Роман Кокотюхи «Червоний»: пласкі герої і фактологічні ляпи.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 85953 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 09/01/2013Дата публікації

Роман - динамічний та захоплюючий текст про повстанця Данила Червоного. Втім, письменник передав куті меду – обох ворогів Червоного сміливо можна записувати у його фан-клуб. Червоного як людини у тексті немає, образ позбавлений мотивації, переживань, внутрішніх змін. Боївка у романі - чотири «картонні ляльки» з іменами, що скрізь ходять за лідером і нічого без нього не роблять. Полярність та поверхневість зображення, цілком в стилі масової літератури, припаде до вподоби невибагливому патріоту, який хоче захопливу книгу з "нашим" незламним героєм.

Читав і перевіряв: Тарас Фасоля

Апологія повстанського руху зараз не менш популярна, ніж "бичування українських буржуазних націоналістів" кілька десятиліть тому. На щастя для авторів, з валу книг про УПА до масового читача доходять одиниці, тому повстанська тема в популярному викладі є гарантією певного читацького успіху серед патріотичної аудиторії, позитивних відгуків в україномовній пресі та блогах.

Подоїти бандерівську корову взявся і Андрій Кокотюха, який раніше витискав соки з історій про українських бандитів та їх колег у погонах.

Роман "Червоний", відзначений "Коронацією слова" як найкращий історико-патріотичний твір 2012 року, вийшов друком у "демократичній" якості та за прийнятною ціною. Книга відразу знайшла свого читача і вийшла у топ продажів книгарні "Є".

Сюжет

Автор пропонує читачеві динамічний та захоплюючий текст про повстанця Данила Червоного, який десять років боровся проти окупантів, залишаючись невловимим. А коли чекісти таки переграли упівця та відправили до виправного табору на Воркуту, той не падає духом, а піднімає бунт, ведучи братів по зброї до свободи.

Від початку роману письменник працює на правдоподібність тексту через потрійну імітацію документальності. Оповідач тексту журналіст Клим Рогозний упорядковує три зошити записок свого дядька Григорія Титаренка, який збирав спогади про повстанця Червоного.

Похвала від ворога - найкраща похвала, тому для підкреслення сили головного героя автор розповідає про нього від імені супротивників. Перший оповідач - міліціонер Михайло Середа, на прізвище Сорока, який ловив упівця на Волині у 1947. Доля звела Сороку з командиром повстанців у ході кривавих зіткнень, де Михайло втратив кохану, але зберіг честь солдата і чоловіка.

Друга оповідь ведеться від імені відставного полковника Льва Доброхотова, що у 1948 році таки упіймав бандерівця у результаті складної оперативної комбінації. Данило Червоний повторив долю Довбуша – його дівчина Уляна стала жертвою чекістів, які змогли дотягнулися і до упівця.

Третій зошит належить "соузнику" Червоного по Воркутлагу колишньому червоноармійцю Віктору Гурову. Спершу переконаний, що його доля – лише випадковість у воєнному лихолітті, після розмов з повстанцем він повертає мужність та прагнення волі.

«Картонні» персонажі

Втім, письменник передав куті меду – обох ворогів Червоного сміливо можна записувати у його фан-клуб.

Міліціонер Сорока наче дівчина захоплюється упівцем - з першого погляду на стару фотографію: «чоловік старанно голився і взагалі стежив за собою… У ньому вгадувалося щось нестримне, шалене, щось таке мужнє».

А після агітаційної бесіди з Червоним Михайло замалим не стає членом боївки. Командир Сороки Калязін явно симпатизує бійцівським якостям противника. Навіть гебіст Лев Доброхотов співає дифірамби на адресу Данила і всіх бандерівців.

Тож правдоподібність оповіді не означає правдивості описуваного. Судячи з поведінки Червоного, в польській дефензиві та радянському НКВС сиділи дурні.

Повстанець, якого ловили десять років, може в складних оперативних обставинах погратися з рядовим дільничним міліціонером у благородного розбійника: викликає його на довірливу бесіду «хто такі бандерівці та за що вони боряться» до своєї криївки, навіть не забравши зброї.

Може завести у місті коханку і вимагати харчі у її батька, а той знатиме справжнє прізвище Данила. Повстанець може навіть прийти на побачення (і до лап енкаведистів) разом з усією боївкою.

Закінчення твору примушує згадати холодноярського «Чорного ворона» з роману Василя Шкляра. Як і «старший колега», Данило Червоний зникає в нікуди в розпалі смертельного бою, і його тіла на полі битви не знаходять. Навіщо авторові було повторювати слабку, опереткову розв’язку колеги по перу – сказати важко.

Незважаючи на "кольорову" назву, роман цілком чорно-білий у зображенні воєнних буднів. Все хороше та героїчне на Волині роблять бандерівці, все погане - замасковані під УПА спецзагони НКВС.

Радянські громадяни вірять у світле майбутнє та геній Сталіна, а злі політруки та особісти відправляють простих фронтовиків у табори. Хороші - праворуч, погані - ліворуч, а хто ще не визначився - стає на бік Сил Добра після бесіди з Данилом Червоним.

За всіма сюжетними поворотами Червоного як людини у тексті немає, образ позбавлений мотивації, переживань, внутрішніх змін. Він лише прагне волі, виголошує гасла про волю України та стріляє. Боївка у романі - чотири «картонні ляльки» з іменами, що скрізь ходять за лідером і нічого без нього не роблять.

