«Сінгапурська історія» Як перетворити диких людей на цивілізованих. Спогади Лі Куан Ю

Оцінка статті на цей момент: +5/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 76509 Перегляди
  • 2 Коментарі
  • 01/05/2012Дата публікації

Одного разу вранці, з вікна свого кабінету я побачив кілька корів, які паслися навпроти. Тисячі людей заробляють собі на життя приготуванням страв на тротуарах та вулицях. При цьому вони проявляли повну байдужість до правил дорожнього руху, санітарних норм та інших вимог. У результаті сміття, бруд, безлад і сморід від гниючих залишків їжі перетворили багато частин міста в нетрі. Нам довелося наполегливо попрацювати, щоб позбутися сміття, шуму, грубості та змусити людей бути ввічливими і уважними один до одного.

Згадує: Лі Куан Ю

Від редакції: Серед українських інтелектуалів ведеться дискусія: витягти нашу країну з глибокої ями має громадянське суспільство, котре тільки зароджується, чи політичний лідер. Після провалу Ющенка все більше людей покладають надію на «суспільство». У розділі «Озеленення Сингапуру» (публікуємо із незначиними скороченнями) із книги колишнього прем’єра Сингапуру Лі Кан Ю «Сингапурська історія» йдеться саме про це: як виховати народ і змінити суспільство. Зазначимо, що в Сингапурі панує м’який авторитарний режим. Але від усіх інших не демократичних режимів він відрізняється тим, що лідери живуть виключно на зарплату, рівень корупції один з найменших, а економіка одна з найвідкритіших у світі.

***

У 1976 році, під час моїх перших відвідин Великого Палацу Народів (Great Hall of the People) в Пекіні, я помітив у ньому плювальниці. Китайські лідери дійсно користувалися ними. У 1977 році, коли Ден Сяопін відвідав Сінгапур, ми також поставили поруч з його стільцем в залі засідань біло-блакитну плювальницю епохи династії Мін (Ming), але він не користувався нею. Очевидно, він зауважив, що китайці в Сингапурі не плювалися. У 1980 році, під час мого наступного візиту, я помітив, що плювальниці з Великого Палацу Народів були прибрані.

Кілька років тому, коли я обідав в Сингапурі з членом Держради КНР, який відповідав за економічні питання, я згадав, що китайці перестали користуватися плювальницями у Великому Палаці Народів. Він посміхнувся і сказав, що вони дійсно видалили плювальниці із зали прийомів, але все ще користувалися ними в своїх кабінетах, - звичка була занадто стара, щоб від неї відмовитися.

Я почав кампанію проти плювання в 1960-их роках, але ще й у 1980-их деякі водії плювали з вікон машин, а деякі люди все ще продовжували спльовувати в магазинах і на ринках. Ми наполегливо продовжували боротьбу з цим злом, поширюючи через школи та засоби масової інформації повідомлення про те, що плювання сприяє поширенню таких хвороб як туберкульоз.

Тепер вже рідко можна побачити людей, що плюються в громадському місці. Ми - нація емігрантів, які знялися з насиджених місць і, отже, були готові відмовитися від старих звичок, щоб побудувати краще життя в новій країні. Успіхи цієї кампанії підбадьорювали мене і надихали на боротьбу за зміну поганих звичок людей.

Після проголошення незалежності я шукав якийсь спосіб виділити Сингапур з числа інших країн «третього світу». Я зупинився на тому, щоб привести Сингапур в порядок і озеленити його. Частиною моєї стратегії було перетворення Сингапуру в оазу «першого світу» в Південно-Східній Азії, бо, якщо б ми домоглися стандартів впорядкування міста, властивих розвиненим країнам, то бізнесмени і туристи зробили б Сингапур базою для бізнесу і подорожей в регіоні. Поліпшити фізичну інфраструктуру було легше, ніж змінити звички людей. Багато хто з них переселялися з халуп з отвором в землі або відром у надвірних будівлях для справляння природних потреб, в квартири у висотних будинках з сучасною каналізацією, але їх поведінка залишалася точно такою ж, як і раніше.

