Сила історичного міфу. Акцент на звичайному житті ефективніший, ніж на боротьбі і стражданнях

Оцінка статті на цей момент: +7/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 72320 Перегляди
  • 17 Коментарі
  • 18/05/2012Дата публікації

У нашому уявленні українці тільки й робили, що страждали. Коли їм це набридало, вони повставали: чергові гайдамаки брали чергову Умань, героїчно різали "ворогів і зрадників" (часто - цілими сім'ями). Але тут влада підганяла війська і садила народних месників на палі, а решта населення продовжувала страждати. Таке життя тривало до 1991 року, коли Україна стала незалежною, але українці все одно продовжують страждати.

Над міфотворчістю розмірковує: Євген Лакінський

Але століттями ми жили, кохали, будували, торгували, сіяли. Українці ставали міністрами і маршалами, винахідниками і бізнесменами, письменниками і громадськими діячами, та й просто добре працювали. Нам є чим пишатися.

Відомо, що реальність неможливо точно передати за допомогою слів. Будь-який опис реальної ситуації буде неповний та суб'єктивний. Це особливо добре видно на прикладі підручників з історії: залежно від політичних переконань автора, ті самі факти можна інтерпретувати абсолютно по різному.

У більшості випадків автор підсвідомо «підганяє» реальність під свою концепцію: відповідно, активно висвітлюються "зручні" факти; а "незручні" подаються, як другорядні чи непевні, або ж про них взагалі не згадують.

Прикладів занадто багато, щоб їх цитувати, але достатньо лише порівняти українські, радянські, польські та російські підручники історії.

Зрозуміло, що в ідеалі треба якомога наближати історичні міфи до реальності - інакше вони виглядатимуть просто смішно (як історія, що Ісус Христос був галичанином). Але навіть якщо спиратися на перевірені факти, все одно багато що залежить від загальної концепції.

Отже, з низки можливих інтерпретацій реальності (історичних міфів) варто обрати найкорисніші і найпрактичніші.

Страждання

Міф має бути позитивний. На приклад, домінуючий український міф - "історія поразок і страждання": уся історія України складалася з окупацій, пригнічення і кривавих повстань... які закінчувалися ще кривавішими поразками.

Виходить, що українці тільки й робили, що страждали. Коли їм це набридало, вони повставали: чергові гайдамаки брали чергову Умань, героїчно різали "ворогів і зрадників" (часто - цілими сім'ями). Але тут влада підганяла війська і садила народних месників на палі, а решта населення продовжувала страждати. Таке життя тривало до 1991 року, коли Україна стала незалежною, але українці все одно продовжують страждати.

Такий міф привабить хіба що мазохіста. Мало-мальськи оптимістичній людині просто не хочеться вписуватися у цю концепцію. Хіба хочеться почувати себе постійним страждальцем та невдахою, що тільки й мріє комусь помститися?

Не хочу здатися Зрадником Нації, але протягом останніх століть, українці займалися не тільки стражданнями і різаниною. В них було багато інших, не менш цікавих справ. Та й не всі українці були бідними страждальцями...

Ну з чим, на приклад, асоціюється 17 століття? З Хмельниччиною, козаччиною, громадянськими війнами, фатальним союзом з Москвою.

Але було нормальне життя

Але у романі Валерія Шевчука "Срібне молоко" постає зовсім інше життя. Молодий дяк - поет і донжуан - мандрує Україною. Він наймається учителем до сільських шкіл... але довго ніде не затримується: якось так виходить, що усюди він поринає у романи з місцевими жінками - і йому доводиться шукати нову працю.

Через ті романи періодично потрапляє до судів різного рівня, але завжди викручується. Від Житомиру (який ще під Польщею) він доходить до вже вільної Гетьманщини, але у романі - жодного слова про політику. Усюди - мирне і більш-менш забезпечене життя.

