Критика «Чорного Ворона» Шкляра. Роман шкодить українській справі

Оцінка статті на цей момент: +4/-5
Читати Не читати Коментувати
  • 154729 Перегляди
  • 57 Коментарі
  • 06/12/2011Дата публікації

"Голос за кадром" описує росіян красномовно: "кацап'юги ... дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров'ю мармизами", "кацапидла", "вошива кацапня". Може у тодішньому селі так і говорили, але автор це пише сьогодні і від свого імені. І ніяких нюансів. Нещодавно польський кінорежисер Єжи Гофман, котрий за словами письменника Василя Шкляра мав би працювати над екранізацією «Чорного Ворона» несподівано для багатьох українців заявив, що не буде цим займатися і пояснив відмову досить різко: «твір ксенофобський». ТЕКСТИ спробували подивитися на роман очима людини котра послідовно пропагує гуманістичні цінності і звернулися з проханням проаналізувати «Ворона» до Євгена Лакінського.

Автори: Євген Лакінський, Орест Зог

Одна читачка пояснила, що їй сподобалось у "Чорному Вороні" Василя Шкляра:

«Книжка, де українці показані вояками - які мають природнє право ... боротися за рідну землю і за волю. Те, що можна кожному народу, але українцям допіру, як правило, тільки рука об руку з росіянами або ще якимись братніми народами. Книга, де головний герой - українець - і ух, ти! ... - не гине в кінці, а виходить до певної міри переможцем. Українець-переможець - справа теж незвична.»

Справді, роками нам пояснювали, що Росія - "наше всьо ". Образ українця у радянських фільмах - доброзичливий простачок зі смішним акцентом, завжди на других ролях. Україномовного не показували, припустимо, головним інженером заводу чи офіцером високого рангу. На війні він був, як правило, рядовим.

Виходить, будь-який твір, де "українці показані вояками", та ще й б'ються за незалежність проти Росії, приречений на успіх - принаймні у патріотичних колах. Головне, що ми - "не гірші від росіян" і можемо навіть дати московитам здачі. Усе, що починається зі слів "Слава Нації!", проходить на "ура". Ще б пак: людям, нарешті, кажуть, що вони герої, вояки, переможці та й взагалі чогось варті.

"Чорний Ворон" - не просто історичний роман, а маніфест на тему: хто такі українці і як їм жити. Так його і сприймає більшість читачів - і шанувальники, і ненависники. Тож подивимось, як показані герої-повстанці і навколишній світ.

Зазначимо, що частина тексту - від імені отамана Чорновуса (Чорного Ворона), а решта - "авторський голос за кадром". Автор - наш сучасник - описує події ззовні і розставляє акценти.

Шляхами Тарантіно

За Шкляром, повстанці не стільки воюють, скільки вбивають полонених. Нападуть зненацька, обеззброять майже без бою, а далі – ріжуть. Різанина у ті часи справді була страшна, але Шкляр це подає, як якусь розвагу. Вбити купу неозброєних людей - річ легка і приємна. І ніяких тобі сумнівів. Нагадує фільми Тарантіно чи "Контроль" Віктора Суворова ( «А Настя Жар-птица до начала расстрела собрала букет.» ). Різанина полонених - річ суто позитивна, без нюансів. Де тут героїзм?

Коли ж ворог не кидає зброю, а вступає у бій, це, як правило, закінчується для повстанців плачевно. Образ переможця?

"У колотнечі з вошивою кацапнею"

Навіть у двадцяті, в Україні жило чимала росіян, багато з них - протягом кількох поколінь. Але в Шкляра абсолютно усі "москалі" — окупанти. "Голос за кадром" описує росіян красномовно: "кацап'юги ... дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров'ю мармизами", "кацапидла", "вошива кацапня". Може у тодішньому селі так і говорили, але автор це пише сьогодні і від свого імені. Знов ніяких нюансів.

Знав я одного дядька-східняка, який кричав, що "москалі - нелюди, бо не мають біологічних ознак людини". Деякі рядки роману - наче цитати з того "біолога".

В Україні кілька мільйонів мешканців - російського походження (і не обов'язково українофоби). Називати їх всіх "кацапидлами" - все одно, що писати на паркані "Вася - дебіл". І сміливо і патріотично.

Інші марсіани

Усі, хто не українець - якісь дивнуваті: або жорстокі, або підступні, або смішні. Щоправда, є кілька добрих "жидів" (лікують повстанців і шиють їм кожухи, за що їх деколи вішають "москалі") - стареньких і горбатих. А хто з євреїв помолодше та погарніше - обов'язково негідник.

А ще є китаєць Ходя - дикий, смішний, жере усе підряд: "замість того, щоб закурити, розірвав цигарку, висипав тютюн на долоню й, запхавши до рота, почав жувати." Коли повстанці рубили голови полоненим китайцям, Ходю пожаліли: "Може, обтешемо і вимуштруємо, як собаку". За таку доброту Ходя вірно служить отаманові.

Не-українець фізично не здатен бути водночас добрим, не старим і не карикатурним (таке вміють лише дві жінки: одна на сході, інша - за Збручем). Взагалі ж "не-етнічні" - переважно вороги.

"Добродушний хитрий хохол"

Спершу здається, що у натовпі "кацапні" автор не помічає ані Хвильового, ані Скрипника, ані інших червоних українців.

Виявляється, помічає. Але це - не українці, а "хохли": справжній українець сидить у лісі або допомагає партизанам. Впіймавши червоного "хохла", повстанці вбивають його, як "москаля".

Надійний українець - з села. А вже киянин (з Шулявки) - людина непевна: періодично переходить на російську, а як розчарується у Петлюрі - то взагалі йде до більшовиків; але у душі співчуває лісовикам.

Моє ж рідне місто здатне породити лише огидного чекіста Птіцина "с Адєси", який "между прочім, хахол" ("єщьо в дєда моєго била фамілія Птах"). Зрозуміло, що одесит годен лише брехати та заманювати у пастки.

"В лісі ви вже нічого не виходите. Вертайтеся додому"

Як тільки відмінили продразвьорстку, повстанці "почали втрачати найбільшу опору — селянина". "Ще зовсім недавно село ... несло хліб, сало, курей, давало кращих своїх синів, а тепер - відвернулося". Більшовики - тут як тут: "Лісовиків уже ганяли, як солоних зайців. Гинули один за одним. ... Дехто не витримував, виходив із лісу".