Боротьба із засміченням

Нам довелося наполегливо попрацювати, щоб позбутися сміття, шуму, грубості та змусити людей бути ввічливими і уважними один до одного

.

Ми починали з дуже низького рівня. У 1960-і роки на наших «зустрічах з народом» (заходах, на яких міністри і члени парламенту допомагали вирішувати проблеми виборців) шикувалися довгі черги. Безробітні, часто в супроводі дружин і дітей, приходили з проханнями про працевлаштування, про виділення ліцензій на ведення лоткової торгівлі, ліцензій на право експлуатації таксі або за дозволом на продаж продуктів харчування у шкільних кафетеріях. Це були людські обличчя за скупою статистикою безробіття.

Тисячі з них могли б заробляти собі на життя приготуванням страв на тротуарах та вулицях. При цьому вони проявляли повну байдужість до правил дорожнього руху, санітарних норм та інших вимог . У результаті сміття, бруд, безлад і сморід від гниючих залишків їжі перетворили багато частин міста в нетрі.

Багато хто з них стали «піратськими таксистами», не мали ліцензій та страховки і піддавалися експлуатації з боку бізнесменів, які орендували для них поношені приватні автомобілі. Вони брали за проїзд дещо більше, ніж автобуси, але менше, ніж ліцензовані таксі. Вони зупинялися без попередження, щоб підібрати пасажирів або висадити їх, і загрожували безпеці інших учасників дорожнього руху. Сотні, а згодом тисячі «піратських таксі» запруджували вулиці й підривали розвиток громадського транспорту.

Протягом кількох років уряд не міг очистити місто, просто видаливши з вулиць нелегальних лоточників і «піратських» таксистів . Тільки після 1971 року, коли ми створили багато робочих місць, у нас з'явилася можливість застосувати закон і очистити вулиці.

Ми ввели ліцензування лоточників, які готували їжу, і перемістили їх з узбіч доріг і тротуарів в обладнані належним чином центри, з проточною водою, каналізаційними колекторами і сміттєпроводами. На початок 1980-их років ми перемістили в ці центри всіх лоточників. Деякі з них були такими чудовими кухарями, що стали свого роду туристської пам'яткою нашого міста. А деякі з них стали мільйонерами, що добираються на роботу в «Мерседесах» і наймають офіціантів. Підприємливість, енергія і талант таких людей створили Сингапур. «Піратські» таксі були прибрані з доріг тільки після того, як нам вдалося реорганізувати систему автобусного сполучення та надати таксистам альтернативні робочі місця.

За час нашого перебування в складі Малайзії місто значно занепало, особливо після зіткнень між громадами, що мали місце в липні та жовтні 1964 року. Дисципліна і мораль людей значно впали. Дві події підштовхнули мене до дій. Одного разу вранці, в листопаді 1964 року, я подивився з вікна свого кабінету в будівлі муніципалітету і побачив кілька корів, які паслися на Еспланаді (Esplanade). Через кілька днів адвокат, що їхав по головній магістралі Сингапуру, зіткнувся за містом з коровою і загинув.

Індійські пастухи приводили корів в місто, щоб випасати їх на узбіччях доріг і навіть на самій Еспланаді. Я скликав нараду зі службовцями, які відповідали за питання охорони здоров'я й наказав їм вжити заходів для вирішення цієї проблеми. Ми встановили для власників корів і кіз термін до 31 січня 1965 року, після якого всіх безпритульних тварин слід було конфісковувати і забивати на бойнях, а м'ясо - передавати до притулків. До грудня 1965 року ми справді конфіскували і забили 53 корови. Незабаром після цього вся велика і дрібна рогата худоба була прибрана з вулиць.

Тропічне місто-сад

Щоб домогтися стандартів благоустрою, прийнятих в державах «першого світу», ми вирішили перетворити Сингапур в тропічне місто-сад.

