Що читають сусіди? "Праклятыя госці сталіцы" - дзеркало білоруського абсурду

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 106030 Перегляди
  • 4 Коментарі
  • 24/02/2012Дата публікації

Роман білоруського письменника Альгерда Бахаревіча "Праклятыя госці сталіцы" написано у 2004-2005, а видано у 2008 році. Книжка цілком божевільна, сюрреалістична і абсурдна. Але, як і годиться сюрреалістичному твору, усе виглядає цілком реальним, лише з незначними перебільшеннями - від кар'єри радянського активіста товариша Мінуса (тата головного героя), до желе у кав'ярні "Вавёрачка", від лукашенківської журналістики, до підготовки до Державного свята. Нереальним здається лише театр "Мінус". Але "спектаклі", що там відбуваються, - яскрава карикатура на цілком звичайні соціальні події.

Екзотичною літературою цікавиться: Євген Лакінський,

Сильні риси: гумор; сатира; знайомі елементи життя; екзистенціальні моменти; гарна і багата білоруська.

Недоліки: складна мова (варто б спростити деякі фрази і викреслити зайві слова); занадто заплутаний сюжет і невиразний кінець (його треба було прописати ясніше).

Мова і місце дії: Що може бути гарнішим від білоруської мови? Що може бути романтичнішим від Білорусі (навіть лукашенківської)?

Майже вся дія - у Мінську, переважно - за часів Лукашенка. Але у тексті ви не знайдете жодного слова "Мінськ", "Білорусь" чи "Лукашенко".

Місто згадується виключно як "Столиця", країна - як "Батьківщина" ("Цяпер ягоная радзіма не радзіма ўжо, а Рэспубліка Радзіма"), а Лукашенка ніколи не називають по імені. Спрощено й біографію диктатора: спочатку це молодий практикант у жеку, потім - інженер у тому ж жеку, потім - начальник жеку, потім - депутат міськради. І, на решті, "Начальник Батьківщини" ("Ад таго самага практыканта жэку ў чалавеку ў фуражцы засталіся хіба вочы"). Під час твору він маячить десь на двадцять п'ятому плані.

Всюди панує непролазна бюрократія. Представники влади організовують показушні громадські заходи. Газети пронумеровані залежно від ступеню довіри з боку влади (на приклад, дуже престижно працювати у "Газеті номер 1"). Життя - у принципі - спокійне: ніхто не голодує, на зарплатню можна прожити а роботу (при бажанні) можна знайти.

Проте є люди, що не вписуються у цю райську систему. Саме їх і знаходить головний герой - Назар Мінус (або ж це вони його знаходять).

Книжка починається з перших секунд його існування ("увесь дом чуў, як яго зачыналі: жонка мясцовага актывіста Мінуса, якая віталася з суседзямі заўсёды шэптам, на гэты раз лямантавала як рэзаная"). У дитинстві, навколишнє життя викликає в Назара почуття-думку: "Не розумію". Він розуміє кожен окремий процес, але до чого це? Який у тому загальний сенс? Хлопець просто пристосовується до безглуздої системи - до школи, військової служби та й взагалі радянського та пост-радянського абсурду.

Зрештою, він повертається до Столиці, щоб заснувати театр "Мінус" (який, насправді, є театром життя.

Решта героїв починали, як люди цілком нормальні і навіть успішні. Але, на якомусь етапі, вони з'їжджають з "прямого шляху". Як, на приклад, журналістка "Газети номер 13" Іра Агіеўская. На нудній прес-конференції заступника міністра, де всі питання і відповіді відомі заздалегідь, вона, несподівано для себе, починає питати про кактуси і "скільки планується спалити цнотливок на головному майдані міста". Потім вона починає вважає себе не Іриною, а І, кореспонденткою давньо-асирійського телебачення.

Найперший послідовник Назара - Даражок, який легко знаходив добру роботу, але щоразу втікав відразу після успішної співбесіди. Він нічого не міг з собою поробити. І коли гроші вже зовсім закінчились, з'явився Назар Мінус...

Інший послідовник - Кармушкін - працював у квартирі-музеї "народного композитора" Івана Хруля. Іван Хруль - збиральний образ радянського "народного" митця.

Бахаревич іронізує по повній: "Громада ... тягнула нудні, безкінечні співи, які вважалися народними, однак насправді були написані заслуженим композитором Іваном Хрулем, Шукшиним радянської пісні, як назвала його програма "Музика нас зв'язала"".

Музей - як квінтесенція навколишнього абсурду. Вже за перший місяць роботи, Кармушкін не тільки випадково "зламав друкарську машинку метра, провів екскурсію для автобусного парку номер п'ять і дав коротке інтерв'ю сімейному телеканалу про участь Івана Хруля у великій і вельми вітчизняній війні".

Одного разу, Кармушкіну являється дух "великого композитора" - і з тих пір він готовий до спектаклів "Театра "Мінус"".

