Суспільство самвидаву. Замість друкарських машинок файлообмінники, як ex.ua

Оцінка статті на цей момент: +2/-1
Читати Не читати Коментувати
  • 44087 Перегляди
  • 13 Коментарі
  • 07/02/2012Дата публікації

Ціла низка культових діячів наочно показала життєву необхідність вільного обміну інформацією та модифікації інформаційних продуктів для розвитку культури і прогресу. І якщо полеміка щодо ролі обміну і копіювання комусь видається незавершеною — важко знайти кращий наочний приклад користі від можливості вільно копіювати інформацію, ніж колишній Радянський Союз. Його фінал був запрограмований з моменту, коли “ідейно чужа” музика почала безконтрольно поширюватися на перших пристроях копіювання музики — бобінних магнітофонах.

Аналогії проводив: Максим Буткевич

Так, як українська Інтернет-спільнота відреагувала на спробу закрити файлообмінник ex.ua, - вона не реагувала так ні на кричущі порушення прав людини, ні на інші обурливі дії влади (включно з тортурами громадян у відділках, “вибірковим правосуддям”, “податковою реформою”, ув’язненням біженців, обмеженням свободи зібрань... і далі).

Висувається безліч версій щодо причин наїзду на ресурс - і так само багато теорій щодо значимості інтернет-бунту. Але одне з ключових питань, яке підняла ця історія, і навколо якого зараз точиться чимало дискусій у світі, залишилося поза увагою українських оглядачів. А саме: як ставитися до інтелектуальної власності? Поширення «піратських» копій - це добре, чи погано?

Тож мова піде не про версії причин наїзду та настрої інтернет-аудиторії, а про кілька банальних, очевидних речей, які так легко загубити у гаморі. І саме аби не загубилися, - маю прагнення на них закцентувати.

Передовсім, події довкола ex.ua стали найяскравішою демонстрацією тієї аксіоми, що легальність не дорівнює легітимності. Нехай сучасне мейнстрімове право інтелектуальної власності зав’язане на понятті копірайту, інформації як майна, і доступу до неї як привілею — для широких народних мас таке “право” не є прийнятною нормою, якою має керуватися суспільство.

Таку норму можна прописати на папері, укласти у статті законів, і навіть спробувати підкріпити силою репресивного апарату; але доки вона не визнається легітимною тими, кого стосується, - “правом” така норма не стане. У кращому разі — залишиться на папері; у гіршому — стане накинутим “згори” примусом, тобто — ярмом на шиї тих, хто повсякчас відчуває її як кричущу несправедливість, і до того ж платить податки, аби репресивні органи могли виконувати цей примус.

Отже, події довкола ex.ua нагадали банальність номер один: закон, який не сприймається громадою як справедливий, “правом” для неї не стане. А отже, і дотримуватися його як і будуть — то хіба подекуди і під страхом репресій.

Чому ж так? Світові інформагенції мають давнє і традиційне пояснення глибоко вкоріненої неповаги до копірайту, яка панує на тутешніх теренах. Як-от цього разу знову пояснило агентство “Рейтер”: “Тоді як середня зарплатня становить 330 доларів США на місяць, мало хто з українців може дозволити собі купувати фільми, музику та програмове забезпечення легально, - і багато хто звертається до таких сайтів, як Ex.ua, де контентом безкоштовно “діляться” інші користувачі” . Отже, діляться, бо бідні. А були б заможніші — кожен купував би свою ліцензійну копію продукту.

У цьому, безумовно, є частка правди. І ще більше правди — у тому, що аби не оце згадуване “звертання до таких сайтів”, - то більшість українців знали б набагато менше ніж зараз про сучасний кінематограф, музику і навіть книжки та програмове забезпечення.

Втім, подібне твердження вірне для будь-якої країни, епохи і типу носіїв інформації.

Ціла низка культових діячів, від батьків-засновників і гуру вільного програмного забезпечення Річарда Столмена та Лоренса Лессіґа до менш відомих в Україні авторів історичних розвідок про копірайт та практиків міксування музики, наочно показали життєву необхідність вільного обміну інформацією та модифікації інформаційних продуктів для розвитку культури і прогресу.