Я висаджував дерева на церемоніях відкриття громадських центрів, під час візитів у різні установи, на узбіччях доріг, під час церемоній відкриття дорожніх розв'язок. Багато дерев приймалися, а багато - ні. Повторно відвідуючи громадські центри, я іноді знаходив нові молоді дерева, тільки що посаджені перед моїм візитом. Я зрозумів, що ми мали потребу в спеціальному органі, який займався б збереженням зелених насаджень, і створив такий департамент в Міністерстві національного розвитку (Ministry of national development).

Домігшись деякого прогресу в цій сфері, я зустрівся з усіма високопоставленими чиновниками урядових і законодавчих установ, щоб залучити їх в рух за чистоту та озеленення. Я підрахував, що я відвідав майже п'ятдесят країн і зупинявся майже в такій же кількості будинків для офіційних прийомів. Мене вражав не розмір цих будівель, а рівень обслуговування гостей.

Спостерігаючи за тим, як утримувалися ці будівлі, я завжди міг визначити, чи була країна і її адміністрація деморалізовані, - це було видно по розбитим умивальникам, кранам, що протікали, непрацюючим туалетам і загальному занепаду будівель, в тому числі, за погано доглянутим садам. Високі офіційні особи точно також судили б про Сингапур.

Ми висадили мільйони дерев, пальм і кущів. Озеленення підняло мораль людей і дозволило їм пишатися містом, в якому вони жили. Ми вчили їх берегти дерева, і не робили різниці між районами, в яких жив робочий клас і представники середнього класу.

Британці мали чудові райони для білих в Танліні (Tanglin) і навколо Будинку уряду (Government House). Будинки там були більш охайні, а прилегла територія - більш чистою і зеленою, ніж в районах, де жило місцеве населення. Для демократично обраного уряду такий стан був би політично тяжким. Ми знищували мух і комарів, чистили смердючі

відстійники і канали. Протягом року всі місця громадського користування були приведені в порядок.

Наполегливістю по старим звичкам

Люди ходили по газонах, топтали траву, псували клумби, крали саджанці, припарковували велосипеди та мотоцикли біля великих дерев, ламаючи їх. Причому порушниками були не тільки бідні люди. Наприклад, був спійманий лікар, котрий викопував з розділювальної смуги дороги недавно висаджену там сосну цінної породи (Norfolk Island pine), яку він вирішив пересадити до свого саду. Щоб подолати байдужість людей до озеленення, ми привчали дітей в школах піклуватися про рослини і доглядати за садами, а вони передавали свій досвід батькам.

Природа не нагородила Сингапур соковитою зеленою травою, як Нову Зеландію або Ірландію. У 1978 році, на моє прохання, австралійський фахівець з озеленення та новозеландський грунтознавець прибули до Сингапуру для оцінки наших умов. Їх звіт зацікавив мене, і я попросив про зустріч з ними. Вони пояснили, що Сингапур розташований в екваторіальній частині тропічної лісової зони, для якої характерні велика кількість злив і яскраве сонце протягом усього року. Якщо вирубати дерева, то сильні дощі змиють верхній шар ґрунту і вимиють з нього поживні речовини.

Щоб виростити зелену і пишну траву, нам слід було регулярно вносити добрива, переважно, компост, який не так легко змити, і вапно, тому що наша земля була занадто кислою. Садівник на Віллі Істана вирішив перевірити ці поради на тамтешніх галявинах. І дійсно, трава стала більш зеленою. Ми зробили те ж саме на всіх шкільних дворах, спортивних майданчиках і стадіонах - голі латки навколо футбольних воріт з поріділою жовтою травою незабаром зазеленіли.

Поступово все місто зазеленіло. Відвідавши нас в 1970-х роках французький міністр, який був гостем на нашому прийомі в честь Національного свята, був у захваті від міста і привітав мене французькою. Я не говорив французькою, але зрозумів слово «зелень» (Verdure). Він був просто зачарований зеленим вбранням міста.