Натомість автор намагається розкрити психологію радянської людини. Переживання про несправедливість ладу вкладаються у висновки «товариш Сталін хороший, бояри погані» та «помилок немає, є перегини на місцях». Втім, після контакту з Червоним жертви радянської влади не лише починають співчувати українському опору, а й стають більш моральними, як Михайло Сорока та Віктор Гуров.

Така полярність та поверхневість зображення, цілком в стилі масової літератури, припаде до вподоби невибагливому патріоту, який хоче захопливу книгу з "нашим" незламним героєм.

Натомість вдумливий читач, побачить у тексті, окрім підліткового дидактизму та «чорно-білого» зображення, масу фактичних ляпів, що свідчать про погану обізнаність автора з історичними реаліями. На жаль, титуловані консультанти, зазначені у післямові, роману не допомогли.

Ляпи

Навіть поверхневого знання історії вистачить, аби не повірити у те, що вся боївка "Остапа"-Червоного відразу після суду отримує по 25 років та їде до одного табору на Воркуту. "Подільники" утримувалися (і утримуються) окремо навіть у слідчих ізоляторах, відбувають покарання у різних місцях позбавлення волі(1).

Начальник табору, отримавши загін бандерівців у повному складі (а документи на всіх прийшли з етапом), теж чомусь дивиться на це крізь пальці. І можна лише здогадуватися, чому нікого з групи не притримали у Луцьку, Києві чи Москві для оперативних ігор.

Не краща і картина табору у Воркуті. Там ще з війни сидить маса фронтовиків, причому за статтями, які у час бойових дій каторжними роботами не каралися. Як свідчать солдатські мемуари (наприклад, серія Артема Драбкіна), за однократний вияв боягузтва зазвичай посилали у штрафбат чи штрафну роту, за явне мародерство та відкрите дезертирство - розстрілювали перед строєм.

За книгою ж на кожному полі бою в окопі сидить злий особіст, який або розстрілює відразу, або посилає в табори – на власний розсуд.

Складається враження, що замість армійських наказів та мемуарів письменник узяв за джерело недавні вироби російського кінематографу на кшталт серіалів «Штрафбат» та «Диверсант» (до речі, командир Михайла Сороки й інструктор підривників з серіалу мають однакове прізвище – Калязін).

Часом не клеїться у тексті і з хронологією. «З осені сорок другого Червоний уже офіційно став командиром так званого відділу особливого призначення УПА», - розповідає Калязін.

Восени 1942-го УПА тільки-но формувалася, відділи спецпризначення були створені на рік пізніше.

Дрібні деталі теж викликають посмішку. Так, Сорока - водій автобату і гендляр спиртом раптом закінчує війну в офіцерському званні – без курсів, без наказу за подвиг, а просто після госпіталю. А Калязін називає його "бойовим офіцером".

Той же Сорока "справно отримує наркомівські стограм" всю війну, хоча їх з кінця 1942-го отримували лише бійці на передовій або під обстрілом (2). Пафос поборов правду: у другій оповіді радянський зек - колишній льотчик – перегризає собі вени, побачивши, що його номер на тілогрійці співпадає з номером, поставленим на руку в німецькому концтаборі.

Але в Освенцимі (номери з татуювали лише там) і в радянській пенітенціарній системі використовувалися різні системи нумерації - п’яти, рідше чотиризначна у нацистів, буквенно-цифрова тризначна в СРСР.

Або ж - герой третьої оповіді, водій "горів у танку, витягнув весь екіпаж". Як розповідають у спогадах танкісти (наприклад, дилогія «Я воював на Т-34»), витягувати кого-небудь з палаючого танка мехвод не міг - конструкція не сприяла, самому б вискочити. Таких «ляпів» можна назбирати цілу колекцію.

Мова - козир роману

Якщо фактаж складно віднести до позитивів роману, то мовне середовище – її козир. Всі герої говорять живою українською мовою зі стилістичними вкрапленнями за потреби. Андрій Кокотюха у своїх текстах послідовно розробляє передачу живого українського мовлення, і в «Червоному» досяг неабиякого успіху. Йому вдалося передати українською і мову повстанця-волинянина, і в’язнів та начальника Воркутлагу, і дівчини-вчительки з Москви.

Андрій Кокотюха у своїх текстах послідовно розробляє передачу живого українського мовлення, і в «Червоному» досяг неабиякого успіху.

Прикметно, що на відміну від української жіночої прози, де авторки зводять між собою рахунки в самому тексті, письменник для дискусії обрав передмову від Клима Рогозного.

Пасаж «я залишаю за собою право відмовитися від практики, коли з волі автора вороги України говорять виключно російською, та ще й матюкаються, а її герої — навпаки, вживають літературну українську» явно стосується роману Василя Шкляра "Залишенець".

Загалом можна упевнено констатувати – якщо читацьке середовище хотіло чтиво з українськими героями – то воно з’явилася, і у своїй ніші задовольнить потребу любителів історії.

Динамічний сюжет, мужній протагоніст, середовище повстанської боротьби і чи не перше у сучасній українській літературі зображення виправних таборів – все грає на вартість книги та інтерес з боку читачів.

Водночас слабкий фактаж, поверхневість у зображенні героїв примушує визнати, що українське письменство ще чекає на своїх Віктора Богомолова та Юліана Семьонова.

Зноски:

1. Наказ НКВС СРСР №001167 «Положення про слідчі ізолятори ІТЛ НКВС СРСР» від 2.10.1939, Інструкція про режим утримання ув’язнених в особливих таборах МВС СРСР від 1950 р. та інші

2. Наказ про видачу горілки військовим частинам діючої армії з 25 листопада 1942 року №0883 від 13.11.1942

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!