Люди живуть, займаються коханням, віддають дітей до шкіл. Є закони і адекватна судова система: на Житомирщині вона трохи інша ніж на Гетьманщині, але й там і там вислуховують свідків, всебічно розглядають справу, а звинувачуваний (навіть бідний мандрівний дяк) має певні права.

Це нормальна країна, нормальне життя, нормальні люди. В такій країні хочеться жити, нею хочеться пишатися, з неї не хочеться виїздити.

Це - вигадка письменника? Ні. Книжка у значній мірі базована на історичних документах, зокрема на судових звітах. З описів судових справ можна скласти уяву про тодішній побут, норми поведінки, мораль і рівень життя. Виявляється - була-таки нормальна Україна.

Інший доказ - творчість Климентія Зіновіїва. Був такий український поет-мораліст 17-го століття. Таке враження, що ходив він тогочасною Україною і критикував усе, що бачить: побачить кота - критикує кота, побачить, що хтось вживає мило - критикує мило. Деякі з його віршів тепер здаються смішними.

Але попри все - це свідчення про тогочасне життя і побут, у всіх його проявах: від лазень до шинків, від сімейних відносин до ставлення до домашніх тварин. Висновок - той самий: в мас була нормальна країна із нормальним життям (тільки що не незалежна - але й Чехія тоді не була незалежною, та й Італія була поділена на частини).

Чому б не будувати ідентичність саме на цьому?

Замки і шляхта

Або, чому не пригадати, що й в Україні була своя аристократія і свої замки? Чим ми, зрештою, гірші від білорусів?

Ще у 1950-1970-ті, білоруський письменник Уладзімер Караткевіч написав низку історичних романів. У найвідоміших (http://uladzimir-karatkevich.com/bibl/bel/apovest/dpks.html"Дзікае паляваньне караля Стаха" і "Чорны замак Альшанскі" дія відбувається у старовинних білоруських замках, повних легенд, таємниць і ледь не привидів.

Герої постійно пригадують про події 15-16 століття, про білоруську аристократію того часу, її подвиги, її зради, читають давні книжки, писані старою білоруською...

Замок поблизу Червонограда. Вважається одним з найбільш таємничих. Під ним десь заховані княжі скарби. Конструюючи свої історичні міфи нам варто акцентуватися на своїй шляхті, а не на селянах

В Білорусі кепська ситуація з мовою і національною ідентичністю,

але національно свідомій молоді є, принаймні, чим надихатися. Ось,

на приклад, уривок пісні молодої рок-групи "РОКАШ":

"Зноў патанула ў снезе зямля

Халодны змрок над замкавай вежай

Паміж святлом і цемрай бязмежнай

Наше каханне з ільду крышталя"

Замок, сніг, таємниця, неземне кохання - що може бути краще?

В Україні теж були і замки, і шляхта, і таємниці і (впевнений) наші українські привиди. Біда у тому, що на початку 17-го століття більшість наших д'Артаньянів, Арамісів та Донів Кіхотів перейшли у католицьку віру - а отже були записані у категорію "вороженьків" і, ще гірше, чужинців-окупантів.

Цікаво, що одним з головних супротивників Хмельницького був український князь Вишневецький, нащадок знаменитого Байди Вишневецького. А ще на боці поляків бився, на приклад, князь Корецький і море інших етнічних українців.

Звісно, тоді була війна. Але тепер, за 350 років, можна собі дозволити не записувати у інопланетяни абсолютно всіх супротивників Богдана. Зрештою, й вони чимала зробили для України. І у тому, що Хмельницькому взагалі було що визволяти, є частина й їхньої заслуги.

Міф про старовинні замки значно привабливіший від міфу про вічно пригноблених селян-страждальців.

Звісно, це теж міф: справжнє життя у замках не було аж так романтичним. За нашими мірками, воно було а) нудне (єдина розвага - полювання), б) незручне (зимою там було просто холодно), в) брудне (панство милося мало і рідко чистило зуби).

