Варто прочитати: белетризовані біографії від Домонтовича, радянського розвідника і антирадянщика.

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 105662 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 11/10/2012Дата публікації

Один із найзагадковіших персонажів української літератури ХХ століття – В. Домонтович – про непересічних митців і філософів минулого. Пантелеймон Куліш був практично публічним коханцем таких жінок, як письменниця Марко Вовчок або дружина поета Леоніда Глібова Параска. При цьому він користувався лояльністю їхніх чоловіків, а Глібову навіть дякував за цю лояльність у листах.

Читав: Олег Коцарев

У видавництві «Спадщина-Інтеграл» з’явилася друком цікава книжка – «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі» загадкового та інтелектуального письменника Віктора Петрова, що сховався за псевдонімом В.Домонтовича. До неї ввійшли белетризовані біографічні тексти Домонтовича про Франциска Асизького, Вацлава Ржевуського, Райнера Марії Рільке, Вінсента Ван Гога, Йогана Вольфганга Гете, Пантелеймона Куліша, деякі повністю, деякі – епізодами.

Петров-Домонтович, безперечно, належить до найбільш інтригуючих героїв української літератури ХХ століття. Помітний прозаїк «Розстріляного Відродження», близький друг більшості «неокласиків», згодом став коханцем дружини Миколи Зерова Софії. У часи процесу «Спілки визволення України» Віктору Петрову довелося розпочати «співпрацювати» з ГПУ. Суть «співпраці» по сьогодні лишається не зовсім зрозумілою, і це декому з дослідників дає ґрунт для підозр про причетність Віктора Петрова до арешту Зерова.

Прихильник інтелектуального, модерністичного письма, Петров-Домонтович у тридцяті роки, коли так писати стає неможливо, просто замовк, займався лише наукою. А під час Другої світової війни його, чоловіка вже не першої молодості, далеко не супермена, раптом заслали у німецький тил як… розвідника.

В окупованій Україні він працював у пропагандистських структурах нацистів, видавав журнал «Український засів»; тут і пізніше, вже в Німеччині, повернувся до літературної творчості та філософської есеїстики, видав надзвичайно важливу брошуру «Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору», яка стала першою спробою узагальненого змалювання долі «Розстріляного Відродження».

Отож, радянський розвідник, що, напевно, мав якісь завдання в середовищі української еміграції, дозволяв собі й друкувати відверто антирадянську продукцію. На диво, 1949 року, коли Віктора Петрова вивезли з Мюнхена до Москви, це не стало йому вироком. Поступово він повернувся до наукової праці (остаточно поховавши в собі письменника), а згодом і оселився в Києві з Софією Зеровою. І навіть отримав Орден Вітчизняної війни.

Про химерну біографію Віктора Петрова, власне, можна детальніше прочитати в передмові до «Самотнього мандрівника» Віри Агеєвої, упорядниці книжки та чільної дослідниці творчості й життя письменника.

У своїх «романізованих біографіях» (хоча прикметник «романізовані» щодо текстів, уміщених у це видання, часом виглядає не беззаперечно) Домонтович звертався до постатей, що опинилися на роздоріжжі епох і стилів, затиснуті несприятливими обставинами, невлаштованістю. Тобто в ситуаціях подібних до тієї, в якій перебував він сам. Взагалі, подібні історії (не випадково одна з його найкращих книжок має назву «Без ґрунту») були улюбленою тематикою Домонтовича. Наслідком стали не тільки неминуче цікаві сюжети, але й варті уваги стилізації.

Шикарний письменник Домонтович-Петров працював на ГПУ і одночасно видава важливі і грунтовні антирадянські праці

Ось, наприклад, історія про волинського чи то польського, чи полонізованого шляхтича Вацлава Ржевуцького. Типовий романтичний герой, він поринає в пригоди й далекі мандри, живе на арабському Сході, втручається в тамтешні проблеми й міжусобиці, постійно ризикує життям. А коли доводиться повернутися – в буденних обставинах власного маєтку йому стає надзвичайно нудно. Розважають хіба спроби зорганізувати посеред Волині піщану пустелю та змусити власних кріпаків вести бедуїнський спосіб життя.

