Західна бездуховність та інопланетяни, які розвалили СРСР. Про що пишуть українські фантасти.

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 73021 Перегляди
  • 3 Коментарі
  • 05/11/2011Дата публікації

Десь на кормі зорельоту сиділи бік-о-бік двоє – штучний інтелект та зелений в пухирчиках. Троглодит жестикулював довгими контактами і розповідав про теорію багатовимірності простору.»(c) Володимир Венгловський, «Дудар, нишпорка та зореліт» «Зоряна Фортеця» проводить конкурс україномовної фантастики. Та ще й двічі на рік. Переможців друкують в українських фантастичних часописах. ТЕКСТИ дослідили, яким бачать майбутнє українці.

Автор: Євген Лакінський

Дізнаєшся про це - і сам відчуваєш себе героєм фантастичного оповідання, який випадково знайшов приховану цивілізацію. Цілий паралельний світ, про який багато хто навіть не знає: конкурси, журнали, майстер-класи... А восени - ще й щорічна літературна конференція «Дні фантастики у Києві» (цього року - з 10 по 13 листопада).

Саме на «Днях фантастики» й отримають нагороди переможці конкурсу «Зоряна Фортеця»: щойно закінчився черговий (вже сьомий) конкурс. Тема: «Космос - далекий та близький».

На конкурс надіслали 52 оповідання: два забракували, як занадто довгі; а решту розбили на три групи.

Переможців визначають «самосудно». Кожен учасник має обрати 5 найкращих оповідань з певної групи - і розсортувати за ступенем цікавості. Хто не голосує - вилітає з конкурсу. Це - перший тур.

Переможці потрапляють у другий - і знов-таки голосують за інших переможців. Так і визначаються три фіналісти.

Звісно ж, за себе голосувати не можна.

Конкурс анонімний: імена авторів дізнаєшся лише після закінчення. Анонімні тексти можна коментувати.

Це - великий винахід людства. Якщо розмістити оповідання на своєму блозі, то усі коменти будуть у стилі «добре», «не зле», «у принципі цікаво».

А якщо оповідання анонімне, та ще й на нейтральній території - читачі пишуть усе, що думають. Виходять цілі симфонії:

- «направду чудова мова, прекрасне форматування [...] На жаль у підсумку зелена нудьга.»

- «Ні особливого гумору, ні особливої ідеї в оповіданні не помітила.»

- «цілком так собі нічого. тільки на початку дуже бракує динаміки»

Зате коли вже щось подобається, то комплементів не бракує.

Тобто, якщо хочете знати, що насправді думають про вашу творчість - надсилайте роботи на наступний конкурс! Тим більше, що багато толкових зауважень.

Тільки не забувайте: тамтешні коментатори справді люблять наукову фантастику. Тому якщо у оповіданні згадано «гіпраквантовий бульбулятор на хибних нейтронах», то у коментах хтось обов'язково вкаже на технічні помилки: адже якщо бульбулятор гіпраквантовий, то має працювати не на нейтронах, а на позитронах.

Якщо відправити на конкурс текст «Червоної Шапочки», у коментах зауважили б: вовки говорити не можуть, бо їхня гортань влаштована не так, як у людей. І дали б посилання на довідники з зоології.

Про що пишуть фантасти?

Яке ж на нас чекає майбутнє? Яким його уявляють письменники?

Перш за все, зорельоти майбутнього схожі на одеські тролейбуси середини 1990х - теж весь час ламаються.

По-друге, у космосі кепськи з інтернетом. Він ледь-ледь працює на орбітальних станціях, а далі - хіба що радіо. Айподів та айпедів у майбутньому нема. Звичайних комп'ютерів теж обмаль. Люди майбутнього читають паперові книжки; пишуть теж на папері.

Майже усі пілоти, вчені та інші космонавти - чоловіки. Так само і начальники, судді, шамани тощо. В жінок професії другорядні - на приклад, лаборантка. Інколи навіть журналістка. Якщо ж жінка дослужилася до штурмана чи до біолога, то, як правило, гине.

Але нема правил без виключення: на приклад, пані Ангелія не тільки вивчилася на військового пілота, а й дожила до кінця оповідання. А от пані Олеся вчиться на навігатора: наприкінці не тільки жива, а й здатна сидіти за столом.

У майбутньому - два типи військових: одні героїчно захищають Наших від Ворогів (на приклад, у «Коли відлітають кораблі» , інші - псують життя невинним людям - особливо якщо ті бачили інопланетян (на приклад, у «Зорі далекого неба» ). На загал же ж, народ регулярно з кимось б'ється.