Один з кварталів міста-держави Сингапур. Близько половина зарплати кожного сингапурця надходить у спеціальний державний фонд на персональний рахунок. Частину з накопичених грошей людина може використати на придбання власного житла. Таким чином більшість сингапурців стали власниками нерухомості.

Більшість азіатських країн у той час приділяли мало або зовсім не приділяли уваги озелененню. Сингапур відрізнявся в цьому відношенні, і в листопаді 1969 року американський журнал «Лук» (Look) надрукував статтю про наші заходи проти рогатої худоби на вулицях. Натхнений відвідуванням Сингапуру, директор Інформаційної служби (information services) Гонконгу заявив, що він почне дворічну кампанію за чистоту, засновану на нашому досвіді.

Під час проведення конференції прем'єр-міністра країн Британської співдружності націй в середині січня 1971 року, я переконав наших посадових осіб докласти додаткових зусиль для того, щоб створити у відвідувачів ще краще враження від Сингапуру. Працівники сфери послуг, продавці магазинів, водії таксі, персонал готелів і ресторанів були проінструктовані ставитися до відвідувачів більш чемно й привітно.Вони поставилися до цього з розумінням і отримали хорошу оцінку від прем'єр-міністра, президентів і супроводжуючих їх осіб, які нас відвідали.

Підбадьорене цим успіхом, Агентство з розвитку туризму почало кампанію серед працівників, зайнятих у торгівлі та сфері послуг, щодо поліпшення якості обслуговування і більше ввічливого ставлення до клієнтів. Я втрутився. Було б абсурдно, якщо б наш обслуговуючий персонал був ввічливим тільки до туристів, а не до мешканців Сингапуру.

Ввічливість як частина життя

Я змусив міністерство оборони, що відповідало за військовослужбовців, міністерство освіти, яке піклувалося про півмільйона студентів, і НКПС, в який входило кілька сотень тисяч робітників, проводити роз'яснювальну роботу з населенням. Ввічливість повинна була стати частиною нашого способу життя, зробити місто більш приємним для життя мешканців Сингапуру, а не тільки для туристів.

А найбільші дивіденди наша програма озеленення принесла тоді, коли лідери країн Асоціації держав Південно-Східної Азії вирішили конкурувати з нами в озелененні міст. Прем'єр-міністр Малайзії доктор Махатхір, який зупинявся у Вілле Істана в 1970-х роках, поцікавився у мене, яким чином вдалося підтримувати галявини такими зеленими. Коли він став прем'єр-міністром, він зайнявся озелененням Куала Лумпура. Президент Сухарто наполегливо проводив озеленення Джакарти, президент Маркос - Маніли, а прем'єр-міністр Танін (Thanin) - Бангкока. Все це відбувалося в кінці 1970-их років. Я підбадьорював їх, нагадуючи, що в їх розпорядженні була більша кількість різноманітних рослин і більш сприятливий клімат.

Жоден інший проект не приніс регіону більшої користі. Наші сусіди намагалися перевершити один одного в озелененні та окрасі своїх міст. Конкуренція в озелененні приносила користь кожному, - це добре позначалося на моралі населення, розвитку

туризму, залучення інвестицій. Це було так чудово, що ми всі змагалися за те, щоб стати найзеленішим і найчистішим містом в Азії. Змагання в багатьох інших сферах могло бути шкідливим і навіть смертельним.

У першу неділю листопада 1971 року ми вперше провели щорічний «День висадки дерев» (Tree Planting Day), в якому взяли участь всі члени парламенту, всі громадські центри та їхні лідери. З тих пір ми не пропустили жодного «Дня висадки дерев». Саджанці, висаджені в листопаді, вимагають мінімального поливу, бо тоді починається сезон дощів.