Намагання посилити антипіратське законодавство у США викликало масові протести. Провідні інтернет-компанії та чимало впливових медіа виступили проти. Вікіпедія на знак протесту не працювала один день. В результаті ініціатори законопроекту відмовилися від нього.

І якщо полеміка щодо ролі обміну і копіювання комусь видається незавершеною — важко знайти кращий наочний приклад, ніж колишній Радянський Союз.

Згадаймо СРСР

Контролюючи практично все, бюрократично-партійний апарат СРСР другої половини ХХ ст. не зміг унеможливити кілька культурно-інформаційних зламів.

“Ідейно чужа” музика (а з нею — і не менш чужі субкультури, ідеї та настрої) почала безконтрольно поширюватися від моменту, коли радянські громадяни масово отримали доступ до перших популярних вітчизняних пристроїв копіювання музики — бобінних (а тоді й касетних) магнітофонів.

З цього часу протидіяти поширенню музичного андеґраунду стало неможливо, а бої влади з представниками неортодоксальних напрямів — від року до політизованих бардів — заздалегідь приреченими.

Монополію на тиражування носіїв ідей було втрачено і в текстах: попри жорсткий контроль над множильними машинами-ротаторами і зусилля всюдисущого КДБ, мережі самвидаву охоплювали маси людей. Звичайні друкарські машинки із “копірками” поширювали чималими накладами не лише політично-дисидентську, а й будь-яку іншу “небажану” літературу — від філософських трактатів до романів та посібників із доморощеної хіромантії чи йоги.

Саме ці невидимі мережі багато у чому допомагали радянській інтеліґенції не пасти задніх у світових інтелектуальних процесах.

У ті десятиліття більше, ніж будь-коли, вибір між “копіювати/ділитися” та “утримувати свій примірник при собі”, набув якостей вибору морального.

І двох думок бути не могло: копіювання, позичення, поширення було єдиним діянням, гідним освіченої, культурної людини.

Обмеження на поширення залишалося прерогативою партапарату та держбезпеки, ототожнюючись із цензурою. Такий набір цінностей чітко вкарбувався у свідомість того покоління, яке опановувало перші персональні комп’ютери та перше ПЗ до них. І як бачимо зараз наступні покоління теж увібрали ці принципи, можливо - навіть не замислюючись над ними.

Саме тепер, коли зайшлося про закриття файлообмінника за порушення прав інтелектуальної власності, - стало очевидним: офіційна парадиґма копірайту “кожному — по власному примірнику, а копіювання є злочином” так і не витіснила із суспільної свідомості попередні етично-культурні установки часів самвидаву.

Друга банальність: для багатьох співгромадян дотепер ділитися і поширювати є справою гідною та корисною, а дотримання накинутих норм комерційної логіки копірайту є негідним. Саме тому сотні тисяч, якщо не мільйони людей, оцифровували і завантажували музику, фільми та іншу інформацію до Мережі, у тому числі і на ex.ua - не отримуючи за це жодної винагороди, крім моральної.

Закриття найпопулярнішого файлообмінника продемонструвало: ми дотепер — суспільство самвидаву.

Попри начебто доступність інформації і різноманіття преси та телебачення, чимало з нас задихаються від нестачі культурного продукту, який відповідав би нашим потребам. Радянська цензура зникла, а атмосфера задухи залишилася.

І як і 25 років тому, свіже повітря ми знаходимо у самвидаві. Тільки тепер він значною мірою перемістився на файлообмінники. Звучить, знову таки, банально, але так і є.

За цієї ситуації утримання цінності обміну, копіювання та поширення інформації (книжок, фільмів, програм, музики тощо), є одним з тих громадських феноменів, які дають нам можливості автономії зараз, і надію на майбутнє.

