Бийтеся з «Беркутом», мобілізуйте електорат Регіонів! Про тактику і стратегію протестів

Політично активні українці у своїй більшості вважають, що «капля камінь точить», потрібно постійно протестувати, і рано чи пізно ми отримаємо своє. Така думка помилкова. Відомий теоретик ненасильницького спротиву Джин Шарп називає таке припущення абсолютно помилковим. У своїй новій книзі, яку почали перекладати ТЕКСТИ він пише: «Багато гарних людей вважають, що якщо вони досить активно засуджуватимуть режим гноблення або протестуватимуть проти нього досить довго, то бажані зміни постануть самі по собі. Це припущення є помилковим.»

Теорія

Політична кампанія може бути направлена на усунення режиму в цілому чи на досягнення менш глобальної мети. У цій статті ми поміркуємо про досягнення конкретних цілей.

Як досягти поставленої мети, наприклад, усунути дискримінацію? У вас є прихильники різної ступені лояльності; байдужі та люди, які не знають про вашу проблему; противники, які здійснюють дискримінацію чи отримують вигоду від неї.

Світовий досвід свідчить, що успіху добивалися тоді, коли більшість населення починала підтримувати вимоги групи, котра вела боротьбу. Причому як у авторитарних країнах, так і в демократичних. Ключ до успіху кампанії - перетягнути на свій бік більшість, яка або байдужа до ваших проблем, або не знає про них.

Це зробити не просто. Кожна із вище згаданих груп: прихильники, байдужі, противники діляться на менші підгрупи і детально аналізуються: вивчається все- від їхні інтересів і способу мислення до тих каналів інформації, якими вони користуються. І кожна дія в кампанії підпорядкована загальній меті: як завоювати прихильність більшості. Ганді взагалі вважав, що ненасильницька кампанія досягає успіху, коли противник із чистим серцем погоджується прийняти ваші вимоги. І він добивався цього.

Надзвичайно важливо те, як проводиться акція. Пропонуємо розлогу цитату із перекладеного ТЕКСТАМИ підручника про ненасильницький спротив (Частина 6 початок):

«Медіагуру Маршал Маклуен казав: “ЗМІ і є саме повідомлення”. Наприклад, телебачення підштовхує до певного способу сприйняття світу, незалежно від того, що показано на екрані. Особисті розмови дають інший ракурс.

Для активістів так само: засіб інформування — буквально спосіб дії — є повідомленням. Згідно точки зору, що в психології називається теорією когнітивної відповідності, авдиторія робить висновки стосовно мотивацій вчинків людей відповідно до послідовності їхніх дій. Якщо активісти погрожують або вчиняють насильство — наприклад, підривають бомби, здійснюють теракти або захоплюють заручників — багато хто зі спостерігачів вважає, що активісти мають на меті руйнацію суспільства. Метод, в даному випадку руйнація, сприймається як відображення мети.

Якщо робітник на пікеті різко висловлюється про менеджера, повідомленням є зневага і неповага, що може відштовхнути авдиторію від повідомлення про занадто низьку заробітну платню і погані умови праці».

Цей хлопець попав на шпальти Нью-Йорк Таймс, але яке повідомлення він несе більшості українців?

Українська практика

Тепер давайте застосуємо ці аксіоми до мовних протестів. У нас є група прихильників української мови, група людей, котрі за розвиток української але проти ущемлення прав російської, група, якій байдужа мовна ситуація, прихильники двомовності з домінацією російської і зовсім мала група, яка вважає, що української мови не існує.

Ці групи можна подрібнювати і аналізувати й далі. Але найбільш чисельна – байдужі. Для усіх груп, крім невеликої кількості на крайніх полюсах, згідно з опитуваннями у різних регіонах, мовні проблеми є мало актуальними : 31-ше місце у спіску пріоритетів на Сході в 15-те у Львові. Людей хвилює інше.

Відповідно, яка мала б бути стратегія боротьби за збереження української мови? Завдання №1 – перетягування більшості на позицію «збереження статусу кво».

При тому, що чинна ситуація влаштовує навіть тих, хто за двомовність, і їх в першу чергу турбують економічні проблеми, завдання завоювати більшість не виглядає таким уже фантастичним.

Стратегія громадських організацій, котрі відстоюють права української мови «Займайтесь ділом, а не язиком», вкупі з поясненням, скільки коштуватиме впровадження закону Коєсніченка-Ківалова, - ефективна. Проблема у організаційній слабкості і відсутності ресурсу у цих організацій. Послідовне впровадження цієї стратегії призведе до того, що владу підтримуватиме вузька група російських націоналістів, і їй буде невигідно просувати закон про мови.