Повстанців їсть безнадія. Їх мало, усі їх залишили... але б'ються до кінця, "за ідею".

Що ж у залишку?

Якщо для патріотично налаштованої громадськості війна Ворона «до останнього», це твердість духу на кшталт подвигу 300 спартанців, то точка зору людей котрі виросли в російськомовних містах може бути кардинально іншою. Спробую її змалювати.

Справжні українці - це ті, що партизанять у лісі. Російськомовні для них вороги, "хохли" не кращі від "кацапів". Усе, що поза селом - чуже, усі неукраїнці - інопланетяни. Українські ж селяни справжніх українців не розуміють ("пора б і вам братися до якогось діла"). Вся надія - на військо УНР з-за кордону, або ж на всенародне повстання. Але військо чомусь не приходить, а повстання чомусь не починається.

Залишається сидіти у лісі і ненавидіти усіх, хто не з нами.

Виходить, що українці - секта, меншина і від усіх відстрілюються.

Тепер головне: у якому контексті це писалося?

Чимала ідейних українців на Сході почуваються приблизно як ті лісовики. Україномовні у містах - як якесь підпілля. Усюди домінує російська. Навколо святкують радянські свята, шанують радянських та російських героїв. Нічим українським не цікавляться. На українську систематично відповідають по-російськи.

Багато хто почувається емігрантом у власній країні. На їхні почуття усім плювати ("А какие проблемы? Им же никто не запрещает говорить по-украински").

Україномовні селяни, замість боротися за національні ідеали, швидко асимілюються у місті: "масна кістка" (як сказав би Ворон) для них важливіша від мови чи національних ідей.

Патріоти-східняки - як і шклярівські повстанці - у меншості, а меншиною бути не легко. Справжні емігранти хочаб знають, що вони на чужині. Але наші, "внутрішні", - у власній країні, а іншої в них немає. По ідеї, всі мали б бути як вони - чи, як мінімум, відповідати українською. Але це не так. І що робити? Русифікуватися чи бути "останнім героєм" (до тебе російською - а ти йдеш проти течії)?

Ситуація досить стресова. Не дивно, що декому інколи хочеться стиснути кулаки і лупасити усе навколо - від офіціанта, що не переходить на українську, до радіоприймача, з якого лунає шансон. Саме цим і займаються герої "Чорного Ворона". А Шкляр, "за кадром", коментує: молодці, добре б'ють "кацап'юг"!

Це якби людину у трамваї всю дорогу штовхали - і навіть цього не помічали. А вона - давай поливати матом усіх підряд!

Роман Шкляра про Холодний яр вийшов під двома назвами "Залишенець" і "Чорний ворон"

Чому "Ворон" - бестселер.

Головний промоутер «Ворона» це Віктор Янукович, як правильно підмітив дослідник української літератури з Кембріджу Уїаллем Блакер «коли минуле опинилося під загрозою з боку влади, а тому пам’ять знову стає щитом,чи навіть зброєю».

Коли керівники держави вихваляють СРСР, з провідних каналів раптово зникає українська мова, а кількість фільмів, котрі вихваляють російську армію різко збільшується, коли в «патріотичних політиках» існує повне розчарування, тоді художній твір, котрий заперечує офіційну ідеологію «дружби із старшим братом» стає не просто літературою, а політичним маніфестом. Під час промо-туру Шкляр збирав зали яким би позаздрив будь-який опозиційний політик.

А тепер уявімо на хвилину, аби сталося неможливе і на другий термін був обраний Ющенко. Чи став би «Ворон» аж такою літературно-політичною подією? Навряд чи, скоріше б автора звинувачували у тому, що він прогнувся «під лінію партії».

«Ворон» вийшов у 2009 році, він відразу почав гарно продаватися, але культовим став тільки у 2011, коли тиск влади на українськість став доволі відчутним.

Атмосфера «back to the USSA» котру створив Янукович, унеможливила і критику роману. Будь-хто кому не подобався роман мовчали, щоб не виглядати, як прислужники нового режиму.

Але чи це забороняє критику Шкляра? Однозначно ні.

Нещодавно у Південній Африці один чорний політик заспівав пісню "Убий бура". Але Шкляр обігнав африканця: розвинув схожу ідею у пригодницькому романі.

Який ефект викличе книжка?

«Скажіть як нам загинути за Україну?», - якось запитали Шкляра на зустрічі студенти. Здається він і сам не був готовий до такого ефекту і порадив їм кохати, а не гинути.

Але реакція багатьох російськомовних (проплачених русофілів не рахуємо)- зокрема й патріотів залишилася невідомою. Не важко здогадатися - книжка викличе відразу до українства. Зрозуміло чому: повстанці ніби уособлюють український народ, мову та культуру. Виходить, ніби це український народ ненавидить усіх росіян; ніби це український народ бачить неукраїнців "ходями" чи ворогами; ніби український народ - виключно сільський і агресивний, а усі російськомовні для нього — зрадники. Важко не заразитися алергією на все українське.

Пишу це, як професійний зрадник: виріс у російськомовному місті, жоден знайомий не говорив у побуті українською, родичів у селі не було. Таких "несвідомих манкуртів", як я, в Україні мільйони. До четвертого класу не знав, що прізвища бувають "українські", "російські", "єврейські" тощо. Однокласники поділялися за характерами, а не за "кров'ю". Походження не впливало й на знання української: "не етнічний" міг володіти нею краще від "титулярного". "Не титулярних" у місті було чимала. Багато хто походив від кількох народів - і дуже цим пишався.

Для мене, єдина прийнятна форма націоналізму - щоб усі вивчили українську і відчули Україну своєю країною (з першим зараз проблема, а друге вже відбувається спонтанно). Україна "Чорного Ворона", де моноетнічні селяни усіх ненавидять, не є моєю. А Шкляр наголошує, що тільки вона й має право на існування (і зараз ото візьме шаблюку і виборе правдоньку).

Як зауважила та сама читачка, книжка "національно-повна - героям діла немає ні до кого, крім як до своїх."

