«Біографія випадкового чуда» Тані Малярчук: суспільство ненависті, яке може врятувати тільки диво. (+ уривок з роману)

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 74099 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 08/08/2012Дата публікації

У малярчуцькому Сан-Франциско, на відміну від «феноменального» Станіславова, живуть не цікаві диваки на межі сецесії й панку, а реальні до нудоти (пост)совки – обмежені, злі, убогі й нещасні люди. Окрема епічно виписана тема – консерватизм, нетерпимість українського суспільства та його тиск на кожного, хто наважується «висунутися».

Читав: Олег Коцарев

Українські письменники продовжують експериментувати з соціалкою про що я писав ще у березні. Цього разу торкнутися проблем суспільства вирішила Таня Малярчук, письменниця молода, але така, що її вже можна назвати культовою. Її нова книжка (типова для сучасної прози повість, іменована романом) має назву «Біографія випадкового чуда», вона вийшла у «КСД» - міграція авторів із «Фоліо» триває.

Лєна – «воїн світла»

Сюжет «Боіграфії випадкового чуда» рівний і сумовитий, попри регулярні іронічні ескапади. Дівчина на ім’я Лєна мешкає у середньостатистичному західноукраїнському місті Сан-Франциско. Правда, непоганий початок? :)

І дотепна пародія на різні вдалі й невдалі міфологізування Івано-Франківська (попри те, що й саму Таню Малярчук інколи називають однією з представників «станіславського феномену»). У малярчуцькому Сан-Франциско, на відміну від «феноменального» Станіславова, живуть не цікаві диваки на межі сецесії й панку, а реальні до нудоти (пост)совки – обмежені, злі, убогі й нещасні люди.

Лєна так само буває недалекою, закомплексованою й обтяжена іншими принадами «простолюду», але вона вміє любити, співчувати та гостро вловлює кожну несправедливість. Із самого дитинства вона прагне підтримувати слабких і ображених, а власне життя облаштовує вкрай незграбно. Це і є головна трагедія «Біографії випадкового чуда». А ще те, що по-справжньому допомогти майже нікому не вдається.

Як не допомагай і не підбадьорюй затуркану й не дуже адекватну подругу – вона все одно опиняється в подружньому полоні психа-сектанта, і через психологічні та фізичні знущання перетворюється на інваліда. Як не борися за те, щоб безпритульних тварин не знищували по-садистськи, а поводилися з ними цивілізовано, все одно навіть після створення притулку чиновники придумають що-небудь жахливе, наприклад, собачі бої.

Критичний реалізм – замість магічного?

Собаки й інваліди – то, власне, основа соціальної критики в книжці Тані Малярчук. Більш ніж реалістично й переконливо змальовує вона байдужість і знущання держави. А от уже трохи фантастично виглядає момент, коли ціла міська громада встає на підтримку дівчини-інваліда, яка не може ходити, але міські чиновники не хочуть надати їй потрібні документи для отримання візка.

Невеличкий майдан домагається перемоги, дівчина отримує візок, а в перспективі на неї чекають телефон і автомобіль, але невдовзі візок ламається – і виявляється, що замінити його можна лише раз на п’ять років.

.

Зачіпає Малярчук і цілу купу інших тем. Наприклад, корупцію в українській вищій школі. Описана в трохи наївному дусі, вона постає десь навіть мило-забавною, але по суті продовжує ламати життя молодим і старим людям. Або масовий психоз пострадянського навернення українців до дуже умовного християнства, знахарства й «альтернативної медицини». Хоча, що цікаво, часом ці практики справді в чомусь допомагають персонажам «Біографії випадкового чуда».

Окрема епічно виписана тема – консерватизм, нетерпимість українського суспільства та його тиск на кожного, хто наважується «висунутися» понад стандартні буденні уявлення про життя. «Націоналістичний» гурток намагається заборонити Лєні дружити з чорношкірим хлопцем та підпалює книгарню, в якій продається замало українських книжок.

