«ТойХтоПройшовКрізьВогонь»: Які фільми можна вважати українськими?

Одразу питання, яке кіно є, власне, українським, і що становить український феномен у мистецтві? Відповівши на нього, легше зрозуміти, що є, власне, бренд «українське», як на великому екрані, так і та телебаченні.

Тут я ризикую опинитися у нетрях філософської казуїстики. Мовляв, українське – це «душа», «дух» і «стихія» українського генія, «містика» і «софістика» українського фольклору… Стоп! Діятимемо шляхом виключення. Отже, чим українське кіно в принципі бути не може.

Українське кіно – це напевно не кіно з українськими акторами, які хоча і грають етнічних українців.

За приклад може правити сумнозвісний «Тарас Бульба» Володимира Бортка з класиком українського кіно Богданом Ступкою у головній ролі. Набагато більш «українським» у цьому сенсі є «Кандагар», де одну з головних ролей зіграв інший наш класик – Богдан Бенюк. До речі, зіграв всуціль українською мовою, і жоден російський прокатник, тим не менш, не титрував промови бенюківського героя.

Українське кіно – це навіть не кіно, зняте на українській виробничій базі.

«Балада про бомбера» – серіал доволі якісний, але, погодьмося, жодної української ознаки, окрім двох букв «UA» після назви власника продакшну (студія «Film.UA»), він не має.

Так само й «9 рота» – чи не найкращій продукт для великого екрану, що його було зафільмовано на українських кіномайданчиках в останні два десятиліття. Це, радше, «голлівудське» кіно – у кращому розумінні досвіду голлівудських військових екшнів за російські гроші.

Річ у тім, що переважна більшість українського кінопродукту, до 95%, знімається на замовлення російського ТБ і в ліпшому випадку не несе жодного етнокультурного акценту, а то й пропагує виразну імперськість.

І це зрозуміло, адже українські сценаристи, режисери, постановники та актори в даному разі – даруйте, лише «гарматне м'ясо», яке постачається ненажерливому російському телеринкові. «М'ясо» – у хорошому сенсі. Адже бути конкурентним на російському ринку – це чеснота, яка не дає остаточно загинути українським кіностудіям та жебрувати українським акторським артілям.

Можна було припустити, що українське кіно, це те, що знімається українським коштом й орієнтовано передусім на вітчизняний прокат…

Але це суцільна фантастика, бо українських коштів – чи то державних, чи то спонсорських – у нашому кіно вже давно ніхто не бачив. Саме через те кінопродюсери орієнтуються передусім на російський телеринок. З часом цей російсько-орієнтований контент прокатують на українських каналах, навіть не перекладаючи. І це стосується не лише художнього, а й документального виробництва.

Залишається одне.

Українське кіно – це таке кіно, яке становить художню цінність або лише для самих українців (бо ніхто його більше не збагне, як-от «Тіні забутих предків» Параджанова-Миколайчука), або є настільки унікальним за своїм художнім почерком, що слугує впізнаваною візитівкою українського мистецтва скрізь, де тільки уявляють собі буття такої загадкової країни, як Україна.

Крізь художні образи саме цього кіно глядач навіть сприймає Україну та пізнає її як цивілізаційний феномен. Саме тому національне кіно і є пріоритетним напрямом державної політики (у нашому випадку – мало б бути таки напрямом…).

Отже, українське кіно: однозначно, це не кіно про суто етнічних українців. Це кіно про Україну у всьому її розмаїтті та строкатості. Кіно, в якому питома українська література, фольклор та українська мова перетворилися на «гримучу суміш» сюжетів і образів, сформували такий-собі художній почерк кіномитця.

Українське кіно – це по суті й те, чим є Україна як така. Це не лише вареники й зухвалі козачки у вишиванках, як на лубочних відеокліпах 90-х. Це вся та культурна палітра, яка становить українську політичну спільноту.

Про властиве їй розмаїття як про національний феномен до останнього часу говорити й писати було «неформат», бо шукали, мовляв, «справжньої ідентичності» – щось на зразок «арійськості» часів Третього рейху, тільки без репресій. Певна річ, не знайшли, отже й не змогли сформулювати, що таке питомо українська культура, українське мистецтво та, відповідно, українське кіно.