Оцінка статті на цей момент: +2/-1
Читати Не читати Коментувати
 
 
 

Коментарі 13

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Яка красіва та романтична стаття ... :))) Виявляється порушення чужого права на власність та боротьба з тоталітаризмом - майже одне й те саме.
Які глибокі висновки:
"Банальність номер один: закон, який не сприймається громадою як справедливий, “правом” для неї не стане."
Чудово, звичайно. Але чому б автору не згадати, що українському суспільству в пирнципі не властиве усвідомлення права не непорушність чужої власності? Не в інтернеті. Не інтелектуальної. БУДЬ-ЯКОЇ власності.
Ну, наприклад:
- сусіди в селі можуть абсолютно спокійно, коли хазяїн не бачить, зайти і позбирати / позривати його грушки / яблучка;
- більшість людей не повертає знайдені речі (та тим більше гроші), а спокійно привласнює їх;
- є широкий прошарок людей які крадуть городину з присадибних ділянок (ви думаєте всі з них нужденні? Чорта з два - серед них чимало цілком благополучних киян).
Ну, не сприймають люди в більшості своїй, що брати чуже не можна ніколи і ні за яких умов!
Тому висновок автора:
"Ми дотепер — суспільство самвидаву."
Має звучати по іншому:"МИ - ДОТЕПЕР СУСПІЛЬСТВО СОВКІВ".

Нація свободолюбів, блін :))).

Читайте, що кажуть самі автори про „інтелектуальну власність“:

«Як у випадку зі Словник.нет авторське право дивним чином стає на заваді розвиткові української культури та мови. Найкумедніше, що найменше зиску від т.зв. авторського права має сам автор. Усі договори, які мені доводиться підписувати, складено так, що я відмовляюся ледь чи не від останніх штанів разом з квартирою, іменем та всім написаним до і після. Навіть згадувати не можна, що це саме я написав чи переклав. А взамін - дуля, тобто одноразовий гонорар, який ще й затримують на півроку. У кращому разі - 11 копійок роялті на день за кількаразове прокручування пісні. Чи на місяць? Не пам'ятаю. Але то був єдиний випадок.
Тому я за піратство, як форму перерозподілу несправедливо привласнених інтелектуальних скарбів.»

1. Даєте цитату - відразу давайте лінк на неї.

2. Наскільки мені відомо, "самі автори" масово виступають, як зараз так і раніше, саме КАТЕГОРИЧНО ПРОТИ піратства. Й не дивно, бо воно творчість в нашій країні просто вбиває. Звичайно, серед людей творчих цілком можуть бути і люди з іншою думкою. Але в цілому, думка митців навіть в останньому скандалі з ЕХ.UA була докорінно відмінною від думки "громадськості". Це можа не бачити лише якщо дуже хотіти це робити :)).

3. Логіка посту вражає:
"...я за піратство, як форму перерозподілу несправедливо привласнених інтелектуальних скарбів."
Гм, і накористь кого ж перерозподіляються прибутки? На користь крадіїв, що розміщують чужу власність в себе на сайті або крутять на радіо і заробляють на рекламі? Так, це неймовірно справедливо :)))!

4. "найменше зиску від т.зв. авторського права має сам автор"
А чому б не подумати - чому так? І висновок-то лежить на поверхні: тому що покупцю прав плювати на зиск автора. "Не хочеш продавати на таких умовах - нічого не отримаєш!". А не було б можливості вкрасти - відразу і умови для власника прав були зовсім інші.

П.С. Чім далі слідкую за скандалом, тим більше впевнююсь - людям плювати на права, культуру, митців, свободу... Їм потрібно лише безкоштовно качати те що конкретно їм цікаво. Суть конфлікту - банальний шкурний інтерес.

Алексе, перепрошую, але Ви таки змушуєте нагадувати загальновідоме.

Умови продажу визначаються передовсім не власником droit d'auteur (автором), а copyright-holder'ом (компанією-посередником). Саме посередники найчастіше отримують левову частку пирога; чи та за рахунок покупця,чи автора - питання занадто спекулятивне, аби його тут торкатися. Як працює схема відносин автора з посередниками, на прикладі звукозаписувальної індустрії ще у 90-тих показав відомий музичний продюсер Стів Альбіні (обережно, у відповідності до теми присутня ненормативна лексика: http://www.negativland.com/albini.html ). Тож автор має наймене зиску навряд чи через знахабнілих монополістів-покупців.