Співробітниця школи може викликати ненависть тим, що надто любить рослини в теплиці. Боротьба Лєни за права упосліджених викликає в більшості відверте несхвалення і нерозуміння саме як нестандартний вчинок. Мешканці Сан-Франциско міцно тримають таємну непорушну змову: її головна мета – не потривожити спокій обмеженого провінційного болотного життя.

Відстоювати справедливість у таких умовах – розвага на любителя. Лєну вона штовхає в усе більш катастрофічні обставини. Єдине, що дає надію – перекази про якусь летючу жінку в жовтій хустці, вона іноді прилітає на допомогу тоді, коли надії вже немає. Лєна намагається знайти її, але нічого не виходить. І ось після чергової сутички зі світом Лєна опинилися в психлікарні, аж раптом стається дещо зовсім несподіване…

Що ж, досить елементарний інструментарій «лівуватої» критики дав ефектну й апокаліптичну картину сучасної України – суспільства ненависті, тупості й безнадії, що має хіба фантастичну перспективу.

Як це сприймати: як пародію чи реалістичний портрет, нехай вирішує сам кожен читач. До речі, оце «нехай вирішує сам кожен читач» - насправді конструкція інтригуюча: справді, цікаво, як саме сприймуть українські читачі таке бачення рідної країни? Чи не чекає на Таню Малярчук «таврування»? Чи не спровокують її самоочевидні закиди на адресу співвітчизників невеличкий «шкандаль»?

І чи не згадають Малярчук той факт, що вона віднедавна мешкає поза Україною (між іншим, персонажі «Біографії випадкового чуда» майже поголівно намагалися виїхати закордон і дуже заздрили тим, кому це вдавалося)? Вітчизняний досвід літпроцесу недвозначно засвідчує: позитивні відповіді на ці питання обов’язково посприяли би популярності як книжки, так і її авторки.

Спокуси і ризики літературної євро моди

Я завжди був переконаний: злободенна актуальність – цікавий і споскусливий, але ризикований матеріал для літератури. У ньому закладена небезпека банальності, жалюгідності, примітивізації та одноклітинної агітки. Сьогочасна загальноєвропейська мода не виняток. І те, що в короткотерміновій перспективі вона актуальна і схвалювана, ще нічого не значить. Однаково, головне питання в тому, чи омине даний конкретний автор вищезгадані небезпеки.

Таня Малярчук, здається, в цілому оминула. Вона зберегла і природній шарм свого трохи інфантильного, таки «по-станіславськи» уповільненого письма, і специфічне почуття гумору, і навіть неодмінні виходи в трохи карикатурну, але й монументально-середньовічну містику, без якої все було би прісним.

Проте, не обійшлося без спрощення мови, образності, так, ніби нещасні персонажі надміру захарастили книжкові сторінки своїм дискурсом і світоглядом. Нинішню книжку критики й оглядачі навряд чи вже назвуть «магічним реалізмом» (що, до речі, мабуть, зовсім і не погано). Текст Малярчук став трохи більше нагадувати тексти інших авторів – з ходу впадає в око, наприклад, типологічна подібність із «Матильдою» Роальда Дала, хоча тут, звісно, абсолютно інакша емоційна тональність.

Що ж, назагал «Біографія випадкового чуда» - книжка цікава, читається легко, і прочитати її буде зовсім не зайвим. А присутність у ній щойно наведених суперечностей і неоднозначностей естетичного, художнього характеру цілком може свідчити про те, що в творчості Тані Малярчук назріває або й уже розпочався новий етап. Що вона не просто змінила видавництво, але й перейшла на інший рівень письма. Краще зрозуміти, яким саме він буде, ми зможемо, хочеться вірити, вже ближчим часом – у нових книжках письменниці.