Оскільки вибір відповідних дерев, кущів та ліан був обмежений, я послав групи дослідників відвідати ботанічні сади і парки в тропічних і субтропічних зонах, щоб обрати нові рослини з країн зі схожим кліматом в Азії, Африці, країнах Карибського басейну та Центральної Америки. Вони привезли з собою безліч дерев і рослин, щоб перевірити їх в наших умовах. На жаль, деякі дерева з красивими квітами з країн Карибського басейну не хотіли цвісти в Сингапурі, тому що у нас не буває прохолодної зими. Рослини з Індії та М'янми (Бірми) рідко цвіли в Сингапурі, тому що вони щороку потребували довгого сухого сезону між періодами мусонів, як в їх рідному середовищі. З 8 тисяч різних рослин, привезених нашими ботаніками, в Сингапурі прижилися приблизно 2 тисячі. Вони успішно розмножувалися в наших умовах і урізноманітнили нашу флору.

Головним виконавцем моєї «зеленої політики» був здібний службовець Он Ю Кван (Wong Yew Kwan). Малаєць за походженням, він був лісничим за освітою, і мав намір працювати на каучукових і пальмових плантаціях в Малайзії. Він застосував свої знання для озеленення узбіч доріг, створення парків і зеленої зони в Сингапурі. Я буквально завалював його записками із дорученнями, на які він старанно відповідав і успішно здійснював багато з покладених на нього завдань. Його наступник Чуа Сіан Ен (Chua Sian Eng) був агрономом, який став експертом з догляду за деревами. Він продовжував виконувати роботу на настільки ж високому рівні.

Щоразу, повертаючись до Сінгапуру після декількох тижнів відсутності, проїжджаючи

по «Іст Коаст Парквей» (East Coast Parkway), я бачу дерева, пальми, зелену траву та квітучий чагарник, і мій настрій піднімається. Озеленення міста - це один з найрентабельніших з розпочатих мною проектів.

Чистота - щоб не померти від спраги

Однією з головних причин, що спонукали утримувати Сінгапур в чистоті, була нагальна потреба збирати і максимально зберігати воду.

Джерелом воли були опади, що випадали у вигляді дощу у кількості 240 тисяч кубометрів на рік. Я призначив Лі Ек Тьена (Lee Ek Tieng), будівельного інженера, тодішнього керівника Відділу з боротьби із забрудненням навколишнього середовища (Anti Pollution Unit), відповідальним за здійснення проекту з будівництва загат на всіх наших струмках і річках. Здійснення цього плану зайняло 10 років. Він повинен був забезпечити відведення всіх стічних вод від будинків і фабрик в каналізаційні колектори, і тільки стоки чистої дощової води з дахів, садів і відкритих площ повинні були потрапляти у водойми і загачені річки. До 1980 року ми забезпечили збір приблизно 63 мільйонів галонів води на день, що становило половину щоденного споживання води в місті.

Врятувати річку

Планом, який я найбільше тішився, було очищення річки Сингапур і басейну річки Каланг (Basin Kallang) та повернення риби у водойми.

Коли в лютому 1977 року я вперше вийшов з цією пропозицією, багато хто, особливо промисловці, запитували: «Навіщо займатися очищенням? Канал Рочор (Rochore), який впадав в річку і річка Сингапур завжди були брудними, це частина сингапурської спадщини!»Я хотів відмовитися від такої спадщини.

Від водойм пахло гниллю. Сліпий телефоніст, що працював в конторі юридичної фірми моєї дружини Чу, знав, коли його автобус наближався до річки Сингапурка по тому смороду, який від неї йшов. Половину забруднення води давали наші ремісники. Ми вирішили очистити від бруду кожен струмок, потік і водойму. Ті Чин Ван, тодішній керівник Управління екології річок, уїдливо зауважив: «Нам обійшлося б набагато дешевше купувати живу рибу і випускати її в річку кожну тиждень».

Але це не зупинило Лі Ек Тьена. Він працював у тісному контакті зі мною і був впевнений в моїй повній підтримці. Очищення вод річок Сингапур і Каланг потребувало здійснення значного обсягу технічних робіт, були прокладені підземні каналізаційні колектори під усім островом, що було особливо важко зробити в щільно забудованому місті. Ми перемістили приблизно 3 тисяч дрібних майстерень в промислову зону, обладнану спеціальними відстійниками для нафти, масла та інших відходів.