Щодо ж банального шкурного інтересу... Якщо студентові, чи молодому дослідникові, кортить опрацювати наукове закордонне видання вартістю понад $100 (як не $200 і більше) - це цілком банальне бажання. Так само, як в СРСР познаймитися із твором автора, що його всі обговорювали, хочавін і "не заслужив" офіційного друку -також могло бути банальним бажанням. Не бачу підстав для осуду. Шкурність же - безумовно, є рушієм користувачів файлообмінного сайту, які завантажують голівудську комедію, арт-гаузну стрічку чи останню серію "Шерлока" (яких іноді навіть може просто не бути деінде) для перегляду удома ввечері. Поряд із цими безпринципними піратами ідеалістичні поборники прав, свобод, інтересів митців та культуртреґерства зі звукозаписувальних та кінокомпаній - просто невинні ягнята.

Шановний Ґастон, спробую розыбрати вашы твердження потезово.
1. "Умови продажу визначаються передовсім не власником ..., а ...компанією-посередником. Саме посередники найчастіше отримують левову частку пирога ..."
Я уявляю собі, як працює ця індустрія. Але дозвольте нагадати вам наступне: зараз зявились технології, що дозволяють змінити це становище. Чи принаймні принципово змненшити роль посередника. Адже, в принципі, ніщо не заважає митцю продавати свої твори в Інтернеті, з власного сайту. Або скористатись послугами сервісів типу Амазон і продавати їх через онлайн-посередника з роялті не 5 - 10 %, а 40 - 60 %. Тому, вибачте, але ваша банальність застаріла :).
Але чи можливі такі схеми в Україні? Звичайно, неможливі. Чому неможливі? А тому ж - ерез недотримання прав власності :).
2. "Якщо студентові, чи молодому дослідникові, кортить опрацювати наукове закордонне видання вартістю понад $100 (як не $200 і більше) - це цілком банальне бажання"
Будь ласка, не робіть те , в чому ви звинувачуєте мене :). Не займайтесь підміною понять. Типовий борець за свободу Інтернету в Україні це зовсім не молодий дослідник. І не людина що займається самоосвітою. Це банальний обиватель яким рухає жага до безкоштовних розваг :). Дві перші категорії порівняно з цією - крапля в морі.

Підміняти поняття - негарно :) Вільне поширення інформації підтриває тоталітарні устрої, це правда. Чи є це свідомою "боротьбою", чи "лише" прагненням знати більше - вже не так важливо. І щодо копіювання як "порушення чужого права на власність" - все далеко не так однозначно. Приклади, наведені щодо грушок, це показують :)

Автору немає сенсу згадувати про той, і справді, банальний факт, що _усім_ суспільствам періоду первісного накопичення і перерозподілу капіталу не властиве усвідомлення права непорушності чужої власності. Інакше у нас натепер було або дуже багато дрібних власників, або - більш імовірно - масштабні форми кооперативних закладів (щонайменше, справді акціонерних). Але попри це, Ваше, Alekse, твердження є абсурдом. Якби було так чудово, як Ви змальовуєте - то крадіжка, будь-яка, вважалася би суспільною нормою, а гобсівська війна усіх проти всіх видалася би документальним змалюванням наших реалій. Тому не варто використання гіперболи заводити так далеко.

Не кажучи вже про той факт, що запеклі копірайтні війни зараз точаться глобально, а не лише в нас. І найзапекліше - у Зах.Європі й Півн.Америці. Совки, блін :))).

Забув додати.
"запеклі копірайтні війни зараз точаться глобально, а не лише в нас. І найзапекліше - у Зах.Європі й Півн.Америці. Совки, блін :)))."
Тут ви вживаєте очевидно абсурдне визначення. Певно щоб створити ілюзію абсурдності мого :).
Безумовно, жителі цивілізованих країн не є совками. Для цього просто немає історичних причин. Але основн причина цього та сама - бажання не платити. Це природньо для людини і викликає природній опір. Помножене на складність контролю дотримання прав власності в Інтернеті це й приводити до нинішньої ситуації.
Звичайно, є й інші причини. Значно глибші і серьйозніші. Тут є і проблема справедливого перерозподілу прибутків. І проблема адекватності нинішнього законодавства. Але:
1. СУТЬ для більшості "борців" не в цьому;
2. до нас ці інші причини відносяться дуже мало - не доросли ми ще до них :).