Уривок із «Біографії випадкового чуда»

Лєна з головою поринула в тему собачої бездомності. Вона з’ясувала, що кількість тварин на вулиці збільшується прямо пропорційно до зменшення людської відповідальності. Мешканці міста заводять собі цуценят, а потім із якихось особистих причин викидають їх на вулицю. Або не сподобалося, як гавкає, або їсть забагато, або обдурили з породою, або просто ліньки щоранку його вигулювати. За таке повинні накладати немалий штраф, казала Лєна, тільки через покарання можна привчити безвідповідальних людей до порядку. Місто належить громаді, а не тобі особисто. Викидаючи пса на вулицю, ти шкодиш іншим, порушуєш права іншого. Вже не кажучи про права самого пса, який мав би мати невід’ємне право на господаря.

Але українських собак в українському законодавстві взагалі не існувало. Тут їх прирівнюють до малогабаритної приватної власності, наприклад комода чи дорожньої валізи. Навіть не до велосипеда, бо велосипед — це транспортний засіб.

«Права людини, — пізніше стверджувала Лєна, — це абсолютне безправ’я решти живих істот».

І останнє. Небезпечними є собаки, народжені на вулиці, у другому, третьому поколіннях. Вони вже не пам’ятають свого призначення служити господарю. Вони самі собі господарі. Ба більше, вони ненавидять людину, бо людина їх зрадила. Сенс їхнього життя — будь-якою ціною вижити і помститися. Насильство, казала Лєна, — це, звичайно, не вихід, але треба пам’ятати, що не вони почали цю війну. Тварини ніколи не починають війну першими.

Лєна за одну ніч обклеїла місто плакатами «НЕ ЗДАВАЙТЕ ПСІВ У КИТАЙСЬКІ РЕСТОРАНИ. ПСИ НЕСМАЧНІ». Нижче було коротко описано історію китайсько- українського бізнесу, названо адресу, за якою бізнесмени приймали тварин, було вклеєно фотографії особливо старанних мисливців.

Темою миттєво зацікавилися засоби масової інформації. Не так зі співчуття до собак, як із трагікомічності самого факту. До Сан-Франциско приїхали столичні журналісти. Їм вдалося відзняти на камеру черги біля покинутого складу, рев спійманих тварин і навіть співробітника китайського бізнесу зі спини. Інформація поширювалася блискавично. Усі центральні телевізійні канали показали Сан-Франциско і його бездомних собак. Головний міліціонер міста бився в груди, що ніколи про китайський бізнес не чув і вживе радикальних заходів. Головний міліціонер країни пообіцяв провести ретельну перевірку всіх китайських ресторанів, і тут, найрадше, вирішальну роль відіграла не доля нещасних тварин, а підсвідома нелюбов українців до азіатів і азіатської культури.

Уже через два тижні китайський бізнес прикрили і також прикрили два столичних китайських ре­сторани.

«Правильно, — написала Лєна у своєму щоденнику, — курятину треба їсти».

Сама Лєна роздавала інтерв’ю направо й наліво. Тоді, власне, вона здобула найбільшу за все своє життя популярність. Про досвід спілкування з міліцією і міським виконавчим комітетом Лєна мовчала, бо вважала, що це вже не має великого значення. Влада завжди і всюди однаково нечесна. Завдання громадськості, стверджувала Лєна, навчити владу приховувати свою нечесність. І боятися. Тільки налякана влада працює на свій народ.

Лєну навіть запросили до Києва на прямий ефір. У популярну тоді ранково-розважальну програму «Вставай, Україно». Ведучий програми назвав Лєну українською Жанною д’Арк, і Лєна засміялася. Вона сказала, що Жанною д’Арк бути не хоче, а хоче бути нормальною людиною. На патетичне запитання: «Що означає бути нормальною людиною?» — Лєна відповіла:

— Це те саме, що бути нормальним псом. Адже ви розумієте, що таке нормальний пес?

Ведучий програми кивнув головою на знак згоди.

— Ну, от бачите, — сказала Лєна. — То чому ви не розумієте, що таке нормальна людина?

Нещодавно цей ведучий видав книгу спогадів, у якій цілий розділ присвятив програмі «Вставай, Україно». У ньому він також згадав епізод із Лєною. І зізнався: «Насправді я не розумів, що таке нормальний пес».