Зрозуміло, що капіталістам у космосі лафа: роблять, що хочуть. Ось, що розповідає один геолог з віддаленої планети:

«Я почав розбиратися, що тут твориться й дізнався, що місцеве населення тут тримають як рабів, а на них наживається купка багатіїв – влада цієї планети, на чолі з одним покидьком, який, до речі, й запросив мене туди. Ну я прийшов до нього, поговорити, що я думаю про все, що побачив тут, а той почав шахтарів обзивати брудом та нікчемами, що мені краще сувати свого носа куди не слідує, тут я не витримав й всадив у нього з пістолету магазин…чи два, втім не важливо.» (Артем Демченко «Наодинці з людьми» )

Проте, на інших планетах переміг соціалізм - там всі тільки й роблять, що копають бульбу (майже як у СРСР - там теж усі їздили «на картоплю»):

«...вони не змогли зробити один довбаний крок розвитку цивілізації – перейти від безглуздого збиральництва до безглуздого землеробства. І завадив цьому кроку саме їхній альтруїзм, відсутність поняття власності. Коли хтось навіть пробував щось посадити – набігали сусіди і все з’їдали. Тобто геній-землероб не отримував конкурентної переваги, а от той, хто більше бігав і краще викопував ті бульби – отримував. В результаті подальша еволюція пішла не в бік прогресу.... »

( Ігор Сілівра «Діти Гайї» )

Біда, як виявилося, у тому, що місцеві не змогли «винайти те єдине, що [...] могло врятувати розумних аборигенів. [...] Зброю. Щоб захиститися від доброзичливих сусідів».

Чомусь згадуєш 1990ті роки, коли тисячі людей змушені були «перейти до безглуздого землеробства» на дачах, щоб прогодуватися. Але інколи набігали хулігани «і все з’їдали». Деякі дачники готові були захищати вражай ледь не з обрізами.

Бачите, і у космосі те саме: не прогнали сусідів - і кінець Прогресу!

Як мінімум два оповідання критикують Західну Бездуховність:

«І завоювали царі Атлантіса усю Землю і запанували над усіма народами. І підкорили їх не силою, а розкішшю та величчю.

З Атлантісом утворили союз усі країни Землі: Єгипет, Азія, Греція, Аргентіс, Індіс, Гіперборея. Це був союз економічний, а не державний. Царі цих країн почали правити разом. Вони стали збиратися на ради в атлантичній столиці – Атлаці. І всюди царі заводили такі звичаї, як в Атлантісі. Таке ж господарство, така ж торгівля, така ж музика, образове мистецтво, така ж наука, така ж техніка і ремесла.» (Тетяна Гаркуша «За крок до катастрофи»)

Зрозуміло, що за це їх покарали всесвітнім потопом.

Описано й деталі бездуховного життя:

« ... люди все одно робили свої звичні справи. Біля одного будинку якийсь напівоголений чоловік гнався за коровою, з похітливим блиском в очах. Біля якоїсь забігайлівки п’ятеро чоловіків били якогось юнака. Подекуди на дорозі траплялися п’яні компанії. Хтось запускав феєрверк на честь якогось свята. А біля фільмозалу взагалі відбувалася оргія, у якій брали участь п’ятдесят чоловік.»

От до чого доводить Атлантіс.

Ну, цих потопили у морі... але є ще й бездуховники-інопланетяни:

«Прибульці висунули ультиматум до вищого керівництва обох країн. Головним пунктом звернення було згорнути космічні дослідження… Ніксон категорично відмовився. Невдовзі його усунули. Вотерґейт. Потім і пам’ять йому підчистили. Наступні президенти намагалися хитрувати [...]

Брєжнєв також викручувався, проте результат виявився катастрофічним. Прибульці врешті-решт змогли підштовхнути СРСР до саморозпаду. Навіть ваш молодий Горбачов уже не подужав зупинити це…

Зараз намагаються схожий сценарій застосувати й до США.»

(Наталка Ліщинська «Кохати не можна, зрадити Любити, не можна зрадити»). Складається враження, що автор у формі фантастичного оповідання викладає своє бачення поточної ситуації у світі. Зазначимо, що подібними одкровеннями годує своїх читачів не одне видання конспірологічної спрямованості.