3. "Вільне поширення інформації підтриває тоталітарні устрої, це правда."
Це банальність :). І яке відношення ця банальність має до пострадянської України? Та жодного, власне. Спроба автора провести недоречну паралель між самвидавом в СРСР та пострадянською Україною має просту та очевидну причину - облагородити порив обивателя до безкоштовних розваг, зробити його борцем за свободу :))).
Що є дурницею, звичайно: був би типовий користувач EX.UA борцем за свободу, він би боровся за дотримання громадянських свобод в караїні так само як і за безкоштовні розваги. Ан нєт ... :)
4. " _усім_ суспільствам періоду первісного накопичення і перерозподілу капіталу не властиве усвідомлення права непорушності чужої власності"
Це вірне твердження. Вірне до банальності :).
Так, не властиве. І що далі ...? Потрібно ж, врешті-решт, йти до якихось цивілізованих норм. Ми далеко не на початку 90-х.
5. Я стверджував дещо інше: "не сприймають люди в більшості своїй, що брати чуже не можна ніколи і ні за яких умов". І це зовсім не означає що:
"Якби було так чудово, як Ви змальовуєте - то крадіжка, будь-яка, вважалася би суспільною нормою." Ви свідомо випускаєте "в більшості своїй" і "ні за яких умов". Тому що в суспільстві Є рамки "прийнятності" крадіжки поза якими вона піддається суспільному осуду. В суспільстві немає сприйняття, що БУДЬ-ЯКА крадіжка неприйнятна. Тобто ви самі свідомо вдаєтесь до гіперболізації. В якій мене ж і звинувачуєте :))).

Кілька реплік, гамузом - на попередні :)

Передовсім, судячи з Ваших відгуків, - боюся, Ви невірно сприйняли основний меседж допису. Мова йшла не про "облагородження поривів обивателя" - а про те, що від радянських часів (попереднє просто перебуває поза межами теми) щодо інформаційної продукції закріпилася парадигма "ділитися - добре", на противагу "коли кожному - своя копія, і то лише з дозволу/за гроші - це погано". Протилежна парадигма, накинута згори, навіть коли набула легальної форми (була втілена у законодавстві) - легітимності у масовій свідомості не набула, і попередню витіснити не змогла.

І - так, на мою думку - це добре :)

Далі. Ви постійно звинувачуєте більшість теперішніх прихильників файлообміну у тому, що вони "не є борцями за ідею". Так само - не бачу причин для осуду. Більшість значних системних соціальних зрушень, які відбувалися у тривалій перспективі, сталися не тому, що 90% залучених людей слідували певним усвідомленим ідеям - а через повсякденні практики більшості учасників, що й змінило світ. Водночас, у світі ідейної геґемонії існує певна чітка відмінність: ті учасники процесу, які вочевидь вважають, що треба не красти яблучка і повертати загублене майно власникам, без докорів сумління завантажують файли і записують альбоми на болванки для друзів - геть не прирівнюючи друге до першого (про це - трохи нижче). Тож питання "ідейності" дещо складніше, ніж Ви намагаєтеся представити.

До цього ж: щодо прикладу із опрацюванням дорогого закордонного наукового видання - я намагався показати, що "банальність інтересів", яку Ви згадуєте як гідну осуду, для мене такою геть не є :)

Згадану Вами практику безпосереднього поширення виконавцями власних музичних творів через Інтернет можна лише вітати! Проблема у тому, що поява музичного твору "на публіці" передбачає не лише розповсюдження - а й, передовсім, запис, "розкрутку", технічні виплати, і под. Тож це під силу зробити на належному рівні хіба "розкрученим" виконавцям (за деякими винятками, які радше підтверджують правило). Прикметно, що незалежні виконавці не надто переймаються копіюванням їх музики. Найагресивнішими гравцями на цьому полі є якраз об’єднання великих компаній-посередників - як-от RIAA та MPAA, для яких подібне незалежне поширення є загрозою номер два - після користувачів торентів та файлообмінників.