Користуючись своєю раптовою популярністю, Лєна активно взялася за агітацію населення. Вона цілими днями стояла на центральній площі Сан-Франциско, біля ратуші, і переконувала людей не бути байдужими і заступитися за права братів наших менших. Із собою вона носила велику картонну таблицю «Правила життя з тваринами». Ось як це виглядало:

Правило 1. Не викидайте своїх домашніх тварин на вулицю.

Правило 2. Якщо ви не впевнені, чи викинете їх, чи ні, не беріть узагалі. Купіть собі кактус.

Правило 3. Якщо ви таки хочете мати домашню тварину, візьміть її з вулиці. Вона чекає на вас і любитиме вас за вашу милість у сто разів більше. А що вам іще, крім любові, від тварини потрібно?

Правило 4. Якщо ви бачите, що хтось знущається з тварин, дайте негіднику здачі. Він нічого вам не зробить, бо з тварин знущаються тільки великі боягузи.

Схожих правил Лєна наскладала сотні. Найвідоміше звучить так: не думайте, що сказати «привіт» мудріше, ніж сказати «гав».

Мешканці Сан-Франциско переважно співчували Лєні, слухали її, погоджувалися, що треба щось робити. Іноді, однак, виникали й суперечки. Багатьох Лєнина присутність на центральній площі дратувала. Таких людей дратує взагалі-то багато що, майже все, але їм важливо мати живий об’єкт дратування. Із другого боку, дуже ймовірно, що міське житлово-комунальне господарство, яке займалося виловом бездомних тварин і отримувало за це немалі гроші, розпочало проти Лєни масштабну антикампанію. Боялося втратити роботу.

Приходили, наприклад, худі дідки в кашкетах, деколи навіть у вишитих сорочках, і казали Лєні:

— Навіщо ти тут, дитино, блазнюєш? Немає тобі більше чим зайнятися? Україна потопає, скоро такої держави на мапі не буде, комуністи знову в парламент пройшли, а тобі пси в голові.

Або, скажімо, жіночки бальзаківського віку, зазвичай блондинки, з червоними коралями на шиї, у чорних чобітках на високих тонких підборах, приходили й казали Лєні:

— Як вам не соромно! В Україні стільки дітей живе на вулиці, під мостами, не мають що їсти, нюхають клей, а ви за псів переживаєте?! Спочатку люди повинні жити гідно, а вже потім тварини.

Лєна ненавиділа, коли хтось використовував дітей як аргумент. Вона відповідала:

— В Україні переживання на всіх вистачить. Давайте так: я переживатиму псами, а ви — дітьми.

Ані дідків у кашкетах, ані жіночок у коралях така відповідь не задовольняла, і вони ще довго тинялися довкола Лєни і її картонних таблиць, вигадуючи все нові аргументи власної правоти. Врешті Лєна не витримувала і кричала їм:

— Що ви з мене хочете? Ідіть своєю дорогою! Ідіть щось робіть! Захищайте те, що, ви думаєте, треба захищати, а не воюйте з людьми, які захищають щось своє! Ну, байдуже мені до держави! Байдуже до дітей! Одних псів і котів люблю. Маю на це право.

Тут, звичайно, Лєна блефувала, бо насправді їй не було байдуже до держави і дітей. Але, казала вона пізніше, неможливо захистити все водночас. Треба починати захищати з малого. І коли мале буде захищене, то може так статися, що захищати велике не доведеться, бо вже ніхто на нього не напа­датиме.

Гицлі — їх у команді міського житлово-комунального підприємства працювало близько десятка — теж приходили до Лєни. Пробували взяти жалем. Казали:

— Чим ми будемо дітей кормити, коли втратимо роботу?!

Оскільки Лєна на згадку про дітей реагувала зав­жди однаково негативно, гицлі швидко зрозуміли, що словами переконати її не вдасться.

