Наш шанс - Галичина. Австро-Угорщина і Російська імперія й досі визначають побут українців.

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 78704 Перегляди
  • 1 Коментарі
  • 17/12/2012Дата публікації

Колишній австро-угорський кордон із Російською імперією став для мене відкриттям. Я, потрапили у своєрідні «анклави» української держави, де міцно збереглися устої колишньої австрійської імперії. Якщо ж після цих «анклавів» відразу потрапити в «зону» колишньої Російської імперії, то мимохіть ніби переносишся в 19 сторіччя й бачиш: от вона російська занедбаність, і от вона – австрійська чепурність та охайність.

Закинутим кордоном вештався: Олесь Кульчинський

Зазвичай я звик долати давній кордон більш відомими шляхами: трасою на Чоп із Києва, або ж дорогою з Рівного до Тернополя. Власне, поступова зміна ландшафту й життя мешканців двох колишніх імперій-антагоністів кидається у вічі й на цих шляхах. Однак непомітно. Більш обшарпана Волинь перетікає на них у господарську Галичину дещо поступово, а дрібні обласні центри, як, наприклад, Рівне й Тернопіль загалом не надто відрізняються один від одного.

Типовий будинок західноукраїнського газди

Натомість у кількох місцях кордон між обома історичними територіями в Україні пролягає дорогами разючих контрастів, зокрема – від Тернополя до Почаєва.

-О! Ну, то там у вас на Західній живуть по-панському, – стверджувала мені якось знайома вчителька української мови з Київщини після відвідин Тернопільщини.

А мої заперечення її нітрохи не переконали. Як і не зумів я переконати іншого київського знайомого, фізика-ядерника, в тому, що Галичина таки «не Європа» й мало в чому відрізняється від решти України.

Та, зрештою, коли сам проїхався кордоном між Австро-Угорщиною та Російською імперією, то збагнув, чому в моїх співрозмовників сформувалися такі уявлення про український Захід.

Власне, вони, як і я, потрапили у своєрідні «анклави» української держави, де міцно збереглися устої колишньої австрійської імперії. Тобто, насправді, Україна «західноєвропейська», або радше «австро-угорська», чи то, по народному, «панська», таки існує на території Галичини у вигляді певних географічних смуг, де рештки західноєвропейських ментальних традицій збереглися міцніше, ніж на решті галицької території.

Якщо ж після цих «анклавів» відразу потрапити в «зону» колишньої Російської імперії, то мимохіть ніби переносишся в 19 сторіччя й бачиш: от вона російська занедбаність, і от вона – австрійська чепурність та охайність.

Цісар. Європа

Так за кількадесят кілометрів від Тернополя ми з тутешнім істориком Ярославом зупиняємося на літній терасі кав’ярні одного з таких нетипових українських сіл, чи то радше селищ міського типу. Довкола – тротуари, на гладко заасфальтованих дорогах не видно ні кінського, ні коров’ячого навозу, біля чергового пам’ятника комусь із вояків УПА – букет свіжих квітів.

У кав’ярні вже типові галицькі дядьки – а їх таки можна всюди впізнати по смуглявій шкірі, чорному як смола волоссю, «воронячих» зіницях та чудних носах – повагом п’ють «микулинецьке» пиво та гуторять.

Однак мене дивує інше. Неподалік від них за столиком сидять дві літніх жінки, власне, бабці інтелігентної зовнішності, в охайних сірих блузках, із консервативно закладеним у коротку косу волоссям. Бабці також чинно про щось бесідують за кухлями з пивом. Згодом вони неквапом підводяться, гордо прямують на тротуар. У їхніх ґречних манерах – щось далеко нетипове, унікальне старосвітське.

–Панове-товариство, – раптом звертається мій приятель до дядьків за сусіднім столиком. – Тут у нас журналіст із «Кийова» цікавиться, чи пам’ятають у селі Австрію та цісаря.

–Го! Ми-то самі не пам’ятаємо, а мій дідо то тих австріяків добре знав, – озивається хтось найбільший говіркий за столиком. – То-таки був порядок, як за пОляка, – розповідає далі він, роблячи в останньому слові неправильний наголос на першому складі.

–Та шо там дідо, в мене ше батько знали, і згадували, поки живі були, – перебиває його хтось більш сивочолий. – І я тобі скажу, шо при тих австріяках таки ліпше було. У нас тоді тоже всьо було, дідо й землю мав, і худобу, і корів, і свиней, аби робити хтів. А зара ніхто робити не хоче, всі тіко до міста біжат…

Відтак розмова поступово переходить у традиційне річище критики «совітів». Основне, що пам’ятають дядьки – то «лад»,і що був «господар», був «ґазда», тепер «ґазди» немає.