Багато сейозних людей вірять, що слово "перебудова" придумали прибульці. Вірять у це й українські фантасти

Лише подивіться, що ще наробили ці негідники:

«Вони дуже успішно маніпулюють свідомістю мільярдів і без фармацевтичних втручань! Реклами з дитинства кажуть нам, як треба жити! Згадай, що люди тепер ставлять собі за мету життя? Більше грошей, щоб купити нове авто, будинок, острів у морі, яхту чи видертися вище кар’єрною драбиною!»

Мрієш купити будинок? Дбаєш про кар'єру? Ти - жертва прибульців!

Проте, не бійтеся: головний герой хитрістю отримав ґрін-картку ("гриф «Готовий до натуралізації»") до їхнього інопланетного Атлантісу (чи як там зовуть їхню бездуховну цивілізацію?). «... стану одним із них, - міркує герой, - і щось зроблю… То вони, через своє вдаване милосердя, остерігаються вбивати, та я зможу! »

Тобто, як справедливо казав «Брат - 1»: скоро вашій Америці кінець.

Тепер про найкращі, як на мене, оповідання

Це, звісно, дуже суб'єктивно - та й мої симпатії часто не співпадали із вибором більшості «самосудників».

Але переможець конкурсу є й у моєму «топі». Оповідання "Далеко від домівки" Вадима Соколенка - класична старомодна фантастика.З тих часів, коли закохані усамітнювалися у каюті, щоб говорити годинами і пити літрами каву - але не наважувались навіть поцілуватися (не кажучи про секс). Коли лаборантки проводжали коханих до гіперпросторової мандрівки зі словами: «Я чекатиму. Навіть якщо чекати доведеться довго. Ось, візьми, я зробила це своїми руками. Мої пращури називали такі вироби оберегами».З тих часів, коли з інопланетянами намагалися порозумітися: після кожної перестрілки разом розглядали обереги - і робили з цього висновок, що всі ми - брати.

Добра, гарна, романтична історія.

Певний контраст з оповіданням "Нокс" Олега Субчака, що зайняло третє місце. Хоча там теж класична фантастика - суворі чоловіки самотньо стережуть космічні кордони і жаліються на життя: роботів пускають у подорожі до зірок, а нас - ні.

Найбільш мені сподобалось оповідання, що не потрапило навіть до другого туру:

«ПРИГОДИ ДРІОПІПЕКІВ в ПРОТУБЕРАНІЇ» підписане іменем "Надія" (на жаль, авторка знищила текст - сподіваюся, лише на сайті). Чистий гумор, сюр, пародія, прикол - давно я так не сміявся. Але у коментах НФ-читачі розкритикували оповідання вщент.

Владислав Івченко у «Великій Битві» спородіював творчість шароварних націоналістів. Але писати такі пародії безперспективно: найбожевільніший стьоб мало відрізнятиметься від автентичних патріЙотичних текстів.

Проте інше оповідання цього ж автора - одне з найкращих на конкурсі (хоча теж нічого не виграло):

«Мені і так дуже пощастило, бо мій Покровитель обрав мене. І я присягся бути відданим йому. Він побачив мої почуття на скануванні. Що я не хотів ані грошей, ані штучних м’язів. Він послав мене на перевірку, мені зробили ще одне сканування і воно підтвердило, що я дійсно любив його, любив не за гроші. Не за якісь там вигоди, а просто любив! І коли танцював перед ним, то відчував крила за спиною, таке мене охоплювало завзяття!»

(Владислав Івченко, «Один у космосі»)

Не гіршим був «Я - геній» Павліни Пришлюк (яка, на жаль, знищила свій текст).

Наталія Федоренко та Нік Средін розповідають про секс у невагомості:

«Жанка зависла в куті біля вентилятора, ображено дивлячись на непотрібні свічки та одяг, що повільно дрейфував посеред каюти. Дівчина притискала до себе червоне сердечко, намагаючись змусити маленький вогник горіти»

(Наталія Федоренко та Нік Средін, «Кохання у невагомості»)

А це просто родичи оплатили героям шлюбну подорож «до орбітального готелю «П. Буль»», а тесть ще й підганяв: «А ну, швидко збиратися! Літак до Москви за дві години!» (у майбутньому до космосу літатимуть з Шереметьєва :-))

Весела, приємна річ.