Аж раптом випадкова зустріч із поетом і кобзерм Тимком Падурою дає йому поштовх до нового сенсу життя як пригоди – і Ржевуський стає «українофілом». Цей сюжет Домонтович переповідає в характерному романтичному дусі, з різкими настроєвими й тематичними перепадами, з урочистими пристрасними діалогами. Він також актуалізує не надто часто згадувані сьогодні українсько-польські літературні перетини й симбіози доби романтизму.

А біографічна замальовка з життя поета-символіста Рільке (його епістолярне знайомство, а потім і зустріч із молодою піаністкою, що ввійшла до історії поезії під іменем Бенвенута) виконана вже в цілком екзальтованому настрої, водночас витончено, як це годиться для зламу ХІХ і ХХ століть.

Проте найрозлогіший, одночасно найповажніший і при тому найзабавніший текст книжки – «Романи Куліша» - присвячено українському письменнику й культуртрегеру ХІХ століття Пантелеймону Кулішу. І йдеться в ньому не про велику прозову форму, а таки про вельми специфічні стосунки письменника з протилежною статтю.

Куліш загалом на сьогодні є далеко не найкраще знаним персонажем історії української літератури (якщо не сказати – напівзабутим). І тим паче це стосується його особистого життя. Як з’ясовуємо в Домонтовича, Пантелеймон Куліш, нещасливий у шлюбі, був прихильником непростих і виснажливих епістолярних романів. У них він намагався повчати й виховувати юних провінційних панночок, а згодом уже й одружених жінок. Домонтович дотепно цитує й коментує кулішеві епістолярії, де він пафосно зображує себе титанічною постаттю, покликаною принести світло рідній землі, таким собі новим Прометеєм.

Адресатки ж цих урочистих слів є лише блідими відображеннями ідеальних уявлень героя про любов і заслуговують головно на менторський тон і легку зневагу («де Вам се знати!»). Що дивовижно, така манера спілкування лише надихала приятельок Куліша, і вони в нього закохувалися та починали прагнути особистих зустрічей. Тоді герой-романтик переважно «вмикав задній хід» і довго та боляче уникав ближчого спілкування, зустрічей. Хоча, звісно, траплялися різні випадки.

Пантелеймон Куліш був практично публічним коханцем таких жінок, як письменниця Марко Вовчок або дружина поета Леоніда Глібова Параска. При цьому він користувався лояльністю їхніх чоловіків, а Глібову навіть дякував за цю лояльність у листах.

«Романи Куліша», крім подробиць особистого життя, дають чимало яскравих рис для уявлення загальної картини життя і побуту, стилю (аж до сприйняття адюльтерів!), мови різних прошарків населення у середині ХІХ століття. Цікаво, що саме в цьому тексті В.Домонтович уже менше вдається до стилізації, а художні елементи тут і взагалі геть поодинокі. «Романи Куліша», навпаки, виразно наближаються до тону наукової або принаймні науково-публіцистичної розвідки.

Таким чином, книжка «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі» буде цікавою для любителів літератури з досить різним смаком. Назагал творчість Віктора Петрова (як суто художня, так і біографічна, й наукова) чекає на нові перевидання, наявних на сьогодні явно не досить. І вихід книжки белетризованих біографій – важливий крок на цьому шляху.

Чимало значить також привернення уваги до художніх біографій як таких. Останнім часом українські книговидавці приділяли цьому жанрові відверто мало уваги. А він, тим часом, відіграє неабияку роль і для загальнокультурної тяглості, й для задоволення стабільного читацького інтересу до життя видатних людей.

В.Домонтович Романи Куліша

уривок

Обкладинка книги "Самотній мандрівник"

Роман із Глібовою не залишився, розуміється, секретом для Леоніда Івановича, та, здається, ані Куліш, ані Глібова й не робили зі своїх взаємин особливої таємниці.