Починаючи з заснування Сингапуру в 1819 році, човни, барки і відкриті баржі заполонили річку. Їх працівники жили, готували їжу і здійснювали природні потреби на цих суднах. Ми змусили всіх їх переміститися в Пасір Панджанг (Pasir Panjang) на західному узбережжі острова, в той час як плавучі житла з річки Каланг були переміщені в Туас (Tuas) і на річку Джуронг. 5 тисяч вуличних торговців продуктами та іншими товарами були переміщені подібним же чином в спеціально відведені торгові центри.

Люди, що звикли до торгівлі на дорогах і тротуарах, де їм не треба було платити орендну плати, а доступ до клієнтів був легким, чинили опір переміщенню в центри, де їм доводилося платити орендну плату, а також плату за електрику і воду. Ми м'яко, але твердо переселяли їх в ці центри та субсидували орендну плату, але і в цьому випадку деякі чинили опір.

Ми поступово скорочували шкідливі стоки від більш ніж 900 тисяч свиней, яких розводили на 8 тисячах ферм, оскільки свинячий гній і відходи забруднювали наші струмки. Ми закрили безліч дрібних водойм з розведення риби, залишивши тільки 14 з них в аґропарках і кілька - для любительської риболовлі. Рибу тепер розводять на деякій відстані від берега, в садках, на мілководді, в протоці Джохор, а також у садках в більш глибоководних місцях у наших південних островів.

Ми створили спеціальний відділ, який займався переселенням людей, проводив нескінченні переговори, пов'язані з кожним переселенням лоточників, фермерів і ремісників. Вони завжди були незадоволені, коли ми переселяли їх або змушували змінити рід занять.

Це було політично небезпечне завдання. Якби ми не вирішували його обережно, ставлячись до людей зі співчуттям, то це могло б привести до втрати голосів на наступних виборах. Комітет, що складався з посадових осіб та членів парламенту, в чиїх виборчих округах проводилося переселення, допомагав нам зменшити політичний збиток від цих заходів.

Найважчим було переселення фермерів. Ми виплачували їм компенсацію, що базувалася на вартості будівель ферми, площі ферми з твердим покриттям, кількості фруктових дерев і рибних кошів. Оскільки наша економіка процвітала, то ми могли собі дозволити збільшити розміри компенсації, але навіть найщедріші компенсації були недостатні. Фермери старшого покоління не знали, чим займатися і що робити з отриманою компенсацією.

Оселившись в квартирах, вони нудьгували за своїми свиням, качками, курчатами, плодовим деревам і грядками з овочами, які забезпечували їх безкоштовної їжею. Навіть через 15-20 років після переселення в нові райони багато хто все ще голосували проти ПНД. Вони вважали, що уряд зруйнував їхнє життя.

У листопаді 1987 року я відчув велике задоволення, беручи участь у церемонії відкриття чистого басейну річки Каланг і річки Сінгапур, які до того були просто каналізаційними колекторами під відкритим небом. На цій церемонії я нагородив золотими медалями людей, відповідальних за здійснення проекту. Згодом ми побудували вісім нових водойм, які були відкриті для катання на човнах і риболовлі. Збір питної води зріс до 500 тисяч кубометрів на день.

За кожним успішно здійсненим проектом стояв здібний і відданий справі службовець, який здобув освіту в даній галузі та успішно застосовував знання для вирішення наших унікальних проблем. Без Лі Ек Тьена не було б чистого та зеленого Сингапуру. Я міг тільки ставити широкі концептуальні завдання, але він повинен був розробити технічні рішення. Пізніше він став керівником державної служби.

У 1993 році Вінсеміус (голандський радник Лі Кан Ю - ред) вирушив порибалити на річку Сингапур і відчув велике задоволення, коли йому вдалося зловити рибу.