Щоправда, зважаючи на їхні добротні хати навпроти я так і геть не сказав би. Зрештою, хати збудовані на кошти із заробітків у «італіях», «іспаніях» та «польщах». Утім, аналогічних садиб ми з Ярославом уже чомусь не застаємо всього за двадцять кілометрів від цього селища.

Ось дорогою до Почаєва нас іще супроводжують дві традиційних католицьких статуї святого-покровителя села та Божої матері – одна при в’їзді, друга при виїзді з села.

– Власне, ці скульптури тут – відгомін дорадянських часів, – розповідає мені мій екскурсовод. – Коли прийшла радянська влада, селяни дбайливо заховали їх і не дали знищити. Одна зі скульптур, утім, таки зникла. Однак тутешні мешканці вже з початком незалежності відновили її власним коштом.

Отож останні зі скульптур мовчки проводжають нас чистенькою гладкою дорогою. Я мовчки обводжу поглядом «панські» будинки, доглянуті дитячий та спортивний майданчики, ошатну сільраду зі школою, красиві огорожі вздовж траси.

–А ось це – «чорний ліс», – розповідає далі мій екскурсовод, киваючи на густу смугу дерев, що пробігає подалі узвишшям. Ліс, справді, схожий на чорний не стільки через свою густину, як через особливу чорноту стовбурів давніх грабів із дубами. – Отут проходив колишній австро-угорський кордон. Саме по цій смузі. Отам далі, – киває Ярослав рукою, – стояли митниці, прикордонні пункти, усе майже як зараз. Це-таки – історичний кордон між Галичиною та Волинню.

Цар. «Русскій мір».

Власне, Волинь у цьому разі й слугує тотальною протилежністю колишній Австро-Угорщині. Автору матеріалу аж ніяк не хочеться, щоб читач гадав, ніби він перебільшує, однак акурат за «чорним лісом» ніби й потяглася смуга «чорної землі», неначе з драматичних описів Уласа Самчука.

Досі заасфальтована дорога враз вкрилася ямами й навозом, заможні будинки змінили заляпані болотом пофарбовані синім вапном стіни присадкуватих хатин. Дорога звужувалася, над нею нависали необрізані дерева.

Типовий будинок в Почаєві, за 20 км від колишньої Австро-Угорщини

Щоправда над цим усім нерідко зринали позолочені бані розкішних новозбудованих православних церков. Подекуди ще до заходу сонця вже спотикалися тутешні «фраєри», нафарбовані в «бойові маски» найкращі дівки лузали насіння. Ще один притаманний цій картині штрих – мова мешканці раптом виявилася більш засміченою русизмами, звісно, більш наповнена лайкою.

За столиками перед «барами» вже сиділи різні «дємбєля», хизуючись голими торсами. Картинка була подекуди чимось схожа до російської глибинки, де мені доводилося побувати. Зрештою, вся ця територія вже два століття перебуває під впливом Почаївської Лаври, як крайнього форпосту ідеології Російської імперії.

Шанс

Дослідники з універститетів міст Мюнхен(Німеччина) та Варвік(Британія) отримали кількісні підтвердження того, що пам'ять про ефективну бюрократію Австро-Угорської імперії продовжує жити в соціальних нормах поведінки людей, які ніколи не бачили власне Австро-Угорщину.

Як не дивно, та, вочевидь, ці тенденції стосуються й українських провінцій, які свого часу належали до Австрії. І, власне, найчіткіше зафіксувати їх вдається в отаких прикордонних смугах контрастів.

Історія впливає на наше сьогодення, але ми не її заручники. Християнство учить, що людина завжди має свободу вибору, отже наше майбутнє в наших руках.

Ми можемо взяти і розвивати один спадок і відкинути та позбавитися іншого. Скажімо чехам, легше ніж нам, але нам - легше ніж багатьом країнам СНД, бо в нас є Галичина і її унікальний досвід.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 1

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

автор якось свідомо випускає з уваги що ці чисті будиночки насправді симулякри еувропейського житла. В них живуть дітки тих, хто робить чорнову роботу за кордоном. Причому ці дітки живуть за рахунок батьків, і самі ті "панські" хатинки утримувати не можуть, опалювання, електрика чи ремонт. Такі хатинки є не тільки на Галичині, їх багато по Західній Україні і більше де більше заробітчан.
Питання чому ця ситуація автора радує, а насправді це проблема.