Але у 19-му столітті романтики створили замкам чарівний імідж: Прадавні Стіни зберігають Таємниці Минулого; Духи Предків блукають Закинутими Вежами і Підземеллями; колись тут Чарівні Панни кохали Благородних Лицарів, і те Кохання проходить крізь Віки...

Це вже стало стереотипом. Не обов'язково ж вигадувати щось неземне. Достатньо розповісти про цілком реальні речі: про Луцький, Корецький та інші замки, про аристократів 15-го, 16-го та 17-го століття (а чому б не 18-го чи 19-го? Що вони – усі українофоби? А Гоголь? А той-таки Скоропадський?)

Козацтво

Знов-таки, як ставитися до козацтва? Багато хто його уявляє так: “... горілка, замаслені пики, приклеєні вуса й між матюками вигуки “гей-гей”... Ось такий образ дуже довго і вперто витворювався й міцно постав у радянській історичній традиції – зображення козацтва запорозького як банди”. Це - слова українського режисера Олеся Саніна.

Сам він спробував зламати стереотип: показати козаків не гопниками, а нормальними людьми. Його фільм “Мамай” - гарний, романтичний, екзистенціальній. Одна біда - настільки повільний, що витримає його лише естет. Попри цей недолік, “Мамай” викликає гордість за Україну і предків (а не сором і не жалість).

Чому б не взяти за основу таку версію історії (тільки додати динамізму)?

Якщо казати, що Україна тільки те й робила, що невдало намагалася звільнитися, то це - оборонна позиція. Виходить, що саме існування країни і нації ставиться під сумнів.

Треба навпаки наголошувати, що Україна була, є і буде. І що крім невдалих повстань, було ще нормальне повсякденне життя.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +7/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 17

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Дякую за статтю! Дуже радує те, що є інша думка, адже справді думка про Україну - страждальницю непринесе ніякої користі. Все йде від школи - історія, яку ми читаємо та українська література дають нам певну концепцію, світогляд. Добре, коли є вчитель, який скаже власну думку, але ж таких мало - все треба робити "по програмі", яку написали різні табачники!!!!!!

Боюся, що цей процес почався задовго до табачників :(

На тему "мазохистичного" ухилу у шкільному курсі української літератури ще в 90-ті роки була відома публікація К.Л.Сизової "«Читанка» как отражение ментальности". За бажання її легко знайти в Інтернеті.

Дуже актуальна тема піднята, дуже правильна. Є правила жанру, НІЩО не може розвиватися та навіть існувати, якщо негативні емоції мінімум не компенсуються позитивними.

Єдине, можна виправдати маргінально-депресивну творчість тим, що доволі відкритий європейський народ десь якраз з кінця 17-го сторічча опинився в неприйнятному жорсткому візантійсько-азіаьсько-деспотичному середовищі де він просто позбавлений можливості соціально розвиватися. Я переконаний, що деспотія неорганічна для українців і звідси ця депресивна домінанта. Але правила жанру потрібно поважати і писати позитив навіть за корумпованого візантійського режиму обовязково, хоча б як ліки.

Пан Лакінський осідлав того ж коника, з висоти якого він свого часу критикував "Чорного ворона" Шкляра. Біда тільки, що коник кульгавий, і далеко на ньому не доїдеш. По-перше, не витримує жодної критики спроба запхати в одну категорію "страждання" і "різанину". Якщо українці страждали, ріжучи "воріженьків" - це вже опис якоїсь психічної девіації. А якщо все було так, як в Тараса Григоровича описано:

Прийди з того Межигор'я,
Наш славний Палію,
Подивися, що той Швачка
У Фастові діє!
Добре діє! У Фастові,
У славному місті,
Покотилось ляхів, жидів
Не сто і не двісті.
А тисячі. А майдани
Кров почервонила.
А оранди з костьолами,
Мов свічки, згоріли.
В самім замку невеличку
Церковку святую
Не спалено. Отам Швачка
Співа алілуя.

