Реквієм по "Гадах": Кузьминський помер оптимістом

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 77022 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 05/08/2009Дата публікації

Вперше почув «Гадів» по телевізору під час Червоної рути у 1989 році. Їхні пісні моментально стали хітами, при тому, що на той момент української естради як такої не існувало. Хіба що Раїса Кириченко та, здається, Назарій Яремчук, на концерти яких ходили люди за сорок. Молодь же слухала переважно Цоя та інших потужних російських рокерів, пісні яких і досі співають у переходах.

Думка про те, що рок може бути українським, не приходила в голови навіть самим затятим рухівцям.

АВТОР: Омелян Тарнавський

І тут на тобі: буквально за пару днів з вікон усіх багатоповерхівок лунає пісня із «западенською» (тоді це було дуже страшне і образливе слово) вимовою. «Наркомани на городі».

Згодом з’являються касети, які виготовила якась канадська компанія, заснована українцями. Продаються добре. Та виробники явно переоцінили популярність групи, чи наявні мережі розповсюдження. Ці самі касети допродуються ще років зо п’ять. Хвиля спала, і з часом «Гадів» слухали переважно в «національно стурбованих» тусовках.

"Брати Гадюкіни". Кузьминський крайній зліва

Коли у переповненому просторі Палацу Спорту 20 січня 2006 року Сергій Кузьминський сказав, що наступний концерт відбудеться ще через 10 років, я навіть повірив у це.

Що прийду, вже сімейним дядьком, з дітьми на “гадів”, і ще більш потовстілий Кузя так само буде співати ті ж пісні.

Цікаво, що ажіотаж навколо того легендарного концерту охопив геть усіх: через десять років після розвалу групи вона перестала бути субкультурним явищем - «Брати Гадюкіни» стали класиками.

Це здивувало самих Гадів: “Я думав, до нас прийдуть лишень старі пні, які про нас пам’ятають, і що таких назбирається близько тисячі. Ми зовсім не очікували такої кількості юних облич», - це висловлювання Кузі після концерту розтиражували усі ЗМІ.

Але обіцяного концерту в Палаці Спорту ми не дочекаємося. 3 серпня 2009-го Кузя помер. Йому було 46 років і він прожив бурхливе життя.

Кузя біля Ніагарського водопаду. Діаспора шаленіла від самого факту існування українського року, не надто задумуючись над текстами пісень

Вперше я потрапив на концерт “Гадюкіних” саме так, як я думав у Палаці спорту - тільки в ролі дитини був сам. Це було в 1990-ому, в Палаці культури хіміків у Черкасах. Мене привів батько, і потім весь 8-Б клас мені заздрив. Тоді мені музика видалася нудною, з нечітким ритмом і неприємним трубним звуком – не те що Андрій, скажімо, Миколайчук.

А ще через пару років я не уявляв собі життя без цієї музики. Ми з товаришами (це в Чигирині!) без кінця слухали ті пісні. Співали, вперше пробуючи горілку, “Всьо чотко!” і вчилися грати на гітарах під “Міську, вважай”.

Кузя тим часом ширявся. Як він сам казав у якомусь інтерв'ю: “Ми були нарколигами”. Я теж ледь не втрапив у цю систему, але хтось із знайомих підігнав газетку – таку з дуже поганою якістю друку, щось там про рок – де були мемуари Кузі.

Він досить щиро розповідав, як зістрибнув з макового зілля, як мучився, як знову починав, як йому було погано. Але ж зістрибнув. Кажуть, колишні наркомани - це люди із сталевою силою волі. Можливо, саме завдяки цим мемуарам я досі живий.

А потім вийшли “Було не любити” і “Щасливої дороги!” - останній ще так кльово оформлений, як картинка у міжміському автобусі над кріслом водія. Тоді ця музика здавалася простою, як двері міліції, але ж насправді за цією простотою ховається велика майстерність.

І поки ми, випивши по пиву перед заліками в бурсі, витанцьовували з дівчатами під «Жовті стрічки» (музика в плеєрі, по одному навушнику у вусі, злий викладач за дверима), самого Кузю така музика вже кумарила.

Він стомився від безкінечного стьобу, від довколишнього рагулізму і хронічного безгрішшя («Почалася криза і нам якось за виступ заплатили мішками з цукром», - розповідав Кузьминський) – і тому перебрався у Київ, де грав електронщину.

Потім ця електронщина теж стала цілком "рагульним" явищем - почався рейв-бум, і Кузя поїхав далі, в Москву. А інші "Брати" записували звук для рекламних роликів.

Соромно сказати, я теж доклався до цього переїзду. Малолітній панк, брудний і неосвічений, я зловив його після якоїсь чергової “Рок-екзистенції” чи іншого Свята пива, схопив за руку і закричав: “Сєрьога, дайош пиво, тьолки, рок-н-рол!”.

Він мені нічого не відповів, а пішов собі далі від сцени – худий і в незмінних чорних окулярах (уночі).

В останні місяці життя Кузьминський повернувся до Києва: «Завтра вечерком прощай немытая расея и утром здравствуй мать городов русских», «поселился, обживаюсь. В Киеве настолько ах…но, что даже тяжело в то поверить», - писав він цього травня у на своєму ЖЖ

Тим часом лікував рак горла, довгий час про це мало хто знав, і навіть виступ Гадів на фестивалі «Чайка» цього року був пов’язаний з необхідністю заробити гроші на лікування.

На концерті "Перкалаби" 2 серпня Федот, анонсуючи рімейк на "Червону фіру", сказав "Для брата". Посвячені зрозуміли, про кого йдеться. Але наступного дня Кузя помер. Разом із ним у вічність відійшов такий мега-феномен української музики, як "Брати Гадюкіни".

Останнє, що Сергій сказав журналістам за декілька місяців до смерті: «Всьо зає…сь!»

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!