Куліш, скинувши сурдута, в своєму фантастичному вбранні театрального турчина-запорожця почував себе так безтурботно і в такому ентузіастичному радісному стані перебував, що все на світі, навіть прикрості й ускладненості роману з Глібовою, заміжньою жінкою, він сприймав легко і лагідно.

Між чоловіком, жінкою та Кулішем сталася розмова, як і завжди в таких випадках, важка, прикра, напружена й навмисна.

Парасці Федорівні довелося вибирати й вирішувати, визначати свої наміри, оформляти свої взаємини з чоловіком і коханцем… Вона вагалась у своєму виборі, не наважаючись спинитись на чомусь остаточно. Порвати з чоловіком і піти назустріч новому коханню? Чи не значило це піти назустріч невідомому й непевному, отже, певність усталених зв’язків і звичок, сталість шлюбу змінити на непевність першої-ліпшої романічної пригоди? Чи не краще піти на компроміс і лишити любовне шумування шумуванням і сталість шлюбу шлюбом?

Куліш, не знаючи, в який спосіб розв’яжеться справа, тримався шляхетно: «благородно, но на удачу», як визначав він сам свою поведінку під той час. З одного боку, він у середині себе сподівався від Глібової на сміле й гаряче почуття, і його дратувало, що вона вагається. Гонорній його гордості приємно було б переконатись, що Глібова в критичний момент, вибираючи між ним та іншим, проявила не помірковану розсудливість обережної жінки, а палку пристрасть відданої коханки, раптовий порив, сліпу рішучість. Його уяві мріялась зворушлива сцена: зі сльозами кинувшись у його обійми, вона крикне:

— Задля тебе — на все!

Куліш ніколи не був щасливим коханцем, ніколи не вмів викликати в жінок пристрасти, й це зачіпало його самолюбство. Два попередні романи з Марком Вовчком та Милорадовичівною обірвалися для його самолюбства безславно, конфузливо й майже ганебно.

Роздратований і незадоволений чоловічий гонор викликав у ньому бажання, бодай хоч на цей раз, сліпого пориву.

— За Вашу нерішучість я на Вас сердився, — казав Куліш Глібовій.

Але це було тільки випадкове почуття, не почуття власне, а лише наростень на почуття, легке шумування живої й радісної любовної примхи.

Несмілива й боязка обережність перемагала химери гонору. Чи варто ошукувати себе самого безглуздістю смішних і непотрібних примх? Отже, Куліш досить турбувався, щоб ця жінка з долею Шевченкової Катерини справді не наважилась на рішучий крок і не порвала з чоловіком. Кохання коханням, шляхетність шляхетністю, самолюбство й гонор самолюбством, але прикрість залишається прикрістю, і Куліш почував себе ніяково, невиразно й хистко. Він не мав жодного наміру розлучатись з Олександрою Михайлівною й брати шлюб із Глібовою. Пристрасний запал з його боку був тільки плинним настроєм.

Щодо Леоніда Івановича Глібова, то коли родинні його взаємини з приходом третьої особи заплуталися і вузол треба було якось розв’язати, він пішов на компроміс. Глібов в усій цій історії поводився коректно й стримано. Як джентльмен. Без гістерики, лагідно, чемно.

Чи не є в родинному житті коректність єдиною основою родинного щастя?

Леонід Іванович знав легку примхливість своєї дружини й не надавав великого значення її захопленню.

Шукаючи виходу, він попереджав і застерігав свою дружину. Він висловив сумнів, чи буде Параска Федорівна щаслива, коли б вона наважилась порвати шлюб і змінити обставини. Він передбачав небезпечність розлуки. Поза сумнівом він недовіряв серйозності почуття Кулішевого і не сумнівався, що «сліпе й гаряче» кохання Кулішеве — то тільки хвилинний настрій. Та разом із тим він давав своїй дружині повну свободу вибирати й робити, що хоче й як хоче.

Наслідком сцени було те, що Параска Федорівна одержала від Леоніда Івановича повну волю. Вона вільна робити, що хоче й як хоче. Леонід Іванович нічого не заперечував і нічого не забороняв. Він не заперечував проти її наміру їхати з Кулішем до Києва й Ніжина.