То ніякого страждання тут і близько нема.

Всеж-таки не бачу хепі енду
Радісно порізали «ляхів з жидами», спалили «оранди з костьолами» - і це було дуже весело і життєрадісно.

Але потім?
Зажили вільними людьми у вільній країні? Виявляється, що ні:
Якби-то ти, Богдане п’яний,
Тепер на Переяслав глянув!
...
Або б в калюжі утопивсь,
В багні свинячім.

Про гайдамаків вже й не кажу.
А тепер ще й Шкляр мішає Фенімора Купера з Малчішем Кібальчішем:

Ідніанці вийшли з лісу, спалили форт білих, познімали скальпи - і втекли назад до лісу (Героїзм!) А білі пригнали війська, підпалили ліс, впіймали індіанців і повісили (Трагедія!)

І так сотні років української історії: то радіти майданами крові, то журитися за поразками. Марафон нон стоп :(

Блін, 300-400 років нація б'ється головою о ту саму стіну - і це вважається приводом для гордості.

Ага, значить, уже не страждання, а героїзм. Тобто, початкова теза про "страждання і ниття" вже пішла лісом. Ну і то добре. Що ж до "зажили вільними людьми" - історія показує, що народи, які вели героїчну боротьбу і в цій боротьбі не здобули перемоги, насправді в історичній перспективі перемогли - вони зберегли свою національну ідентичність, мову, територію і т.д. Приклад - чехи (Гуситські війни), фламандці (голландцям вдалося відбитися від Іспанії, фламандцям ні), ну і українці - один із найпоказовіших прикладів. До речі, індіанці теж. Нинішнє благополучне становище індіанців Північної Америки - прямий наслідок їх героїчної боротьби.

Щодо становища індіанців Північної Америки, то «благополучним» його важко назвати. Але це окрема і складна тема.

Конкретно про Україну, у історії було всяке. І так, якби не Богдан, то тут просто була б Польща. І так, якби не повстанський рух, то, можливо, не було б і УРСР, ані українізації 20х. І так, на війні люди звіріють - зі всіма «майданами крові» і іншим лайном.

Питання лише у тому, як до цього ставитись тепер і зараз.

Я просто підкреслюю, що у _переказі_ тих подій проглядає дуже проста схема:

Етап 1. Нас мучили-катували, ми сльозоньки лили
Етап 2. Момент слави: ми повстали і усе залили кров'ю (ух-ти, як радісно! І ми здатні когось зарізати!)
Етап 3. Вороги-кати розбили повстанців, закатували, посадили. І знов почали мучити народ.

Далі GoTo Етап 1.

Хіба не так виглядає наша історія - у теперишній версії?

Ну, по-перше, навряд чи вам вдасться назвати хоча б десяток текстів, де спостерігалася вказана вами "проста схема". Ви перебільшуєте це явище, і дуже сильно. А по-друге, чому б не подивитися на інші аналогічні системи? Наприклад, на давньогрецьку, з якої єсть пошло все інше у євроатлантичній культурі? І що ми побачимо - а точнісінько те ж саме. Суміш героїзму і страждання - причому найбільші герої є й найбільшими страждальцями. Так що вам не подобається?
Що стосується "а як до цього ставитися зараз" - а нормально ставитися. Як було, так і ставитися. І не вигадувати якихось специфічних систем інтерпретації - більш "позитивних" чи "оптимістичних". Не треба писати про зАмки, які нафіг нікому не потрібні, чи про їхній штучний романтизм, який так само нікому не потрібен. Не треба писати про шляхту і романтизувати чи виправдовувати всю цю криваву сволоту.

Давньогрецька героїка створювалася пару тисяч років тому і тепер до цього ставляться, як до стародавньої казки.

Що я хочу сказати? Коли хрестоносці взяли Єрусалим, то гордо описували, як вбивали мешканців, не жаліючи ані дітей, ані старих. Вони дуже пишалися, що «крові було по коліно».