Тоді Лєну вперше побили. Увечері, коли вона поверталася до свого гуртожитку, двоє чоловіків затягли її в темний двір, збили з ніг і копали по нирках. Картон­ну таблицю з «Правилами життя…» порвали на дрібні клапті. Протягом навчально-виховної процедури нападники мовчали, тільки важко сопіли. А наприкінці, коли Лєна вже була недалека до втрати свідомості, один із чоловіків сказав:

— Будеш далі виступати, прикандичимо.

Удруге Лєну побили після її виступу на місцевому радіо. Це було якраз пізньої осені, напередодні чергової планової атаки ЖКГ. По радіо Лєна повідомила про вилов і закликала мешканців міста не лягати спати, а чергувати на вулицях. На диво, багато хто так і зробив. Сама Лєна підстерегла «бобік» із гицлями і цвяхом проштрикнула шини на колесах.

Тоді били вже не тільки по нирках, а всюди. І не у безлюдному дворі, а просто на вулиці, серед білого дня. Нападників було четверо, вони ховали свої лиця під капюшонами. Ніхто з численних свідків за Лєну не заступився. Люди понуро відводили погляд і швиденько проходили повз, згадуючи при цьому, ймовірно, все тих же дітей, яких треба кормити.

Після побоїща Лєна ледве добрела до гуртожитку і надовго зачинилася в душовій кімнаті. Дивилася у дзеркало на своє синє тіло і думала про тих, хто це тіло побив. Я не розумію, казала вона потім, як можна вдарити іншу людину, бо вона заважає тобі вбивати тварин. Це якось нелогічно і неправильно — бити за можливість убивати.

Те, що відбулося потім, ніде не задокументовано і ґрунтується суто на чутках. Відтворена історія могла би виглядати так.

Пізно ввечері у п’ятницю Лєна пішла в боксерський клуб «Червона рута». Цей клуб формально належав університетові, там щоп’ятниці тренувалися Лєнині однокурсники, студенти факультету фізичного виховання. Неформально ж він був власністю одного з найвідоміших за всю історію Сан-Франциско кримінальних авторитетів на прізвисько Монах.

Лєна прийшла в клуб і сказала головному тре­нерові:

— Я хочу поговорити з Монахом. Як мені його знайти?

Монаха мало хто бачив особисто, але всі про нього чули й усі його боялися. Він починав, як і більшість бандитів на початку 1990-х, з рекету та дрібного розбою. Потім поступово почав кришувати базари і на кінець 1990-х узяв під абсолютний контроль місцевий горілчаний бізнес.

Про Монаха говорили, що він був жорстоким, але принциповим. З одного боку, він постачав Сан- Франциско артефактною горілкою, із другого — не пускав у місто торгівлю наркотиками і людьми. Монах казав, що горілка — це індикатор морального і матеріального стану суспільства. Її п’ють не тому, що вона є, а тому, що немає нічого іншого. Ані роботи, ані віри, ані майбутнього. Коли з’явиться хоч одне з трьох, горілку не питимуть. Тому Монах не вважав своє заняття гріхом і тому, власне, називався Монахом — хранителем святого у темному бездуховному міжчассі. Казали, що він побудував у місті кілька церков і деколи інкогніто приходив туди поспівати в хорі. Любив співати. Казали також, що не Монах сповідався священикам, а священики йому.

На місцевому спиртзаводі ще донедавна на честь Монаха виготовляли шістдесятивідсотковий бальзам із такою ж назвою, був він буро-червоного кольору і мав дивний терпкий запах, можливо, терновий. Рецепт бальзаму зберігався в суворій таємниці. Напій зняли з виробництва того ж дня, коли Монах разом із боксерським клубом «Червона рута» злетів у повітря внаслідок вибуху невстановленого походження.

Головний тренер боксерського клубу, голова Мо­нахової охорони, спершу аж розгубився, почувши Лєнине прохання.

— Тобі жити надоїло? — спитав просто.

— Ні. Навпаки. Дуже хочу жити. — Лєна скинула сорочку і показала тренерові синю від побоїв спину.

— Ого, тебе хто так?