Краще й не скажеш: значна частина населення для них "не своя" і до неї "діла немає". Замість інтегрувати, Шкляр усіх заздалегідь відштовхує: росіян, інших "не-етнічних", російськомовних українців, несвідомих "хохлів"... Залишається патріотична меншина, що палить крамниці та сільради.

Кінець роману

Кінець та початок книжки – повна протилежність. Чи то поразки пішли героям на користь, чи то автор змінився... Повстанці стають людянішими. Якщо вбивають українських міліціонерів, то жалкують. Іноді взагалі вбивають лише чекістів, а решту не чіпають. Перед тим, як повісити чиновників-росіян, спершу поговорять. А міліціонерів та комсомольців інколи навіть відпускають на волю.

"Москалі" вже не такі огидні. З'являється й гостинна, але не карикатурна єврейка. А от українці стають складніші. Спочатку усі вороги говорили російською, а під кінець з'являються перевербовані УНР-івці з бездоганною українською і патріотичною риторикою: видають себе за своїх і здають червоним. Виходить, не все у світі чорно-біле.

Якби видали лише кінець книжки - то критикувати її було б значно важче, й ідеологічних причин для відмови у екранізації в Гофмана не зайшлося б.

Інший погляд на «Чорного Ворона» читайте тут у рецензії Олега Коцарєва

Інтерв’ю ТЕКСТІВ з Шкляром читайте тут

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +4/-5
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 57

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Автор(и), як каже українське прислів'я, заблукали в трьох соснах. Спочатку дорікають "Ворону" за примітивність характерів - а потім самі ж спостерігають: це ж треба, а в кінці книги характери зовсім не примітивні. Дорікають відсутністю перемог, не розуміючи, що йдеться про період РОЗГРОМУ партизанського руху. І чому автор, змальовуючи в історичному творі історичні реалії, повинен вдаватися до сучасної політкоректності?

Особисто я цього політкоректного ниття не розумію й не схвалюю. Нізачот.

Про політкоректне ниття :)
Коли персонаж історичної книжки каже: «Усі росіяни - тварюки погані», то це одна річ.
Коли сучасна людина стає посеред Хрещатика і кричить у мегафон те саме - то це інша річ.

Якщо «Я бив кацап'юг-уродів» з'являється у тексті від імені Ворона, то це можна списати на «дух часу».

А якщо «голос автора» описує події «Прокинулося сонечко, а огидні кацапидла-нелюди топтали землю корявими ногами», то це вже не отаман каже, а сам Шкляр. Сучасна людина, що живе у Києві.

Видати такі «спостереження за природою» великим накладом - все одно, що кричати їх на Хрещатику у людний день.

Я спеціально скачав електронну версію ЧВ і пройшовся пошуком по слову "кацап". У жодному - ЖОДНОМУ - випадку нема згаданого вами контексту "опису природи". Ви приписали Шкляру фрази, яких він не говорив, і яких у тексті нема. По-моєму, такі прийомчики - це ганьба.

Мій «опис природи» - дещо пародійний.

Автор про сонечко не пише, у нього конкретніше: кацапидла накинулися на мертвого.
Це автор подає, як опис подій, а не як цитати з висловлювань повстанців.

А ось як виглядає цитата про налиті кров'ю кацапські мармизи, які так схвилювали автора своєю неполіткоректністю.

А коли не вдалося розсіяти лаву, коли на другому кружку захлинувся розпечений «люйс» і Василь опинився в тісному кільці кінноти, то підніс до скроні бельгійського бравнінга, і покотилася довга луна від яру до яру, від хутора Кресельці аж до Мотриного монастиря:
— Живи-и-и!
І тоді до нього, вже мертвого, підійшов вислозадий командир ескадрону Митрюха Ґєрасімов, підійшов із жалем великим, що не вдалося живцем захопити отамана, але спершу він здивувався, бо замість страшного бандита побачив хлопця років двадцяти п'яти з білявим волоссям і блакитними очима, які дивилися у квітневе небо і всміхалися першому, вже по-справжньому теплому сонцю. Митрюха Ґєрасімов не витримав, ударив мертвого чоботом, тоді вихопив у когось гвинтівку і кольбою став гамселити в усміхнене, нестерпно красиве лице. Його орда сприйняла цю лють як наказ, кацап'юги юрбою налетіли на мертвого — дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров'ю мармизами, — вони з дикунським ґелґотанням і матючнею також почали гамселити отамана кольбами, і так гамселили, що приблуда із недалекого Жаботина Федька Пєсков, котрий показав їм дорогу на хутір Кресельці, напужив у штани, і довго не міг допетрати, що це воно таке гаряче (чи не кров?) стікає по литках. Перелякався в смерть вилупок, хоча й не знав, що через тиждень загойдається в зашморгу на сухій гілляці.
А кацапидли ніяк не могли вгамуватися, і хтозна, скільки б вони ще зганяли злість на мертвому, аж тут гримнув ще один постріл — то вже Митрюха Ґєрасімов вихопив мавзера і пальнув у синє квітневе небо.
— Давольно, прідуркі! Кто нам павєріт, что ето сам Чучупака! Атвєзьом-ка лучше бандіта к его радной матушке! Пусть палюбуєтся.
І вони прив'язали понівечене тіло до коня й поволокли аж у Мельники[*].

«кацап'юги юрбою налетіли на мертвого — дрібні, кривоногі, але дуже мордаті» - пише Шкляр у Києві у 2000-чні роки.

Це як «неґґерюки - огидні, тупорилі, товстозаді - жерли людське м'ясо»

Тобто - чиста ксенофобія. У романі ХІХ століття це б ще «сканало», але у наші дні це називається словом «расизм».

Підкреслюю, щоце не цитата з отаман часів громадянської війни, а авторський опис подій «ззовні»

Треба було написати: "члени військовиз з'єднань окупаційних військ специфічної для тих країв зовнішності..." і далі за текстом:)))

І ще. Якби я точно не знав, що один з авторів причетний до літератури й бібліотечної справи, то подумав би, що цей суб"єкт - невіглас, який за життя прочитав дві книжки, та й ті з картинками. Не може людина, яка хоч побіжно знайома з літературою про громадянську війну, висувати претензії в тому, що герої "Чорного ворона" "усіх ненавидять", а автор поетизує різанину. Пане Лакінський, ви "Конармію" Бабеля читали? А "Чотири шаблі" й "Вершники" Яновського? А булгаковські оповідання про громадянську війну - в одному з них теж був "карикатурний" китаєць, тільки він воює на боці червоних? А про оповідання "Я (Романтика)" Хвильового він щось чув?