Інше «нетипове» для класичної НФ оповідання - про мажорку за кермом «Лексуса», яка зустріла ельфа, що подорожує гіперпростором на дерев'яному кориті:

«– А, – кивнув головою гість, – пробач, забув. Бачиш, оскільки тривалість нашого життя набагато вища, за ваше, то гендерні відносини будуються дещо іншим чином. Завжди про це забуваю. То, виходить, я повинен запропонувати допомогу, а потім скористатись вдячністю й зайнятись з тобою сексом? Мандруючи чужими світами ми схильні дотримуватись звичаїв аборигенів. То чим можу допомогти?»

(Ігор Сілівра, «Вишнє море»)

Автор зізнався, що написав це «просто як прикол» - але вийшло дуже класно.

Серед мешканців інших планет є багато примітивних, добрих і наївних, та ще й із даром до земних мов. Землян вони, ясна річ, вважають старшими за розумом і мріють набратися нашої мудрості. Але що їм не скажеш - усе переплутають. Натомість, завжди готові допомогти.

Про це я дізнався з оповідання Артема Демченка «Рух по орбіті». Оповідання мені, на загал, сподобалося - доброзичливе, людяне.

А ось наступне оповідання місцями страшне, а на загал - дуже добре. Просто якось не дуже вписалося у формат _цього_ конкурсу - від чого не стало гіршим.

Одного сонячного дня, герой йшов здавати кров:

«Наперед уявляв собі цю картинку. Як сидить за столом, п’є чашку теплого вина і дивиться у вікно. Навіть смішно трохи. Хоча, кров усе-таки може врятувати комусь життя. Тому її цілком непогано обміняти на вино. Але ні. Не так сталося. До нього просто підійшов лікар через якийсь час і попросив відійти в сторону. Мав сказати щось важливе, не для сторонніх вух. І сказав. Як грім із ясного неба.»

(Анастасія Витрикуш, «Просто повір» )

Далі - читайте самі (кінець там добрий).

Якщо ж давати приз за _найгарніше_ оповідання, то на нього безальтернативно заслуговує «Безодня» Володимира Венгловського. Ось тільки перші абзаци, без купюр:

«Старенький будинок перебував у занепаді. Дах ледь тримався, укріплений підпорками, які встановив ще покійний Ангеліїн батько. Небом пробігали чорні хмари. Стрижень громохвата згинався вгорі від шаленого буревію. Десь у далечині Простір прорізали яскраві блискавки. Біля самого будинку вітру ще майже не відчувалося. Лише поскрипував над дверима ліхтар, що світив мерехтливим жовтим світлом. Та гойдався вузенький підвісний міст над прірвою.

Я згадав, як легко Ангелія пробігла тонкими дошками…

– Це добре, – сказала Ангелія. – Добре що гроза наближається. Батареї вже майже розряджені.

– Бе-ме! Бе-ме-ме!

Побачивши Ангелію, до нас підскочила велика сіро-біла коза. Вона з надією дивилася на хазяйку і, присмоктуючи, ворушила товстими губами. Друга пара очей на потилиці між гострими рогами підсліпувато і дуже сердито втупилася у мене. Немов коза промовляла: «Чого прийшов? Нам тут чужинці не потрібні».

Я зірвав з високого куща пожовклий листок і простягнув козі.

– Бе-ме? – запитала вона у Ангелії.

– Їж, давай, – посміхнулася дівчина, почухавши у кози за вухом. – Ех… Хто ж за Фіалкою буде наглядати, якщо… Ну, якщо я затримаюсь. Її матуся доглядала… Доведеться віддати сусідам.

– Підемо скоріше додому, – сказав я.

На даху вже почали загоратися передгрозові вогники. Треба було поспішати.

– Зачекай.

Ангелія підбігла до краю і поклала руки на огорожу перед проваллям. Вітер розвіював довге каштанове волосся.

– Дивись, як гарно! Це мій власний астероїд! – обернулась до мене дівчина.

Дім Ангелії побудований на маленькому шматку землі. Проміжок до Уламка був настілки малим, що ця земля не називалась астероїдом. Але… Будинок все ж таки стояв окремо від Уламка. Самотній і гордий. На чорному камінні біля містка над двома могилами височіли хрести.»

(Володимир Венгловський, «Безодня»)

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 3

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Як читаєш , то аж на душі тепло стає, як ще таке можна було понапридумувати? Але цікаво...)

Там, на конкурсі, взагалі було багато приємного і цікавого.
Боюсь, що не зміг цього передати.

ой, дякую за огляд;
тобто не так за огляд як за лінка на http://starfort.in.ua/;
завжди любив фантастику, але якось не знав, шо вона у нас є, і навіть має такі конкурси;
дякую, почитаю із задоволенням оповідки звідти:)