— Є добрі люди. Дайте мені поговорити з Монахом. П’ять хвилин, не більше.

— Говори зі мною, — сказав тренер, — Монах не приймає скарг від населення.

— Я не буду скаржитися. У мене діло є.

— Говори або йди звідси!

Тоді двері кімнати поруч раптово відчинилися і звідти почувся хрипкий моторошнуватий голос: «Нехай зайде».

Монах справді не приймав скарг від населення, але іноді, коли йому було нудно, робив винятки, списуючи їх на добрий настрій і поліпшення карми.

Лєна зайшла до таємної кімнати. Монах сидів у темному кутку в товаристві чотирьох бугаїв, його обличчя не було видно. Коли Лєна почала говорити, її голос тремтів.

— Добрий день. Мене звати Лєна.

Монах мовчав.

— А вас звати Монах. Я про вас багато чула. Ви спою­єте і вбиваєте людей.

Монах тихо розсміявся і вільготно розкинувся на кріслі. Тоді в темряві зблиснули його золоті зуби. Ці зуби були знані на все місто. Казали, що Монах, вставляючи їх, дозволив вирвати собі здорові. Ніби тому, що вважав нерви в роті зайвими.

Лєна говорила далі:

— І я не проти. Люди мають свій розум і можуть вибирати, якою дорогою йти. Може, вони для цього й народжуються, щоб робити вибір. Тоді видно, ким вони є насправді.

— Мені подобається твоя теорія, — сказав Монах.

Лєна посміливішала:

— Я не вірю, що є зло, яке мусить бути покарано, але вірю, що є безсовісні люди, яких можна перевиховати. Вони не злі, а просто безсовісні. Совісті не мають ті люди, які з невідомих причин забули, що вони смертні. Коли їм про це нагадати, вони можуть стати кращими.

— Що ти хочеш?

— Хочу, щоб ви мені допомогли.

— Моя допомога багато коштує. Що ти можеш мені дати?

— Нічого, — чесно сказала Лєна. — Я нічого не маю.

Монах знову розсміявся. Лєна його розважала. Вона торохтіла:

— Є два види слабкості, пане Монах. Слабкість через нікчемність і слабкість через невинність. Мені не шкода тих, що слабкі, бо нікчемні. Але слабких, бо невинних, треба захищати. Це місія моя… і ваша.

— Моя? Чого ти так вирішила?

— Бо ви такі самі, як я. Хоч і маєте багато, але насправді не маєте нічого. І, так само, як я, скоро вмрете.

Монах посерйознішав. Тут він міг би наказати підвісити Лєну за ноги до люстри і протримати так до самого ранку, бо, подейкували, він часто підвішував тих, хто його нервував. Лєна чекала.

— Кажи, що ти хочеш, — сказав врешті Монах, — але будь обережна. Якщо те, що ти скажеш, мені не сподобається, матимеш проблеми.

Лєна виструнчилась посеред темної кімнати, ніби зараз декламуватиме поему на всеукраїнському конкурсі читців.

— Допоможіть мені покарати тих, хто вбиває у місті бездомних собак!

У кімнаті запала тиша. Бугаї готувалися прибрати Лєну з-перед Монахових очей. Один шепнув:

— Бос, вона той… дура просто…

— Ні, почекай, — сказав бос, — нехай договорить.

— Розумієте, — лопотіла Лєна, з переляку майже не вимовляючи голосних звуків, — людина перебуває у трьох видах взаємостосунків: перший — із рівним собі, з іншою людиною наприклад, другий — із вищим за себе, наприклад із Богом, ну, і третій — із нижчим за себе, наприклад нічийним собакою. Я вважаю, що ці три взаємостосунки повинні бути рівноцінні. Людина повинна ставитися до собаки так само, як до рідної людини, навіть більше, так само, як до Бога. Коли у місті група людей з офіційного дозволу вбиває за ніч сотні собак, а потім скидає їхні трупи на сміттєзвалищі, то я вважаю, що тоді так само вбивають і викидають на сміття Бога.