І основне. Ви постійно прирівнюєте копіювання і завантаження файлів до крадіжки - як "само собою" зрозуміле; наче завантажити файл - це вкрасти те саме яблучко. Для мене це таким не є. Теперішня система копірайту (якій, на відміну від поняття власності загалом, хіба 300 років - якщо рахувати від британського Статуту Анни) є нащадком не права власності на власноруч вирощені яблучка, а системи державної цензури, яка вказувала, які книги держава (і церква, відповідно) дозволяє публікувати і поширювати, а які - ні. Розбіжність між крадіжкою і порушенням копірайту відображено, зокрема, в англійській - мовиться не про copyright theft, а про copyright infringement. Тож подібне ототожнення. знову-таки, виглядає величезним спрощенням. Втім, ті самі Столмен, Лессіґ і ще багато хто написали про це більше і краще :)

Звично, за пунктами.
1. Ґастон, та парадигма яку вважаєте головною ідеєю допису - фікція. Зрозумійте, подавляюча більшість людей що користувалась / користується EX.UA не мали жодного відношення до самвидаву в СРСР, і їх батьки не мали, і вони про нього ну хіба що чули. Та й то не всі :). Сформоване в СРСР відношення до власності не має причиною самвидав. Причина його в умовності приватної власності та позитивному прийнятті суспільством крадіжки чого "спільного", що нікому конкретно не належить. Таке ж відношення і до прав інтелектуальної власності зараз. "Це все кляті корпорації!" або "Якийсь "лівий чувак. Що мені до нього? Я ж не в автобусі чужий гаманець витяг!"
Думаю, що й автор розумів хибність своєї паралелі. Але паралелив :). Чому? Див. вище. Тож не думаю що зрозумів цей месидже невірно :).

2. "Ви постійно звинувачуєте більшість теперішніх прихильників файлообміну у тому, що вони "не є борцями за ідею"
І де ж я їх звинувачую...? Я лише закликаю називати речі своїми іменами. Якщо в масі своїй це люди, які хочуть безкоштовних розваг в мережі - то давайте так і говорити! Це не є ні добре, ні особливо погано. Це дуже по-людськи. Але навіщо дурити один одному голови?

3. "щодо прикладу із опрацюванням дорогого закордонного наукового видання - я намагався показати, що "банальність інтересів", яку Ви згадуєте як гідну осуду, для мене такою геть не є :)"
Я вам вірю, Ґастон. Але скільки вас таких серед захистників EX.UA є? Не 30, не 10, і навіть не 5 %. Такі як ви й до 1 на сотню не дотягуєте. І це нормально :). Ось про це мова - про СУТНІСТЬ цього руху.

4. "Проблема у тому, що поява музичного твору "на публіці" передбачає ..."
Я розумію, що це не панацея. І що продаж через інтернет не чарівна паличка. Я вказував на те, що зараз немає, власне, ніякої неминучості в диктаті посередника. І сам такий диктат скоріше фікція. Принаймні в цивілізованому світі. Але нажаль не в нас. Чому ...? Причина все та ж.

5. "Згадану Вами практику безпосереднього поширення виконавцями власних музичних творів через Інтернет можна лише вітати!"
Також вважаю що це дуже добре. Але чому ви не бажаєте визнавати, що в Україні така схема неможлива насамперед через проблему недотримання авторських прав, для мене загадка :).

6. "RIAA та MPAA ... від британського Статуту Анни ... Столмен, Лессіґ і ще багато хто написали про це більше і краще :)"
Не сумніваюсь, Ґастон. Але зрозумійте: всі ці проблеми для України така абстракція :). В нас немає, або майже немає подібних речей. В нас значно примітивніший рівень розвитку і свої примітивні проблеми. В нас українець не може створювати інтелектуальний продукт для України. Тому що його відразу привласнять або змусять продати за безцінь. Мене турбує суто ця проблема. А цивілізований світ нехай займається своїми цивілізованими проблемами.

Ну, пішли по другому колу :) Знову про приватну власність (до чого вона тут?), про прагнення винятково розваг, про обмеженість кола самвидавників, про "цивілізований світ"... Ваша впевненість щодо особливої зіпсутості України та українців робить Вам честь, якщо спирається на дані досліджень. А так - Ви розповідаєте про якусь відірвану від уяного "цивілізованого світу" Україну; і там, у тому світі - свої процеси і дискусії; а в нас, навіть якщо подібні зовні - то насправді геть відмінні.

А для мене процеси в Україні - ті самі світові, і підстав розривати їх не бачу.

Так-так, про прості речі. І про те, щоб називати їх своїми іменами :).

Ну то таке :). В нашому випадку сенсу продовжувати дискусію не бачу. Несумісна розбіжність поглядів, так би мовити :).