Міліція і народ. Що думають міліціонери на мовних протестах

Оцінка статті на цей момент: +9/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 60724 Перегляди
  • 1 Коментарі
  • 10/07/2012Дата публікації

Спека. Європейська площа, другий день акції на захист мови – 4 липня. Колона «Беркуту» збігає на Трьохсвятительською додолу після сутички довкола міні-буса «Останньої барикади», що виїхав на мостову. Чимало журналістів в очікувані шоу, молодих патріотів – бійцівської слави. Про травми та порізи «беркутівців» мені через кілька днів трохи злякано розповідає й один із «зелених» київських міліцейських, виставлених «охороняти» учасників акції.

З міліцією спілкувався: Олесь Кульчинський

- Друже, а ви звідки? З Києва? – запитую я в одного. Той відводить очі та грізно нахмурює і брови, і чоло.

- Та що ви дивитеся на мене, як на ворога? – жартую я. - Наче на ваххабіта? Як вас звати хоча би?

Мовчить.

Курсанти

Утім, деякі хлопці з його роти виявляються більш говіркими. Щоправда говорять скупо, лаконічно, наче крізь зуби. Звісно. За спинами в них крутиться якийсь пузатий лейтенант, чи то й сам капітан – усе під контролем: «не йти на провокації, не вступати в розмови».

- Їх же так навчають, – пояснює мені під боком один із мітингувальників.

"Беркут" біля Українського дому.

Віталій, який тлумачить поведінку «мєнтів», сам свого часу навчався в академії МВС, навіть у 2005 попрацював трохи «в органах за копійки». Він голосно глузує з лейтенанта, що походжає віддалік за спинами «бійців». Віталій, юрист за освітою, виявляється кмітливим співрозмовником і, напевне, відразу «січе», що в нас спільна мета – розговорити «мєнтів», яких наче заціпило. Отож ми з ним голосно розмовляємо про тупість суспільної «ієрархії», у тім числі і серед міліції і армії, про відмінність між російською та українською мовами, про те,що всякий злодій та негідник – в душі боягуз.

Урешті, найближчий із міліцейської шеренги не витримує і потроху також вступає в бесіду. Доходить навіть до того, що ми знайомимося, а далі всі троє – виявляємося родом із Черкащини. Називаємо свої та сусідні міста, ділимося знаннями з черкаської топонімії – це зближує нас ще дужче. Причому «Вова», той, що «мєнт», певна річ, також розмовляє українською, як і переважна більшість його роти того дня. До всього, він ще й також курсант одного з вишів МВС, тільки – «заочник», третій рік навчання. Розмова дедалі зав’язується.

– І багато в міліції таких як ти? З Київщини, Черкащини, хлопців, які теж розмовляють українською? – цікавлюся я.

– Багато, може, й більшість – відповідає «Вова».

– А серед «Беркуту»?

– Там теж з усієї України, всякі є.

– У вас набагато нижча зарплата, ніж у «беркутівців»? – уже вставляє Віталій.

– На 2 тисячі. В них – чотири-п’ять, у їхніх ротних – 7-8 тисяч.

– Блін, для рядових це ж копійки для Києва! – знову перемовляюся я з Віталієм. – Ротним же не кожен стане!

– А я в міліції не залишуся, – ділиться далі з нами «Вова». Я служу, щоб не брати в батьків грошей на життя й навчання. – Він також пояснює кар’єрні перспективи, які йдуть після такої кількарічної вислуги.

– Ти - молодчага! Правильно! – коментує його розповідь Віталій, той що знайомий зі «шкурою мєнта».

Щоправда, коли знайомство з «Вовою» зав’язувалася, Віталій, як на мене, трохи «загнався», почавши навчати співрозмовника, що імена «Вова», «Пєтя», «Льоша», тощо – спотворені на монгольський лад. Утім, навіть суперечка між нами, здається, тільки ще дуже налаштувала «Вову» на розмову, засвідчивши її природність. Я не оминув покритикувати за сумнозвісну оказію Фаріон, Віталій відповів, що лише висловлює думку й нітрохи не підтримує такої «істеричності».