Такі рецензії - нижче плінтуса. І не тому, що "проти української ідеї". А тому що примітивно-моралізаторські.

Візьмемо «Я Романтика», для початку. Герой - маніакальний вбивця, який заради абстрактної Ідеї знищує кучу народу, включаючи власну матір. Добре показано, до чого доводить фанатизм.

Як це оцінював Хвильовий, не знаю, але твір викликає огиду до тогочасного більшовизму (і до фанатизму взагалі).

Візьмемо твір Шкляра. В художньому плані - поступається «Романтиці» разів у 100, але ефект той самий: різка антипатія до героїв. А оскільки ті показані, як еталон українства, - то й до українства також (принаймні сільського/традиційного).

Візьмемо. Герой "Романтики" - не маніакальний вбивця, це ви вигадали. Герой - романтик революції, з яким ототожнює себе автор (інакше б Хвильовий ніколи не назвав оповідання "Я"). Ніякої огиди до свого героя автор, природньо, не відчував, і навряд чи розраховував, що її відчує хтось інший. Цей чекіст-українець - персонаж типовий, не виняток і не аномалія. Таких було багато.
А тепер уявімо собі, що такого романтика зловили повстанці Чорного Ворона десь на лісовій дорозі під Черкасами. І відрізали все, що можна відрізати (саме так і було). Чи означає це, що автор відступає від історичної правди, є неполіткоректним, змальовує українців жорстокими, роз'єднує, а не об'єднує, бла-бла-бла?

Ну а щодо симпатій чи антипатій - це не предмет літературної критики, а особисті смаки. Як казав класик, комусь подобається попадя, а комусь свинячий хрящик. Якщо Євгену Лакінському не подобається "Чорний ворон" - це його особисте право. Мені теж не подобаються деякі книги, які подобаються іншим. Але коли при цьому Євген Лакінський береться ліпити ярлики і розставляти акценти - це не критика, а, даруйте, порнографія.

Герой «Романтики» - чекіст-романтик, з яким себе уотожнює Хвильовий - поводиться, як маніакальний вбивця. Але річ не у тому.

У принципі, літературний твір не зобов'язаний бути моральним. Героями - навіть позитивними - можуть бути вбивці, ґвалтівники, психопати тощо: художній твір - не підручник з праведного життя. У маркіза де Сада розмова іноді йдеться від імені садиста, яких розповідає про тортури.

У цьому плані немає ніяких претензій до жорстоких сцен, масових вбивств, калюж крові тощо. Тут і Шкляр, і Хвильовий, і Тарантіно, і де Сад мають повний картбланш.

Проблема у тому, що книжка стала свого роду політичним маніфестом від імені української нації. І, власне, так її Шкляр і позиціонує - і так її сприймають.

Тому й питання, якими у цьому маніфесті постають українські ідеали?

Тут річ навіть не у тому, _що_ описує автор, а у тому, _як_ він це робить.

Який політичний маніфест? Хто цю книгу так назвав? Хто вирішив, що в ній прописано якісь українські ідеали? Ви самі це вигадали і самі з цим боретеся.

І ще спостереження. Ось ви пишете: ""Чорний Ворон" - не просто історичний роман, а маніфест на тему: хто такі українці і як їм жити." Або ще: «Ворон» вийшов у 2009 році, він відразу почав гарно продаватися, але культовим став тільки у 2011"

Звідки ви взяли цей "маніфест" і цю "культовість"? Звідки взяли твердження про якісь "еталони українства"? Що це таке взагалі - культовий роман? Штамп, який люблять гламурні журнали? ЧВ - звичайний історичний роман, і маніфестів з культовістю там не більше, ніж у Горліса-Горського чи Вальтера Скотта. Чорний Ворон - не більший еталон українця, ніж отаман Шахай із "Чотирьох шабель". Ви самі придумали ці тези про культовість, маніфести й еталони, і самі ж звинуватили автора в тому, що він, бачте, не так щось маніфестує, не той культ пропагує і не ті еталони пропонує.

Про «культовий роман» - це до Зога, а от про «маніфест» - до мене :)

У будь-якому творі є два аспекти: художня цінність і «месидж». Художня цінність - на першому місці, але річ зараз не про неї.

Автор може писати що завгодно - месидж не зобов'язаний бути добрим, моральним чи гуманним.

Але, на приклад, деякі фільми позначають наклейкою «тільки з 18 років» (навіть коли вони високохудожні). Тобто «месидж» грає роль.

Є книжки, де месидж неоднозначний. Але тут - не той випадок. Все чорним по білому: «добре-погане», «наші-зрадники/кацапи/чужинці» тощо. Багато хто сприймає це буквально, як зразок патріотизму. Судячи з інтерв'ю зі Шкляром (на Текстах) він теж уявляє цю книжку, як певний «statement». Судячи з розповіді Зога про студентів, що «хочуть вмерти за Україну, але не знають, як», месидж прочитали певним чином.

Тому логічно критикувати месидж там, де він на те заслуговує.

Річ не у калюжах крові, а у тому, як це показано.
Пам'ятаєте «Війну кінця світу» Варгаса Льоса? Там теж купа жорстокості, але сенс складний і неоднозначний.

У де Сада крові ллється більше, ніж у Шкляра, але маркіза не носили на руках, як прапор Національної Ідеї :)

The medium is the message, як відомо. Месиджу, про який ви пишете, не існує ніде, крім вашої голови. Ви сприймаєте роман вкрай спрощено. Там нема ніякого "чорного-білого" і близько. Воєнком Красуцький. Птіцин. Отамани Панченко й Деркач. Куземко й Вовкулака. Дибенко. Всі ці персонажі аж ніяк не підходять під визначення "чорно-білих".

