Шахтарський адат. Як Донбас замість нової Америки став індустріальним середньовіччям
У шахтарських селищах Донбасу українська держава, як така, не діє з моменту її проголошення. Край живе за неписаними правилами криміналітету та вугільної мафії, давно вже будучи фактично самостійною державою, таким собі анклавом всередині України. У Донбасі діє адат - так в ісламських країнах називають сукупність звичаїв і народної юридичної практики в різноманітних сферах відносин.
Неформальне право досліджував: Денис Казанський
Від редакції: Нобелівський лауреат з економіки Фернандо де Сото отримав визнання завдяки своїй теорії про те, що процвітання Європи, Північної Амкрики і Японії ґрунтується на належним чином задокументованих правах власності на кожен метр нерухомості. Він також доводить, що країни «золотого мільярду» не придумували свої закони у парламентах, а надавали сили офіційного закону неформальним правилам, за якими жили їх громадяни. Тепер де Сото, як визнаний гуру, їздить країнами, що розвиваються, і пропонує їхнім урядам надавати у сфері прав власності офіційного статусу традиційному праву. ТЕКСТИ вирішили дослідити, які «неформальні правила» щодо нерухомості існують в Україні. Найбільш цікавим для дослідження нам видався феномен копанок. Проте виявилося, рекомендації де Сото, котрі пасують більшості бідних країн, для нас не діють. «Народне право» на початку минулого століття знищили комуністи, а коли люди почали налагоджувати своє життя після краху СРСР - кримінал.
Донецький адат також ще прийнято називати «поняттями», але це слово багато хто розуміє в занадто вузькому сенсі, співвідносячи його лише з кримінальним світом. Насправді за поняттями на пострадянському просторі живуть далеко не тільки кримінальні елементи, але і переважна більшість так званих «простих людей». І як не парадоксально це звучить - не страх перед законом, а саме поняття найчастіше утримують людей від скоєння тих чи інших злочинів.
Найпоширеніший приклад застосування донецького адату (понять) - сфера злодійства. Кримінальний кодекс наполягає, що красти не можна в принципі, не зупиняючись на специфіці та обставин крадіжки. Такий підхід, зрозуміло, ніколи не влаштовував жителів Донбасу.
Неупереджений суд і канцелярщина з самого початку не сподобалися простим донецьким мужикам, тому офіційну правоохоронну систему тут завжди сприймали, як ворожий репресивний апарат. Куди справедливіше і душевніше були «життєві» правила, які в одному випадку виправдовували злодійство, в іншому - люто його засуджували, в залежності від обставин.
Приміром, красти в держави не вважалося в Донбасі злочином ніколи. За поняттями таке злодійство не тільки не засуджувалося, але навіть всіляко віталося. Вважалося і вважається досі: людина, котра краде у держави, просто повертає собі своє. Тож дончани виступали проти держмайна завжди єдиним фронтом.
Мабуть, саме в такому ставленні до державної правоохоронної системи і полягає скажена популярність в народі тюремної лірики. Любов до блатняка, до різного роду «воровайок» і «бутирок» - такий собі вид народного дисидентства, протесту проти поліцейщини, проти системи.
Досить довгий час народні поняття конфліктували з офіційним законодавством, однак, визнавали за ним верховенство і силу.
Але після розпаду СРСР Донбас, як і майже весь пострадянський простір, опинився фактично в умовах безвладдя. У сформованій ситуації поняття вже майже не зіштовхувалися з протидією правоохоронної системи, і швидко замінили собою закони. Незалежна Україна зажила по адату, в шахтарських містах на перший план вийшов диктат сили, тих, хто падає, стали із задоволенням підштовхувати, слабких - підминати.
На руїнах радянської держави деякий час панував хаос. Важелі управління взяв у свої руки місцевий криміналітет, який кинувся ділити державні заводи і фабрики, і в той же час, мільйони громадян, залишившись без тоталітарної няньки, постали перед необхідністю виживати самостійно, без чиєї-небудь допомоги. У Донбасі процес виживання мав свою специфіку, з поправкою на місцевий колорит.
Народження вільної країни
Після економічної кризи 90-х років безліч людей в шахтарських містах і селищах залишилися без роботи. Шахти закривалися одна за одною, зупинялися заводи, і люди або залишали депресивні міста, або викручувалися й знаходити нові джерела доходу. Колишні шахтарі, які втратили роботу на шахтах, щоб прогодувати сім'ї, взялися копати вугілля самостійно, за допомогою кирки і лопати.
Знаючи місця покладів вугільних пластів, вони нашвидку обладнали невеличкі кустарні шахти-копанки і потихеньку стали добувати вугілля, яким торгували і опалювали власні будинки. Обсяги видобутку були невеликі, але їх цілком вистачало, щоб прогодуватися. Кустарний видобуток - фактично грабунок надр, але за поняттями, брати у держави було не западло, тому совість нікого особливо не мучила.