Отже, Куліш міг уважати, що він досяг того ідеалу бути «третім» в родині, що з такою підкресленістю він проповідував у своїх листах до Милорадовичівни та Рентель.

Куліш був надзвичайно задоволений, що через шляхетність Леоніда Івановича він виплутався з усієї історії гаразд. Справа могла обернутися зовсім інакше, коли б Леонід Іванович уперся, а пані Параска рішуче сказала так.

Куліш не може сховати свого задоволення:

— Тільки людина, що перегоріла, як я, в огні пристрастей, і до того людина чесна, може не захоплюватись до безглуздостей, що ведуть за собою даремні жалі, — писав Куліш у листі до Каменецького.

— Романи мої, — каже Куліш, — загрожують мені новими нещастями. Але, — пише він, — доля береже мене до цього часу чудесним способом. До цього часу я не зробив ані кроку, за який міг би гірко каятись. Думка в мене стоїть на сторожі почуття, а тому я не поринаю в «преисподнюю любви». Разів два я ледве-ледве не наробив дурниць, та саме — іменно доля врятувала мене. Тепер я обережніший.

Кулішеві бракувало чутливости й делікатности. Він мав повну рацію, коли казав про себе:

— Я не знаю межі, що відокремлює егоїзм від великодухости.

Прояв одвертого егоїзму він здібний був прийняти за прояв щирої й глибокої великодухости. Упевнений у високій моральності своїх вчинків, він зовсім не помічає свого цинізму. Він губить межі, що відокремлюють щирість від цинізму. Треба бути остаточно зі шаною натурою, морально деморалізованою людиною, щоб проповідувати ту егоцентричну безпринципну принциповість, що її прокламує Куліш.

Куліш завжди Куліш, — він завжди безтактний. Хто дав йому право в усій цій «адюльтерній» чи «напівадюльтерній» історії після тяжкої сцени між ним, чоловіком і чужою жінкою звертатись до чоловіка з такими фразами:

— Я приходжу в жах од власної «предприимчивости» і смотрю на Вас як на благодійного генія мого життя. Будьте ж завжди самим собою. Ніколи й ні для чого не змінюйте таких чудесних поривів серця, що Ви, може, проти власної волі, висловили своїй дружині перед розлукою.

Я не все пишу, що тепер здіймається з дна моєї душі: я боюсь надто яскраво освітлити справжні пружини всієї цієї історії. Досвіди життя навчили мене «вонзать» душевний погляд в чужу душу глибше від того, що в ній грає на поверхні. Але краще таїти про себе похмурі одкриття, що нас карано за невтомну згагу дошукатись голої істини.

Так писав Куліш у листі до Леоніда Івановича! Вдячність є вдячність, але вона аж надто цинічна в даному випадкові. Чи, може, справді Куліш так глибоко впевнив себе в своїй пророцькій добірності, в штірнеріянському «все дозволено», в своїй високій прометеїстичній надморальності, що навіть після паскудненької переляканости, коли після всього, нашкодивши й наблудивши, нарешті трохи заспокоївся, він не може бути іншим, як тільки Прометеєм та Ісаїєю?!..

Прометеїстичне хлестаковство — це друга натура в Куліша. Те, що не раз багатьох обурювало в Гоголі, те саме дивує нас і в Куліші. Зовнішній прокламативний моралізм і поруч того личина, маска. Пишновеличний, гордий, самовпевнений, хлопаючи по плечу Глібова, Куліш пише до нього листа зайвого, непотрібного й недоречного, де з піднесенням великодушної егоїстичности аналізує поводження Леоніда Івановича.

— З нас трьох, Ви, Леоніде Івановичу, поводились краще від усіх, коли тільки правдиві побоювання Ваші, що Параска Федорівна не буде щасливіша, змінивши обставини й місце свого перебування. Я діяв, розуміється, шляхетно, але на удачу. Вона хиталась між двома крайностями, і це цілком зрозуміло для мене. Ви одні, знавши її здавна, робили, як слід робити шляхетній людині, тобто давали особі свободу і в той же час застерігали її від небезпеки, що полягає в ній самій. Може, Ви врятували всіх нас від багатьох великих страждань, примусив ши постраждати кожного потроху.