Чудово вписуються. Вовкулака - герой. Красуцький і Дибенко - хохли-зрадники, яких треба вбивати на рівні з «кацапами». Птіцин - теж, та ще й асимільований-русифікований(і від того така погана людина :).

Свої - це у лісі, а всі інші - посібники «кацапів».

Отамани-зрадники з'являються наприкінці.

Я ж писав: перша і друга частина книжки - день і ніч. Перелом - десь під час подорожі з дитиною за Збруч.

Якби опублікували лише цю останню частину - то й була б звичайна пригодницька повість з елементами екстрему і еротики.

Перелом, це коли починають думати, чи не обмежити частково суверенітет на "зємлю -крєстьянам"... За ним йде крах.

Я книгу ще не читав, але вже хочу :) Наскільки я розумію, протест Євгена всеж естетичний. В цьому швидкому світі взагалі більшість симпатій і антипатій виникають не на логічному, а саме на естетичному рівні. Я не уявляю обговорення такої книги на французькому чи канадському великому екрані, наприклад, хоча там щотижня обговорюють пару десятків книг і одне задоволення дивитися і слухати, як це робиться... Саме тому я розумію цей протест Євгена, який естетично розуміє, що книга не відповідає, не проходвить через фільтри цивілізованого чтива. З іншого боку... та Євген сам все описав, українці спостерігають цих динозаврів в дорогих костюмах на екранах і хочеться вульгарно їх послати подалі, тому саме на брутальність попит.

Але! Те, що книжка зявилася, щр її читають це позитивне явище. Можливо українській книзі потрібно пройти чз такий етап.

Протест Євгена не естетичний, а ідеологічній. Насправді його претензії - це не літературна критика, це типові ідеологічні ярлики. А цей підхід не має права існування, і байдуже, як він виглядає: як совкова вимога до "партійності в літературі", чи як політкоректна вимога "нести гуманістичні цінності". І тут неминучі пересмикування в оцінках - на кшталт того, що, бачте, роман про те, що "українці з села вбивають російськомовних з міста". А це повна бздура. До речі, з таких-от ідеологічних оцінок і підходів починав Олесь Бузина.

От пропіарили книжку - тепер точно шукатиму, щоб прочитати.
Хоча Карпу вже прочитав з тих самих мотивів, не зміг до кінця осилити...
Як там у "Свободи" - "матюки роблять з тебе хохла".
Я все ж за гарну мову.

До мови Чорного Ворона претензій нема. Якщо до чогось і є претензії, так це до вторинності деяких епізодів та персонажів. Відразу помітні паралелі з Горлісом-Горським (до речі, раджу саме його "Холодний яр" насамперед), Булгаковим (китайця просто здерто з "Китайської історії") і Яновським (взагалі виглядає, що якби Яновський жив зараз і симпатизував не червоним повстанцям, а жовто-блакитним, він написав би такого от "Чорного ворона"). А ті закиди, які я тут бачу, - на 100% ідеологічної природи. А мені не подобається, коли на книгу вішають ідеологічні ярлики в класичному совковому дусі: "Совєцкая література должно воспітивать нового совєцкого чєловєка, а ви на чью мєльніцу воду льотє?". Кому "должна"? До чого тут якісь маніфести і Янукович в ролі промоутера?

Зрозуміло, чому Гофман відмовився екранізувати. Коли він екранізує старі книги про україно-польску ворожнечу, він доносить своє сучасне сприйняття - це була трегедія обох народів, яка до сьлгодня дорого їм коштує.
Повстанці в лісі сприймали і жителів міста, і іноетнічні групи, і навіть своїх, що не боролися, а пристосовувалися як ворогів.
Жорстоке поводження з ворогами також не вони придумали, це була повсякденність війни.
Але це - трагедія, не тільки Ворона чи його жертв. Вона дає взнаки і до сьогодня. Дивитись у 21ст. на події очами Ворона і пишатись цим - це єдине, чого я не можу сприйняти (як, мабуть, і Гофман о))) )
Взагалі вестерн з героями - українськими повстанцями - річ корисна, про реалізацію писати сенсу нема, бо справа смаку. Але без ідеологічного підгрунтя не обійтися.

Скажіть, будь ласка, а де в тексті книги Шкляр дивиться у 21 століття? "Холодний Яр" Горліса-Горського, де написано те ж саме, теж дивиться у 21 століття? Ви це вигадали самі, і самі ж висунули свою вигадку як претензію.

А щодо Гофмана - то я вважаю, що кіно про українську історію мають знімати українці, а не поляки, росіяни, американці чи ізраїльтяни. І сподіватися, що "німець покаже. Та до того й історію. Нашу нам розкаже" - цілком марна річ.

Шкляр у тексті НЕ дивиться у 21ст - саме про це я й писав. Горліс-Горський писав свої спогади "по гарячих слідах", так саме, як і Яновсьий Вершників, чи Бабель Конармію. За минулі 80 років людство чогось навчилось. А у Шкляра цього ен видно. Я ж саме про це.

Ех, треба справді взяти та прочитати :).

Насправді, мені дивно, коли переймаються оцінкою Гофмана, який є сам відомим ксенофобом. Я дивився передачу, коли Гофман щось там говорив у Княжицького. А сказав він не дуже рішуче про те що фільм занадто...націоналістичний (підказав Княжицький). І не Шкляр Гофмана обирав, а Ющенко сватав. Та ще Мела Гібсона...
Щодо критики пана Лакінського... Він критикував погляди Шкляра на певні події й світогляд, чи художній твір?
Якщо художній твір - сам Шкляр не наполягає на його геніальності чи довершеності, а на унікальності теми. І крапка. Але так у критика не виходить.
Якщо критикують погляди Шкляра, то намагаються акцентувати на якихось невідповідностях типу: чи насправді так тоді говорили, або обурюються шкідливістю публічного прояву відношення автора до теми в жорсткій формі... Говорять про несучасність теми і поглядів.
Насправді, ніхто не згадує, що маємо інформаційну прірву з подій тих часів, яку й заповнює роман. Ніхто не відзначає того, що прояви ненависті, які присутні в романі щодо представників певних етносів, відбуваються щодо окупантів. Це, якби "фріци" та "німчура" стосовно вояків вермахту часів Другої Світової кваліфікувались, як прояви ксенофобії.
Дивно, що критики буквально вимагають втулити туди українців-червоних, описати одеське політичне розмаїття і подібні речі. Шкляр, до речі, рекомендував з цього приводу написати книжку комусь іншому.
Я думаю, українці потребували такої книжки, щоб самим зробити висновки з власних помилок. Врешті: ну повинні ж взнати опоненти, що у величезної кількості українців саме такі погляди на історію та дійсність, як у Шкляра. Вони мають право, нарешті, сказати, що ж вони думають чи відчувають, чи так і мають продовжувати начебто й не існувати, щоб подобатись "хохлам і кацапидлам". Це ж також погляди і люди. Скільки ж можна обговорювати оті теми про проблеми з російськомовними чи росіянами??? Ну, справді, ми ж маємо право сказати про те, що ми маємо ще вирішити проблеми і наслідки більш як трьохсотлітньої окупації України. Невже ніхто не розуміє, що нарід, який тримали сотні років у ролі бидла, має ще струсити з себе ту гидоту?