Ні, звісно, я не збираюся перераховувати те, що на мій розсуд становило б приклад українського жанрового, поетичного та фольклорно-епічного кіномистецтва. Вже хоча б через граничний суб’єктивізм такого судження.

Але за моїм глибоким переконанням, українське кіно сьогодні – це таке кіно, де «українське» сприймається як художня ознака, унікальний як для світової драматургії почерк митця.

Це також неначе подорож у майстерно відтворене українське минуле, незалежно від того, чи йдеться про минуле Києва чи Львова, Харкова, Чернівців чи Одеси. Щось на зразок «Пастки» Олега Бійми, «Зеленого фургону» Олександра Павловського, «За двома зайцями» Віктора Іванова чи «Останнього бункеру» Вадима Іллєнка…

І от, на цьому слові, нарешті, можу більш-менш послідовно перейти до того, як би я оцінив головну подію початку кіносезону 2012 року:

Вихід у прокат фільму режисера та сценариста Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь».

Схоже, цей фільм таки становить приклад справді українського витвору кіномистецтва – довгоочікуваний та обнадійливий.

Приймаю до відома чимало слабких сторін сценарію фільму, надмірну «химеризацію», невиправдано рваний монтаж та дещо збаналізований сюжет. Але дана стаття не є в чистому вигляді рецензією із притаманним цьому жанрові пошуком кіноляпів. Вона є спробою проаналізувати феномен Іллєнківської стрічки у ширшому контексті боротьби українського кіно за виживання.

По-перше, картина довела одну важливу річ. Українське кіно – це не конче «неформат» і не такій-собі арт-хауз, зрозумілий самим лише українцям. Це й цілком презентабельне прокатне кіно, яке може з успіхом збирати великі кіномайданчики і, судячи з усього, не лише в Україні.

Підозри щодо спорожнення сил вітчизняного кінематографу, вочевидь, передчасні. Кіно в Україні є, і це не лише старі переспіви «про головне»…

«ТойХтоПройшовКрізьВогонь» вже кілька тижнів у прокаті, і це позбавляє мене невдячної необхідності переказувати сценарій. Зазначу лише той факт, що перша безпощадна критика пролунала одразу після фестивального показу фільму на київському МКФ ще у вересні 2011 року. Але навряд чи вона є виправданою сьогодні.

За півроку команда Михайла Іллєнка суттєво перемонтувала стрічку з урахуванням смаків прокатного глядача. Було прибрано більшість кричущих кіноляпів, які викликали нестримний гомеричний сміх серед фестивальної публіки, доопрацьовані 3D ефекти. Врешті-решт, картина набула достатньої презентабельності, перетворившись на романтичний байопік – але ніяк не бойовик і навіть не військову драму, як наголошували передпрокатні «заманухи».

У фільмі справді присутня мелодраматичність, романтизація, певна, сказати-б, «сімейність». Після перегляду «Щастя мого» Сергія Лозниці, чесно кажучи, побоювався водити на новітнє вітчизняне кіно родину – особливо, коли це кіно претендує на такий-собі «арт-хауз». Але тільки-но з’явилися фінальні титри, зітхнув із полегшенням…

Дозволю собі лише висловити обережний сумнів у доцільності позиціонування фільму як «історичного» – цебто такого, що у своєму сюжеті буцімто опертий на реальні біографічні факти.

Нагадаю, що фото справжнього полтавчанина Івана Доценка (у фільмі: Івана Додоки) його родичі показували в ефірі програми «Жди меня» на телеканалі «Інтер».

Фото канадськиого прототипу того, ХтоПройшовКрізьВогонь, відомо давно, і порівняння свідчить, радше, проти тотожності двох реальних особистостей. Хоча легенда, переказана колись відомим радянським танцюристом Махмудом Єсанбаєвим, виглядає захоплюючою.

Але мова не про історичну достовірність, відсутність якої аж ніяк не позбавляє чеснот справжнє художнє кіно (так само як і присутність не робить його якіснішим та видовищнішим).

Також не можу втриматися з приводу підбору режисером типажів головних героїв, що також не свідчить на користь «історичності».