-Приємно, Вова, – слова з мого боку.

–А я вас називатиму Володимиром. Можна? – це Віталій.

Згодом ми пояснюємо «стражу закону» всю політичну й геополітичну суть скандального мовного закону, говоримо про можливий поділ країни, який не потрібен ні йому, ні нам, ні «оцьому дядьку» в нього за спиною – я киваю на якогось дядька в штатському й знову-таки говорю це так, щоб і він почув.

Володимир, «Вова» усе розуміє. Причому, чудово розуміє. Він ніяково говорить про те, що цей закон не підпишуть, повторює, що й сам незабаром покине міліцію. Урешті, бесіда й геть увінчується з його сторони словами:

–Вони самі бояться, а нами прикриваються.

Збираючись додому, я вдруге тисну йому наостанку руку й щиро зичу:

-Тримайся!

Беркут

Дорогою пригадую іншу розмову, уже з беркутівцем. Коли колона примчала з Трьохсвятительської, я мимохіть опинився біля одного з її очільників дрібного рангу.

–Ви офіцери, і я надіюся на вас – ви не підете проти свого народу, – якось трохи, по-дурному злетіло в мене з уст. Проте, слово «офіцер», либонь, зробило свою магічну дію. Спецназівець спантеличився й рявкнув.

–Какіє ми офіцери?!

–Нехай просто солдати. Це не змінює суті, – добавив я. – Ми з вами один народ, і ви не можете піти на нас.

–Я не народ, – заперечив він.

–А хто ж ми з вами? Ми в одній країні, ми з вами – один народ, от ми тут, на одній території, ми всі – одне ціле. Ви ж самі чудово розумієте, що не про мову закони треба ухвалювати, а економіку розвивати,- ввімкнув я далі звичну риторику.

–Вот я і сейчас на роботе, развиваю економику. А что вы за сегодня сделали? – натякнув міліціянт на те, що я байдикую на мітингах.

–Я вже відбув свою роботу, – щиро зізнався я та розповів, що працюю перекладачем і ще «по сусідству» отут – в Інституті сходознавства.

–Падайдітє бліже, вас нє слишно, – уже й геть зацікавився він.

Отже, розмова відбулася.

Мітинг

Але таке на мітингах трапляється рідко. Як правило, протестувальники читають «беркутівцям» моральні проповіді, проклинають їх і погрожують всіма можливими небесними та земними карами, картають й звинувачують у зраді, «манкурстві», «прислужництві владі», «втраті честі». Або ж в агресивній формі закликають «схаменутися», «подумати», «не продаватися» тощо.

Переконаний, що такий «прямий, як двері» підхід наперед провальний, хоча в основному саме його і застосовують більшість демонстрантів. Пригадую, що перед тим, як заводити розмову з курсантом «Вовою», я перекинувся кількома словами з якоюсь російськомовною киянкою.

- Ви посмотрите только на них, их все устраивает, все устраивает, они все бездушные, все одинаковые, к ним не достучаться! – обурювалася вона.

Перед цим ще один дивак також повчав «мєнтів» приблизно в такій формі:

- Я п’яний розумніший, ніж ти тверезий.

Це було дивно чути. Тим паче того дня на майдані стояли, по суті, ще дітлахи, хай і накачані, насуплені заради власного самозахисту, напучені невідомо якими дурнуватими ідеями та якими божевільними психологами.

Тому, якщо Мовний майдан, або учасники подальших протестних акцій, справді, ставлять за мету перемагати й змінювати країну, а не ставати героями, вони передусім мають навчитися одного – розгледіти у ворожій стіні з кийками навпроти – самих себе, або щонайменше частину самих себе: людей таких самих як і вони, причому: не гірших і не кращих, а – передусім людей зі своїми труднощами в житті, з власними вкрай складними долями.

Зрештою, основна функція кожної мови, в тім числі й української, яку ми захищаємо, – комунікативна. Отож, якщо нині ми не доберемо в ній дружніх слів, котрі обеззброюють, то можемо позбутися і твердих, як криця.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +9/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 1

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Працювати я не хочу,
А красти я боюся,
Поїду я до Києва,
В міліцію наймуся.