//Шкляр не наполягає на його геніальності чи довершеності, а на унікальності теми.//
Так, тема унікальна. Тут не сперечаюся.

Я не торкаюся художньої сторони твору - геніальний він чи графоманія, чи десь посередині. Так само не критикую «дивування сраченяті» і т.п.

//Ну, справді, ми ж маємо право сказати про те, що ми маємо ще вирішити проблеми і наслідки більш як трьохсотлітньої окупації України.//

Ньюсмейкер щойно казав, що цей роман - ніякий не політичний маніфест, а просто собі історична книжка. Але кінець Вашого коменту говорить про зворотнє.

А саме: що книжка у певній мірі представляє бажання і пошуки «нас, українців», і що «ми, українці» маємо на це право, щоб там не казали «вони». Думаю, багато хто дивиться на книжку саме так.

Бачите, книжка дала мені зрозуміти, що я - НЕ українець. Бо зі Шклярівськими українцями себе не асоціюю. Вони для мене не менш чужі і ворожі, ніж Шклярівські більшовики (Підкреслюю «Шклярівські повстанці», бо події показано певним чином під певним кутом; те саме - ірізанину, і жорстокість, і ксенофобію - можна показати інакше - як робив той же Варгас Льоса).

Щиро сказати про них «ми» я не можу. Навпаки. Єдиний хоч трохи близький персонаж - Калюжний :)

Якщо _такі_ повстанці - це «ми, українці», то Україна ніколи не була моєю країною, а українці - моїм народом.

Думав, що я один такий дурний манкурт. Виявилося - ні. В багатьох інших людей це викликало схожі почуття. Боюсь, що таких людей могло б бути кілька мільйонів - але, на щастя, не всі читають художні книжки, тим більше - українською.

Цікаво: читаю Шевчука - пишаюся, що українець і з України. Читаю Підмогильного - пишаюся, читаю Вільде - також, Прохаська - безумовно.

Читаєш Шкляра - як про Марс.

Цей коментар вилучено автором.

І в книзі мова не про ідеали й не про маніфест. Просто вголос сказано: українці бувають і такі:)))

Тут ключове слово «і».

Українці бувають _і_ такі, _і_ не тільки такі. Проблема зі Шкляром, що для нього усі НЕ такі - то взагалі НЕ українці. Хто завгодно - хохли, зрадники, зайди - але не українці. Принаймні, усе показано саме під таким кутом.

Ну, а всі «НЕ українці» (див вище) - вороги.

Тобто я для нього - ворог. Більшість моїх одеських друзів, знайомих, сусідів - вороги. І «справжні українці» (за Шкляром) нас ненавидять.

Зі Шклярем, якраз, проблем нема. Ну, таке бачення і відчуття в людини. Не може він зтолерувати хохлів-малоросів і окупантів. Вони не вкладаються в його бачення українця. В моє особисте розуміння українця також не владаються багато людей... От колєсніченки та чалєнки, наприклад. Я їх вважаю ворогами українців. Але ж вони є громадянами України і спокійненько собі тут живуть і плюють де, лишень, можуть... І ніхто їх не збирається рухати. Насправді, на те є держава, яка б їх мала давно викидати геть. Є й інші громадяни України, яких я ворогами не вважаю, але які можуть такими бути в часі війни.
А от в часі війни, там розмова інша. Живе суспільство, наприклад... Шиїти та суніти... Люди, як люди... Найменше збурення - і вони вороги до крові. Чи араби та євреї? Чи інші приклади. То чому відмовляєте у жорсткому відношенні до ворогів в часи війни Шкляреві??? Розумієте: ОДНОЧАСНО ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА З ХОХЛАМИ Й ОКУПАНТАМИ. Важко було, жили в людей лускали, не до роздумів про Одесу було.
До речі, за такої "нищівної" критики Шкляра, в аналізі твору якого Ви напридумували за нього деяких бачень, Ви прямою мовою відкинули від себе Україну і українців Шкляра:))) Не толеруєте, тобто, ні за яких умов. А він Вас толерує:))) І я...
Не знаю, як там в Одесі, а в Холодному Яру люди в різний спосіб, праведний чи не дуже (як виходило), боронили і нашу волю і нашу ідентичність. В одеситів це виходило краще??? Чи питання в потребі для Вас та одеситів ту ідентичність боронити?

Бачите, я толерую індіанців, але не тоді, коли вони закликають скальпувати білих :)

Тобто розумію і не засуджую тих, хто скальпував «чужинців» у XVIII чи XIX столітті.
Але якщо сучасний індіанець напише роман на тему: «добряченько ж дідусь знімав скальпи!», то захвату в мене це не викличе :)

//Ви прямою мовою відкинули від себе Україну і українців Шкляра:))) //

Це вони мене відкинули (якщо вірити Шкляру :))). Навіть не мене, а весь мій світ. Мене, може, Шкляр толерує:))), але тільки до тих пір, поки я кажу «Слава Україні» українською мовою. Якщо я скажу, на приклад, що Залізняк та Гонта - серійні вбивці, то «толерантність» закінчиться :))) Навіть якщо я це скажу українською :))

//Не толеруєте, тобто, ні за яких умов.//
Толерую, за умов що не знімають скальпів :)) Або хочаб знімають їх з Підлих Колонізаторів, а не з білих взагалі :))

Не чув, щоб індіанці закликали скальпувати білих у Європі:))) А вдома... Садизм, звичайно, але, здається, то була така місцева культура чи звичай і білих туди ніхто не припрошував. А щодо книжки індіанця, то у Вас відрази сучасні фільми чи твори про кровожерливих індіанців відразу не викликають. Подвійні стандарти, тобто.
А щодо того, хто кого відкидає: "Якщо _такі_ повстанці - це «ми, українці», то Україна ніколи не була моєю країною, а українці - моїм народом." Це Ваші слова. Ви відкинули нашу історію і наш народ, бо він Вам не гламурний видався. Треба було носовою хусточкою в харю окупантам дати?

