», торгів, претензій, ревізіонізмів та… національних меншин». Засновникам сучасного Євросоюзу вдалося змінити логіку національних конфліктів зразка ХІХ ст. на систему співпраці народів. У Європі націоналізмів пануючим був «нуль-одиничний» механізм (йдеться про відомий приклад з теорії ігр, коли два учасники, котрі обрали "не співпрацю" отримують "0" і "1" "юніт" вигоди, в той час у разі співпраці вони б отримували по "9" "юнітів" вигоди кожен- ТЕКСТИ), у якому зиск одних будувався на втратах інших. У сучасній Європі маємо ситуацію, коли міжнародна співпраця витворює додану вартість, а в підсумку немає тих, хто програє – кожен щось виграє.

Кожна з країн-засновниць ЄС, а також тих, що намагалися стати членом Євросоюзу, проходили процес ревізії власної історії та національної ідентичності. Розпочала такий процес Німеччина, піддаючи оцінці історію Третього Райху. Стосувався він також Франції, котра взяла відповідальність за участь уряду Віші в політиці Голокосту. Перейшли через нього поляки, засуджуючи масове вбивство євреїв у Єдвабному, також чехи, визнаючи неправоту свого відношення до ромів, останньо ж серби та хорвати, співпрацюючи при видачі оскаржених у військових злочинах генералів. Не йдеться про перегляд, завуалювання відповідальності між народами за злочини скоєні в ХХ ст., а засудження націоналістичних мотивів, що за ними стояли.

Хода на честь народження Бандери. Київ, 1 січня 2013 року

На жаль, на Сході Європи надалі панує механізм конфліктів та націоналізмів. Тон задає Кремль, шукаючи легітимізування свого режиму в імперіальній традиції. Як колись танкові дивізії, так тепер газопроводи обплутують в залізних обіймах слабші країни, уможливлюючи їх економічну експлуатацію. Застосування шантажу, аби втримати екстремально високі ціна на газ та переймати цілі галузі чужих економік, не відрізняється, якщо порівнювати з логікою завоювань минулого століття. Одним із предметів такої політики Російської Федерації є Україна.

Українці мають вибір. Значна їх частина може й далі вважати, що націоналізм покликаний добре вберігати їх перед путінською експансією та впливами російської культури. Але тим самим вони залишаться назавжди в східноєвропейській логіці конфліктів поміж народами, як теж поглибляться теж прірви між ними. Наслідком може стати втрата зацікавлення з боку Заходу та залишення сам на сам із експансіоністським Кремлем.

А можуть, слідом за Польщею та іншими країнами Центрально-Східної Європи заакцептувати, прийняти європейську парадигму міжнародної співпраці, толерантності та прав людини. Це означає також відкидання бандерівської тотожності, засудження етнічних чисток та геноциду поляків та антиєврейських погромів.

Що особливо важливе, - перехід до європейської тотожності допоможе у витворенні спільного майданчика, що єднав би різні політичні традиції серед українців, стираючи існуючі внутрішні історичні поділи. Глибоко переконаний, що проєвропейські українські патріоти виберуть саме цей напрямок. Тим самим вони уможливлять справжні, а не формальні зв’язки з Європейським Союзом, що в майбутньому призведе до осучаснення української держави. На цьому шляху вони знайдуть активну підтримку з боку Польщі.

Від редакції ТЕКСТІВ, Роман Кульчинський:

Дійсно ідея Євросоюзу побудована на відмові від «націоналізмів» (але не національної ідентичності, що в наших умовах часто плутається) і ми бачимо привабливий результат. В цьому ми солідарні з автором статті. Але де межа того що потрібно залишити для збереження нації, а від чого відмовитися для продуктивної співпраці з іншими?

Для усіх поляків УПА – жахлива організація, як для нас НКВС, скажімо. Ми сприймаємо УПА і Бандеру, як символ спротиву російській окупації, поляки, як людей котрі здійснювали етнічні чистки поляків на Волині. У польській свідомості немає місця війні УПА з Радянським Союзом. Тому з точки зору поляка засуджувати Бандеру цілком логічно і не суперечить європейській практиці відмови від гри з "нуль - одиничним" результатом.

Але жодному поляку не прийде в голову відмовитися від шанування Пілсудського. Хоча для українців цей польський державний діяч приніс чимало лиха. Можливо його політика і породила Бандеру.

Родинні спогади завжди живі, скільки б часу не пройшло. Мій дід керував на Волині сільським хором, який співав українські пісні. За це потрапив до польського концтабору Береза Картузська, де зустрівся зі своїм батьком, моїм прадідом, котрий був священиком. Жоден з них не належав до політичних організацій. Звільнилися коли в результаті нападу Німеччини і СРСР польської охорони не стало.

Спогад моєї бабусі з першого класу - вчитель говорить дітям: «В нашому класі усі дітки, як колосочки, тільки Поліна, як бур’ян, бо вона - українка». Здається ці історії далекі від нинішньої практики Євросоюзу. Чому б полякам не засудити свого Генерала, який очолював Другу Річ Посполиту, де все це відбувалося і не зняти його погруддя з усіх вулиць?

Логіка «нуль - одиничної гри» вимагала б від українців саме так ставити питання перед поляками. Але ми цього не робимо, бо ми розуміємо, що поляки шанують Пілсудського не за політику асиміляції українців і не за концтабір Береза Картузська. Ми перегорнули цю сторінку.

Тому можемо дозволити собі надіятися, що і поляки по іншому ставитимуться до Бандери і УПА.

В українців УПА не асоціюється з волинською трагедією. Українці дізнавалися про УПА з радянської пропаганди, яка не відволікалася на польсько-українські стосунки в ході Другої світової. Ставлення до радянської пропаганди значною мірою і визначає ставлення українців до УПА. Ті кому вона остогидла вважають УПА позитивною організацією, ті ж на кого вона й досі має вплив – негативною.