Чисті річки значно поліпшили якість життя. Вартість земельних ділянок, особливо на міських територіях, прилеглих до річок та каналів, значно підвищилася.

Ми закуповували пісок в Індонезії й насипали його на пляжах на берегах річки Каланг, де люди сьогодні засмагають і катаються на водних лижах. На місці маленьких і непривабливих верфей сьогодні стоять багатоповерхові будинки.

Для тих, хто пам'ятає річку Сингапур, коли вона була каналізаційним колектором, пройтися по її берегах сьогодні, - це щось фантастичне.

Приміщення складів і майстерень були відреставровані й перетворені в кафе, ресторани, магазини, готелі, де люди вечеряють на свіжому повітрі біля річки або на традиційних китайських барках, що причалили до берега.

Ви можете легко визначити, наскільки забруднене місто по тому, як виглядає в ньому зелень. Надлишок вихлопних газів від автомобілів, автобусів, дизельних вантажівок покриває рослини частками сажі, і рослини помирають. Восени 1970 року в Бостоні я здивувався, побачивши довгі черги біля бензоколонок.

Мій водій пояснив мені, що це був останній день для власників автомобілів, щоб відновити ліцензію на наступний рік, а для цього вони повинні були спочатку пройти перевірку на придатність автомобілів до експлуатації на спеціально уповноважених бензоколонках. Я вирішив створити в уряді Відділ з боротьби із забрудненням навколишнього середовища.

Ми встановили на жвавих автодорогах контрольне обладнання для вимірювання концентрації пилу, щільності диму, змісту двоокису сірки, що викидаються автомобілями. В інших містах є чисті зелені передмістя, які дозволяють їхнім мешканцям відпочити від центру міста. Маленькі розміри Сінгапуру змушували нас працювати, відпочивати і жити в межах того ж самого маленького простору, і це зробило необхідним збереження навколишнього середовища як для багатих, так і для бідних.

У самому центрі міста Джуронг, оточеного сотнями фабрик, ми побудували пташиний зоопарк в 1971 році. Без дотримання суворих правил, що регулюють норми забруднення навколишнього середовища, ці птахи, зібрані з усього світу, не вижили б. Ми проводили озеленення і в самому Джуронгу, - всі підприємства були зобов'язані зеленити свою територію і посадити дерева, перш ніж почати працювати.

Хоча нам вдалося вирішити наші внутрішні проблеми забруднення повітря, Сингапур і весь навколишній регіон був вкритий димом від лісових пожеж на Суматрі (Sumatra) і Борнео в 1994-1997 роках. Після заготівлі цінної деревини лісозаготівельні компанії підпалювали решту лісу, щоб звільнити ділянки для розведення олійних пальм і посівів зернових культур. Під час сухого сезону пожежі вирували впродовж декількох місяців. В середині 1997 року густа хмара отруйного диму вкрила Малайзію, Сингапур, Таїланд,

Філіппіни, в результаті чого тисячі людей захворіли, а деякі аеропорти довелося закрити.

Мені також довелося боротися з шумом від транспортних засобів, будівельних робіт, гучномовців, телевізорів і радіо, від якого Сингапур страждав у минулому. Діючи поступово і систематично, нам вдалося знизити рівень шуму, видаючи все нові й нові правила.

Найбільш гучною і небезпечною була традиція підривати петарди і ракети під час святкування китайського Нового року. Багато людей, особливо діти, отримували серйозні опіки і каліцтва. Іноді пожежі знищували цілі села, забудовані дерев'яними хатинами. Після того, як в 1970 році трапилася величезна пожежа в останній день китайського Нового року, в результаті якої загинуло 5 людей, і багатьох було поранено, я заборонив цю стару китайську традицію. Але ще два роки опісля два неозброєних поліцейських були жорстоко побиті, коли спробували заборонити групі людей підривати петарди. Ми пішли далі й заборонили імпорт феєрверків взагалі. В умовах, коли населення живе в 10-ти і 20-поверхових будівлях, деякі традиційні звички слід забути.