//у Вас відрази сучасні фільми чи твори про кровожерливих індіанців відразу не викликають//

В мене викликають

//Не чув, щоб індіанці закликали скальпувати білих у Європі:)))//

У Америці білі живуть століттями, і зайдами їх назвати важко :)

//"Якщо _такі_ повстанці - це «ми, українці»//

Не треба перекручувати :) Повстанці - _частина_ українського народу. Але ставити знак рівняння між «повстанці» і «ми, українці» (як це дехто робить) - як мінімум, не точно.

Здається скальпи з білих індіанці також давно не знімали:)))
І про самоідентифікацію... Ставити знак рівності між повстанці і українці - можна. А от між Вами і повстанцями - ні. І це - нормально (я теж навряд би так зміг, як вони). А от чому на підставі Вашого відношення до повстанців Ви закреслили знак рівності між собою і українцем, а заодно розірвали зв'язок і з Україною... То вже Ваша особиста проблема. І полягає вона, на мою думку, в тому, що Ваша самоідентифікація споживацька та егоїстична: "нема комфорту - нема українськості", "мене там хтось не люблять - то й я країну ту не люблю".

самоідентифікація - так. Думаю, в тій чи іншій мірі це проблема у всіх, для кого українська не рідна і не було бабусі у селі. Хоча, звісно, Україну в мене не відніме ані Тягнибок, ані Вовкулаки :) Вона у душі і вирвати її звідти практично неможливо.

Щоправда, _моя_ Україна справді не сільська, бо у селах бував лише проїздом.

//знак рівності між повстанці і українці - можна//

Це питання математики :)
Є множина «Повстанці» і множина «Українці» :) Усі «Повстанці» є частиною множини «Українці», але не всі «Українці» є частиною множини «Повстанці» :)) Проблеми починаються, коли повстанці кажуть, що кто не з ними - той не належить до множини «Українці» :)) Чи коли це про них каже сучасний письменник :))

Так то ж авторська думка:) Хоче - каже. А Ви про себе сказали.

Знов математика) Проста логіка: якщо A не дорівнює C і A = B, то B не дорівнює C.
Дано: всі українці сидять у лісі з шаблюками, а хто поза лісам - не українець :-)
я поза лісом і шаблюки не маю :-) Тобто не відповідаю аж двом критеріям :-))

Такі да... Правильно розумієте - Марс.
Так чому Ви дивуєтесь??? Вам дивно, що були і є й інші українці? Про них просто мовчали десятиліттями. Але це не значить, що їх погляди не трансформують. Шкляр акцентує на здатності українців до опору і це є приємним багатьом. Але, зверніть увагу: на романтиці тої ситуації Шкляр не акцентує. Тобто, не йдеться про тупе перенесення на сьогодення того відношення до життя. Повторюсь - гімн співався здатності до опору, лише з нею герой вижив, а ті, хто вийшов з лісу втратили життя-честь-свободу.
А Ви ще Забужко почитайте, Матіос, Лиса... Ви такі якісь люди, що потребуєте якоїсь такої особливої свободи й поваги до своїх поглядів, що не помічаєте поглядів інших. У Прохаська запитайте ставлення до певних речей і зрозумієте...

Згоден: є й інші українці, і про них просто мовчали десятиліттями. Але вони не мають монополію на етнонім «українець».

//Ви ... не помічаєте поглядів інших. //

Чому? Чудово помічаю. У «Вороні» ці погляди сформульовані ясно: усі крім «наших» - зрадники чи зайди. Чудово показано і кого вважати «нашим», і де місце усіх інших.

Там трохи вище я написав... Повторюсь: Шкляр писав про період війни й про минуле. Ви ж сьогодні пишете: "Якщо _такі_ повстанці - це «ми, українці», то Україна ніколи не була моєю країною, а українці - моїм народом."
Тобто, на моє глибоке переконання, одна з серйозних проблем українського суспільства полягає у нездатності великої частини суспільства, переважно з найбільш зрусифікованих регіонів чи зі зміненим етнічним складом, та найбільш постраждалих від геноциду, зтолерувати право українців на боротьбу за волю та етнічну ідентичність. Як не смішно, але в наявності брак толерантності з боку тих, хто про неї найбільше говорить. Думаю, це совкове насліддя з розряду закидів про експлуатацію на Заході в той час, коли мільйони в совку то ліс валяли то за трудодні працювали:)))
І той брак толерантності чи поваги права українця на волю й українськість вже безкінечно довго примушує їх братися за зброю. І якщо хтось того не розуміє і не хоче розуміти, то потім він дивується "звєрінаму аскалу нацианалізма", забуваючи, що тому передує лінгвоцид, геноцид, закріпачення, закабалення...

Взагалі, це серйозна тема.
Толерантністю до україномовних, звісно, і не пахне. І це настільки увійшло у норму, що ніхто навіть не помічає, що тут щось не так (включаючи самих україномовних).

Та що казати? Пара-трійка століть асиміляції. Втрата мови/ідентичності. Образ «доброго невибагливого хохла». Все це є.

І ставлення багатьох російськомовних (зокрема і на «-ко» і на «-чук») досить свинське, хоча вони цього не розуміють.

Але те, що оспівує Шкляр - як мінімум не вихід.

