Поспішайте відвідати. На Луганщині місцями ще зберігся первозданний Дикий степ.

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 61981 Перегляди
  • 1 Коментарі
  • 09/08/2012Дата публікації

Як зазвичай людина уявляє собі степ? В кращому випадку це плаский безкраїй простір (найбільш креативні ще можуть приліпити туди козака на коні серед ковили), а в гіршому - поля соняхів або кавунів. Скільки людей в Україні бачили степ «в живу»? Не берусь казати, але точно знаю, що більшість вважає, що він лишився лише в заповіднику «Асканія Нова». На щастя, це далеко не так.

Степом мандрувала: Наталя Шевченко

- Подивись яка величезна балка, вона аж до Росії тягнеться, - з захопленням крутить колесо мишки Олексій Василюк. Я вдивляюсь у квадратики Google Earth й намагаюсь зрозуміти, що серед різноманіття сіро-зелених відтінків є балкою. – Це найбільша степова ділянка в Україні, все, треба туди їхати! – безапеляційно заявляє Олексій.

Олексій Василюк – засновник громадської кампанії за збереження українських степів. З 2009 року він та його колеги поширюють інформацію про цю природну зону, боряться з її залісненням та створюють охоронювані території, захищають вже створені заповідні об’єкти.

Вид з вершини однієї з балок, безкрайній простір захоплює дух. В травні все навколо покриється ковилою.

Природоохоронець стверджує, що від дикої степової зони, яка на карті займає 40% України, лишилось лише 3% нерозораних клаптиків. Переважно це ділянки на схилах та вздовж балок, які складно обробляти. Проте навіть ці шматочки постійно намагаються, або таки розорати, або заліснити, або забудувати.

Більшість так і не розуміє, в чому цінність степів, вважаючи, що це просто територія, що «гуляє». Проте степи є унікальною екосистемою, це домівка для багатьох рідкісних видів рослин та тварин, які більше ніде не трапляються. Степові види є також цінним джерелом для селекторів, які можуть створити нові сорти злакових, наприклад, лише з диких представників цієї родини.

Крім того, саме на степових ділянках утворюється той самий славнозвісний чорнозем, яким так пишаються, й який так бездарно знищують українські землероби. Виходить, що розоравши й заліснивши останні клаптики, ми лишимось взагалі без «стратегічного» запасу чорнозему. Я вже не кажу про цінність цієї природної території як такої. До слова, степи не ліси, їхнє відновлення – це набагато триваліший і не завжди успішний процес.

Щоб полюбити степ, треба хоч раз його побачити. Звичайно, туди треба їхати на весні, бо в інший час – це «випалена і суха земля», як співає «Пікардійська терція». Найбільші ділянки в нас лишились на Луганщині, Донеччині, в Криму й на Півдні.

Захопившись розповідями Олексія Василюка ми разом відправились на ту саму величезну балку, що йде вздовж річки Нагольна, починаючи з крайнього півдня Луганської області. Щоб дібратись до запланованого старту нашої експедиції ми доїхали до Луганська, звідки направились до Свердловська, який місцеві називають не інакше Свєрловка (з наголосом на перший склад).

До речі, це батьківщина культового Вєні Д’ркіна, якщо хтось знає, про кого я кажу. На зупинці автобуса дуже пильно й брудно, я би не сказали, що дуже затишно. Можна тільки дивуватися, як могли в цьому місті народитись душевні пісні свердловського барда.

Звідти доїжджаємо до Матвіївки, на найдикіший схід, трохи південніше вже починається Росія. Місцеві розповідають, що прикордонні степи облюбували дагестанці і курди, які тут напівлегально випасають худобу. Все нічого, але вони начебто охороняють свої стада алабаями, які загризають людей, якщо ті близько підходять. На щастя, такі розповіді лишились для нас лише страшилками, але присмак страху таки супроводжував.

Прикордонна Луганщина – це справжній дикий степ. Тільки не плаский, а посічений балками, а замість козаків – старі шахти. Тут на десятки кілометрів не видно людських поселень, принаймні таких, які можна назвати людськими. Де-не-де видно відвали та напівзакинуті хати. Поки ми ходимо балками, учасниця нашої групи, родичі якої живуть в цих краях, розповідає про дикі норови місцевих.

На щастя, природа не знає, що таке економічно депресивна територія. Якщо їй ніхто не заважає, вона не зважаючи ні на що буде цвісти на весні, сохнути й обдуватись вітром влітку й покриватись снігом взимку.

Ми приїхали у степ в квітні якраз на квітування тюльпанів дібровних.

Тендітний тюльпан дібровний. Можна тільки дивуватись як він виживає в таких суворих умовах.

Це дикі родичі відомих усім нам весняних квітів. У нас їх декілька видів, проте на Луганщині ми бачили лише цей. Разом з тюльпанами квітують також гіацинтики, сни, іриси, готуються відкрити квіти дикі півонії. Навколо річки ростуть природні діброви, барвисті від рясту, рябчиків та пролісок, що ще не відквітували.

Для ковили ще рано, зазвичай вона починає квітувати в першій декаді травня. Так що в квітні степ виглядає не зовсім типово. Найбільш неочікувано було побачити величезний сніжник в одній з балок. Дивишся на нього й розумієш, що Луганщина суворий край.

- Дивись, мішки з вугіллям. – Під час переходу в одну з балок ми проходимо повз чиєсь надбання, скидається, що це з нелегальних шахт. Як не крути, а людям треба з чогось жити.

Дорогою назад ми виходимо на незвичайне село Нагольно-Тарасівку. По-перше, в порівнянні з оточуючими поселеннями воно величезне. Хати не просто придатні для життя, вони чудернацькі. Переважно всі дуже своєрідні, доглянуті, вікна кожної мають свій візерунок. Проте найбільше привертають увагу паркани, зроблені з виходів піщаника, які є (скоріше були) прямо над селом. Завдяки ним село виглядає іграшковим.

Приблизно так мешканці Нагольно-Тарасівки викладать свої огорожі. Проте не фото якась невідома споруда, схожа на окультну, бо складає лише частину композиції. На вершинах інших таких стовпів збереглись дзеркала. Маленькі жовні крапочки у траві – це тюльпани.

Залишаю цю землю зі змішаними почуттями. Природа прекрасна, чого не скажеш про все інше. Рада, що відкрила для себе Луганщину, скажу чесно, упереджень було багато. Деякі з них виправдались. Наприклад про суворість і грубість людей.

При цьому згадується як ми не могли виїхати з автовокзалу в Луганську, бо водії маршруки не хотіли пускати нас з рюкзаками у напівпустий салон. Але загальна гнітюча атмосфера краю полишила нас лише у згаданому вище селі Нагольно-Тарасівці. Весь інший час депресивний стан нависав й тиснув на психіку.

Карта проектованого заказника «Нагольський кряж»

Шкода, що такий містично гарний край переживає не найкращі часи. Проте я рада, що ми з’їздили туди не даремно. Результатом нашої експедиції стала поява проекту заказника «Нагольський кряж» на 800 га. Очікується, що позитивне рішення стосовно його створення буде в кінці цього року.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 1

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Ну взагалі не лише на Луганщині є степ. В нас ось тут на Херсонщині (окрім Асканії) є теж свої степи, але вони лиш для того, щоб випасати худобу.