Райони нелегальних розробок зосередилися в тих місцях, де вугілля залягає найближче до земної поверхні і де його найлегше добувати. У Донецькій області - це міста Шахтарськ, Торез, Єнакієве і Сніжне. В Луганській - Стаханов, Зоринськ, Красний Луч і весь Перевальський район. Цей досвід був унікальний. На пострадянському пустирі, в Донбасі, зароджувалася і міцніла нове держава, що розвивається паралельно з вже існуючою.
Таке собі донецьке Гуляй-поле, вільна шахтарська республіка, яка будується на принципах анархо-капіталізму (лібертаріанського анархізму). У республіки не було ні керівництва, ні ідейних натхненників. Вона розвивалася стихійно, знизу, як і личить справжній анархістської державі. Вугільні старателі копали все нові і нові копанки, які видавали на-гора все більше палива. Ні про які податки не йшлося.
Закони, трудовий кодекс, техніка безпеки - все було скасоване у вільній шахтарській республіці, що охоплювала вугленосні райони. На початку двохтисячних років в регіоні стрімко розвивалася ультралібералльна економіка, не стримувана практично ніякими державними інтервенціями.
У ті скрутні часи шахтарі рятували себе самі, дотримуючись негласних правил, які працювали набагато ефективніше законодавства. Видобутим вугіллям, приміром, безоплатно допомагали злиденним замерзаючим школи та держустановам, не чекаючи державної підтримки. Підтримували самотніх старих, які не могли дочекатися належного від держави вугілля, - такі випадки описані в документальному фільмі «Смерть робітніка» німецького режисера Міхаеля Главоггера
Автономно від держави на Донбасі існувала ціла галузь економіки - воістину народна галузь, - а держава, не маючи можливості запропонувати шахтарям альтернативу, тимчасово закрило очі на вугільну вольницю
Брак самоорганізації. Владу захоплюють бандити.
Але на початку двотисячних ситуація змінилася. Бандформування до цього часу легалізувалися і злилися з владою, розділили великі та середні підприємства. Привернув увагу угруповань і незвичайний народний вугільний бізнес, про який раніше ніхто не чув.
Діяльність чорних вуглекопів досягла значних масштабів, і бандити легко підрахували, що по всьому Донбасу нелегальним чином в копанках видобуваються тисячі тонн цінного палива. Кустарний видобуток оперативно взяли в оборот. Власників дірок обклали даниною і змусили здавати вугілля посередницьким кримінальним структурам. Найбільш цінні вугленосні ділянки забрали собі правоохоронці та представники місцевої влади, а якщо бути точніше - криміналітет, який став владою і привласнив собі молоду українську державу.
Скаржитися шахтарям було нікому - їх діяльність формально була незаконною, за поняттями ж довелося поступитися силі і підкоритися.
Новоутворена держава швидко підім'яла під себе шахтарське Гуляй-поле, знизивши вільних шахтарів до більш звичного їм статусу закріпачених робітників. Керувати нелегальним видобутком стали прокуратура, міліція, СБУ, депутати міських рад, мерія та окремі наближені бізнесмени.
Їх поняття вже дещо відрізнялися від шахтарського адату - рити «дірки» стали прямо під житловими будинками, школами, кладовищами. Скрізь, де тільки маячила перспектива грошей. Всі гілки влади стали підкорятися лише однієї мети - грабунку українських надр, абсолютно наплювавши на протести громади.
У наші дні вуглевидобувні райони Донецької і Луганської області - просто рай для соціологічних та етнографічних досліджень. Матеріалу тут вистачить явно не на одну дисертацію. Спостерігаючи за тим, як розвивалися події в Донбасі, так і тягне змоделювати ситуацію, при якій вільна шахтарська республіка розвивалася б далі і матеріалізувалася в новій якості.
Альтернативний варіант
За певних обставин такий варіант розвитку історії міг би повести по альтернативному шляху не тільки Донецький регіон, але й усю Україну, зробивши її країною приватної ініціативи.
Близько століття тому поет Олександр Блок, який відвідав Донбас, назвав його «російською Америкою», зазначивши, що переселенці створюють нові фабрики і міста посеред голого степу зовсім як у США. Схожа ситуація повторилася через сто років, коли жителі, позбувшись джерела прожитку, знову були змушені починати практично з нуля життя на пострадянському пустирі.
Міцніюча шахтарська республіка справді цілком могла б піти шляхом північноамериканських штатів. Стихійний, дикий видобуток вугілля нагадував золоту лихоманку на Алясці, яка багато в чому сформувала цей штат.