Розумієте, що там робили колись повстанці - це одне, а під яким кутом це показав Шкляр - інше. В нього, якщо хочете, вийшла карикатура на сучасних націонал-патріотів: всі кинули, ніхто не допомагає, селяни не розуміють, російськомовні насідають/асимілюють/демонізують/висміюють. Залишається бігти у ліс і звідти розповсюджували прокломації «Боріться за Націю!» (які все одно ніхто не читає). Усі змоскалені, а ми - останні герої.

Хіба не такий зміст книжки (якщо відкинути «кацап'юг», секс та історичні деталі :) ?

Це вихід?

Бачте, Ви якось теж на загальній хвилі гребонули тут про печерний етнічний націоналізм Шкляра. Але ті вирази й цитати говорили скоріше про звичайний, розповсюджений скрізь побутовий націоналізм. Адже, лупили й хохлів, що Ви дуже болісно сприйняли на особистий рахунок:)))
Тобто, мова, як мінімум не про етнічну звірячу основу тих подій. Мова про боротьбу за волю особисту, національну і державну незалежність, як таку. Величезна соціальна складова тої боротьби. Це значно вищі ідеали. Але ж Ви бачите виключно "кацап'юг" і не помічаєте окупантів чи шарікових. Так примітивно УПАівцям приписують нацизм і не помічають, що в складі формувань було досить національностей. Що ж, що й тоді й тоді окупантом був москаль... Але ж і полякові діставалося, бо також був окупантом.
Загалом, Ви в іншій частині писали про стурбованих маргіналів націонал-патріотів. Таких собі лісовиків. І серед них знаєте лише Тягнибока. А я з таких стурбованих знаю Лесю Українку, Олену Пчілку, Франка, Шевченка, Лисенка, Куліша, Петлюру, Поповича, Мариновича, Сверстюка, Забужко, Положинського... Тисячі... Вони також лісовики серед Ваших одеситів, що переймаються комфортом і хочуть жити цікаво. Тож, варто уявити, що є й інший світ.

А яким боком до маргінальних обмежених націонал-патріотів потрапив, припустимо, Франко? Ну не бачив я в нього ненависті до поляків. Захищав своє без зневаги до інших.

Чи Леся Українка?

З Забужко, якщо чесно, читав лише «Польові дослідження» - і нічого такого не побачив: так, героїня любить свою мову, так, бореться за неї, і так, знаходиться у меншості і розуміє це, але не звертає з курсу (це якщо відкинути гендерно-екзістенціальні питання).

Куліш - який з двох? :) Автор «Мина Мазайло»? Нічого спільного з лісовиками: Мокій намагається українізувати Улю Розсохову, а не повісити на дереві :-))

У Шевченка гайдамаки дійсно як повстанці а ля Шкляр :) Але він це писав у ХІХ столітті, а не у ХХІ.

А взагалі, мені не сказати краще від Липинського:
«Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава — Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл (оцей, як Ви його звете, малорос і русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом — іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу»

Погоджуюсь, що лісовим повстанцям було важко це втілити у життя. Але тепер не війна.

Вони не потрапили до обмежених, а були "стурбованими" і, часто, піддавались і піддаються обструкції. І їх стурбованість я не вважаю соромом.
Ви навіть тут не можете не шукати щось подібне до "Залишенця" у їх творах. Це - смішно. Якщо патріот - то стурбований маргінал. Націоналіст - лише Тягнибок... Ви будуєте примітивні конструкції і хочете, щоб у тих рамках відбувся діалог??? А особливо, у відповідності з Липинським:))) І найбільш підходящим варіантом є націоналістам прийти й покаятися за "стурбованість", яка заважає комфортно й інтєрєсно жить в Одессє:)))

Та нікому вона не заважає жити «в Одессє», як Ви кажете :) «Стурбованих» там просто не помічають (окрім інших «стурбованих» з «пострадянського» боку :)

Про що Ви? Стурбованість станом української мови/державності/ідентичности - нормальний стан. Адекватний націоналізм - теж.

Тому і дивуюся, як це Леся Українка опинилася поруч з Тягнибоком, а Мокій Куліша з Вовкулакою Шкляра :-)

Куди я Лесю тулю?! :) Та я її й пальцем не торкався! :-)

До речі, а чо Ви Мокія чепилися? Там тьотя Мотя самоє то:))) Чи з Курська чи то з Одеси. За Липинським Мокій мав би життя покласти на спільну політичну мову з нею:)))

Читаємо першоджерела :-)
«Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ» (c) МИКОЛА КУЛІШ

Курськ не входить до складу України, а Одеса, на приклад, входить :) Тьотя приїхала і поїхала, а співгромадяни нікуди не подінуться :) Усім голови не повідрубувати :-))

Зі співгромадянською Улею Мокій поводиться точнісенько за Липинським :-))
Хочу зауважити, що навіть свого несвідомого тата він не вішає на вербі :-)

Як на мене проблема не у книжці, а в тому, як її сприймають. Як мені казали, в Польщі такої літератури валом, з такою самою мовою ненависті до ворогів і т.п. Але її сприймають, як просте чтиво, без будь-якого політичного підтексту, на жодну серйозність такі книжки не претендують.

у нас же із белетристики зробили політичний маніфест самі читачі, і носяться тепер з нею і з Шкляром.

У коментах автор нарікає, що Шляр це не Льйоса. Так так воно і є - не льйоса і ніколи на звання нобелівського лауреата Шкляр не претендував ,книжка - банальний бойовик, так її й потрібно сприймати, а не з нобелівськими лауреатами порівнювати.

Ага. Якби громадськість не сприймала цю книжку як щось більше, ніж пригодницький роман, то я навряд чи б про неї написав. Хочаб вже тому, що Тексти б мене про це ніколи не попрохали, а сам я не годен читати/коментувати усі вестерни світу :)

Дійшов до фрази в рецензії: "Свій останній роман, у якому переважають камерні бійки..." Вердикт - рецензію в газенваген, вирок остаточний і оскарженню не підлягає.

Доповнення - рецензію в газенваген, рецензентку засунути в той соцреалістичний нафталін, звідки вона виповзла (помінявши штампи і ярлики про "партійность" і "ідєйность" на "гендерність" та "етнокультурність". Навіть дивно: я думав, така літературна критика давно засохла, як лайно мамонта. А воно, бачте, ні - свіже, і досі тхне.