Але як в останні дні діють прихильники української мови? Чи точніше, що з їхніх дій ми бачимо у ЗМІ? Депутати починають голодування. З точки зору завоювання симпатій більшості хід вдалий. Але потім підтягується "Свобода". Б'ються не обов'язково члени "Свободи", але свободівська агресія стає лейтмотивом акції. Спочатку агресивні гасла, потім бійка з Беркутом, взагалі щодня бійки. Що нам каже теорієя когнітивної відповідності? Правильно: "спосіб дії — є повідомленням. Авдиторія робить висновки стосовно мотивацій вчинків людей відповідно до послідовності їхніх дій".

Не важко здогадатися, що бійка з міліцією сприйматиметься більшістю як загроза для її і так неспокійного світу. Результат протилежний тому, який мав би забезпечити перемогу, а отже і захист мови. Висновок невтішний.

Невже автор цього демотиватора хоче жити у тому пеклі, в якому зараз живе Кавказ?

Бризнути в беркутівця сльозогінним газом - це особистий героїзм, але по відношенню до спільної справи – співпраця з режимом. Задирикуватість можна було б зрозуміти, аби протестувальників було сотні тисяч, і вони мали 80% підтримки у суспільстві. Коли ж «Беркуту» більше ніж учасників акції, а підтримка населення невисока, як у нашому випадку, «героїзм» нагадує анекдот про Іллю Муромця, який приїхав битися зі Змієм. Останній каже: «Та вийду битися, тільки із задниці вилізь».

Наприкінці 80-х - початку 90-х за схожим алгоритмом дискредитувався Народний Рух. Купка радикалів, яка потім десь безслідно розчинилася, часто робила екстравагантні витівки, страхаючи більшість. Самоназви у них були різні, але маси їх називали теж «рухівцями», як зараз україномовну людину часто автоматично записують у прихильники Тягнибока.

«Безкомпромісність і рішучість» виливалося у те, що Рух ніяк не міг вийти за межі кола своїх прихильників. Налякана більшість голосувала за «статус кво», тобто за комуністичну номенклатуру. Результат розхльобуємо й досі. Нічого дивного, усе логічно і закономірно, ніякого манкуртства. Чиста психологія.

Для хлопців і пенсіонерів вдарити беркутівця - це здійснити героїчний вчинок, все одно, що плюнути у Януковича. Замість тверезого розрахунку і продуманої тактики – емоції.

Нинішні патріоти діють як герої «Чорного ворона», без надії на перемогу і на підтримку всього народу. Схоже на родове прокляття або ж якийсь глибинний архетип, який вловив письменник. Фотожаби із закликом до бійок - теж з цієї опери.

Герої Шкляра героїчно програли. Одночасно з ними Ганді розвивав ненасильницький рух, і він переміг.

З часу першого ненасильницького руху виробилися десятки методів протидії, в тому числі і спецзагонам міліції. Пам’ятаючи про головну мету – завоювання симпатій більшості, можна придумати правильний хід у будь-якій ситуації.

Наприклад, «Беркут» починає штовханину: усі сідають на землю. Побиття сидячих - зовсім не та телекартинка, яку б хотіла бачити влада. Для неї «саме те» - штовханина з несамовитими націоналістами. Кожен удар по Беркуту мобілізує сотні розчарованих у ПР виборців прийти на виборчу дільницю і проголосувати за «менше зло».

Виростити сад і викинути урожай

Ще нюанс. Протестувальники, які розчаровані тим, що їх мало, почали постити креативи, у яких засуджуються люди, котрі поширюють контент у Неті, але не виходять на протести. Ганді, починаючи сатьяграху у Південній Африці, закликав своїх послідовників жодним чином не показувати свою зверхність тим, хто до руху не приєднався: лише дружелюбність і розуміння. Крім релігійного мотиву, був чисто практичний: відштовхуючи симпатиків ти зменшуєш кількість потенційних активістів. Але наші борці не люблять Ганді, вони захоплюються «Чорним вороном».

Сьогодні ж ми знаємо, що масові зрушення починаються з активних лайків і шейрів.

Звинувачувати у чомусь людей, котрі це роблять це, - пиляти гілку на якій сидиш, заганяти себе у гетто, згортати вітрила при попутному вітрі, виростити сад і викинути урожай.

Дивіться, що відбувається на мовних протестах. Широку аудиторію відлякують бійками і агресією, потенційних прихильників ображають в інтернеті. Невже хтось серйозно думає, що зневажливий демотиватор мотивує вийти на мітинг? Мало того, завдяки аналізу соцмереж науковцями доведено, що рух, у якому почалися взаємні звинувачення обов’язково програє. Цього разу програвати ми не маємо права, ставки знову занадто великі.

мова стратегія протест акція