Тут можна провести паралель із гірняками Каліфорнії. За твердженням згаданого Фернандо де Сото, з неформальних правил гірняків Каліфорнії і постало сучасне право власності у США. Аби держава визнала й імплементувала їх у законодавство, пішло понад сто років і боротьба (часом із стріляниною) спільнот із тими, хто зазіхав на їх права і ділянки.
Будь у жителів Донбасу трохи більше здібностей до самоорганізації, вони цілком змогли б поділити між собою багаті вугіллям земельні ділянки, сформувати касу взаємодопомоги і встановити власні правила користування надрами рідного краю.
З подібного об'єднання могла б вирости цілком самостійна міцна економіка, яка будується за ліберальним принципом рівності стартових можливостей і чесної конкуренції між собою. І як знати, чи не виявилася б вона в підсумку сильнішою і ефективнішою ніж прогнилий з радянських часів державний бюрократичний апарат, який взяла собі на службу нова українська держава.
Як би там не було - у вільній шахтарській республіки не виявилося головного. Здібності організовуватися і самообороняться. Добуваючи вугілля, вуглекопи зовсім не думали про перспективи такого нелегального бізнесу, не припускали, що одного разу їм напевно доведеться захищати свої інтереси і робити це краще спільно, володіючи осмисленим планом.
У підсумку роботяги упустили час і, врешті-решт, поступилися під натиском криміналу, який встиг освоїтися в країні і стати владою. Легалізувавшись, бандугрупування узяли копанки під свій контроль, поділили землі, придатні для кустарного вуглевидобутку, між собою, розділили регіон на сфери впливу, утворили власну вугільну галузь, діючу паралельно з офіційною, державною галуззю.
Феодалізм
Анархо-лібералізм в степах Донеччини так і не настав. Замість індивідуального суверенітету і свободи приватної ініціативи Донбас отримав кримінальний неофеодалізм - систему, що має всі ознаки середньовічного феодального ладу.
Сучасна "копанка". Нелегальний видобуток став добре організованим бізнесом.
Після переходу кустарного вуглевидобутку під контроль криміналітету в кожному шахтарському містечку, в кожному селищі з'явився власний цар і бог, намісник мафії, влада якого обмежувалась тільки вищими сеньйорами. Як правило, місцеві жителі свого феодала добре знають і іноді навіть поважають, як велить їм донецький адат. Феодал в свою чергу може поводитися з кріпаками на свій розсуд.
Не дивлячись на удаваний бєспрєдєл, така вседозволеність намісників - теж за поняттями, оскільки поняття не забороняють «кидати лохів». Життя сучасних донецьких селищ, поритих копанками, знає різні приклади взаємин кримінальних феодалів з кріпосним «лошьем».
Для прикладу можна взяти історію селища Північне у місті Сніжне. Там в результаті варварських розробок вугільних пластів нелегальними вуглекопів, під будинками на вулиці Козлова став провалюватися грунт.
Будинки швидко руйнувалися, але власники вугільного бізнесу пішли на компроміс з мешканцями вулиці: запропонували грошові компенсації за зруйноване житло. У безлічі інших подібних випадків кріпаки не отримують навіть мінімальної компенсації і не можуть добитися правди. Як тільки держава починає розбиратися що і до чого, власників у шкідливих «дірок» не виявляється.
Схожим чином вирішуються питання щодо компенсацій сім'ям загиблих і травмованих шахтарів з копанок. Зазвичай, за поняттями, у випадках травматизму і смерті домовляються про грошову винагороду, і більшість випадків не потрапляє до статистики.
Але іноді і тут трапляються казуси. Так, не вдалося тіньовим вугільним ділкам домовитися з сім'ями шахтарів, загиблих на нелегальній шахті в селищі Каютіно, в лютому 2012 року. За фактом смерті 6 осіб було порушено кримінальну справу, і в кінці кінців якогось стрілочника навіть посадили на 8 років . Цей випадок став унікальним у судовій практиці. Більше в Донбасі за копанки нікого по етапу не відправляли.
У що врешті-решт перетвориться існуючий неофеодальний лад - передбачити досить складно. Можливо, він впаде під натиском мас громадян, які стануть захищати свої права і почнуть боротьбу проти кримінального засилля.
Можливо, цивілізоване життя на Донбасі зуміє організувати зміцніла і реформована українська держава, під проводом чесного і рішучого уряду.
Існує і велика ймовірність консервації та узаконення нинішнього становища. На даний момент ми абсолютно точно можемо стверджувати лише те, що Донбас на довгі роки став унікальним полем експериментів, лабораторією під відкритим небом, де діяли і змінювали один одного найекзотичніші форми суспільного устрою.