Так ось, то були людожерські часи. Що було, то було. Але якби сучасний письменник написав:
Ой славетненько ж ми різали бусурманів
Та не жаліли ж ні жінок, ані дітей, ані дідуганів.
Гей-гей, славетні лицареньки!»
то я б таку людину вважав хворою на голову (ну хіба лише це був би панк треш - чи як воно називається?)

Шляхта була «кривавою сволотою»? Цілком згоден. Такими й були.
Гайдамакам було в кого вчитись.

Але й козаки були не менш кривавою сволотою.
Казати, що криваві козаки були добрі, бо різали католиків, а кривава шляхта була поганою, бо різала православних селян - як мінімум наївно.

І ті і інші були людожерами, як на мене.
Але історичні романи (та підручники) тим і займаються, що роблять цукерки з кривавого лайна.
Усі ці романи про «благородних лицарів», «славетних козаченьків», «відважних піратів» тощо тощо...

По-перше, ви не зрозуміли мого прикладу з давньою Грецією - знову переплутавши "страждання" і "героїзм". Я говорив саме про "страждання" - те, яке вам так не подобається в "українському історичному міфі". Але чомусь до давньогрецького історичного міфу ні в кого претензій нема. Страшна і трагічна доля всіх цих гераклів, ясонів, едіпів, одіссеїв і т.д. чомусь не викликає в критиків бажання закинути грекам, що вони "тільки те й робили, що страждали".

Про стародавню казку - у цьому сенсі події 500-річної чи навіть 200-річної давнини нічим не відрізняються від подій 2000-річної давнини. Ототожнення із козаком 16 століття точнісінько таке ж, як і з дружинником князя Святослава.

Про "людожерів" - тут річ у тому, що нормальний народ із нормальними життєвими інстинктами оцінює історичну ситуацію зі своїх національних позицій. Навряд чи хтось із британців соромиться Кресі чи Азенкуру - попри всю різанину місцевого населення, якими супроводжувалися військові дії англійців у Франції. Французи пишаються Наполеоном, монголи - Чингісханом. І тільки українці, на думку надміру перевантажених загальнолюдськими цінностями диваків, мають брати до уваги інтереси нащадків поляків, москалів, татар чи ще когось.

Вибачте, якщо предки захопили місто і вирізали мешканців, то це свинство. Незалежно від того, хто у тому місті жив - поляки, москалі чи китайці.

Це не значить, що предків треба соромитись - вони були такими, як були, і зробили й багато достойного також. Але _деякими_ їхніми «подвигами» (у стилі Чикатила) пишатися не варто. Це вже навіть не питання поваги до «їхніх нащадків», а питання поваги до себе.

Пишатися, що дідусь звільнив рідне село від гопників з сусіднього міста - так;
пишатися, що потім він почав імітувати Джека Потрошителя - це вже клініка.

Про Давню Грецію: стало цікаво, хто зі психічно здорових сучасних греків закликає пишатися тим, що НАШІ ГЕРОЇЧНІ АХЕЙЦІ спалили ЇХНЮ ЧУЖИНСьКУ ТРОЮ? :-))

(взагалі, _наші_ «Трої» були на території України, а половина «троянців» - українські католики)

В білорусів не було козацтва, тому вони й акцентують на шляхті — в них є вибір лише між шляхтою та селянством. А в нас козацтво БУЛО! Це героїчна частина нашого минулого. Одна з найяскравіших.
Звісно ж про шляхту теж не треба забувати, і треба приділяти їй більше уваги, ніж приділялося раніше, але в нас вже є одна концепція історії тих часів, досить непогана, й нової ми створити просто не зможемо. Тому я вважаю, що треба просто трохи «осучаснити» вже існуючу.
Крім того, я виростав на україських історичних романах, переважно про козацтво, і там і близько все не так депресивно, як ви пишете.

Колись читав схожу статтю, але в ній було більш критично було описано про страждальницький міф.