На жаль достовірної статистики про кількість бойових дій УПА так і не зібрано. Ризикну припустити, що активність пов'язана із "другою польсько-українською війною" (конфлікт на Волині під час Другої Світової) не перевищувала більше ніж декілька відсотків від усіх бойових дій проведених УПА.

В боротьбі з СРСР, яка тривала до 50-х років минулого століття, прості українські хлопці із сіл виявляли чудеса самопожертви і героїзму, населення терпіло катування і масові депортації.

УПА занадто вистраждана сторінка української історії, щоб відмовитися від неї. Те ж саме і стосується Бандери, який став символом боротьби. Ми не можемо відмовитися від Бандери, навіть якщо він мав помилкові переконання.

Українці шанують Бандеру не за проект однопартійної і моноетнічної України (від якого в 1943 році очільники УПА на з’їзді УГВР відмовилися і проголосили боротьбу за демократичну Україну. Чи ця відмова була формальна чи дійсно в ході війни змінилися переконання, історія нам не дала шансу дізнатися. Але факт залишається фактом пріоритети було змінено). Ми шануємо Бандеру, як символ з ім’ям якого тисячі українців йшли на смерть.

Зрештою чи відрізнялися погляди Бандери від поглядів доброї половини європейських і навіть американських політиків 30-х років?

Ми повинні визнати, що погляди Бандери на майбутнє української самостійної держави і його методи політичної боротьби не відповідають нинішнім уявленням про світ і їх відтворення тільки шкодить сучасній Україні. Але при цьому ми ніколи не перестанемо шанувати самого Бандеру, як героя. Бандеру і ОУН сформував їхній час і, зрештою, вони ніколи не мали змоги впроваджував у життя своїх хибних поглядів.

Що стосується волинської трагедії, то, безумовно, етнічні чистки потрібно засудити, донести всю глибину людських трагедій до нинішнього покоління, аби ні в кого не закралася думка діяти зараз подібним чином.

Серед істориків точиться дискусія чи під час Волинської трагедії вбивства поляків були спланованою акцією ОУН-УПА чи селянським міжетнічним конфліктом. Нагадаю, що сам Бандера в цей час знаходився у німецькому концтаборі.

З’ясування точних обставин і причин варто залишити історикам. Головне не починати «нуль - одиничну гру» і не використовувати трагедію у поточних цілях.

І досліджуючи конфлікт варто пам’ятати про історичний контекст, який полягав у тому, що до війни польська держава намагалася асимілювати українців, проводила «пацифікацію», офіційні установи Польщі на зразок шкіл дозволяли собі порівняння про «колоски і бурян», що палала війна, винищували євреїв і все це не могло не впливати на почуття захищеності українців.

І ще цікавий нюанс. У статті Павел Залевський аналізуючи зростання в Україні популярності націоналізму правильно розцінює агресивну політику Кремля. Але кажучи «А» не каже «Б». Адже успіх необандерівців із «Свободи» забезпечила Партія Регіонів своїми діями спрямованими на знищення української ідентичності як такої. Міністр освіти Табачник протягом останніх років створював зручний фон для росту націоналістичних настроїв, ну а фінальний акорд, котрий приніс «Свободі» відсотків з п’ять це - мовний закон Колєсніченка. Дивно що у статті добре проінформованого автора не розглядаються ці взаємозв’язки.

Запрошуємо читачів висловити свої думки щодо піднятих у статті проблем. Своє бачення пишіть у коментарях

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +2/-1
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 5

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Роман Кульчинський надзвичайно правильно, добре аргументовано й гранично "толерантно" виклав у своєму коментарі усю "суть справи". Тому по суті додати нічого.
Якщо ж відкинути "дипломатію" - не в мене одного немає найменшого сумніву, що далеко не один відсоток поляків (може так 99.999 ) і досі не розстався із мрією про "Польщу Велику" "од можа до можа", а сучасна українська скрута тільки розбурхує їхні "ображені почуття". Загалом, як "глянути просто" - всю Європу (недивлячись на "конструктивну", "вимушену" тощо й то певною мірою фінансову-економічну-культурну співпрацю-"інтеграцію") досі (о диво!) поділено, якось-так, саме за національною ознакою; поляк же цинічно розказує про "зло націоналізму".

Саме так, пане Кульчинський, проблема українського націоналізму в тому, що він з 1930х. Полякам сьогодні можна закинути футбольний расизм, антисемітизм (ми бачили англійське кіно), але це якось з нашого часу. А сучасний український націоналізм з 1930х і його б правильно роздивлятися як історичний факт. Це, дійсно, заважає інтеграції в Європу. Втім, це не головний чинник.

> Міністр освіти Табачник протягом останніх років створював зручний фон для росту націоналістичних настроїв, ну а фінальний акорд, котрий приніс «Свободі» відсотків з п’ять це - мовний закон Колєсніченка. Дивно що у статті добре проінформованого автора не розглядаються ці взаємозв’язки.

+1. Автор певно написав статтю до мовних поправок Колєсніченка.

Я згоден, що свободівський і взагалі сучасний укр націоналізм аналог націоналізу 30-х. І з цим треба щось робити, тобто відмовлятися від нього. Але не згоден, що ми маємо прирівняти Бандеру до Гітлера і оголосити йому анафему, як пропонує польський політик.

Загловки до таких текстів краще подавати у вилгяді:

Польский журналіст: Націоналізм відри...

(замість "польский журналіст" можна іншу назву "джерела думки" вказати) - бо те, що "не збігається з думкою редакції", розказане добре, але краще на цю "послугу (т.зв.)плюралізмові" натякнути відразу.