У 1960-их роках темпи перебудови міста прискорилися. Ми пройшли стадію, на якій ми необачно знищили старий центр міста, щоб побудувати нові будівлі. До кінця 1970-их років уряд був настільки стурбований знищенням нашого минулого, що в 1971 році ми заснували Управління з охорони пам'ятників (Preservation of Monuments Board), щоб ідентифікувати і зберегти будівлі, які мали історичне, археологічне, архітектурне або художнє значення.

Сингапур. Фото з блогу Наталії Соколенко

Ці будівлі включали старі китайські, індійські храми, мечеті, англіканські та католицькі церкви, єврейські синагоги, традиційну китайську архітектуру ХIХ-го століття і колишні колоніальні урядові установи в старому центрі міста. Гордістю колоніального минулого був Будинок уряду, який колись слугував резиденцією британських губернаторів (нині Істана), і де тепер розташовуються офіси президента і прем'єр-міністра.

Новобудови Києва. Наші вулиці тонуть у смітті, про озеленення навіть не йдеться

Ми намагалися зберігати відмінні риси Сингапуру, щоб нагадувати про наше минуле. На щастя, ми не знищили історичні райони Кампонг Глам (Kampong Glam) - колишню резиденцію малайських королів, Літтл Індія (Little India), Чайнатаун і старі склади на річці Сингапур.

У 1970-их роках, щоб уберегти молодь від небезпечної звички, ми заборонили будь-яку рекламу сигарет. Потім ми заборонили куріння у всіх громадських місцях, автобусах, поїздах та на станціях і, в кінцевому підсумку, у всіх офісах з кондиціонованим повітрям і в ресторанах.

Я слідував в цьому за Канадою, яка подавала приклад всьому світу. Американці були в цьому відношенні далеко позаду, тому що їхнє тютюнове лобі було занадто потужним.

Ми щороку проводили «Тиждень без диму» (SmokeFree Week).Складовою частиною цієї кампанії були мої виступи по телебаченню з викладом особистого досвіду. Я мав звичку викурювати приблизно по 20 сигарет в день до 1957 року, коли після трьох тижнів передвиборчої кампанії під час виборів до муніципалітету я втратив свій голос і навіть не міг подякувати своїм виборцям за підтримку.

Оскільки я не міг обмежити куріння в розумних межах, я припинив курити взагалі. Я страждав протягом двох тижнів. У 1960-их роках у мене розвинулася алергія на тютюновий дим, і я заборонив куріння в моєму офісі й кабінеті. Протягом декількох років більшість міністрів покинули курити, за винятком двох завзятих курців: Раджі та Едді Баркера. Вони покидали засідання уряду на десять хвилин, щоб покурити на відкритій веранді.

Боротьба з курінням - це безперервний бій, який ми все ще ведемо. Багатство і рекламні можливості американської тютюнової індустрії роблять куріння серйозним ворогом. Число старих курців зменшилася, але молоді люди, включаючи дівчат, все ще потрапляють в пастку цієї шкідливої звички. Ми не маємо права дозволити собі програти цей бій.

Не доклади ми зусиль, щоб переконати людей змінити свої звички, ми жили б в куди більш грубому і дикому суспільстві. Сингапур не був виплеканим, цивілізованим суспільством, і ми не соромилися своїх спроб стати таким суспільством протягом найкоротшого часу.

Ми почали з виховання наших людей. Після того, як ми переконали більшість з них, ми стали видавати закони, щоб карати меншість людей, котрі навмисно порушували правила. Це зробило Сингапур більш приємним місцем для життя. І якщо це «держава-нянька», то я пишаюся її створенням.

Оцінка статті на цей момент: +5/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 2

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Дуже гарна стаття про досвід боротьби за чистоту і вихованість людей, який потрібно запроваджуватив Україні!!!!!!!!!!

Ось тут: http://platfor.ma/live/the-singapore-story/ імхо досить цікава дискусія щодо цієї книги.