Оскільки тактовно було писати до Леоніда Івановича такого листа, оскільки чемно й чутливо було обмірковувати в листі до нього його поведінку, на це питання міг би відповісти тільки сам Куліш.

Після того, як справу було налагоджено і Куліш почував себе цілком певним, що події не обернуться проти нього, він робить найсміливіші жести:

— Так!.. Поміркованою прихильністю з боку Параски Федорівни я б не задовольнився; тільки повна самопожертва була б для мене відрадна в житті.

Леонід Іванович поводився в усій історії надзвичайно стримано, лагідно, прихильно. Він не образив Куліша. Отже, для Куліша цього було досить, щоб він почав був нав’язуватися до нього з дружбою, дарма що це для Глібова повинно було здатись занадто прикре. У Герберта Велза є надзвичайно цікавий твір, з тонкою іронічною пародійністю писаний, де він змальовує «янгола», що опинився раптом на землі, в звичайній буржуазній «котеджній» обстанові.

«Янгол» зберігає на землі всі погляди, думки, манери, звички, засвоєні в «янгольському світі», які в цьому людському світі викликають безліч непорозумінь, прикростей, безглуздостей і нетактовностей. Використовуючи традиційний спосіб «переключення» гіпотетичного світу ідеальних янгольських істот у план буржуазних понять і поглядів, — Велз досягав надзвичайного пародійного ефекту.

Отже, й Куліш, може, він був і бездоганним пророком, але дуже мало чутливою людиною і зовсім не джентльменом. Йому бракувало банальности. Поза сумнівом, він трохи юрод, в ньому надто багато від Кирила Тура. Його поводження — то парада юродивих пародійностей.

Отже, Леоніду Івановичу Глібову він довіряє свої визнання з наївною безпосередністю, що зовсім чужа будь-чого людського.

— Такі люді, як я, — пише в тому-таки листі Куліш, — не можуть бути щасливі в іншому; вони повинні задовольнятись з власної душі. Я багато робив спроб — і жодна з них не вдалась. Остаточний висновок мій такий: чи в мене нема стільки життя, щоб цілком оволодіти чудесною душею жінки, чи я ніколи не зустрічав жінки такої піднесеної, щоб співчувала моїй душі в кращих її рухах.

Ці його визнання, як і взагалі ввесь лист Куліша до Глібова, бринять, як ляпас. Кожне слово його розсудливих міркувань і визнань сприймається як образа. А Куліш розмовляє ніби чужа людина про чуже й байдуже, стороннє; експериментатор, вчений дослідник, лікар, суддя, «янгол», «пророк», «юродивий».

«Спроба» — зазначає з приводу останнього наведеного в нас уривка Петро Чубський, — торкалася також і Параски Федорівни, жінки Леоніда Івановича, якому все, це й писалось, і від того ввесь тон листа набирає дивовижного, щоб не сказати — принаймні нетактовного характеру…

У нас і в Куліша різні мірки, різні погляди, різні оцінки. Куліш завсіди Куліш. Безпосередньо після рядків про марність усіх його любовних «спроб» він пише: «Прошу Вас, Леоніде Івановичу, не розлучайтесь зі мною на життєвій путі»… Прохає, звичайно, не для себе: «Може, Ви за моєю співучастю зробите зайвий крок вперед в розвиткові Вашого таланту».

— Я, — пише Куліш далі, — бажав би перевести Вас на службу до Києва, де більше людей розумових і більше засобів для розумового розвитку. Чи згодні Ви будете, як я знайду Вам приймовне на перший раз місце? Відповідайте на ім’я Ів. Пилип. Хильчевського, старшого доглядача загальних квартир при 2-ій гімназії. Я проживу в Києві до Вашої відповіді.