Попри той факт, що головна героїня, за сценарієм, є нібито татаркою та уродженкою Забайкалля, тим не менш зіграла її зеленоока акторка зі взірцево європеоїдною (ба навіть слов’янською) зовнішністю. При цьому прізвище героїні, радше, кримське – Каримова. Отже, для чого плутати тут читинський край, де в довоєнні часи татар-тюрків в принципі не було?

Навіть сьогодні у Забайкаллі українців, внаслідок відповідних демографічних змін (читай: депортацій), проживає у півтора рази більше, ніж татар. Та й переважна більшість останніх походять з Криму – унаслідок тих самих штучних процесів 1940-х років. Проте героїня фільму Іллєнка походила звідти ще з довоєнного часу, адже сюжет зав’язується у передостанні мирні дні 1941 року.

Натомість сам головний герой – український «міцний горішок» із полтавщини – антропологічно схожий більше на індіанця Північної Америки, ніж на типового українця з лівобережжя. Тоді як голова індіанського племені – навпаки нагадує полтавського дядька.

Хоча донька режисера фільму – Іванна Іллєнко дуже реалістично виглядала в ролі канадської індіанки – доньки племінного ватажка.

Але повернуся до того, з чого розпочав – що саме впливає на самий феномен українського кіно чи не найбільше.

Значна кількість «режисерських» прогалин в Іллєнківській драмі, як на мене, пояснюються до болю банально: мізерний бюджет стрічки та безнадійні запізнення траншів. Отже, навряд чи в режисера була справжня творча свобода щодо підбору акторського складу та локацій.

Про яку свободу взагалі йдеться, коли ціна «повернення у прокат» практично приреченого державною культурною політикою вітчизняного кіно аж 16 млн. грн.!

Цебто менше, ніж за 2 млн. доларів Михайлу Іллєнку вдалося зняти фільм із не найгіршою 3D-графікою. При тому, що з 2007 року, коли була підписана ухвала на виділення мінкультівських грошей, знімальна група одержала лише 2,2 млн. грн. Припускаю з власного досвіду, що біля 95% цього траншу було видано на декорації та оренду реквізиту.

Такий саме транш надійшов наступного року. Ще за рік знімальна група одержала аж… 140 тис. грн. Відтак, вже 2010 року, коли більша частина матеріалу, зокрема та, що вимагала найбільших видатків, була відзнятою, надійшов четвертий транш у розмірі 3,8 млн. грн.

Нарешті, за умови прийняття фільму мінкультівською комісією, держава мала сплатити (і, сподіваюся, сплатила) трохи менше 2 млн. грн. Саме ця сума, схоже, й становила левову частку гонорарного фонду за майже 5 років роботи акторської групи. Решта бюджету – близько половини – нерегулярні спонсорські внески. Уявіть як за таких умов підібрати оптимальний акторський склад?

Для порівняння: нещодавня воєнна мелодрама Єжі Гофмана «Битва Варшавська» коштувала 9 млн. доларів (не лише тому, що 3D), а новітній пригодницький фільм Стівена Спілберга «Бойовий кінь» – вже 66 млн. доларів.

Причому «Бойовий кінь» не лише окупив витрати на продакшн, а й заробив прокатникам та виробникам більше як 50 млн. доларів. Тепер переконайтеся, що сидите у кріслі міцно – усе це лише за півтора місяця прокату!

Скромний бюджет пояснює й те, що стрічну не крутили в усіх столичних кінотеатрах - не було достатньо копій. Більше того, деякі кінотеатри, незважаючи на постійний аншлаг, зняли стрічку з показу, оскільки продюсер повіз фільмокопію "по регіонах".

Боронь Боже, якщо ця критика сприйматиметься як камінь у бік митця Михайла Іллєнка! Він довів, що здатний робити кіно й на наших бюджетах-посміховиськах. І не просто якусь там «арт-хаузну відрижку», а справжню сімейно-романтичну драму – фільм, який, попри висмикнуті мною нісенітниці, все ж таки дивишся з неабияким натхненням. Принаймні, так видається спраглому по вітчизняному кіно глядачеві.

І вдвічі приємно, коли знаєш, що зроблено це кіно у країні, де робити щось питомо українське давно вважається «комерційно невиправданим», ба навіть «неформатним». Отже, й не такому кіно хочеться щиро порадіти… Тим паче, що воно того варте.

культура кіно тойхтопройшовкрізьвогонь іллєнко