Бахаревіч глузує зі всього:

- з радянських і лукашенківських штампів

- з чорнушних фільмів часів перебудови:

«Інша заслужена актриса, яка до того пронизливо грала патріоток, задрала спідницю і закричала просто у камеру: «Проститутка я, розумієш!». Їй не дуже повірили, бо абсолютна більшість кіноглядачів пам'ятали актрису, як виконавицю ... ролі юної партизанки, закатованої гестапо - у тому кіно вона кричала таким же голосом: « Комсомолка я, комсомолка!»

- з компаній з продажу Гербалайфу (у романі - «Панацен») :

Під час презентації, скептичного глядача вбивають - але швидко оживляють завдяки «Панацену». (За цим спостерігають глядачі театра «Мінус»)

Він не залишає поза увагою й націонал-демократичну опозицію: вона теж отримує ушат злої іронії. Серед «спектаклів життя», за якими спостерігають послідовники Назара Мінуса - опозиційний збір. Наївна національна інтелігенція, «професійні демократи», і, нарешті, «сябры маладзёвай арганізацыі «Белтэр’еры»» - агресивні хлопці з низькими лобами («Батьківщина або смерть!» - крижить їхній вождь, і кожен з залізних хлопців витягує руку над головою і кричить «Назавжди!»)

- Що робити, - каже спадар Яська, заслужений опозиціонер, - доводиться використовувати їх, як охорону: бо, знаєте, провокатори можуть бути, так, так...

Опозиціонери говорять про важливі речі: на якійсь стіні було написано слово «Не» і радіють, що ««не» - бумскае слова». Ось він - народний протест проти режиму!

Один опозиціонер перепив горілки і у пошуках туалету потрапляє за сцену, звідки глядачі театру «Мінус» спостерігають цю трагікомедію. Він вирішує, що це КГБ, і відразу пропонує здати усіх товаришів («Я колись вже навіть співпрацьовував з вами»). Тим часом «Белтэр’еры» виводять з залу спадара Яську...

У повісті - майже жодного слова російською. Але автор не приховує, що майже усі герої розмовляють виключно російською («Ты што ж, па-руску не разумееш?» - каже один з персонажів). Білоруську ж називають «бумською мовою».

«Його як раз того року почали вчити дивній мові, потреби у якій Назар так само зовсім не розумів. ... Ця мова нагадувала йому ту гру, у яку раз-пораз грали від нема що робити його однокласники. «Давай розмовляти бумською мовою», - казав один іншому такому ж сопливцю. « Давай. Бум'я бум'їв бумсьогодні бум'суп. Бум'а бумти? - Бумкотлети.» Користі від нового шкільного предмету було не більше, ніж від бумської або чумської мови

Бахаревіч не тішить себе ілюзіями: саме так інколи і сприймають білоруську (а часом і українську). У цілком русифікованому середовищі, дітям і справді не завжди зрозуміло, навіщо потрібна якась «екзотична» мова. У Білорусі з цим гірше, ніж в Україні.

Мая Леанідаўна, патріотична директриса кінотеатру імені Жданова, завжди розмовляла «лише бумською мовою». Вона крутила у кінотеатрі білоруські фільми і там збиралася патріотична молодь. Аж поки нова влада це не припинила - і не здала кінотеатр у аренду театру «Мінус».

«- Калі ласка, - прамовіла Мая Леанідаўна, як заўсёда на бумскай мове.»

На що Даражок відповідає (вочевидь російською):

«- О, забытая мова дзядоў! Мілагучная і велічная, нібы сама гісторыя!»

Назва «бумська мова» ніби підкреслює загальний абсурд ситуації: незалежна країна керована начальником жеку, без історичної мови, уся пам'ять - радянська; а національну ідею втілюють спадар Яська, Мая Леанідаўна та «Белтэр’еры».

Втім, герої займаються не національними пошуками - їх ця тема взагалі обходить. Вони інстинктивно шукають хоч якийсь сенс у навколишньому житті. І не знаходять.

Не до кінця зрозуміло, чим усе скінчилося, що стало з героями тощо. Зрозуміло лише одне - абсурд триває і від нього не втечеш.

На останній сторінці, небом Столиці летить надувний гумовий чоловік, вигововлений на замовлення влади до Державного свята...

Бахарэвіч Альгерд. Праклятыя госці сталіцы. Мінськ: І. П. Логвінаў, 2008. 228 стор. ISBN: 978-985-6800-68-2, (безкоштовно, у PDF:http://kamunikat.org/usie_knihi.html?pubid=14951 )

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 4

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

А немає українського чи російського перекладу? Опис зацікавив, але білоруською читати не виходить...

Спробуй ще - обов'язково вийде.

Вах! Рецензія залишає такий цілісний настрій, хочеться прочитати, хоча важко читати навіть фрази цитати... які втім розумієш. Прочитане дуже схоже на Білорусь, яку мало хто в світі розуміє.