Що це? Одвертий, голий, неприхований цинізм? Бажання піддобритись? Чи, може, схований намір улаштувати можливість зручніше стріватись з панею Параскою, не викликаючи зайвих розмов? Ні! Ні! Ні!.. Це Куліш, такий, як він єсть. Петро Чубський закидає Кулішеві тверезе резонерство, але, попри всю свою розсудливість, а може, й через цю саме розсудливість, Куліш надзвичайно безпосередній. Людина найщирішої безпосередности. Він нездібний стримувати добрих поривів своєї душі.

Він дякує Глібову, що той урятував усіх їх від багатьох страждань, і схоплений почуттям вдячної доброзичливости, він хоче віддячити свого щирого й доброго приятеля. Не через інше що, як тільки через почуття щирої, глибокої приязні. Не всі ж такі добрі, лагідні, як він, Куліш: не людина, а янгол во плоті.

Єлей, миро, хліби, офіри, туркотіння голубів, тиха вечірня молитовність, аромати степових трав… Сріблясто-сиві струмки тиміяму здіймаються вгору і в непомітних коливаннях тихо тануть в ясній прозорості вечірнього неба. На душу лягла лагідна спокійна незворушна тиша небесних серафічних споглядань. Злий гомін життєвої борні зник, згас, розтав…

У душі його співають янголи, принаймні він сам запевняє про це.

…«Боятись» його щодо жінки — Глібову немає чого:

— Не бійтеся мене щодо Параски Федорівни. Вона задовольниться простою дружбою моєю, тому що такої любови, якої я прагну, вона не розуміє, да й я не здібний вірити в те, в чому зневірився раз.

Навіть і для неї він може бути корисним:

— Я люблю її настільки, щоб стежити з участю, що буде далі з цією зіпсованою дитиною і, на випадок потреби, зробити їй корисну послугу.

Але найкраща остання фраза в цьому листі до Глібова. Куліш в Ніжині спинився в родині батьків Параски Федорівни і в листі до Леоніда Івановича приписує: «Скажіть панотцеві Федорові та Марії Павлівні, що я їх дуже полюбив, та і вся родина мила й добра. Я сам, — додає Куліш, — на Вашому місці одружився б у такій родині».

Навіть у цій своїй «мопасанівській» історії, смакуючи приємність легкого любовного успіху, Куліш зберігає позу пророка, людини «не од мира цього», що живе високими ідеалами. Отеє протиставлення високого себе й мізерної її, пані Параски, «зіпсованої дитини», Куліш зберігає і в цьому разі.

Вівши роман на очах у чоловіка з його дружиною, докрутившись до того, що жінка збиралася кидати чоловіка, він каже про перевиховання жінки, про свої високі ідеали. У листі до зрадженого чоловіка він зневажливо пише про його дружину як легковажну жінку, про її непевність, про брак у неї високих правил, про те, що вона не гідна його, Кулішевої ідеальноїпіднесености.

Куліш намагається впевнити Леоніда Івановича, що його дружина не варта Куліша…

— Вам краще знати, чи можна здійснити мої великодушні мрії щодо перевиховання жінки, уже сформованої під іншими впливами. Вам краще знати, чи є в ній «жажда знань і праці», чи вона більше була б задоволена з безтурботного життя, чужого всяких суворих планів. Іноді я нудьгую, як людина, що опинилась на безлюдному острові; мені жалько моїх надій; але коли згадаю, на якій невизначеній основі я будував свої чарівні сподівання, то жахаюсь од власної вигадливости і дивлюсь на Вас як на благодійного генія мого життя…

Він дає доброзичливі поради Глібову. Він радить йому залишатись і надалі таким, який він був досі.

— Будьте завжди самим собою. Ніколи і ні для чого не змінюйте таких чудесних поривів серця, що Ви, може, проти власної волі, висловили своїй дружині перед розлукою…

Можна дивуватись, можна обурюватись з такої самовпевнености Куліша. В своїй гоноровитій піднесеності Куліш доходить до таких ступнів, коли з нього вже не можна навіть іронізувати!

Кінець кінцем, хто йому дав право копирсатись у душі Глібова, аналізувати його почуття, ставати в стороні і, як з найближчим і найінтимнішим приятелем, обмірковувати й оцінювати його поводження, дарма що, може, в даний час Глібов переживав найболючіші муки?

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!