— Бос, у неї криша поїхала, — знову втрутився ревний охоронець.

Монах поринув у роздуми. Протягом цього часу Лєна встигла сім разів прокрутити в голові те, що пам’ятала від «Отче наш». Монах встав, підійшов до вікна і так, дивлячись у нього, сказав:

— Я з тобою незгодний. І я не люблю собак.

— Але тут не йдеться про любов! — палко вигукнула Лєна. — Я можу багато що не любити, але це не означає, що тоді я маю право те, що не люблю, вбивати!

Монах витримав паузу, яка мала би означати: «Прикуси язик і ніколи більше мене не перебивай», — а тоді спокійно продовжив:

— Я не люблю собак. Але саме тому допоможу тобі. Бо я так думаю: як вбиваєш собаку — ти сам собака. Як вбиваєш таргана — ти сам тарган.

Лєна хотіла відповісти, що за такою логікою виходить: «Убиваєш людину — то ти людина». Але промовчала. І, скоріш за все, правильно зробила.

Що говорилося потім і чи говорилося взагалі, невідомо. Сама Лєна, до слова, навіть сам факт зустрічі з Монахом завжди заперечувала. Казала, що кримінал незалежно від неї втрутився у справу охорони тварин від людей. Мовляв, гицлі постріляли собак на одному з Монахових базарів і не прибрали трупи. Тоді Монах дуже розлютився і навів порядок так, як він це розумів.

Гицлів викрали з їхніх домів посеред ночі і кілька днів тримали невідомо де підвішеними за ноги. Потім вони щасливо повернулися додому вже іншими людьми. Миттєво змінили вид діяльності, перекваліфікувавшись на сантехніків. Один із них навіть подав на місто до суду за те, що багато років був змушений займатися вбивством тварин, і тепер йому мусять компенсувати моральну шкоду. Він вимагав навіть безкоштовний курс психотерапії, спати ночами не може. Суд цей чоловік, звичайно, програв.

Міське житлово-комунальне господарство ще деякий час намагалося найняти на звільнені посади нових працівників, але ніхто не зголосився. Голова ЖКГ раптово пішов у відставку, і його місце зайняла жіночка, яка в минулому керувала озелененням мі­ських парків, газонів і клумб. Вона відразу знайшла приміщення і стартові кошти на відкриття давно обіцяного притулку для тварин. Волонтери ж знайшлися самі собою.

Рух на захист будь-чого дуже швидко обростає прихильниками, казала пізніше Лєна. Люди за природою люблять гуртуватися навколо доброї справи, хоч би якою безнадійною вона була.

Заради справедливості треба сказати, що притулок мало чим допоміг, і кількість бездомних тварин із його відкриттям не почала танути на очах. Собаки й коти далі порпалися в міських сміттярках, люди, підставляючи свої животи для укольчиків проти сказу, далі їх не любили, а комуністична партія на наступних виборах знову пройшла до українського парламенту.

Лєну це не засмучувало, вона незмінно повторювала, що у безнадійній боротьбі головні ті, що борються, бо вони не дають часові зробити із себе чудовиськ. Боротьбу виграти неможливо, але можна виграти себе.

Коли Лєні нарешті видали обидва її паспорти, український і закордонний, вона виписалася з університетського гуртожитку, в якому довше жити й так не мала права, попрощалася з батьками, які, на диво, сприйняли ідею доньки податися у світи доволі спокійно, і купила квиток на автобус «Сан-Франциско — Братислава», який був найдешевшим і найпростішим способом перетнути кордон України з рештою Європи. Звідти Лєна планувала рушати далі. Варіантів було багато, і майбутнє, яке за ними ховалося, лякало і приваблювало водночас.

Квиток коштував 150 гривень. Відправлення о 18:15 з головного автобусного вокзалу. Наступного дня зранку цей автобус уже мав бути в Братиславі. Лєна тричі записала у щоденниках одне і те ж речення: «Я не тікаю, я просто хочу побачити світ». Чому їй було важливо написати це речення три рази, невідомо.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!